З Тетяною Миткалик ми познайомилися на Форумі дружин священнослужителів, який нещодавно відбувся в Києві.
Її виступ був лаконічним, але запам’ятався надовго. Пані Тетяна випромінювала тепло та дружність. Про це й розповідала: як ставитися до людей без злості, як створювати тепло і затишок в сім’ї, як не відвернутися від представників інших релігійних груп, навіть якщо вони налаштовані войовниче.
Її фірмова «фішечка» — нагодувати всіх, адже за професією вона кухар.
Ми зустрілися з цією яскравою жінкою, щоб розпитати: яким має бути твоє власне життя, щоб з таким теплом ставитися до ближнього. І ось які вони, правила життя матушки Тетяни Миткалик.
Голодного нагодуй
Яка людина зла? Та, яка голодна. Голод — це значить, що людині чогось не вистачає (можливо, і в духовному сенсі, не тільки у фізичному). А що робить така людина? Знаходить привід вести ворожнечу. А покликання жінки — нагодувати. От я й годую.
Мені колись бабуся розповідала таку історію. Коли була Друга світова війна, вони жили далеко на хуторі. Було дуже холодно, і всі сусіди, аби зігрітися, сходилися в одну хату. Вони не мали що їсти, але бабця, хазяйка тієї хати, варила зілля, себто напій з трав: там були душиця, звіробій… Також вони варили липовий чай. Липовий чай взагалі-то сам по собі не солодкий, але коли ти його п’єш, то здається, що навпаки, бо аромат обманює мозок.
Тож у них не було ані бодай якихось сухарів, ані цукру, не було дров нагріти хату, і люди просто пили гарячий чай. Хатина була набита повністю, ніхто не сварився, тихенько сиділи, дуже пильнували той каганець, щоб усі мали гарячий напій.
Бабуся казала, що, певно, тому й вижили вони в ті морози, бо сходилися докупи, були разом.
Якщо ми хочемо жити в мирі, жити нормально, краще не починати одне одного їсти, а ліпше знаходити щось спільне. Наприклад, у нас після служби обід та чаювання, кожен намагається принести щось смачненьке до столу, тортик якийсь, і всім вистачає, ще й лишається.
Не соромся претендувати на диплом з відзнакою
Ми з чоловіком вже 23 роки служимо в одному з лікарняних храмів Києва. До столиці переїхали з Луцька, коли мій майбутній батюшка вступив сюди до духовної академії.
Поки чоловік навчався, я несла послух в іншому храмі: регентувала, а також відповідала за недільну школу. Вона в нас була дуже велика, і хочеться вірити, що ми чимало діточок привели до Бога. Багато хто з них вже стали батюшками та матушками, люблять Господа, і я тішуся, що Бог сподобив не нашкодити їм, не відвернути від віри.
З майбутнім чоловіком ми познайомилися, коли вчилися в семінарії в Луцьку. Я сама з Луцька, а батюшка з Волинської області; у них в селі дуже мальовничі ліси. Пам’ятаю, коли вперше туди приїхала, мене вразили величезні комарі. Я ж дівчина міська: мене мама вчила грати на піаніно, співати в церкві, читати, вишивати, в’язати і, звичайно, готувати їсти. Із сільським життям я не знайома, але могу зробити так, щоб усім було весело, коли вони збирають картоплю (сміється).
Моя перша освіта — кухарська, після дев’ятого класу я вступила до училища. В медичне, як я спершу хотіла, вступили не вдалося, тож прийшла подавати документи в інше, а там сказали: «Йди на маляра-штукатура, будеш мати червоний диплом». А я кажу: «Знаєте, я і на кухаря з червоним дипломом закінчу». І вступила, і закінчила з червоним дипломом і з відзнакою.
Намагайся з усього винести користь
Одного разу я трішки галасу там, в училищі, наробила. Я ж дитина з церкви, звикла молитися. От і в гуртожитку свічку запалила. А мене на другий день вивели вперед на лінійці та сказали, що я хотіла спалити гуртожиток (це тоді прийшла комендантша і побачила мою свічку).
Коротше кажучи, я стою на тій лініїці та думаю: «Зараз мене виженуть з ганьбою!» Але ж, як то кажуть, талант не проп’єш. Оскільки я гарно поводилася, гарно вчилася, то все ж не вигнали. Трохи згодом я навіть поїхала від того училища на республіканську олімпіаду, і знову вивели мене на лінійку, тільки цього разу перед усіма хвалили. А я подумки кажу: «Боже, дякую Тобі!»
