Ця розмова відбулася нещодавно на одній київській парафії. Тут є традиція збиратися після богослужіння на бесіди, іноді запрошувати гостей.
Минулої неділі зайшла мова про подію, яка схвилювала багатьох: талановитий священник Української Православної Церкви на своїй сторінці у Facebook написав, що переходить до ПЦУ. Серед причин, які спонукали його це зробити, він зазначив, що в лоні УПЦ місіонерство на даний момент недоступне, а він відчуває в собі таке покликання і не готовий відмовитися від нього.
Що і чому зараз недоступне для УПЦ, що робити з місіонерством і як реагувати на переходи «з Церкви в Церкву», й обговорювали між собою парафіяни зі священниками.
Ми вважаємо цікавими деякі висловлені під час цієї розмови думки і хочемо ними поділитися. Без вказівки імен тих, хто їх озвучив — щоб уникнути переходу на особистості під час обговорення в соцмережах (що вже, на жаль, стало поширеною нецивілізованою практикою).
Цей текст є російською мовою: Закончилось ли для УПЦ время миссионерства?
Навіщо, ви думаєте, Господь дав Церкві священників
Не може не схвилювати ця тема — коли священник повідомляє, що йде з Церкви, яка його виростила, тому що більше в цієї Церкви немає можливості для місії.
Багато хто з нас пам’ятає часи, коли місія Церкви взагалі стала можливою. Наприкінці 80-х – на початку 90-х Церква раптом заявила про себе і промовила для того величезного простору, який тоді ще був Радянським Союзом, таке важливе слово.
Про те, що тут, на землі, існує Царство Господа нашого Ісуса Христа і все багатство цього Царства — ось воно перед вами; ми його зберігали, але не для себе, а вам його передаємо. Будь ласка, прийдіть і володійте цим багатством.
Це були часи справді місіонерські. Думаю, кожен священник, який намагався і сам пізнати любов Господа Ісуса Христа, мету Його пришестя у світ і результат, у своїй проповіді ділився цим зі своїми парафіянами.
Отак і велася місія. Тому що немає в нас такого образу місіонерства, як у протестантів, які підходять до кожної людини і кажуть: «А ти знаєш, що є Ісус Христос? Приходь до нас, і ми навчимо тебе жити…»
Між іншим, дуже цікава постановка питання — «Ми тебе навчимо жити». У нас вона не завжди звучить у проповіді, хоча повинна. Тому що ми приходимо на богослужіння і молимося, і відбувається ця подія — наша зустріч із Господом Ісусом Христом. Це і є наше життя, і про нього ми, можливо, недостатньо свідчимо.
Але у православних, повторюся, немає такої традиції — підходити до кожної людини, так уже склалося. Ми просто відкривали храми, і люди йшли до нас. І коли чули щире пастирське слово, коли пастир раптом виявлявся — ким, як ви думаєте?
— Проповідником.
— Чому ж тільки проповідником? Він міг і не бути оратором, по-різному складалося. Мені, наприклад, дякували за суворість, проте й дорікали за суворість. Мені дякували за м’якість, але й дорікали за м’якість! І те, й інше добре, але своєчасно і в конкретній ситуації. Говорю про себе, адже на іншого пальцем не покажеш.
Справа в тому, що в Церкві існує дивовижна річ: Богом започаткована «місіонерська установа» — священство. Ми звикли ділити духовенство окремо на єпископів, священників та дияконів, але якщо говорити загалом, то Господь нам поставив апостольську ієрархію і дав благодать кожному з цих людей бути Його… Дзеркалом! Уявляєте собі?
У кожному священнику люди, що приходили в Церкву, бачили не лише талановитого оратора, хоча це теж важливо. Але ораторів не так багато, не кожен може відповісти на складні богословські питання, а, відповівши, не завжди може своїм життям підтвердити свою проповідь, як ми це часто бачимо.
А дзеркало Христове — це насамперед Його Лик, відображення Його Хреста. І в цьому ключі проповідь — це добре, але найголовніше — сповідництво. Слово дуже важливе, Сам Господь його в Євангелії промовляв (див. Мф. 10, 32).
Сповідництво — це слово з Хреста. Ти сам маєш бути сповідником. Оце такий наш образ місіонерства.
