Влада України готується до прийняття в другому читанні законопроєкту, спрямованого на заборону діяльності УПЦ в нашій країні.
Бодай якісь переговорні ініціативи між УПЦ та ПЦУ припинилися — принаймні на тому рівні, на якому інформація про них доступна пересічному спостерігачу.
На вулиці чи в метро все частіше можна почути обговорення «таких-сяких московських попів». І навіть у соцмережах відомі науковці констатують, що розмова зайшла в глухий кут, а отже — «тепер тільки війна».
Та ми не були б «Діалогом», якби не вірили, що дипломатія та людяність — чудова альтернатива війнам, а спроби знайти спільну мову ефективніші, ніж стигматизація та жорсткий примус.
Мирні сценарії взаємопорозуміння для УПЦ, ПЦУ та держави пропонує професійний медіатор Тетяна Білик.
Про співрозмовницю: Тетяна Білик — акредитована міжнародна медіаторка (CEDR, UK, MiKK, Germany), тренерка та супервізорка медіаторів, співзасновниця та Голова правління ГО «МТЦ «Школа медіації», ГО «Ліга Медіаторів України» (ЛіМУ), співзасновниця та членкиня Наглядової ради ГО «Асоціація сімейних медіаторів України» (АСМУ), почесна членкиня ГО «Національна асоціація медіаторів України» (НАМУ), представниця International Social Service (ISS), психологиня, психотерапевтка.
Закінчила Миколаївську державну аграрну академію, Державний університет «Києво-Могилянська академія», Міжнародний інститут глибинної психології. Має диплом Executive MBA з бізнес-адміністрування.
Провела понад 1000 медіацій, із них у 70% досягнуті письмові чи усні домовленості.
Є загроза переходу в фазу громадянської війни
— Пані Тетяно, хочу попросити вас трохи ввести нас із читачем у предмет. Що таке медіація?
— Це альтернативний спосіб вирішення конфлікту, альтернатива суду, тобто мирний спосіб врегулювання спірних питань. Власне, це переговорний процес за участю нейтрального посередника, який допомагає конфліктуючим сторонам знайти взаємоприйнятне рішення.
Медіатору необхідно зрозуміти, які інтереси та потреби кожної зі сторін були порушені в результаті конфлікту, і допомогти сторонам об’єднати зусилля для спільного пошуку такого виходу з ситуації, при якому ці потреби можуть бути задоволені.
Моя професія — залишатися в нейтральній позиції, аби вміти чути протилежні думки, протилежні погляди на конфліктні ситуації.
Я вже понад 40 років є парафіянкою УПЦ, і для мене церковне життя — це, звичайно, щось набагато ширше, ніж «зв’язок із Росією». Але при цьому я ще й фахівець, який багато років працює з конфліктами. А отже, я розумію й іншу сторону, тобто тих, хто налаштований проти УПЦ.
— Інколи здається, що проти УПЦ налаштовані абсолютно всі. Але таке узагальнення просто не може бути правдою. Давайте спробуємо розкласти по полицях: якби ви модерували конфлікт навколо УПЦ, кого б запросили до діалогу?
— Що можна зробити в ситуації з УПЦ саме зараз — питання дискусійне.
Але я мушу одразу зазначити, що це робота, скоріше, не медіаторів, а набагато ширше — фасилітаторів та діалогерів (хоча медіатори також можуть бути залучені).
Медіація стосується випадків, коли є дві конфліктуючі сторони, які якимось чином залежать одна від одної й хочуть порозумітися. У сьогоднішньому питанні з УПЦ ідеться не про конфлікт між двома людьми — це конфлікт між світоглядами, це ширше.
Та в будь-якому разі медіатор завжди спочатку аналізує конфлікт з точки зору того, де в ньому є простір для перемовин: що є у сторін спільного? А далі, вже працюючи за одним столом, ми дізнаємося, що в цьому конфлікті є основним, глибинним, бо рушійною силою будь-якого конфлікту є незадоволені інтереси та потреби. І нам потрібно дістатися тієї глибини, побачити оте ключове протиріччя.
Щоб вирішити конфлікт довкола УПЦ, недостатньо просто взяти одну людину та іншу, посадити їх за стіл та почати спілкування. В тому числі й тому, що один із основних принципів медіації — це добровільність, тобто сторони конфлікту свідомо погоджуються на цей процес; вони розуміють, що треба буде працювати для того, щоб знайти вихід.