Отак я вивчилася на кухаря.
Взагалі-то, вміти смачно готувати не було для мене чимось складним, бо в нас на заході України дівчата з шістнадцяти років — повноцінні хазяйки: ми з юного віку вміли перемити всі вікна, випрати одяг, напрасувати, накрохмалити… Суп, наприклад, — це дуже просто; у шістнадцять ми вже вміли робити всілякі модні салатики, торти, якісь канапки.
Та для жінки священника мати світську освіту — дуже добре. Що б не сталося, ти завжди зможеш нагодувати сім’ю, вийти на роботу, якщо буде потреба. У нас, до речі, був такий період, тож я виходила працювати на американську фірму, варила їсти. А потім американський директор запропонував мені роботу за контрактом, у Санта-Барбарі. Як ви думаєте, що сказав на це мій батюшка? (сміється)
Йди за мрією та не бійся проблем
В училищі мені дали направлення на навчання в київському університеті харчових технологій. Мама взагалі мріяла, щоб я була директором м’ясокомбінату. А я хотіла бути регентом.
Я ж росла при Луцькому кафедральному соборі, в мене рідний дядько був священником, а дід — послушником у Лаврі. Я в Церкві змалечку, і церковне життя мені надзвичайно подобається.
У нас вдома завжди постів усіх дотримувалися, було молитовно, благоговійно та тихенько (хоча я люблю слухати музику, тож баба мене, бувало, за ту музику сварила, а мати била освяченою лозою; я творча була, шебутна).
Спочатку я пішла співати в аматорський хор при соборі, але дівчата швидко мене звідти вигнали: в них склалася своя компанія, і чужих вони не хотіли. Та ще й зганьбили: на кліросі стояли семінаристи (серед них мій майбутній чоловік), а вони, дівчата ці, почали щось про мене погане говорити, і я, пам’ятаю, так потім плакала, так плакала! Було дуже образливо — я ж усе знала в церкві: вміла читати, співати, закінчила музичну школу, а тут сказали, що їм своїх голосів вистачає…
Церковний спів у мене в крові, дід регентував 70 років! (Дідусь дожив до ста шести років). І родина в нас уся співоча: тільки в церкву заходиш, і вже чуєш, як звучить хор. Тож для мене ця відмова була потрясінням. Але я стала кухарем та потрапила на послушання на архієрейську кухню.
Додавай у суп кльоцки замість макаронів
Це виявилося ще більш круто, ніж співати в тих дівчат. Ми були біля владики, і це запам’яталося як найпрекрасніші часи. Хлопці-іподиякони навіть навчили нас правильно облачення складати. А ми, в свою чергу, готували й на семінарію.
Там раніше одна жіночка варила їсти, але в неї виходило завжди щось одноманітне. Я ж пришла на кухню вся така розумна — третій курс, практика у профілакторії, меню в мене збалансоване, вся калькуляція професійно складена! Кажу: «Давайте вже будемо щось інше хлопцям готувати, і не проблема, що бюджет обмежений. От наприклад, суп із кльоцками: дешево, ситно, і це вам не каша з макаронів».
Чоловік якось каже: «Знаєш, був такий період у семінарії, коли нас дуже смачно годували». Кажу: «Це тому що я там з’явилась». Сміялися з ним.
Не носи косу та більше співай
А потім прийшли «добрі люди» і вигнали нас із собору. Відтоді я більше ніколи волосся в косу не заплетаю: коли в нас забирали єпархіальне відділення, мене звідти витягали за косу. Там просто фільм жахів робився. Тож коли сьогодні, буває, нас із батюшкою починають залякувати (бо храм наш дуже в примітному місці стоїть), я кажу: «Не лякайте, ми ще й не таке бачили».
З кафедрального собору ми перейшли в маленьку церквочку. І саме тоді ж я вирішила, що ніякого університету мені не потрібно: я хочу бути регентом. І вступила в луцьку семінарію. Викладач один здивовано питав: «А що ти тут робиш, чому не у виші?!» А я просто це все дуже любила.
Звичайно, стала старостою. А дівчата в нас дуже різні були: і більш міські, витончені, і з невеличких населених пунктів, більш набожні. Вони від нас дуже відрізнялися, але під кінець першого курсу ми вже всі одна одну любили, було весело.
