«Мене всі задовбали, то чому Бог проти того, щоб я матюкався?»
Протоієрей Діонісій Буренко переконаний: якщо місіонер іде до юних вірян, треба розмовляти з ними про те, що їм болить і, бажано, їхньою мовою. Тому ставить обговорення подібних питань у розклад молодіжних зустрічей.
Нещодавно ми на «Діалог.ТУТ» розмірковували про актуальні можливості для місії, а також про причини розцерковлення дітей. Отець Діонісій, попри те що залишився без храму, не втомлюється шукати можливості подбати про юних вірян.
Які виклики сьогодні чекають на місіонера-ентузіаста, які непрості запитання ставлять діти та як організувати місіонерський захід мало не «на коліні», розповідає керівник відділу релігійної освіти, катехізації та місіонерства Львівської єпархії УПЦ.
Якби дітям читали Біблію в дитсадку та школі, її не потрібно було б читати в’язням у тюрмі
Чи є у нас храм, чи ні, ми повинні займатися місією, адже Бог ставить таке завдання перед кожним священником. Ще святитель Василій Великий сказав, що священники, які не проповідують, — убивці.
Це пряме завдання священника — звіщати слово Боже. Звісно, було б непогано, якби у школі дітей привчали читати Біблію. Це могли б факультативно робити священники різних конфесій, але поки до цього дуже далеко.
Мені подобається фраза: якби дітям читали Біблію в дитячому садочку та школі, її не потрібно було б читати в’язням у тюрмі. Можна з цим погоджуватися чи ні, але читання Святого Письма повинне мати місце у нашому житті, бо молитва — це коли ти говориш до Бога, і Бог тебе чує, а Біблія — це коли Господь промовляє до тебе, і ти це читаєш.
Уже декілька років ми збираємося з молоддю на вивчення Слова Божого (окремо також зустрічаємось із дорослими).
Підліток може спитати: «Навіщо взагалі читати якусь книгу, написану в сиву давнину? Яке вона має відношення до сьогоднішнього життя і безпосередньо до мене?» А я йому на це відповідаю: «Чи готові, наприклад, твої друзі пожертвувати заради тебе всім?» Звичайно, ні. Мало хто готовий не на словах, а на ділі пожертвувати життям заради іншого.
«Але в Біблії є такий епізод, — кажу я далі, — коли декілька друзів заради зцілення свого приятеля йдуть на злочин. Їхній побратим був розслаблений, не міг ходити самостійно, тому не мав змоги підійти до Ісуса. І тоді друзі (напевно, під невдоволені вигуки господаря будинку) буквально розібрали дах у помешканні, де Господь проповідував, і спустили хворого до ніг Христа. За це вони, вочевидь, могли потрапити до в’язниці, але зробили все, щоб допомогти другу отримати зцілення (Мк. 2, 5). У Писанні сказано, що Господь побачив їхню віру, підкріплену рішучістю. А Сам Христос взагалі віддав за нас Своє життя! І конкретно саме за тебе».
Одним словом, вважаю, якщо правильно з молоддю говорити про Біблію, молодь буде слухати.
Для православних Біблія — занадто священна книга, яка виймається з полички раз на рік, аби витерти пилюку
До прикладу, в нас є проєкт «Домашня біблійна групка». Там на зустрічах ми беремо якусь цитату зі Святого Письма (це може бути як Старий, так і Новий Завіт) і розглядаємо її. Шукаємо якісь супутні матеріали, наприклад, фільм, де підтверджується те чи інше висловлювання з Біблії.
Молодому поколінню подобаються не всі фільми, вони подекуди кажуть: «Ой, важкий фільм». Молодь сама таке дивитися не буде, натомість обере кінокартину інформаційно легшу, де можна посміятися. Але в компанії зі священником вони все ж таки дивляться кіно, яке несе в собі певну важливу думку. Так ми і привчаємо молодь до Писання.
Узагалі ж, логіка проста: я люблю Бога, а отже, мушу читати Його Слово. Бо якщо я закоханий у свою дружину, і вона десь далеко, а я за нею сумую, то я перечитую всі SMS-ки, які вона мені колись писала, згадую наші спільні моменти.