Тобто основне, до чого я зараз веду, — це так званий принцип самовизначеності сторін.
Медіатор вірить, що у сторін конфлікту є відповідь на їхні питання, тобто є розуміння, який варіант рішення проблеми для них можливий. Оця віра в те, що всі відповіді — у сторін, а не в медіатора, допомагає модерувати процес таким чином, щоб сторони чули самих себе, одне одного, шукали точки дотику і самостійно приймали взаємоприйнятне рішення.
Медіатор — це виключно модератор процесу. Той, хто розуміє, як зароджується конфлікт, що є фактором ескалації, та слідкує, щоб сторони не заходили у форми неконструктивного спілкування, допомагає їм відкрито говорити про інтереси та потреби. Тож сьогодні я не можу надати готового рецепту, як вирішити конфлікт довкола УПЦ.
Але як працюють фасилітатори або діалогери? Вони збирають усіх, хто дотичний до ситуації або ж просто має бажання брати участь у процесі перемовин, і суть процесу полягає в тому, що кожен має право бути вислуханим.
Поляризація — це природне явище, і представники різних таборів не потребують примирення. Поляризацію тримають у природних межах люди, які не приєднуються і не підживлюють жоден із полюсів. Саме тому важливо, щоб їхня кількість не зменшувалася, інакше є загроза переходу в фазу громадянської війни.
Тому замість пошуку рішень варто ретельно формулювати питання у вигляді дилеми, яка дасть простір для звучання історій «мовчазних» людей і тим самим допоможе утримати їх від необхідності приєднуватися до полярних позицій.
Важливо давати простір слухання історій тим, хто мовчить (тобто не висловлюється публічно) і публічно не підтримує жодну із полярних позицій, бо коли люди не вислухані, вони починають доєднуватися до одного з полюсів, і розділення зростає.
Це, напевно, найголовніше. Дайте людині бути почутою, право сказати те, що вона думає, і це вирішить багато питань. Бо фактично як відбувається діалог зараз? (Хоча це навіть не діалог, а просто розмова, яка ні до чого не призводить).
Хтось намагається сказати те, що думає, — його перебивають, зупиняють, критикують, звинувачують, зневажають, оцінюють, знецінюють і так далі. Звісно, це викликає обурення, бажання сперечатися та відстоювати свою позицію. А більш слабкі просто уникають такого конфлікту та йдуть.
Для медіатора, між тим, будь-яка сильна емоція, як-от злість, — це маркер незадоволеної потреби. Там, де багато таких емоцій, — це і є місце, яке болить.
Тобто нам треба туди подивитись і розібратись, про що саме говорить людина. Що саме вона каже, коли так кричить? І звісно, це довготривала робота, бо ви ж розумієте: будь-яка людина приховує власні почуття та потреби, а натомість висловлюється соціально прийнятними репліками. Тому дуже важко дістатися саме глибинних потреб.
Між іншим, ті, хто виступають за ту чи іншу Церкву, не кажуть «Я за себе». Вони висловлюються ширше: «Я за Бога, за віру, ще за когось…» І це не дозволяє зануритися в проблему, бо фактично ми не розуміємо, звідки береться та енергія в людині, що примушує так активно відстоювати ту чи іншу позицію. Але відстоює її людина саме через якусь власну потребу.
А далі — ще більш цікаво, бо треба зрозуміти, чи є в конфліктуючих сторін відмінності, чи, може, вони говорять про одні й ті самі потреби. Ми всі люди, ми однаково влаштовані, і потреби в нас однакові.
Наприклад, за кожною людиною Конституцією закріплене право на свободу віросповідання. Це право однаково цінне як для вірян УПЦ, так для ПЦУ і будь-якої іншої конфесії. Та з’ясовуючи це, ми не маємо казати, що хтось інший — поганий, а хороші тільки ми. Можна хіба що пояснювати, захищати власні цінності, але в жодному разі не нападати на цінності іншої людини.
Я вважаю, що коли ми починаємо розбиратися, яка Церква є «дійсно українською», це взагалі руйнує Православ’я як таке. Бо Христос приймав усіх: і праведників, і грішників. А ми раптом починаємо казати, що ця Церква — правильна, оця — неправильна.
