Щира, талановита, відкрита… 20-річна Злата Топчій з’явилася в редакції «Діалогу» в одне з великих християнських свят.
Спочатку з православними скаутами феєрично заспівала на ярмарку, де збирали кошти для ЗСУ. Потім доєдналася до святкування у компанії дорослих, де вразила всіх своїм живим поглядом на віру.
Ми уже розповідали в нас на проєкті, як інколи молоді парафіяни полишають Церкву. Але Злата засвідчила, що бувають й інші випадки. Тож чим живе молоде покоління православних українців? І чому вони не збираються полишати свою віру?
Зараз ти закопуєш свій талант
Мої батьки — православні. Вони повінчалися, через рік у них народилася я, на сороковий день після народження мене похрестили. Тобто все було «по стандарту». Я ходила в церкву, відколи ще була у мами в животі; з дитинства щонеділі приступала до Причастя.
Батьки мене в храмі не зупиняли, давали волю: я могла ходити по сходах, підніматися на клірос або покрокувати до свічної лавки, могла підійти до бабусь, піти позадмухувати свічки. Могла вільно будь про що запитати в батьків, і не лише під час служби.
Віра моєї сім’ї не закінчувалася відвідуванням церкви, коли приходиш додому зі служби — і все. Традицією нашої родини було молитися зранку та ввечері, також ми завжди молилися перед їжею. Перед сном батьки (зазвичай це була мама) читали мені Євангеліє. З батьком ми чимало говорили про православ’я, і мені подобалися його роз’яснення. В мене була дитяча література про Бога, батьки чимало розповідали про церковні свята та євангельські події.
Деякі притчі з Євангелія, які я чула від мами, стали для мене дуже важливими, бо залишили слід на душі та серці. Я постійно до них звертаюся, коли маю проблеми чи коли опускаються руки. Зараз ми живемо в досить активному світі, забуваєш іноді про все, навіть про себе та Бога, і це гнітить. А євангельські притчі нагадують про найважливіше.
Моя найулюбленіша — про таланти. Дуже страшно закопати в землю ті таланти, ті можливості, які дає Господь.
Якщо звернутися до Бога, Він дасть усе, про що ти просиш. Якщо хочеш терпіння, буде тобі терпіння, але ти маєш пройти для того якийсь урок. Можливо, буде боляче, ти не будеш розуміти, за що тобі це все. Але ж терпіння з’являється якраз тоді, коли ти приймаєш урок від Бога.
Так само я просила в Бога професійних знань, які дадуть мені змогу розвиватися. І він дав учителів: це і майстер з режисури, і майстри з акторської майстерності. Ці люди для мене як янголи. І завдяки їх появі я зрозуміла важливе: Бог діє в нашому житті через інших людей.
Я отримую водночас дві освіти: вчуся на акторку театра й кіно, а також на гримерку. Готуюсь до вступу в кіношколу, на режисерське відділення. Розумію, що Бог діє в цьому світі також і через мене. Я можу своєю творчістю вплинути на людей, можливо, дати їм щось корисне.
До прикладу, людина прийде на фільм, який я зніму чи в якому зіграю, і цей фільм так зачепить душу того глядача, що в цій душі стануться зміни на краще. І взагалі, треба, щоб православ’я виходило в маси. Просто знімати православне кіно треба дуже делікатно.
Я хочу зробити щось корисне через мистецтво, через кіно, бо Бог мені допомагає найбільше саме в цій сфері. Проте інколи зранку підвожуся та й думаю: «Не хочу йти на пари. Чи треба воно мені взагалі?» Сама собі на це кажу: «Зараз ти закопуєш свій талант». А іноді не хочеться іти в церкву… І тоді, виходить, я закопую свою душу.
Зізнаюсь чесно: я не щотижня відвідую храм, бо в мене пари з понеділка по неділю, але все одно я подекуди просто кажу сама собі: «Все, сьогодні йду до храму». Бо відчуваю, що, якщо не піду, то мені буде погано. Я хочу в церкву, мені туди треба. Та водночас, якщо я в якусь неділю не пішла до храму, це не означає, що я забула про Бога.
Інколи ж так хочеться до храму, на службу, що просто збираєшся та йдеш.
Не буду казати, що я вся така класна, все роблю в церкві як треба, дотримуюся всіх постів. Не буду фарисействувати. Я не ідеальна відмінниця і не затята двієчниця. Просто трієчниця і трошки прогульщиця.
Але справа в тому, що у кожного своя ноша. Якщо людина готова прийняти на себе важку ношу, хай вона її несе. Якщо ти не готовий, не бери. Господь тебе за це не посварить, бо Він не вимагає того, щоб всі були однакові, під лінієчку. Не в тому суть. Головне — пам’ятати про Бога та робити усе в міру своїх сил.