Так і зв’язок із Богом ми маємо підтримувати, і це навіть ще важливіше, бо Слово Боже треба не просто читати, а ще й втілювати в життя. А як ми можемо втілити те, що навіть не читаємо?
До того ж, у нас православні люблять читати що завгодно: духовні повчання, проповіді, житія святих, пророцтва старців. Саме по собі це добре, але чому ми не відкриваємо Біблію? Ми благаємо Господа про відповідь на те чи інше питання, проте забуваємо, що на всі наші питання вичерпна відповідь вже є, і вона в Євангелії.
На жаль, для православних Біблія — занадто священна книга, яка виймається з полички раз на рік перед Великоднем. Дістали її, витерли пилюку, поцілували й поставили знову на полицю. Є цікава приповідка: жив монах Мніх, який мав багато книг, їв на них, спав на них, та не знав, що в них. У нас щось у цьому ж роді.
А ви знали, що Біблія при кожному новому читанні відкриває нові й нові таємниці? Ця Книга змінила мільйони людей! Уважно вчитуючись у Святе Письмо, ми розкриваємо історію Божої любові до людства, яка ілюструє вдалі та не зовсім позитивні моменти боголюдських взаємин. Писання вказує на перспективи вічного життя: Рай і пекло, радість і муку, сльози та посмішки, зраду та прощення, злобу та покаяння.
Так, держава-окупант виправдовує розпочату нею війну цитатами з Біблії. Але це ж не щось нове: чимало війн протягом історії супроводжувалося саме словами і закликами зі Святого Письма. Якщо алкоголіку поставити запитання: «Чому ти п’єш?», у нього буде тисяча аргументів. Так само й тут: якщо хвора людина завдає болю здоровій, вона ж не може просто визнати, що хвора і поводиться неадекватно. Натомість починає щось вигадувати, шукати виправдання, бо все ж таки совість мучить.
Хворобливий розум стверджує: якщо ти не підтримуєш агресію, то ти проти Бога. Але ж ми всі прекрасно розуміємо правду, як і ті священники, які в Росії відмовляються читати молитви, благословенні лицемірами, і через те їх позбавляють сану.
Російські «біблійні» виправдання можна легко викрити: Христос не заповідав нікого вбивати і Сам не вбивав.
Не можу сказати, що діти аж біжать слухати Біблію, але конкуренцію зі смартфонами поки що виграємо
Повертаючись до наших з дітьми зустрічей, розповім, що на ці зустрічі я завжди приходжу трішки раніше, хвилин на 15, аби в дітей була можливість про щось поговорити, поставити свої запитання. І це дуже важливий час.
Можна заперечити: сьогодні є можливість зателефонувати батюшці в будь-який момент, написати йому. Але це не порівняти з живою розмовою. Тим паче, я знаю всіх наших дітей, їхні сім’ї, і це привід запитати: «Як ваші справи? Як там мама, як дідо?» А далі вже дитина починає говорити та відкривати наболіле.
І одна справа коли ти просто щось розказуєш, а інша — коли є діалог з дітьми, коли ти береш участь в їхньому житті.
Одного разу в дитинстві я побачив, як священник у підряснику грає з дітьми у футбол, і це справило на мене таке враження, що я потім не міг заснути: «Мамо, ти це уявляєш?» Тому батькам, чиї діти ходять до нас в юнацький клуб (парафіяльний клуб для юнаків та юнок веде матінка Ольга Буренко. — Прим. Ред.) чи на ті ж самі біблійні читання, я завжди кажу: «Ви щасливі люди!» Бо ці діти, якщо матимуть проблеми, підуть ділитися й розповідати не одноліткам, а прийдуть до нас.
Не можу сказати, що діти аж біжать слухати Біблію, але певним чином конкуренцію зі смартфонами та комп’ютерними іграми поки що, слава Богу, ми виграємо. Тобто Бог виграє, а я намагаюся забезпечити момент присутності священника в житті дітей.
Нещодавно їздили у Львів: відвідували храми (які зараз захоплені), прикладалися до святинь, а ще побували в Макдональдсі, просто на вулиці їли канапки. І діти дивилися, як священник буде їсти — що, просто отак на лавочці у парку? А я нічого — перехрестився і їм. А дітям було весело поїсти ось так запросто разом з батюшкою. Вони спостерігають, як я роблю те чи інше, як реагую на різних людей і всілякі життєві ситуації.