Хоча мене не завжди розуміли — не могли збагнути, чому я примушую співати. А для мене співати — то було блаженство. Одна викладачка приходила: як заспіває, в мене аж мурашки по шкірі.
А потім мене поставили регентом семінарського хору. Спочатку я хвилювалася, але згодом все у нас стало виходити дуже добре, ми з усіма знайшли спільну мову.
Не зволікай із важливими рішеннями
З батюшкою ми познайомилися, коли я була на першому курсі семінарії, а він на четвертому. Я його побачила і одразу зрозуміла, що це майбутній батько моїх дітей. Досі пам’ятаю, як ми вперше зустрілися поглядами: це такі емоції, що я аж злякалась.
Уперше з ним заговорили, коли разом їхали в одному тролейбусі. Він навіть тоді проїхав свою зупинку, уявляєте? (Так ми і їздимо донині в тролейбусі, своєї машини нема). Не пам’ятаю, про що тоді говорили, але мені чомусь було дуже смішно. А вдома в той день кажу: «Мам, я виходжу заміж». Хоча батюшка поки що навіть не пропонував. Я після зустрічі з ним втратила сон. І як же мені сподобалася його фамілія!
Чоловік запропонував одружитися на нашій третій зустрічі. Це було так. Я йому перед тим, як прощатися, сказала:
— От ви, батюшка, зараз підете й забудете, що проводили мене додому…
А він раптом:
— Ви будете моєю матушкою?
Я кажу:
— Так!
Він мало не знепритомнів. Потім, як ми вже одружилися, запитував:
— Чого ти так швидко погодилася?
Кажу:
— А що чекати? Ми одне одного бачили? Бачили. Розмовляли? Розмовляли. Та й взагалі, раптом ти завтра передумаєш.
— Не передумав би. Навпаки, нам потрібно було ще раніше одружитися.
А тепер у нас уже й донька доросла. Їй 27, несе відповідальне служіння лікаря-стоматолога.
Не довіряй поганим помислам
Я завжди повненька була дівчинка, бо любила поїсти. Але ніколи не мала комплексів. А чого комплексувати? Ви відчуваєте, що вас люблять? Так. То ще й сама до себе стався з ніжністю та терпінням, і все буде добре.
Одного разу я дуже-дуже схудла. Цілий рік задля цього не їла солодке, досягла ідеальної ваги, проте сказати, що я тоді була щасливіша, ніж зараз, не можу. Щастя залежить не від ваги.
Усі ці думки, що «я негарна, некрасива», — це просто дурні помисли, це іскушення. Буває, зранку підводишся, і все тобі не так. Чому? Придивись уважніше, все ж добре. До того ж, завтра цього вже не буде, час летить стрімголов. Тож цінуйте те, що маєте сьогодні, не слухайте дурні думки.
Не витрачайте час на дурниці, не робіть зайвого, посидіть годинку з дітьми, з чоловіком, розкажіть одне одному, що ви читали, що бачили. І не беріть поганого до голови. Як мені каже батюшка: «Ти краща за всіх. Все інше — то біси думками нашими крутять».
Різні бувають дні, звичайно. Та навіть коли я буваю зла на батюшку, то згадую ту ніч, коли ще вчилася на першому курсі семінарії та не могла спати, бо закохалася й думала про нього. Згадую, як чекала ранку, щоб знову його побачити. І все стає на свої місця.
Від чого у нас депресії виникають? Від самолюбства.
Будь готовий заради Господа на все (і на леща від мами, і пєвчих позичити)
У батюшки дуже красива, правильна українська вимова. Ще коли він був дияконом, до нього регулярно приїжджав телеканал УТ-1, вони записували з ним інтерв’ю для передачі «Служу народу України», він також начитував проповіді. Тоді ми ще служили на Дарниці. Рукоположили батюшку в Києво-Печерській Лаврі. З Дарниці Блаженніший Володимир перевів його у храм, де ми зараз служимо, навпроти Володимирського собору.
На парафії у нас багато інтелігенції. Батюшка з ними спілкується своєю красивою українською, проповіді також говорить українською, служимо церковнослов’янською.
Коли нам дали парафію біля Володимирського, я спочатку злякалася, бо я ж з юності звикла, що з Київським патріархатом ми маємо недружелюбні стосунки. Ми ж навіть ходили протестувати, колив нас собор відібрали, я на коліях з молоддю сиділа, мене мати навіть хотіла з дому вигнати, але ж це було за віру (я матусі так і казала: «Мама, я постраждаю за Господа!», а вона: «Зараз ти в мене дійсно постраждаєш…»).