Якщо медіатор від когось зі сторін конфлікту чує, що «треба зробити так, щоб існували тільки ми», це вже маркер немедіабельного кейсу, бо медіація — про рівність, про те, що знайдене рішення задовольняє потреби двох сторін.
Не можна просто сказати: «Все, у що ви вірили, неправда, а правда — це інше»
Щоб детально розібратися в питанні, я мала б на початку вислухати кожну зі сторін, зрозуміти її потреби.
Але очевидно, що сьогодні стоїть питання, як дві Православні Церкви можуть одночасно існувати в державі Україна і при цьому відчувати безпеку. Одні мають бути впевнені, що в них завтра не відберуть храм, а інші мають знати, що завтра не прийдуть з іншої країни забирати нашу землю зі словами «це ж наша Церква, то й територія під нею наша». І спільна потреба тут — безпека.
Інша важлива потреба — свобода, право вибору. Якщо я вважаю правильним святкувати Різдво 7 січня разом зі своєю Церквою, і якщо це становить для мене цінність, то я хочу його святкувати сьомого, не стикаючись зі звинуваченнями на зразок «ти святкуєш з росіянами», тобто з ворогами; не стикаючись із намаганням переконати мене, бо «так святкує весь світ».
Думаю, тут буде доречним розповісти історію моєї власної родини.
Сім’ю тата двічі депортували (спочатку далеко на Північ, а потім у Крим). Родину мами взагалі «розкуркулили» та знищили. Вижив лише мій дідусь, який ще малим встиг сховатися і потім майже 30 років вважався «ворогом народу».
І от, коли я розмовляла з колегою зі Львова, вона мене переконувала: «Ти просто не розумієш, я з дитинства від всіх оточуючих чула про те, що росіяни для нас вороги, і коли почалась війна, це не стало несподіванкою. Бо радянська влада, голодомор, чекісти… Вони нас постійно знищували».
А я їй тоді кажу: «Давай я тобі розповім про свою родину. Як мої батьки, руські за походженням, також постраждали від радянської влади. То чим моя історія легша чи краща за твою? Від радянської влади страждали всі, це був такий жорстокий режим».
Так, їй у дитинстві розповідали у Львові одне, мені в Миколаєві інше. Тим паче, я з родини військового, тож мене взагалі звільняли від вивчення української мови, бо спочатку ми жили в Узбекистані, де тато служив і де я народилася.
Тобто певна інформація вкладалася з обох боків, і навіть коли ми подорослішали, ці установки з дитинства залишилися, бо це особливість нашої психіки — в нас має бути опора всередині. Якщо ми руйнуємо опору, людина потрапляє в психіатричну лікарню.
Не можна так просто сказати: «Все, у що ви вірили, неправда, а правда — це інше». Але можна показати, що інша людина бачить цей світ по-іншому. І це не значить, що «ти поганий, і в тебе все неправда». Просто не може бути, що тільки ти правий, а всі інші неправі.
Коли я розповідаю про медіацію студентам, то показую їм циліндр. І кажу: «Тільки ви бачите, що це циліндр. Людина, яка дивиться з одного боку, бачить коло. З іншого боку — прямокутник. І лише коли ви досліджуєте ситуацію, то розумієте, що це не те й не інше. Це щось третє. І воно ширше, глибше, більш об’ємне».
Як медіатор я чекаю, що сторони розкажуть мені про свій конфлікт: як вони в нього потрапили? Що було передумовою? Яким вони бачать майбутнє? І сьогодні в нас, вочевидь, питання зовсім не про те, «як зберегти конкретний храм». Це вже про те, як ми можемо зберегти Православ’я, і це вже простір для перемовин.
Для діалогу щодо УПЦ ми б запросили не тільки представників УПЦ та ПЦУ, а й державної влади — того ж мінкульту, наприклад, який має безпосереднє відношення до ситуації з Лаврою. Чи, можливо, інших представників Верховної Ради, які є носіями якоїсь думки стосовно церковного питання.
Потрібні нам й інші, незаангажовані представники дискусії — ті ж викладачі Українського католицького університету (зокрема тому, що «церковна» законотворчість може колись зачепити й їхню Церкву), впливові релігієзнавці, філософи, як-от Олександр Філоненко чи Андрій Баумейстер — бо питання давно вже вийшло за межі Церков, і в цьому я вбачаю складність.