Буває, роблю їм зауваження, до прикладу, коли вони нечемно відповідають батькам. І вони трошки змінюються.
Дехто з друзів-священників каже: «Вони сприймають тебе як друга, а не як пастиря». Так це ж насправді золотий період, коли ти сприймаєш батюшку як друга! Йому ти можеш розповісти таке, що більш нікому й ніколи не розповіси. Бувають у нас непорозуміння, звісно, але знову ж таки, негаразди ми вирішуємо не сварками, а в діалозі.
Крім того, що збираємося щотижня, двічі на рік проводимо православний біблійний молодіжний форум. Там теж працюємо з текстами Біблії. Наприклад, я можу зачитати якусь притчу, а потім пропоную дітям поміркувати над нею, спробувати її пояснити. На такий форум до нас приїжджала молодь із різних єпархій УПЦ. Знаєте, і діти, і батьки були дуже раді: в повсякденному житті, будемо чесними, мало хто відкриває Біблію, а тут була така можливість.
Наприкінці форуму я запропонував, щоб кожен прочитав особливе для нього місце з Біблії та розповів, що воно значить особисто для нього. Про все говорили: і про «блаженних, яких ненавидять» (Мф. 5, 11-12) (хтось із дітей згадав наш захоплений храм), і про свої особисті проблеми, і про радощі, і про тривоги. І кожен мав змогу з якоїсь іншої точки зору подивитися на знайомі біблійні рядки.
Я не можу самостійно оцінити, наскільки впорався з підготовкою цих проєктів, але й учасники, й організатори залишаються задоволеними. Зараз, до речі, готуємо до друку посібник із проведення подібних молодіжних заходів. Адже різне доводиться організовувати: і той же юнацький клуб, і табори, і форуми, й читання, і тематичні зустрічі, і поїздки. Намагаюся все урізноманітнити.
Над програмою теж думаємо. Спочатку зазвичай учасники слухають лекцію хвилин на 30-45, потім мають творче завдання, обговорення теми і вільний час для спілкування. Робимо програму насиченою, і думаю, це наша невеличка перемога: діти в ці дні не так часто заглядають у телефони.
Якщо їдемо кудись у монастир, намагаємося разом приступити до Сповіді та Причастя, і це змінює віру молоді, допомагає зрозуміти, що для справжнього духовного життя потрібне і знання про Христа, і життя у Христі. Потім батьки не знають, як і дякувати, бо їхня дитина щаслива від того, що вона духовно і благочестиво провела час.
Заповідь «Не засуджуй» розповсюджуються на всіх без винятку. Навіть на тих, хто захоплював наш храм
Апостол Павло, навіть будучи ув’язненим, звіщав Євангеліє більше, ніж будь-хто на волі. Тобто людина використовувала всі можливості для проповіді. Його намагалися застерегти, не пустити, попередити: «Не йди! Тебе ув’язнять!» А він відповідав, що не може не піти, бо заради Христа готовий на все.
Іншому апостолу фарисеї забороняли: «Не проповідуй, і ми тебе відпустимо!», на що той відказав: «Мене Сам Бог послав проповідувати, то кого я послухаю — вас чи Його?» От і вся відповідь на питання, чи потрібна місія сьогодні.
Вона потрібна сьогодні навіть більше, ніж будь-коли, бо всі наші діти — учасники війни, і навіть якщо безпосередньо в їхніх населених пунктах не велися бойові дії, вони відчувають інформаційний та емоційний тиск. Тому я проводжу всі ці заходи, щоб допомогти молодому поколінню перезавантажитися, духовно збагатитися. Запрошую й інших священників. Хтось відмовляється, але є такі, хто вже втретє до нас приїжджає, шукає всі можливості, аби тільки з нами побути.
Цього року до нашого юнацького клубу «Покровський» прийшло 9 нових учасників — для Борислава це чимало! Хоча зараз усі «сидять» у ґаджетах, але телефони телефонами, а живого спілкування нічого не замінить, тим паче з однодумцями, з одновірцями. Дітям та молоді це дійсно треба! Та й нам, батькам, потрібно бодай на трошки відійти від своїх газових плит, пральних машин, від звітів і календарних планів та подивитися на Божий світ навколо нас.