Як розслабитись у, здавалося б, нескінченній кількості православних правил
Мені у храмах подобаються і розписані стіни, і білі. У кожному варіанті — свій настрій. І ніхто не може сказати, що так правильно, а так ні: є певні канони та традиції, які є фундаментальними, а далі створюй атмосферу на свій смак.
Як режисер я розумію, для чого нам це все в храмі: і розписи, і свічки, і ладан… Це атмосфера, яка створює настрій, налаштовує на діалог з Богом. Коли ти раптом відірвався від молитви священнослужителя чи від того, як співає хор, просто дивишся навколо і можеш перейти на індивідуальну розмову з Ним. Ніхто тобі не скаже, що ні, так не можна, прийшов — значить стій камінчиком і виконуй все по книжечці.
Богу більш приємно, коли ти прийшов і звернувся до Нього особисто, ніж коли ти стоїш і не розумієш, що відбувається.
Буває, людина, яка щойно прийшла в Церкву та відчула Бога під час першого Причастя, відчуває ейфорію та починає виконувати всі правила. Виконує, виконує, виконує та не помічає, що це в неї зараз усе не про віру, не про живу розмову з Богом, а про ритуали.
Якщо ці ритуали не призводять до розмови з Богом, навіщо їх виконувати? Людина також може просто довго читати книжечку з молитвами, але її душа так і не вийде на живий контакт із Господом, і тоді людина піде; скаже, що воно все не працює, і відвернеться від Церкви.
Коли я бачу неофітів, хочеться сказати їм: «Розслабся, не бійся, тільки віруй». Мені ця фраза запала в душу ще з часів «Ортофесту» (Слова Христа «Не бійся, тільки віруй» (Лк. 8, 50) написані на фірмових футболках молодіжного православного фестивалю «Ортофест». – Прим. Ред.). Футболки з цим написом я зберігаю й досі, вожу з собою на всі наші скаутські табори. І дійсно, життя підтверджує: не бійся, вір. Тоді й сили з’являються, і можливості.
Але як розслабитись у, здавалося б, нескінченній кількості православних правил?
Якщо підходити до віри як до марафону (бігом, бігом, бігом, бо якщо я чогось не зроблю, Бог на мене образиться, і я втрачу шанс на Рай) – це буде щось не те. Богу нас шкода найбільше. Він за нас взагалі помер. Невже якщо людина з поважних причин не прочитала канон, Бог образиться на неї й скаже: «Ні, сонечко, ти вже не потрапиш до Раю»?
Навіщо ми взагалі приходимо у храм? Щоб подумати про свою душу. Не оцінити когось іншого, не розмірковувати, чи та в мене хустка, чи не та… Коли ми лише оцінюємо інших, то віддаляємося від Бога. Треба думати про себе. Про Бога. Про Бога у собі.
У Церкву ми ходимо заради Таїнств, тому, власне, храм — це не просто «будівля з хрестиком», куди можна піти, помолитися, побути хорошим хлопчиком чи дівчинкою — і отримати за це Царство Небесне. З таким підходом рік-два — і вигораєш, відходиш від Церкви, бо не витримуєш. Відходиш і забуваєш про Бога.
Мені взагалі здається, що Рай — це те, наскільки ти близько до Бога. А чим ти від Нього далі, тим тобі гірше.
У сучасних реаліях, коли соцмережі повсюди — в наших руках, у голові, — не завжди виходить сконцентруватися. І якраз оці всі правила, канони — це те, що дозволяє сконцентруватися та відчувати благодать. Але якщо людина зациклена просто на виконанні дій, то яка благодать тоді прийде?
Я заздалегідь готуюсь до походу в церкву, записую в плани у календар на місяць
Діти, які змалечку ходять в церкву і яких не обмежують батьки, – найщасливіші. Проте вони не відчувають Бога так, як, до прикладу, відчувають Його неофіти.
У дітей, що зростали у храмі, все по-іншому. У них розмова з Богом відбувається повсякчас. Якщо неофіту треба вчитися, якщо він завжди тримається за молитовник («Ця книжечка мені допоможе!»), дитина, яку змалечку вчили звертатися до Бога своїми словами, розмовляє з Богом інакше: «Боженька, допоможи мені, будь ласка. Боженька, дякую Тобі за це, за те, дякую Тобі буквально за все».