Чому важливо, щоб були присутні нейтральні посередники? Бо в них вухо гостре саме до потреб. Той, хто зацікавлений у вирішенні ситуації на власну користь, не буде чути іншу сторону. А посередники не доєднуються до жодної зі сторін конфлікту.
Але є велика проблема в тому, що інколи сам конфлікт є потребою. Якщо діагностується така річ, то ми не можемо з таким випадком працювати, бо ризикуємо стати інструментом для маніпуляцій. Наведу приклад: для когось важливо прийти в медіацію, щоб мирно розійтися з колишньою дружиною — заради спільних дітей, бо війна їх буде травмувати. А буває, що головною потребою є бажання помсти — наприклад, якщо у подружжі була зрада, і ображена сторона не змогла впоратись зі своїми негативними почуттями, тож тепер її єдине бажання — зробити все можливе, щоб інша сторона постраждала. Такі конфлікти ми не беремося вирішувати за допомогою медіації, а одразу рекомендуємо сторонам звертатися до суду.
І в мене немає сумнівів, що є хтось, хто якраз зацікавлений, щоб ворожнеча між ПЦУ та УПЦ продовжувалася, бо ми знаємо принцип «розділяй та володарюй». Також я не сумніваюся, що є такі люди всередині і УПЦ, і ПЦУ.
Для мене взірець ставлення до цього конфлікту — наш Блаженніший. Коли в мене болить і кровоточить все, що сьогодні коїться навколо тієї ж Лаври, то ставлю собі питання: якщо Блаженніший спокійний, то чого я маю переживати? Він краще розуміє ситуацію, і це надає мені спокій.
Але як фахівець я бачу і дещо інше. Якщо є люди, які хочуть конфлікту, значить, щось у них за цим бажанням стоїть. Щось вони таке не отримали, що б хотіли отримати. То, може, нам варто їм це дати або хоча б послухати їх?..
Потреби іншої сторони теж треба почути і зрозуміти. Але ми не зможемо цього зробити, допоки ми не зберемось разом і не поговоримо.
Я маю бути впевненою, що не треба буде вночі захищати свій храм, як довелося преподобному Амфілохію Почаївському
— Мені відомі приклади, коли у приватному просторі люди з УПЦ та ПЦУ спілкуються по-дружньому, але щойно спілкування сходить у публічний простір, зокрема у соцмережі, все дивним чином змінюється, і розпочинається ворожнеча, агресивні коментарі тощо. Чому так?
— Бо культура публічних дискусії розвивається ще з часів Сократа, а от соцмережі існують років десять максимум. Будь-яка спільнота має пройти розвиток від моменту, коли всі билися, до моменту, коли всі почали філософськи розмовляти і саме таким чином отримали можливість досягти хоча б якогось рівня порозуміння.
Поки що не існує сталої культури спілкування у соцмережах. Якщо ви вийдете на вулицю і скажете комусь щось погане, то наслідки будуть прогнозованими: ви понесете або юридичну, або просто фізичну відповідальність; прийняті соціумом кордони вже побудовані. А у соцмережах можна сказати будь-що, можна навіть приховати свою особистість при цьому, і вам за це нічого не буде.
Якщо ви чуєте критику у соцмережах, важливо у форматі запитання повертати співрозмовника до його репліки. Питання — щоб впевнитися, що ми чуємо саме те, що чуємо. Наприклад, коли я чую звинувачення в адресу УПЦ і побажання її закрити, то можу запитати: «Чи правильно я розумію, що ви звинувачуєте мене в тому, що йде війна в Україні?»
І якщо буде пряма відповідь: «Так, ви винні», тоді я можу далі запитати: «Що саме я зробила?» (або «ми зробили», якщо це звинувачення в адрес Церкви). Далі співрозмовник скаже: «Ви підтримуєте з росіянами зв’язок». І ми вже розуміємо, в чому конкретно полягає звинувачення. І от тільки тут можна щось відповідати. Бо якщо намагатися дати відповідь на перші-ліпші слова, співрозмовник буде заперечувати: «Ви мене невірно зрозуміли, ви щось собі додумали».
Але спілкування не можна продовжувати у соцмережах, бо правил спілкування там не існує. Все, що можна відповісти у Facebook, — це «дякуємо за ваш коментар».
— Ви розумієте усі сторони конфлікту. Розкажіть, звідки в ньому стільки напруження, що вже дійшло до бійок та судів.
