Однією з основних вимог, яку сьогодні чиновники висувають до УПЦ, — повний розрив зв’язків із Московською патріархією. Причини зрозумілі: багато православних Росії разом зі своїм предстоятелем підтримали війну проти нашої країни.
Але «санкцій» у зв’язку з цим зазнають не лише єпископи РПЦ, але й тисячі громадян України — віруючі УПЦ, яка до Собору 2022 року значилася самокерованою частиною РПЦ.
На тому Соборі ми відмежувалися від МП. Але небажанням єпископів УПЦ «остаточно та безповоротно» розірвати зв’язок із МП українська влада пояснює необхідність ухвали законопроекту №8371, який ЗМІ трактують як заборону діяльності УПЦ в Україні. До нас у редакцію надходять десятки свідчень того, що віруючих УПЦ називають «пособниками країни-агресора», а також того, що сотні тисяч вірних УПЦ піднялися на захист свого дому — України.
Така ситуація в історії нашої держави не вперше. Наприклад, запорізькі козаки воювали з турками, залишаючись при цьому в юрисдикції Константинопольського патріарха. Про це ми розповідали в одному з матеріалів на нашому проекті.
Як держава, Церква та суспільство знаходили спільну мову в ті часи — читайте в новому інтерв’ю.
(Ми знаємо, що анонімні спікери викликають менше довіри, аніж ті, хто відкрито називає своє ім’я. Але через поважні причини не можемо називати імені сьогоднішнього співрозмовника. У добропорядності цього священика ми впевнені, як і в його компетентності щодо обговорюваних питань).
Цей текст є російською мовою: Казаки не говорили Константинопольскому патриарху, что «турки хотят иметь здесь свою агентуру»
Константинополь для козаків був просто абстракцією, яка не викликала особливого інтересу
— У своєму минулому інтерв’ю ви розповіли, що вже не вперше українці зустрічаються на полі бою з єдиновірцями. Але був в історії України період, коли козаки воювали проти Туреччини, залишаючись при цьому вірянами Константинопольської Церкви.
Сьогоднішня ситуація у певному сенсі дещо схожа. Можете розповісти детальніше, що саме тоді відбувалося?
— Справді, був такий парадокс: у період приблизно з початку XVI століття до Руїни (це середина XVII століття). Але насправді потрібно трохи уточнити інформацію.
Ідеться в даному випадку про запорізьке козацтво — не про реєстрове. І запорізьке козацтво себе досить сильно абстрагувало від Константинополя. Для них єдиним церковним авторитетом був Межигірський монастир, звідки їм надсилали священників (причому козаки обирали лише тих, кого самі хотіли). Тому далекий Константинополь для них часто був просто абстракцією, яка не викликала особливого інтересу.
Після приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату в 1686 році козаки взагалі перестали сприймати київського митрополита як авторитет. Тобто, як бачимо, січове козацтво жило своїми, досить своєрідними цінностями.
Нерідко козаки укладали альянс з тими самими турками й татарами, особливо в часи Руїни. Козацтво, у бажанні вижити, маніпулювало: домовлялося про союзи то з Росією, то з Польщею, то з Туреччиною, намагаючись знайти такого сусіда, який би захистив від іншого. Будь-які релігійні теми тільки ускладнювали б ці процеси, тому їх просто ігнорували.
Є й ще одна обставина. Іноді конфлікти виникали у козаків суто з Кримським ханством, а воно не сприймалося як пов’язане з Константинопольським Патріархатом. Навпаки, навіть траплялися прецеденти на кшталт того, коли 1494 року кримський хан Менглі Гірей, будучи в союзі з Московським царством, атакував Україну (зокрема захопив Київ, пограбував храми — і відправив царю Василю III як трофей потир і дискос зі Святої Софії. ). Тобто саме Росія опікувалася набігом Кримського ханства на українські землі, які на той момент входили до складу Великого князівства Литовського.
У цьому, на жаль, полягає складність долі нашої країни: ми постійно перебували всередині «шахового поля», весь час декілька різних політичних сил вели на нашій території між собою боротьбу. У період існування козацтва це були католицькі Литва та Польща, православна Московія та ісламський Південь (передусім Кримське ханство та Туреччина). І патріархи в цій ситуації часто опинялися десь на задньому плані у сенсі своєї значущості.