Чого тобі, людино, бракує для щастя
Не буду сперечатися, що добре, а що погано. Дуже багато є корисного у протестантів. Їхня організованість, турбота одне про одного і багато іншого, чого в нас просто не існує і не зрозуміло, як це започаткувати. Усі мої особисті зусилля натикалися на перепони. Хоча є люди харизматичні, які свою місію життя у Христі потихеньку виконують. Наприклад, робота з дітьми. Дуже важлива місія!
Але повернемося до нашої теми.
На початку 90-х час був особливим. Варто було з’явитися храму, як туди одразу приходили люди. Воістину апостольські часи. Як у Римській імперії, коли апостоли йшли й їхні нібито «дурниці» — як сказано «для еллінів безумство, а для юдеїв спокуса» (1 Кор. 1, 23) — всі слухали й цьому довіряли. І не лише довіряли.
У житіях є кілька дивовижних моментів, які багато чому навчають нас і надихають до пізнавання. Наприклад, рівноапостольна Фекла, охрещена незвичайним чином. Пам’ятаєте, як вона долучилася до християнства? Апостол Павло проповідував у якомусь будинку. Вона випадково почула й почала прислухатися. Але ж це недобре — підслуховувати. Проте вона підслуховувала цілий день, не могла відірватися. І більше від апостола Павла не відходила.
Однак апостол Павло не просто щось розповідав. Він був дзеркалом Господа нашого Ісуса Христа.
Ось ми з вами живемо, начебто багато чого в житті зробили, але чогось не вистачає. Чого саме? — Найголовнішого, сенсу нашого буття, і того, щоб Він був поруч із нами. І не тільки був поруч, а й дарував нам Своє спілкування, без якого ми існувати не можемо — такою створена наша душа.
Наша душа створена для Богоспілкування. Люди в дев’яності роки це зрозуміли, відчули.
Чудовий проповідник, митрополит Антоній Сурозький колись сказав, що дуже важливою є особиста зустріч з Христом.
Це дивовижне визначення! Коли ми стаємо віруючими завдяки тому, що відбувається наша маленька або велика — будь-яка, на будь-якому рівні — зустріч із Христом. Коли маленька людина в розпачі укладає з Ним договір: «Усе, я пропав! Допоможи!» — і з цього моменту починається дивовижне особисте спілкування з Богом. З Богом, Який дозволив звертатися до Себе на «Ти»; до Якого ми можемо доторкнутися так само, як до близького, до рідного, до друга нашого. Він це дозволив, втілившись. Але як ми це робимо? Дуже просто — молимося. Встаємо, збираємося, розмовляємо з Господом. Кому скільки потрібно.
Чому ми можемо назвати ті часи апостольськими? Бо Господь дав таку благодать, що люди справді відчули, що душа не може жити тільки зароблянням грошей. Вона потребує насамперед того, щоб тебе просто любили. І не якась інша людина. Але щоб любив тебе Той Єдиний, Який створив тебе за Своїм образом і подобою. Створив тебе, твого чоловіка чи дружину, твоїх друзів. Але разом із тим ніхто й ніяк не може Його замінити — Господа нашого Ісуса Христа.
Так само було в апостольські часи. Господь явив Свою благодать з Хреста, і менше ніж за чотири століття весь цивілізований світ почув апостольську проповідь. Скрізь, де тільки можливо, розлилася благодать за словом апостолів. Тобто всі серця були до цього вже підготовлені, уявляєте собі? Апостоли приходили, і всі їх слухали.
А що означає «всі»? Адже це не 100%. Один місіонер досить влучно зауважив, що для того, аби суспільство змінилося, християн у ньому має бути принаймні 10%. Тоді вони повністю змінюють суспільство.
Зверніть увагу на цю пропорцію. 10 відсотків свого часу повністю перевернули життя Римської імперії, а в 90-ті роки — вже неіснуючого нині Радянського Союзу.
Наші чада знають, чому вони стоять
У цей самий час, в 90-ті, розпочався і зовсім інший рух, коли нав’язувався чи пропонувався протилежний спосіб життя.
Так, люди дізналися про Христа і всім це сподобалося. Ніхто тоді нічого не говорив проти християнства, не заперечував — усі з цим вченням були згодні.
Але водночас почала нав’язуватися культура споживацтва. Виникає серйозний конфлікт, у якому, як ви вважаєте, хто виграє — Царство Христове чи суспільство споживання?