— Конфлікт УПЦ з ПЦУ, державою, українським суспільством — це конфлікт з високим ступенем поляризації. В ньому з одного боку є УПЦ (і всі ті, хто начебто «проросійськи» налаштований, бо нашу Церкву теж вважають «проросійською») — і є всі інші. І всі вони воюють проти УПЦ, на жаль, не заглиблюючись у розуміння того, що це за Церква.
До того ж, величезне напруження пов’язане з відчуттям небезпеки. Ми не можемо сказати, що жодним чином не пов’язані з Російською Церквою, адже духовний зв’язок з нею у нашої Церкви залишається. Так само як він залишається і в ПЦУ, бо і голова цієї Церкви теж має поминати патріарха Кирила. І зрозуміло, що, оскільки почалася війна, то все, що має хоча б якийсь натяк на зв’язок з Росією, викликає у людей величезне відчуття загрози. Люди відчувають небезпеку і для своєї країни, і для власного життя, бо росіяни є окупантами, вони прийшли на нашу територію та намагаються зруйнувати цілісність України. Тож наші співгромадяни намагаються захистити себе від подальших проблем, тобто повністю зруйнувати зв’язок із Росією.
В їх очах це виглядає так: «якщо ми зруйнуємо Українську Православну Церкву, то позбавимося чогось небезпечного». (Я кажу про точку зору простого люду, а не про владу, для якої заборона УПЦ — це питання політичного зиску).
Чимало моїх знайомих з УПЦ перейшли до ПЦУ через те, що таким чином, на їх думку, вони підтримують Україну, висловлюються проти російської окупації. Тобто це питання для них — не про церкву, вони таким чином просто обирають: сьогодні я з Україною, а не з Росією.
Для мене патріотизм — це не коли я ненавиджу іншу державу, а коли я люблю свою країну і роблю все, щоб її розвивати (а не руйнувати і не робити боляче її населенню). І залишатись в УПЦ — все ж таки для мене питання релігійне; перейти в іншу Церкву — це як зрада, це для мене гріх. Але, на жаль, це зрозуміло небагатьом, тож люди приєднуються до сторони, яка «проти УПЦ, тобто проти окупантів». Це стосовно суспільства та ПЦУ,
З іншого боку, я як вірянка УПЦ маю бути впевненою, що мені не треба буде сьогодні вночі виходити захищати свій храм, як довелося преподобному Амфілохію Почаївському, мені не доведеться забирати ключі від храму у тих, хто сьогодні має намір забрати їх у нашого настоятеля. Я хочу бути впевнена, що в неділю я буду мати куди піти на розмову із Богом, де причаститися. Що я не буду робити це вдома, потайки.
До речі, мене хрестили вдома, бо тато був військовим, при радянській владі їм було заборонено мати справу із Церквою. А ми зараз знову повертаємося до того стану справ, коли доведеться вдома таємно приймати Хрещення.
— Відраза до Росії сьогодні цілком зрозуміла. Але ж віряни УПЦ — це такі само українці. І особисто я не знаю жодного брата по вірі, хто б був лояльним до російської агресії.
— Чимало питань, які нам як Церкві сьогодні ставлять, цілком зрозумілі. Наприклад, чому Українська Православна Церква за цей довгий час, що минув з 2014 року, не відрізала всі зв’язки з Росією? Чому це сталося так пізно, лише на соборі у Феофанії? І на подібні питання у нас, звичайних вірян, немає відповіді, бо це ж була не наша справа, не нам було вирішувати: для рішень є у нас вище керівництво. Але сьогодні питають саме нас: «Як ви можете залишатися у зв’язку з Росією?..»
Мій старший син на війні. Він з першого дня пішов на війну захищати Україну. Нещодавно він отримав державну нагороду, медаль від Президента. Україна – це наша країна, ми хочемо бути тут, хочемо її захищати. Але для багатьох незрозуміло, як можна при цьому залишатися в Українській Православній Церкві (особливо це питання актуальне, коли показують відео, де, наприклад, Блаженніший молиться з полоненими росіянами). Як віруючі люди ми розуміємо, що за ворогів треба молитися, це основа православ’я. Але людина, яка далека від церкви, від Причастя, від сповіді, не розуміє цього. Для неї молитися за ворогів – це те саме, що підтримати їх. Так здебільшого думає і молодь, яка сьогодні відходить від глубокого розуміння Церкви. В нас четверо дітей, молодші зараз підлітки, і вони перестали ходити до Церкви, хоча були в ній з народження.