У той самий час, коли Константинопольський патріарх 1588 року приїхав до України, його зустрічали з великою пошаною. Так само патріарха Антіохійського, і Єрусалимського в 20-тих роках XVII століття: ставлення до них було як до своїх, православних. Тобто не виникало асоціацій, буцімто той, хто приїхав з мусульманської землі, є для нас ворог. Усі розуміли, що Османська імперія живе за своїми принципами, але Церква всередині імперії залишається саме Церквою.
Траплялося й так, що в мешканців Русі (території сучасних України, Молдавії) часто просили допомоги та підтримки ті, хто живе на території Стамбула, Олександрії, Антіохії. На представників духовенства тих земель дивилися як на нещасних, що змушені терпіти поневіряння від мусульманської влади. І, зрозуміло, навряд чи хтось казав їм: «Нехай ваші вороги вам і допомагають, якщо ви з ними живете і їм підкоряєтеся».
Хоча церковне керівництво в Османській імперії безпосередньо не залишалося «на периферії» політичних питань. Як пише професор О.П. Лебедєв, Константинопольський патріарх, так само як і кожен єпископ в Османській імперії, був членом дивана (місцевої міськради). Тобто єпископат перебував у більш елітному становищі, ніж низове духовенство.
У ті часи вміли розділяти поняття
У цілому ж козацтво сприймало і Церкву в Константинополі, і Церкву в усій Османській імперії (яка на той час включала всі чотири східні Патріархати), швидше, як щось хороше, ніж погане. Нерідко ці Церкви навіть брали на себе турботу про паству в Україні, зокрема коли українське православ’я зазнавало утисків від католиків. Так, Мелетій Пігас, патріарх Олександрійський, певний час опікувався Україною. Робив це і Никифор Кантакузін, поставлений Константинопольським патріархом як екзарх Київської Митрополії в період кризи (коли митрополит Київський Михайло Рогоза та деякі інші єпископи прийняли унію з Римом). І всі знали, що такі призначення робляться заради спасіння Церкви, а не для сприяння туркам.
Тоді вміли розділяти поняття: як наша православна земля допомагала православному духовенству Османської імперії, так і вони нам допомагали духовно — займалися перекладами духовних книжок, відкривали школи, очолювали наші братства. До того ж це робилося саме тут, в Україні (говорю зараз про ту частину, яка входила до складу Польсько-Литовської унії). Була дружба, допомога, підтримка.
А ось хто сприймав нас, православних, як ворогів, так це католики-поляки. Того самого Никифора Кантакузіна було заарештовано й фактично заморено голодом як «турецького шпигуна». Мовляв, єпископи та навіть патріархи нібито приїжджали до нас спеціально за завданням турецького султана, щоб, так би мовити, внести смуту, створити альтернативну церкву на території України. Замість того щоб усі були уніатами й підкорялися Папі Римському.
Поляки думали, що турки намагаються тут «все ускладнити», створивши внутрішньоцерковний розкол. Тобто саме Польща, яка хотіла поневолення православ’я, усім цим активно маніпулювала. Константинопольський першоєрарх саме польським урядом сприймався як маріонетка турецького султана, і будь-які спроби відродження українського православ’я, будь-які спроби його підтримки закінчувалися цькуванням з боку поляків, бо «турки хочуть тут мати свою агентуру».
Так тривало, поки зрештою митрополія на території Київщини не перейшла до складу Московського Патріархату. Відтоді поляки змінили вектор пошуку ворога і православних бачили вже не турецькими шпигунами, а російськими.
І, до речі, небезпідставно. Катерина II дуже серйозно поставилася до того, що на території Польщі є православні (адже це «дає привід» потихеньку Польщу відвойовувати). Тобто дим був уже не без вогню.
— Ви згадали, що константинопольський єпископат за часів Османської імперії мав світські державні посади. Наразі наявність у православного ієрарха чиновницького крісла сприйнялася б максимально негативно. А як були в ті часи?