Паралельно в Церкві набирає обертів антиапостольський рух, назвемо його так. Коли в неї проникають певні явища, через які відбувається повна дискредитація церковного життя. Не хочу заглиблюватись чи деталізовувати. Назвемо ці явища загальним словом — лицемірство. І це не просто якісь речі, які самі собою існують. Вони — фігури на шахівниці нашого ворога, які він пересуває, щоб вести свою гру.
Зовнішня невідповідність внутрішньому змісту в нас розвинулася досить швидко, за 30 років, і в результаті призвела до нинішнього дуже складного періоду, який можна назвати есхатологічним, але краще сказати апостасійним.
От кажуть, що для нашої Церкви настали часи «не апостольські». Насправді вони зараз взагалі не апостольські, і це не лише нашої Церкви стосується.
Період нашої священницької праці може називатися місіонерським, коли множаться наші чада. Але іноді ця праця має бути сповідницька — коли завдяки тому, що ми стоїмо, і стоїмо в істині, в чистоті, залишаються в Церкві стояти й наші чада. І вони знають, чому вони стоять.
Чому, наприклад, вони поруч зі своїм настоятелем? Бо вони своєму настоятелю довіряють.
Коли відбувалося протистояння в Лаврі, я підійшов до учасників мітингу з протилежної сторони. Кажу: «Ми також проти всього неправильного, за Україну, за все хороше. Але тим діячам, які вас прислали, ми не довіряємо». Якийсь чоловік із того натовпу мені відповідає: «Так, ми теж не довіряєм…»
Наша довіра народжується просто: ми бачимо свого настоятеля у всій його складності, але бачимо також, що він живе особистими стосунками з Господом Ісусом Христом. Тому ми поруч із ним, у Церкві. Тут мета нашого життя.
Адже тут, у Церкві, ми присутні на Божественній літургії, на якій — і ми це точно знаємо — беремо участь у Таємній Вечері Господа нашого Ісуса Христа і причащаємося Його Тіла та Крові. Подумати тільки — у Таємній Вечері беремо участь! Не споглядаємо її збоку.
Ось Вас як звати?
— Людмила Василівна.
— Апостоли всі причастилися, і після них підходить Людмила Василівна та приймає частинку Його Тіла та Крові. Заради чого, як ви вважаєте?
— Щоб очиститись.
— Очистилися, і що далі? Легше вам стало, спокійніше спати, всі хвороби відійшли, ви одужали. Заради чого це все?
— Щоб було життя в усій його повноті.
— Дуже красиво, поетично, але не має сенсу.
— Щоб Бог був у мені, і я в Ньому.
— Теж загальні фрази.
— Свідомість змінюється…
— Як? На краще? Чудово!
Запам’ятайте, дорогі мої. Навіщо ми причащаємося? — Щоб бути на Нього схожими.
Він же робить нас Своїми дітьми, розумієте?!
— Я це й хотіла сказати.
— Звичайно, ви це й хотіли сказати, але сказали не це. Усі говорять майже те, але не говорять конкретно, заради чого ми причащаємось.
А причащаємося ми задля того, щоб бути схожими на Нього.
От, ви підійшли за апостолами, причастилися і стали Його цілковито вся! Ви Його вся — не якась ваша частинка. Ви стаєте не просто на Нього чимось схожі, а точною Його копією, Його дочкою чи сином. І це найголовніше.
І куди ми від цього підемо? Як я можу з цим експериментувати?
Усе це для того, щоб ти більше не підійшов до Тіла Христового
До мене приходять і починають розповідати про особисте життя когось у Церкві. Навіщо? Ясна річ, що робиться це для того, щоб ти більше не підійшов до Тіла Христового слідом за апостолами і не став би схожим на Нього. Щоб не причастився і не отримав цієї зміни, не став Його дочкою чи сином.
Тому теперішні часи особливі. Святі отці називають їх апостасійними. Ви чули, що таке апостасія? Якщо не вдаватися в переклад слова з грецької, можна сказати, що апостасія — це зміна цінностей. Яких саме цінностей?
Ми для Господа не якась маса, в Нього особисте ставлення до кожного. Одночасно ми є Церквою. І не буде в нас особистих стосунків із Господом, якщо ми не зможемо побудувати стосунки в церковній громаді, коли ми навчимося хоча б трошки одне одного прощати, дружити, любити, молитися одне за одного.