Процеси, які відбувалися в УПЦ, особливо з 2014 року, не давали молоді розуміння, що Церква і український народ – єдині, що вони — разом, спільно. А ПЦУ навпаки користувалася ситуацією, говорячи: «Ми проти росіян, приходьте до нас». З нашого боку точно не вистачало пояснень. Лише коли відібрали Лавру, наші батюшки почали якось розповідати, як фактично функціонує УПЦ.
Нас часто сприймають погано, бо ми про себе просто нічого не говоримо. А найголовніший страх будь-якої людини — невідомість, невизначеність. Тож, коли ми мовчимо, інший починає про нас щось своє думати, частіше погане — і вважає, що у нас тут усі вороги, зрадники, вбивці.
І це ще одна причина, з якої спільнота, налаштована проти УПЦ, зростає: ми сьогодні всі постійно знаходимося в стані небезпеки та невизначеності. Цей стан для психіки дуже болючий, його складно витримати. Якщо людина не працює з собою, то тривога перетворюється в лють. Українське суспільство переповнено агресією саме через велике напруження, тривогу та страхи. Людям дуже боляче, вони не можуть витримувати ті переживання, тож їх психіка знаходить варіант себе захистити: просто скинути цю агресію на когось. А куди її скидати?
Будь-яка людина, якщо вона не психічно хвора, має уявлення про добре та погане. Отже, вона знаходить те, що вважає поганим, і адресує свою агресію туди, бо це ж начебто виправдано. Чимала кількість людей, які переповнені агресією, чують: всередині країни є ворог! Тож воні і зляться на УПЦ, адже їм щодня ЗМІ дають зрозуміти, що це виправдано.
Ми ж, в свою чергу, ухиляємося, відходимо, закриваємося. Чого там, як зазвичай кажуть, «з біснуватими розмовляти»? Але це про слабкість і неспроможність говорити, пояснювати, розповідати, дискутувати, коли є протиріччя, різні погляди. І все це не допомагає побудувати діалог, бо то не біснуваті — на нас нападають звичайні люди, яким теж болить.
А є ще один аспект. Ми зараз відчуваємо тиск на Українську Православну Церкву. Так само і чимало людей говорить про те, який тиск вони довгий час відчували: тиснули на українську мову, на українське суспільство, на пронаціональну частину населення. Саме це вони відстоюють зараз, коли говорять, що «Церква мусить бути українською».
Тож мовне питання також стоїть перед нами. Я зараз кажу не про відмову від російської чи церковнослов’янської мови: у нас в країні живуть представники багатьох різних національностей. Та якщо ми — Українська Православна Церква, то маємо запроваджувати українську мову богослужінь. І це не про розколи. Так, церква тут відокремлена від держави, але вона не відокремлена від народу. І мені особисто не вистачає саме цього: щоб церква була у єднанні з народом.
Треба знайти людей, для яких цінністю є мир та діалог
— Припустимо, ми зібрали усіх, кого тільки можна, за стіл перемовин. Отримали від кожного згоду на пошук взаєморозуміння. Із чого б почалися такі мирні перемовини?
— Для мене важливо почати таку розмову з того, що в нашій країні є Конституція, яка має забезпечувати свободу віросповідання, свободу існування будь-якої релігійної громади або організації.
Здорова поляризація — це така, при якій в суспільстві існує багато різноманітних думок, і при цьому «середня зона» (тобто кількість тих, хто зберігає певний нейтралітет) більша, ніж кожен з боків. Таке розмаїття стимулює розвиток суспільства.
Теорія поляризації якраз допомагає знайти дилему, яка існує в суспільстві, де ми всі різні, — і знайти спосіб в цій дилемі функціонувати та розвиватися. Наприклад: як, враховуючи Конституцію України, забезпечити свободу віросповідання та водночас національну безпеку?
Коли ми працюємо з конфліктами посиленої поляризації, важливо не приєднуватись до жодної сторони. Адже інакше ми посилюємо поляризацію, і відповідно, «середня зона» зменшується (бо люди так чи інакше приєднуються до різних полюсів конфлікту). І вийде «стінка на стінку», тобто війна всередині країни. Це те, що ми зараз бачимо у питаннях мови та церкви.