Коротше кажучи, спочатку до нас із Володимирського собору приходили сваритися невеличкими групками парафіян, питали в нас: «А хто ви такі? А що ви тут робите?» Потім настали часи більш хороші, дружні; вони могли прийти в неділю і сказати: «Будь ласка, дайте нам ваш хор. Наші пєвчі не приїхали, позичте пєвчих…»
Батюшка мій не любить конфліктів, він завжди за те, щоб домовитися, поговорити. Він не дозволяє країнощів. Та й у соборі до нас скоро звикли: маленький лікарняний храм, що з нього взяти. А я дуже вдячна Богові за це служіння, бо тут у нас стільки історій! У жодному фільмі такого не побачиш.
Допомагай іншим зберегти вогник віри
Специфіка храму при лікарні така, що на служіння ви не йдете проповідувати слово Боже; ви йдете допомогти людині зберегти, не загасити той вогник віри, який вона має.
Людина, яка хворіє, або йде до віри, щоб Господь їй допоміг, або робиться дуже зла: «Чого це так мене Бог покарав? За що?» Хвороби посилаються Господом або для нас (щоб ми виправилися), або для наших рідних (щоб вони проявилися), або, як у Євангелії, щоб явити славу Божу — пам’ятаєте зцілення сліпого? Тож далеко не завжди «за гріхи».
Буває, людина тяжко захворіла, потім одужала, Господь підняв її з ліжка, і вся родина стала віруючою, всі навернулися до Бога. А буває, рідше, і навпаки.
Наприклад, був у нас один дуже віруючий парафіянин, хороший, добрий. Та захворів. І дуже він хотів, щоб святий Пантелеймон його вилікував, проте хвороба не відступала. Батюшка йому пропонував і причаститися, і посповідатися… А той чоловік озлобився і відмовлявся. На щастя, батюшка все ж встиг його причастити. А той невдовзі після цього просто сів… і помер. Буває й так.
Людська душа така багатогранна! І тільки Господь може змінити людину, тільки Він.
Хворі люди дуже вразливі. Вони мусять відчувати, що їх люблять, що їх приймають. Приходять до нас у храм, буває, питають:
— Підкажіть, як правильно свічечки поставити?
— Та ви просто ставте і не переймайтеся.
Коли сумно, купуй нову спідницю
Ще я намагаюся якось переключити увагу хворих. Наприклад, одна жінка лежала в паліативному відділенні. А паліативне — це, власне, дорога в один кінець… І от вона була така трошки навіть дивна. Приходить якось. Кажу:
— Може, хочете помолитися?
— Ні.
— То може, просто сядьте, посидіть.
Вона посиділа трохи, а потім раптом каже:
— У вас така спідниця красива!
— Дякую, думаю, вам теж така підійде!
— Справді?
— Так! Вам обов’язково треба собі таку пошити. Тим паче, зараз весна.
Відтоді ми з нею щодня обговорювали моди. І вона трошки ожила. Прийшов лікар, питає: «Хто з нею спілкується?» Я злякалася, говорю: «Я їй нічого поганого не казала!» Лікар розповів, що та жінка закрилася в собі, ніхто не міг її розговорити, а тут таке. А я не психолог, я просто з нею розмовляла про спідниці.
Та жінка згодом відійшла до Господа. Але останнім часом я помічала за нею, що вона, буває, щось там собі трошки помолиться; вона побачила, що в церкві цілком нормальні люди.
А он дідусь старенький іде, я йому: «Хочете, під руку вас візьму, до ікон підведу?» І він уже мені підморгує. Не треба нічого складного, тепло — воно завжди дуже просте.
Не шукай добра від добра
Поваром я вже більше не працюю, готую тільки для родини, але намагаюся підтримувати матушок у нашому спільному чаті, скидаю рецепти, якісь кулінарні поради.
Нещодавно ми були в ресторані Клопотенка, і там подали якусь дивну страву, сказали, що ми маємо вгадати, що це. А нас запросили друзі, відмовлятись незручно. Куштую:
— Здається мені, то капуста, але чому вона така чорна?
— Вона у вугіллі.