— Справді, Константинопольський патріарх в Османській імперії мав титул міллет баші, відповідно до якого все православне населення імперії підкорялося йому як внутрішньому правителю. Це було, з одного боку, зручно, бо православними керував не хтось «з вулиці», а глибоко церковна людина. Нинішнє становище Вселенського патріарха в певному сенсі є відлунням саме тієї епохи.
Але була в патріарха й функція збирати податки, тримати в покірності населення завойованих народів, тоді як нині Церква відокремлена від держави (в ідеалі) й займається виключно своєю справою. Якщо ж занурюється в політичні ігри, то в будь-якому разі за це відповість, бо завжди будуть незадоволені та скривджені. Завжди знайдуться ті, хто проектує на Церкву свої політичні погляди та амбіції.
У часи, про які ми говоримо, там, де закінчувалася Османська імперія, закінчувалася й адміністративна влада Константинопольського патріарха, залишалася тільки духовна. Але є приклади, коли й від цього зв’язку намагалися «відмежуватися».
Наприклад, коли Вселенський патріарх у XVIII столітті знищив Сербський Патріархат, серби створили альтернативний, Карловацький Патріархат в Австрії, бо туди вже Туреччина не могла дістатися, і відповідно, там велися свої політичні ігри. Відтак для сербів заклики патріарха не боротися з турками, не повставати проти них не мали значення. Навпаки, Карловацький патріарх закликав сербів звільняти свою Батьківщину, йти на Туреччину, брати участь у повстаннях.
Чорногорія також організувала автокефальну Церкву, щоб не підкорятися Константинополю, і турки вплинути на чорногорців не могли, адже ті були вільними від османів. При цьому митрополит Чорногорський був главою держави та очолював визвольну війну проти турків. Як би він міг бути при цьому пішаком у руках патріарха, який сам був фігурою в руках султана?
Не скажу, що таке поєднання управління Церквою та нацією в руках митрополитів Чорногорських — щось абсолютно правильне, але це справді дало народу змогу не залишатися під владою Константинополя.
— Чому так само не вчинили й козаки — не розірвали всі зв’язки з патріархом країни-агресора?
— А до кого б вони пішли? Більшість православних патріархій перебували в межах Османської імперії, і всі ниточки так чи інакше вели до міллет-баші. Єдиною альтернативою залишалася Москва, а з Москвою, як ви знаєте, в ході історії стосунки складалися різні.
Єдиним варіантом відходу від Константинополя виявилася унія з католиками, і чимало представників української шляхти так і зробили. Церква ж цього особливо не прагнула, розуміючи, що православні перед небезпекою повинні консолідуватися, а не шукати причин для розбратів і розколів (а православ’я на території України тоді якраз дуже страждало).
До того ж, у поляках українці бачили значно серйознішого супротивника, ніж у татарах (Кримське ханство до 1774 року було васалом Османської Порти і часто вело війни з сусідами саме за завданням господаря, хоча й саме було не проти пограбувати наші землі без жодних вказівок із Стамбула). Татарин прийшов-пішов і був, швидше, непроханим гостем, ніж постійним гнобителем. Польські ж шляхтичі грабували, вбивали і прикривалися при цьому католицькими ідеями.
Тож, я не сказав би, що Кримське ханство сприймалося головним джерелом зла.
Не можна порушувати церковні канони заради воєнної пропаганди. Війна — це гріх, вбивство — це зло
— Як поводився Константинопольський патріарх, коли його піддані з різних держав між собою воювали?
— Особливо не втручався. Патріарх активніше проявляв себе до Османського завоювання, за часів Візантійської імперії, коли були війни між православними державами. При цьому у Візантії патріарх залишався виключно першоієрархом, главою Церкви, і не мав світських посад. VIII новела імператора Юстиніана офіційно узаконила, що Церква не втручається у питання держави.
Безумовно, деякі патріархи намагалися залишатися в політиці, у тому числі захоплювати владу (той самий Іван Каліка, наприклад, чи Михайло Авторіан). Але це не було офіційною позицією Церкви.