В будь-якій церкві є люди, для яких Бог — на першому місці. І в УПЦ, і в ПЦУ, і в інших церквах є ті, хто дійсно вірує. Тож треба знайти людей, для яких цінністю є мир та діалог. І треба, щоб «середня зона» бачила, що ми всі тут розмовляємо, намагаємося «витягнути» це складне питання і спільно домовитися. Не можна відокремлюватися: «він поганий, я з ним не спілкуюся». Треба діяти навпаки.
В будь-якому разі, неможливо розібратися, де правда, допоки ми не чуємо дві сторони. А сьогодні не відбувається діалог.
До того ж, дійсно віруюча людина не хоче конфліктувати. І це додаткова складність, бо є стереотип, що конфлікт — це щось погане. Хоча насправді виникнення конфліктної ситуації лише свідчить, що людям треба звернути увагу на те, що відбувається між ними, і домовитися, як варто продовжувати взаємодію по-іншому, враховуючи потреби всіх сторін конфлікту.
В китайській мові ієрогліф, що позначає конфлікт, має два значення. Його можна тлумачити або як «можливість», тобто «розвиток», або навпаки — як «загроза». Тлумачення залежить від того, як ми діємо та реагуємо при виникненні конфліктної ситуації. Конфлікт може або допомогти перейти на інший рівень розвитку стосунків, або, навпаки, зруйнувати все. Тобто це не просто про протиріччя і не просто про зіткнення різних поглядів. Конструктивний вихід з конфлікту – це коли дві людини з різними поглядами, цінностями, бажаннями взаємодіють одне з одним і намагаються знайти спільне рішення, перейти на новий рівень взаємодії (або ж вони не можуть цього зробити і тоді руйнують все, що було до цього).
Православні люди взагалі багато років ухилялися від конфліктів, не вступали в діалог, не говорили про те, що у нас відбувається, як ми живемо. Віруюча людина зазвичай каже: «Щось сталося? Ну, так Богу потрібно, Йому видніше, так має бути». І це дійсно так, але про це знаємо тільки ми. А по-друге, ми звикли, що конфліктів треба уникати, особливо якщо ти віруюча людина. Бо конфлікт сприймається як агресія: якщо я агресивна людина, то я вже не люблю Бога. Але це не так. Злість – це захисний механізм, це реакція, яка виникає, коли нам болить. Але я можу цю емоцію по-різному проявляти: або захищаючи себе, або нападаючи на іншого. Коли виникає конфліктна ситуація, то здорова і нормальна реакція – це захищатися, не руйнуючи іншого; це так звана асертивна поведінка.
Віруюча людина придушує в собі будь-який прояв гніву, бо вважає, що гнів — це гріх. Ми не дозволяємо собі навіть відчувати гнів, не те що проявляти його. Але ні, гріх – це не коли ми відчуваємо емоцію. Гріх — це коли ми через емоцію подумали, що треба помститися, або нанесли шкоду іншому.
Емоція — це річ природна, ми народжуємося з інстинктом самозбереження. Якщо є загроза нашому здоров’ю або наший безпеці, у нас виникає злість як вторинна емоція після страху, і це нормально. Якщо я цю емоцію спрямовлюю на самозахист, тут немає гріху. Гріх — це коли я вирішую нашкодити іншому. А часто виникає так, що віруюча людина, не знаючи цього, обирає взагалі ніяк не реагувати, бо не хоче торкатися усього цього, не знає, яка реакція буде нормальною.
До того ж, віруючі не підуть вбивати, не підуть захищатися силою. У них відбирають церкву, а вони стоять. Чи намагаються йти законним шляхом, щось робити за допомогою правових інструментів, але ж це все сьогодні, як бачимо, вже не працює. Тож коли я говорю про діалог, я маю на увазі, що ми не можемо бути осторонь і просто спостерігати за ситуацією. В роботі з конфліктом ми спрямовуємо енергію на те, щоб проявлятися, показувати: ми — отакі, ми — існуємо.
В нього інший світогляд, інший погляд на ситуацію, інші думки, бажання, цінності, але Господь нас любить однаково
Зіткнення відбувається в той момент, коли ми чомусь вважаємо, що, якщо людина по-іншому дивиться на цей світ і в неї інші бажання, то вона вже є для нас загрозою. Ми ніколи не конфліктуємо з людьми, які нам байдужі або з якими в нас немає нічого спільного. Це парадокс: ми конфліктуємо лише з тим, з ким у нас є стосунки, в яких нам важливо щось отримати.