Коли ти говориш з Богом не як з бородатим дядьком, який тебе намагається покарати за те, що ти поганий, а щиро, як із Силою, Яка набагато більша за тебе, Якій ти довіряєш себе всього, своє життя, свою душу, Яка веде тебе по життю і допомагає, Яка є суцільна любов, — то легше. Ти вже не замислюєшся над тим, чи правильно ти почепила зараз хустку, чи так ти прочитала оцю молитву, чи все ти виконала вірно.
Буває, дитину не пускають до храму батьки. Буває, пускають, але змушують стояти всю службу на одному місці. Проте Христос сказав: Пустіть дітей до Мене і не зупиняйте їх, бо Царство Боже належить таким, як вони (Лк. 13, 14).
Хай діти йдуть до церкви, коли хочуть. Вони ж надзвичайно сильно відчувають Бога! Я чула від родички, що вона одного разу привела свого малого онука до храму, а він пальчиком показує нагору та питає: «А що це за тьотя? Це Богородиця?» А там, нагорі, нікого не було. І той хлопчик чимало такого бачив, коли був маленький.
Щось схоже траплялося й зі мною. Якось у мене був страшенний жар, як розповідали батьки, і я лежала, дивилася на лампу, а потім раптово промовила: «О, Богородиця прийшла!» Хіба це не диво? Шкода, що з віком такий зір у дітей зникає.
Коли я була мала, мені дуже подобалося їздити з батьками в Іонинський монастир (не лише на воскресну службу, а й просто по буднях). Там така атмосфера, що відчувається: Бог там скрізь. Коли заходиш у ботанічний сад і йдеш знайомою стежкою до храму, буквально відчуваєш, як благодаті більшає з кожним кроком.
Мені дуже подобалося в дитинстві, коли тато давав мені стареньку залізну машинку на мотузці, куди я складала іграшки (ведмедика, зайчика, лялечку) і везла їх по ботанічному саду до храму. І так було мені добре у ботсаду!
Зараз іноді буває, що довго не ходиш до храму і мучить сумління: «А чого ти так довго не ходиш? Чого ти знову проспала?» Тому я заздалегідь готуюсь до походу в церкву, записую в плани у календар на місяць. Сучасний світ — сучасний підхід.
Самі собі придумуємо активність
Мені пощастило стати дотичною до скаутського руху в Україні. Спочатку це була організація «Дім», через них я згодом потрапила до ПСУ, тобто Православних скаутів України.
У скаутських таборах надзвичайно цікаво. Особливо мені подобається, що ми там всі разом можемо помолитися; подобаються бесіди на тему православ’я. Та й кажуть, що дитяча молитва найсильніша з усіх, бо вона найщиріша. Навіть в Євангелії написано, що треба вірити як дитина.
Я поки не посвячена у скаути, але взагалі-то, в мене є скаутська лілія, спеціальний знак, який означає, що ти маєш бути вірним Богу, Батьківщині, а також допомагати ближньому. Ти маєш бути вірним тим, хто біля тебе, хто з тобою. Скаути вчаться бути сміливими, бути терплячими, відважними. Ми вчимося дружити, співпрацювати, прощати. І всі ці навички поєднуються у своєрідну філософію та самоорганізацію.
Дітям, підліткам, молоді часто не вистачає спілкування одне з одним, і скаутський рух нам це дає. Там ми вчимося бути більш самостійними, більш добрими одне до одного. Вчимося допомагати.
У православ’ї у кожного може бути свій власний маршрут. Якщо людина спокійна, їй, може, достатньо буде молодіжки, храму і все. Коли ж молода людина активна, то їй буде дуже комфортно у скаутській течії.
А є ще такі, яким потрібно одразу все: і туди, і сюди, і наліво, і направо. Це я така. До прикладу, на «Ортофест» мені совісті не вистачало поїхати просто як учасниця. Я поїхала як волонтер, щоб усім заправляти та допомагати.
До речі, на останньому «Ортофесті» зі мною була дівчина з Харкова, Наталя Скібіна, яка загинула на початку повномасштабного вторгнення. Вона була в теробороні. Наталя залишилася для мене справжнім Феніксом (так на «Ортофесті» називають волонтерів). Серед скаутів також є чимало хлопців, які пішли на фронт, і деякі вже, на жаль загинули, захищаючи нашу країну.
Сьогодні молодь чимало читає, намагається розібратися у своїй вірі та намагається балансувати між дитячою вірою та тим, аби вмикати мозок, коли потрібно. І завдяки цьому дорослому розумінню процесів ти можеш і Богу більше віддавати, і людям. Ти можеш взяти на себе більше, спрямувати сили та натхнення не тільки на власне спасіння, а зробити щось корисне і для ближнього свого.