До речі, патріархів, які бралися не за свою справу, завжди скидали: жоден із предстоятелів, із тих що влізли в політику, не помер на патріаршому престолі.
Повертаючись до вашого питання, зазначу, що за часів Османської імперії запорізькі козаки значилися підданими польського короля, а не Константинопольського патріарха, тому з державної точки зору той ніяк не міг на них вплинути. Та й у церковному відношенні влада Константинополя в той період була на українській території дуже слабкою, щоби взагалі на когось впливати.
— Польська влада не вимагала від запорожців назавжди порвати з Константинополем?
— Всіляко намагалася, так. Але нас усе влаштовувало в тому становищі, яке на той час склалося, адже це була наша віра. Політичні підґрунтя залишалися десь на задньому плані.
— Чи є якісь церковні канони, які б сьогодні могли розставити всі крапки над «і», і віруючим УПЦ не довелося б жити з тавром «ворожих агентів»?
— Проблема в тому, що таких законів немає. Та й майже будь-яка війна подається як справедлива. Жоден патріарх прямо не закликає чинити беззаконня чи грабувати сусідів. Навпаки, політики, що розв’язують війни, заявляють про шляхетність своїх намірів і Церкву намагаються використовувати як певний рупор.
Раніше війни часто сприймалися як норма: коли греки йшли на болгар, а ті на сербів, то всюди були патріархи та єпископи, які все це підтримували. У кожного була якась своя маленька правда, і докопатися до того, чия правда правдивіша, дуже складно.
Безумовно, були й певні межі. Наприклад, Юстиніан Другий, як і Никифор Фока, намагалися створити таку реформу, за якою кожен убитий у битві воїн буде канонізований. Це було потрібно, щоб мотивувати солдатів іти на війну. Але є правило святителя Василія Великого, згідно з яким той, хто вбив на війні, на три роки відлучається від Причастя. Для православного солдата це повна демотивація, тому що віруюча людина взагалі не дуже хоче бути відлученою від Причастя навіть на тиждень, не кажучи вже про більш тривалий термін.
Тож Церква виступила категорично проти: не можна порушувати церковні канони заради військової пропаганди. Усе має бути на своїх місцях: війна — це гріх, убивство — це зло. Тому будь-які заяви в стилі «люби своїх ворогів, ненавидь ворогів вітчизни» — це не якісь церковні правила, а приватні висловлювання окремих членів Церкви, вони в жодному разі не є догматами. Ненависть, вбивство ніколи не можуть видаватися Церквою за чесноту.
Але в ранній Церкві на все дивилися дещо по-іншому. Наприклад, у Візантійській імперії поділяли ворогів на «хороших» і «поганих». «Погані» вороги — це язичники, а «хороші» — православні. Вважалося, що вбити ворога-язичника нормально, а православного — не дуже, тож треба постаратися зберегти такому ворогові життя. Таких ворогів, наприклад, скалічували. Так вчинив імператор Василь II Болгаробійця, коли наказав виколоти очі тисячам болгар, взятих у полон. За тим самим принципом Костянтин Мономах в 1043 році вчинив з російськими полоненими.
Проте якщо для Константинополя подібне було усталеною нормою («ми все-таки зберігаємо ворогові життя і таким чином виявляємо гуманність»), то в молодій Русі, яка тільки-но воцерковилася, це вважалося дикістю. За Ярослава Мудрого, з Києва саме за подібні речі вигнали Константинопольського митрополита і стався розрив із Константинопольською Церквою.
Таким чином, якщо немає чітких церковних правил з якогось питання, підключаються правила моралі та гуманності.
Занадто важко Церква створюється, щоб її рвати через політику
— УПЦ зараз просять «радикально порвати» з Московською патріархією. Наша Церква каже, що залишилися лише духовні зв’язки, але світська влада просить припинити навіть їх.
Звідси два питання. Може, все ж таки слід вчинити за прикладом Ярослава Мудрого? І що це в принципі означає — розірвати зв’язок з якоюсь конкретною патріархією, враховуючи, що у світовому православ’ї всі Церкви єдині?