Коли ж ми бачимо, що людина, яка для якимось чином є цікава або важлива, має інший погляд, то ми що намагаємось робити? Переконати її: «Дивись, та я правий, ти просто нічого не розумієш». Саме це робиться зараз в міжцерковному конфлікті, всі намагаються переконати одне одного: «Ви не праві! — Ні, це ви не праві». Але у кожного є своя правда, не можна сказати, що хтось правий, а хтось ні. Ми просто різні.
Наше намагання переконати іншого посилює його супротив, бажання відстоювати власну позицію. Так працює людська психіка. Вони теж намагаються нас у чомусь переконати, тоді супротив зростає вже у нас. Ми чинимо опір саме тому, що намагаємось захистити власну позицію. А вони посилюють свій вплив на нас, щоб ми цю позицію змінили. Такі дії завжди призводять до зростання конфлікту. Остання сходинка в ескалації конфліктів називається «разом в прірву», адже будь-яка агресія лише посилює агресію іншого.
Мені сподобалась ідея з вами поспілкуватись саме через назву вашого проєкту. Я розрізняю діалог і розмову, для мене це про різне. Розмова — це прийти побалакати, розказати один одному щось і на цьому завершити спілкування. В діалозі ж є практика присутності.
Діалог має три ознаки. Перша — це присутність ментальна, емоційна і фізична. Я фізично існую, я емоційно проживаю цей діалог, і всі мої думки зараз теж тут. Друга компонента діалогу – це включеність та залученність, тобто бажання почути інший погляд, повага до інаковості. В діалозі я зацікавлений не переконати іншу сторону в чомусь, а дізнатися, як вона бачить цей світ. І третя ознака – це відданість діалогу та чесність («Я роблю зусилля обирати цікавитись собою (що це для мене), іншим (як це виглядає з його сторони), а також цікавитись всією ситуацією»).
Спроби переконати когось у своїй правоті, спроби виправдатися — це не діалог. Діалог – це коли я розумію, що я такий, а інший — він інший.
І в нього інший світогляд, інший погляд, інші думки, бажання, цінності, але він не гірший за мене, і Господь нас любить однаково. Я обираю залишатися з людиною в контакті, обираю повагу: не кажу нічого поганого про цю людину, не дозволяю собі нашкодити їй.
— Як принципи медіації можна застосовувати у повсякденному житті?
— Для мене медіація — це не інструмент, не техніка, не метод. Це філософія життя. Якщо я спілкуюся будь-де (в магазині, на вулиці, в метро), то завжди намагаюся робити це в форматі «потреба – потреба». Якщо на мене хтось накричав, я задаюся питанням: що відбувається, чому людина зараз в такому стані? І чи можу я щось зробити, щоб допомогти? Я розумію, що якась потреба цієї людини порушується, тому вона так реагує.
На жаль, моделі здорової комунікації в нашому суспільстві поки що не розвинені. У нас ти або захищаєшся, або нападаєш. А можна знайти такі форми спілкування, де присутня увага, визнання іншої людини.
Хтось вміє глибоко молитися і зберігати спокій, і це допомагає, але ж не всі є святими. Ми звичайні люди — роздратовані, налякані… А справа у тому, що між потребами та емоціями існує тісний зв’язок, і людина зла рівно настільки, наскільки вона нещасна. Розуміти це все, усвідомлювати і керувати власними емоціями — це навички емоційного інтелекту, і про це теж треба розповідати, цьому можна навчитися.
А ще хочу додати от що. Одна моя коліжанка, дуже досвідчений медіатор, — якраз парафіянка ПЦУ. Незважаючи на те, що ми є парафіянками різних церков, на те, що кожна зі свого боку дуже болісно проживає все те, що відбувається, думаю, кожній з нас вистачить навичок подивитися на ситуацію зі сторони та посісти нейтральну позицію. Якщо будуть проводитись заходи, куди будуть запрошуватися фахівці-медіатори, повідомте, будь ласка: сподіваюсь, що ми обидві зможемо бути корисні для розбудови миру та діалогу між нашими Церквами.
Головна мета медіатора — це допомогти сторонам конфлікту відійти від позиції боротьби один проти одного, а об’єднати зусилля і бути разом проти проблеми.
Фото: mediation-eurasia.pro; особиста Facebook-сторінка Тетяни Білик