Є в нас й інший місіонерський проект — «День православної молоді», ми його проводимо раз на 3-4 місяці. Збираємося заради пізнання нашої віри та читання Біблії. У що ми віримо? Чому ми віримо саме так? На такі теми з дітьми спілкуємося.
Головна мета — нагадати дітям, що вони потрібні Церкві, що Бог їх любить, що разом нас багато і ми можемо спілкуватися, об’єднуватись і бути не тільки віртуальними друзями, а й молитовними.
Дітям потрібно говорити про те, що вони потрібні, залучати їх до справ Церкви. Вони повинні зрозуміти, що приносять користь. Людина, яка не приносить користі, відчуває свою зайвість і йде туди, де вона потрібна. Дитинка може співати в хорі, пономарити, може десь із священником поїхати попрацювати во славу Божу: в інтернат для особливих діток, до прикладу. Можна будь-як застосувати свої знання та вміння — можливостей чимало.
Те, що в нас захопили церкву, ускладнило життя, бо дуже часто молодіжні заходи ми проводили у приміщенні церкви або біля храму. Могли розвести багаття, зібратися з дітьми, спілкуватися. У нас у Карпатах часто сильні вітри, і від вітру ми завжди ховалися в церкву, де продовжували спілкування. При храмі була трапезна, одним словом, дуже зручно. Тепер шукаємо інші можливості.
Але нічого, Бог дає сили. Бентежить, що з усіма цими подіями, з цим непростим ставленням до нашої Церкви ми просто втрачаємо молодь. Одні святкують свята по-новому, інші — за старим календарем, усі між собою пересварилися. Обзивають одне одного «розкольниками» і «москалями», а молодь просто втрачає інтерес, каже: «Як ми можемо ходити до церкви, коли священники між собою визначитись не можуть, яка Церква правильна?» Як каже мій син, коїться якийсь крінж.
Існує думка, що нам не потрібно місіонерствувати, розвиватися, а просто залишатися в УПЦ, і цього досить, щоб бути «ідеальними православними». З цією думкою я категорично не згідний. Те, що ми в УПЦ, ще не значить, що ми автоматично потрапимо у Царство Боже. Адже віра без діл є мертвою (Як. 2, 17). Для Царства Небесного треба важко працювати над собою.
Так, нас сьогодні, м’яко кажучи, не люблять, та навіть коли зі мною чинять не по-християнськи, відповідати на це я мушу саме як християнин. Хіба в Біблії не написано підставити ліву щоку, коли вдарили по правій? (Лк. 6, 28.) От якби ми Біблію читали, ми б про це пам’ятали.
Або якщо нам сказано: не засуджуй, отже, ми повинні не засуджувати НІКОГО (Мф. 7, 1). Не можна так, що про одних тихенько мовчимо, а про інших розмірковуємо вголос, називаючи їх останніми словами. Своїх гріхів і перед носом не бачимо, а чужі видно аж у сусідньому селі…
Заповідь «Не засуджуй» розповсюджуються на всіх без винятку. Навіть на тих, хто захоплював наш храм.
Одним словом, сьогодні трохи більш важко, але я б ніколи нічого не організовував, якби не бачив з того духовної користі. І насамперед, це віддача від молоді. Навіть коли Facebook пропонує переглянути спогади трирічної давнини, а там на фото — ті ж самі діти, я розумію, як вони за цей час змінилися. І ці діти — теж частина моєї власної долі, моєї родини.
Як сказав один мій друг-священник, який також має справу з молоддю, Бог нас благословив найбільше. Бо працювати з дорослими важко, але вони вже нікуди не підуть з Церкви. А приводити до Бога молоде покоління — це велика честь та щастя.
У нас, священників, є привілей: ми мусимо показувати, що Бог є, і що Він є ЛЮБОВ. Якщо ми не доведемо своїм життям, що Бог є любов, то даремно жили на цьому світі. Я в цьому переконаний, як би важко не було це втілити. Бо я звичайна людина, теж інколи нервую, сварюся. Але маю надію та оптимістичні погляди стосовно місії, стосовно наших дітей у Церкві. Ми лише повинні довести Богу, що заслуговуємо на таку надію.
Записала Ірина Дорошенко