— Питання серйозне. Тут і виникає парадокс: якщо ми з кимось порвемо стосунки, то ким будемо в очах решти світу?
Церква, як говорив святий Мефодій Олімпійський, це риза Христова, і виткана вона з народів. Відповідно, якщо ти вириваєш шматок тканини, починає розпускатися все полотно. Думаю, безболісно цей процес пройти не може.
Тож, можливо, й справді, краще не здійснювати якихось зовнішніх демаршів — через те, що це може призвести до великої кризи як у всьому Православ’ї, так і всередині самої Української Православної Церкви. Коли окремі парафії, монастирі, єпископи почнуть говорити, що «ми тепер не спасаємось, ми втратили єдність із Вселенською Церквою». Це може спричинити страшний внутрішній розкол у Церкві. Мені здається, що саме тому наш Блаженніший і не поспішає приймати якісь рішення.
Хочеться порівняти ситуацію з пораненням воїна на полі бою: в тілі стирчить стріла, але якщо її зараз вийняти, ти просто спливеш кров’ю.
Рвати з кимось євхаристичне спілкування — це зло. Розрив можна оформити суто юридично: сказати патріарху, що так і так, ми не можемо вас визнавати своїм головою з тієї причини, що це в сучасних умовах призводить до загибелі нашої Церкви. Поки ви стоїте на своїх позиціях, ми не можемо з вами перебувати у будь-яких юридичних відносинах. Але рвати духовний зв’язок…
Як можна розірвати духовний зв’язок? Це, виходить, треба вигнати благодать Святого Духа?
— Які подібні приклади знає церковна історія: коли державна ворожнеча перетиналася з релігійним життям і дуже впливала на ситуацію?
— Якщо говорити про православ’я загалом, один із найяскравіших прикладів —святитель Миколай Японський, котрий під час російсько-японської війни молився за перемогу саме японського війська, тобто проти власних братів по крові. Принаймні на офіційному рівні. Ті ж, хто знав святителя близько, казали, що за зачиненими дверима він молився просто про мир.
Японський імператор оцінив позицію святителя — зрозумів, що той поводиться політкоректно, не змішує церковне та національне.
А ось у 1945 році ситуація була інша: митрополита Токійського Сергія японська поліція заарештувала, ув’язнила і звинуватила вже як радянського шпигуна.
Можливо, коли держава зазнає військової поразки, вона починає всюди шукати ворога — як людина, якій боляче, намагається знайти причину свого болю.
Можна ще згадати Грузію: коли держава ввійшла до складу Російської імперії, церква Грузії увійшла до РПЦ. Але тільки-но відокремлюється держава, відокремлюється й Церква.
Іноді відділення Помісної Церкви від Церкви-матері допомагало їй просто вижити, зберегтися. Наприклад, після того, як Ктезифонський Католікосат відокремився від грецької Церкви наприкінці V століття, правителі Персії — перси-зороастрійці — перестали переслідувати персів-християн як «грецьких шпигунів». Аналогічно з вірменською Церквою. Розірвавши відносини з Константинополем, вірмени перестали сприйматися персами як грецькі агенти, які «пропагують грецький світ».
Утім, в обох випадках згадані Церкви відпали від Православної сім’ї Помісних Церков.
Тобто в історії були випадки, коли Церква робила спеціальні політичні кроки задля виживання — «щоб на нас перестали дивитися як на ворогів, ми намагаємося створити власну Церкву, іноді навіть за межами євхаристичного спілкування».
Хоча, як на мене, це неправильний хід. Не можна жертвувати євхаристійною єдністю заради політичних процесів. Надто важко Церква створюється, щоб її рвати через політику.
— А якщо Церква благословляє своїх вірних на жорстоку війну?
— Для від’єднання від такої Церкви потрібен спеціальний юридичний механізм, канонічне обґрунтування. Не можна просто сказати: «Ви погані, і ми більше з вами не спілкуємося». При цьому слід враховувати, що обиватель з кожного боку фронту бачить ситуацію по-різному.