Скільки разів я ставав свідком чудесної дії молитви членів громади. Коли недільна школа молилася за своїх смертельно хворих учнів, і смерть відступала. Дивовижна річ! І все це — наше ставлення одне до одного. Як Господь каже: «Де двоє чи троє зібрані в Ім’я Моє, там і Я серед них» (див. Мф. 18, 20).
Таким чином, є наші особисті стосунки з Господом Ісусом Христом, і є наші стосунки з Ним через Його Церкву. І якщо досі для тебе, для твоєї душі найважливішим і найдорожчим була особиста зустріч із Христом, то як змінюються цінності в часи апостасії? На інші цінності, які зараз у всіх нас перед очима.
Причому масова культура постійно пропонує поєднання наших цінностей з її цінностями. Коли, наприклад, показують абсолютно потворну поведінку людей, і вони при цьому хрестяться.
Апостасія — це час, коли цінність особистого спілкування з Господом перестає бути головною для величезної кількості людей. Коли Христос і Його Царство не те, щоб нікому більше не потрібні, але потрібні набагато меншій кількості людей, ніж раніше.
На завершення ще раз повторю: є часи апостольські, і є часи апостасійні, які трапляються періодично. Буде остаточна апостасія, наприкінці історії. Але є деякі зовнішні ознаки, відповідно до яких ми можемо сказати: зараз не остаточні апостасійні часи.
Які часи складніші — коли нам треба показувати себе дзеркалом Господа нашого Ісуса Христа, або ті, що зараз, коли настав, власне кажучи, сповідницький період, і ми повинні допомогти тим, хто, дивлячись на нас як на дзеркало, не лише залишається на Таємній Вечері, але й намагається зберегти в собі дух Господа нашого Ісуса Христа? Важко сказати.
— І що, немає жодної надії, окрім сповідництва?
— Що значить жодної надії? Історія нашої Церкви — боголюдська. Як і нашої країни, і всього світу. Бог за всім стежить.
Якби історія була просто людська, то напад сильнішої країни на іншу ми могли б розглядати як такий, що закінчиться природним чином — коли прийшла велика країна і знищила маленьку. Але життя показує зовсім інше.
Був такий за радянських часів Омелян Ярославський, очолював Спілку войовничих безбожників. Найсмішніше, що за результатами перепису населення 1937 року, коли майже всі церкви вже чимало років було закрито, більше половини населення написали, що вони віруючі. Уявіть, відкритий перепис, і люди не побоялися про себе таке засвідчити. Результат? Осередок Спілки безбожників було розстріляно за те, що не виконали свого завдання.
Тож наша історія — боголюдська. І нинішній період — не лише час апостасії, а й випробування тих, хто вірний Господу нашому Ісусу Христу. У тому числі істинних Його служителів. Якщо їх виявиться достатньо, період місіонерства та апостольства, безперечно, повториться. І коли він настане і знову почне відкриватися через нас авторитет Господа нашого Ісуса Христа, потрібно буде поводитися відповідним чином.
Не треба розмірковувати про те, чим і коли все скінчиться. Тут і тепер треба показати себе. Просто настав період випробувань: Господь дає нам Самого Себе і потім питає, чи будеш ти Його сповідником чи ні?
Усе, що Господь дає нам по благодаті, все, що Він намагається дати нам як те, що ми повинні засвоїти для своєї користі, — все підлягає випробуванню. Навіть ангелів Господь випробував, і третина з них виявилася відпалою.
Разом із тим сповідництво також має бути правильним — на цьому ми наполягаємо. Адже воно може бути неправильним. Пам’ятаєте трагічну історію в житті Польської Православної Церкви, коли архімандрит застрелив Предстоятеля? На жаль, той монах також, мабуть, вважав для себе це сповідництвом. Сповідництво має бути правильним, продуманим, здійснюватися з благословення.
Нині ж усе просто. У нас є глава нашої Церкви — Блаженніший Митрополит Онуфрій, і він є для нас канонічним орієнтиром. Ми свідчимо, що ми є Українською Православною Церквою, яка молиться, щоб лихо, яке спіткало нашу країну, припинилося; і що ми та Церква, яка благословляє своїх дітей іти й виконувати свій обов’язок перед нашою державою та нашим народом.