Не хочу, аби моя віра колись перетворилася на фарисейство, мені дійсно хочеться просто бути корисною. До прикладу, скоро буде ще один ярмарок, наші друзі збиратимуть кошти на допомогу ЗСУ, тож ми зі скаутами вирішили на цьому ярмарку заспівати. Ми самі собі придумали активність, і я також доєдналася до хору, ходжу на репетиції, не дивлячись на свій вкрай завантажений графік. Бо я розумію, що це потрібно не лише мені.
На позитивну інформацію про УПЦ сьогодні у багатьох стоїть блок
З критикою УПЦ я, звісно, стикалася. Навіть можна сказати, стикаюся кожен день. На своєму курсі в університеті я намагаюсь мовчати про те, в яку Церкву ходжу. Вони не питають, а я й не кажу. Якщо запитають, відповім чесно. Але намагаюсь не розмовляти на цю тему, бо розумію, що мене почнуть переконувати в чомусь зворотньому. Нащо мені ці розмови? На позитивну інформацію про УПЦ сьогодні у багатьох стоїть блок.
Пам’ятаю, коли вперше зайшла в католицький храм, мені стало смішно. І, знаєте, досі соромно за це. Я тоді подумала: «Ха-ха-ха, вони неправильно моляться». Але ж так не можна себе поводити. Це неповага: неповага до шляху, неповага до ноші, яку обрала людина.
Хтось вибрав католицизм, хтось вирішив стати протестантом, хтось будистом. Так, я вирішила стати православною, і я несу цю ношу. Але ж і інших треба поважати.
Бога слухати також треба. Проте… Нам Бог казав не вбивати, а ми що робимо? Ми вбиваємо. Бог казав любити, а ми не любимо, ображаємо одне одного. Нам Бог сказав не боятися, а всі бояться. Бояться вірити. Але що ми про це скажемо після смерті, коли побачимо Бога на власні очі? «Можна було вірити, а я не вірив»?! Душа ж сама себе буде за це картати.
Звичайно, в будь-який момент можна сказати: «Ой, все, мені це вже не підходить, я пішла». Але ж якщо ти вже взяв, то неси! Тим паче, коли це твоє з дитинства.
Коли я була маленька, батьки мене спитали, що я робитиму, якщо в храм зайдуть терористи та будуть гнати усіх, хто вірує в Бога не так, як вірять вони. Я відповіла, що мене назвали Златою не просто так. Є великомучениця Злата, яка не зреклася своєї віри, через що її закатували. Відмовитися від своєї віри — соромно.
Ігумен Валеріан, який мене хрестив, колись сказав, що Бог — як великий айтішник, що придумав програму, а ми — в цій програмі, і в кожної душі є свій аватар. Потім твоя гра закінчується, твоя душа виходить з гри. Таке розуміння Бога мені найліпше вкладається у голову.
Бог теж створив Собі аватара та спустився до нас, і от, будь ласка, маємо Христа та Новий Завіт. Тож тепер ми знаємо як пройти гру з максимальними результатами. У Старому Завіті людей, як дітей, вчили жити. Все їхнє життя регламентувалося правилами: від норм моралі й етики до норм миття рук. А в Новому Заповіті — вже новий етап, новий рівень.
Починати докоряти одне одному на кшталт «моя віра правильна, а твоя неправильна» – це залишатися на перехідному етапі між Старим та Новим Завітом. Але Старий Завіт надав нам «базові правила гри», як у комп’ютерній грі, де ти спочатку вивчаєш певні навички, вчишся ходити, стрибати, а вже потім переходиш на більш складні рівні, де тебе просять аналізувати вже зовсім інші речі, проходити більш складні завдання.
Звісно, є чималий вибір релігій, окрім православ’я, але ж мої мама й тато православні, вони мене хрестили у цій вірі, виховували мене як особистість згідно з цими цінностями. Було б дуже дивно взяти і змінити свою віру — так само дивно, як змінити батьків. Як це має бути? Дякую, я пішов, тепер в мене будуть інші батьки, бо інші батьки мені дозволяють зранку йогою займатися, а власні батьки забороняють?
Звісно, корисно вивчати інші релігії, щоб краще розуміти інших людей, щоб взяти для себе щось корисне від них. Але, думаю, православ’я дає людині найбільше свободи, цим воно і складне. Тут нам постійно кажуть, що ми вільні, що ми можемо не боятися, що головне – любити. Любити, по суті, – це єдине, що від нас взагалі просять.
У нас кажуть, що головне – не боятися, головне – вчиняти по совісті, а в іншому ми абсолютно вільні. Вільні обирати, що та кого нам любити. Усе логічно, зрозуміло, чітко.
Бог — це Любов. Він — усе, що ми маємо.
Записала Ірина Дорошенко