Найчастіше агресори й не усвідомлювали всієї негативності своїх дій з погляду християнської моралі, а військові конфлікти часто пояснюються тим, що мета виправдовує засоби: «Зараз погано, гинуть люди, але потім буде добре, коли всі нарешті стануть правильними православними».
Життя показує, що, звичайно ж, нічого подібного внаслідок війн не відбувається. І якщо в конфлікті задіяні представники однієї релігійної структури, то керівництво такої структури поступово сприйматиметься сторонами конфлікту в різній полярності — залежно від того, чию сторону таке керівництво (священноначалля) підтримує, а кого оголошує ворогами та закликає до упокорення.
Наведу приклад. Коли у Сполучених Штатах у другій половині XVIII століття розпочалася війна за незалежність, Церква в цей час там була єпископально-англіканською, очолював її англійський король. Звичайно, він наказав усім повстанцям скласти зброю і підкоритися його волі. Тобто в даному випадку Церква використовувалась як інструмент. І що зробили американці? Створили власну Церкву — саме тому, що церква Англії була змішана з державою й виконувала її завдання.
З іншого боку, якщо раніше Церква реально впливала на людей, сьогодні вона не є настільки впливовою, щоб надихнути цілу націю на війну. Сказати, що саме через Церкву розпочалася сьогоднішня війна, буде неправдою.
Коли намагаєшся залишатися насамперед християнином, ти будеш поганим для всіх
— Що з історичного досвіду Православ’я в Україні може сьогодні стати підказкою для УПЦ?
— Думаю, треба шукати золоту середину. Щоправда, це не найкомфортніший шлях: ти завжди в чиїхось очах будеш винним.
На думку спадає єпископ Української Автономної Церкви Йосип (Чернов), який служив у Таганрозі, коли той ще входив до складу України. Німецькі окупанти багато разів йому пропонували проповідувати, який хороший Третій Рейх, а він хотів не втручатися в цю війну, незважаючи на жодні прохання та погрози.
11 листопада 1943 року його заарештували, засудили до смерті й мали розстріляти. Але німецький наглядач сховав його в купі речей, і коли німці покинули Умань (де відбувалися ці події), його звільнили. Це сталося 11 січня 1944 року. Вже у травні того ж року його заарештували радянські спецслужби як німецького шпигуна, і понад десять років він провів у концтаборах. Реабілітований лише 1954 року.
Як бачимо, людина намагалася не ставати на той чи інший бік і в результаті опинилася спочатку в німецькій в’язниці під загрозою розстрілу, потім на десятиліття потрапила до радянських таборів.
Коли намагаєшся залишатися насамперед християнином, ти будеш поганим для всіх, бо всі від тебе чекають чогось більшого. Або закликай до війни, як це сьогодні робиться в Росії офіційно, або розривай будь-які стосунки з РПЦ, бо там «всі вороги», аж до ні в чому не повинних святих.
Якщо ми відмовимося від серединного шляху і виберемо якусь крайність, нам буде легше жити. Але наскільки ми після цього залишимося людьми, якими себе називаємо — православними християнами?
Православ’я заважало жити багатьом режимам, бо воно є надто важливим. Напевно, тому ми в будь-якій подібній гострій ситуації приречені бути маргіналами. Можливо, цим і пояснюється сьогоднішня якась апатія нашого керівництва. Адже рух у будь-який бік може призвести або до остаточної втрати авторитету, або до втрати можливості спілкуватися з Богом, бути Церквою. Але відмовлятися від спілкування з Богом в обмін на спокій та ситість — не найкращий шлях.
Напевне, варто просто уникати конфлікту, намагатися показати, що ми нічого поганого не проповідуємо; не провокувати нікого, не злити, не казати дурниць. Ми повинні зберегти Церкву, паству і залишитися патріотами своєї країни. Але для цього не обов’язково рвати хітон Христа.
Бог — це любов. Навіть у концтаборах люди на Великдень відчували велику відраду. Як страшно, якщо Церква не зможе нести відраду в людські серця! Адже не можна все життя сидіти на адреналіні ненависті, колись має прийти умиротворення. Якщо Церква не зможе його принести людям, вона перестане бути тією сіллю, якою покликана бути, і люди просто від неї відвернуться.