Це ж хитрощі монастирської кухні. Що в піст їдять у монастирях? Горох, нут, капуста… Ми від цього робимося кругленькі, так би мовити, трошки надуваємося. І від цього допомагає, наприклад, сушене насіння кропу, а в даному випадку вугілля: воно ж, по суті, працює як активоване.
— А, то ви, напевно, те вугілля спеціально сюди перемололи, щоб від капусти не здувався живіт?
У ресторані це почули та кажуть:
— Сидіть тут, нікуди не йдіть, ми зараз менеджера покличемо.
Прийшов менеджер: «У вас таке креативне мислення, ми можемо вас забрати креативним директором». А я йому: «Дякую, сонечко, я тут уже в Церкві працюю, в мене все слава Богу». Батюшка усміхнувся.
Якщо чекаєш 50 гостей, готуй на 100
Щороку ми на храмове свято накриваємо стіл. Я сказала батюшці, що князь Володимир був найзаможнішою людиною Києва. Можна лише уявити, які він влаштовував трапези! Це ж він і в нас колись запитає, які обіди ми накривали у храмі, що був названий на його честь. Скаже: «Ви що, не могли налити голодним борща?!»
Тож коли батюшка каже, що ми готуємо на 50 людей, я відповідаю: на 100. І оскільки я вже давно вегетаріанка, то завжди «просуваю» на свята свої рибні котлети. Наші дівчата знають, що я їх дуже люблю, я їм завжди кажу:
— Дівчата, рибні котлети — за мною!
І ми готуємо на сто людей: бутерброди, салати, ті самі рибні котлети, яйця, якщо не піст, солодке, компот… І колись, у річницю святкування пам’яті князя Володимира, привезли багато автобусів вірян Київського патріархату. Поки в нас був обід, у них ішла хресна хода, і вони до нас також підійшли. Батюшка каже: «Годуємо всіх».
Це ж завжди так — хтось обов’язково прийде, тож ми навіть вечерю на трьох готуємо, коли нас удома двоє. Отже нам вистачило їжі, щоб усіх нагодувати, і все дуже гарно пройшло.
А на другий рік вони знову прийшли, бо запам’ятали, як ми їх попереднього року смачно пригощали. Тож я задоволена: вони поїхали додому і запам’ятали, що ми тут не такі страшні, як нас змальовують.
Звичайно, буває, і менш дружні люди до нас приходять, питають різне. Хтось, наприклад, просить служити українською. Хтось навпаки просить перестати розмовляти українською: «Розмовляйте російською, досить прикидатися, ви ж російська церква». А ми їм кажемо, що на війні немає значення, яка в людини релігія, а також у лікарні.
Найліпшу ж рекламу нам роблять безхатченки. Інколи їх охорона з Володимирського до нас відправляє: «Йдіть туди, вас там нагодують, дадуть чаю, дадуть поспати». Вони приходять до нас і стверджують: «Нас послали до вас з Володимирського; там сказали, щоб ви нам все це предоставили».
Я кажу: сідайте, їжте.
Будь у мирі із собою та молись
Любов — це єдина річ у світі, яка лише примножується, якщо її віддаєш. Христос нагодував п’ять тисяч людей двома рибами та п’ятьма хлібами. Це приклад того, що їжі завжди всім вистачить, аби тільки мати любов між собою, мати молитву. Але яка там любов, коли ти завжди чимось незадоволений?! Тож треба бути в мирі, в першу чергу, з собою.
І Царство Небесне, і пекло починаються тут, на землі. Одна справа — жити, коли тобі все не так, усе нестерпно. А інша — коли тобі все в радість. Хіба щось можна зробити без любові? Без любові ви як яблучко, зроблене з пап’є-маше. Дуже гарне, та їсти його не можна.
Ми створені Господом по великій любові. І ми маємо в собі ту любов, просто трошки себе затравили стандартами. Нам кажуть: ви маєте бути такі-то й такі-то. Але Господь нам тих вимог не висував. Йому достатньо, аби наші ноги ходили, а руки — працювали.
Любити життя мене навчив один безхатченко, Антон. Завжди ходив босий, мився в «Макдональдсі», просив гроші в іноземців. Та якось посеред зими прийшов до нас голодний і босий. Ми обмотали йому ноги чимось і почали для нього шукати щось солодке: дали йому чаю, а ще — булочку. Він був такий щасливий! Як же він нюхав ту булочку, як він її роздивлявся! А я дивилась на нього і розуміла, що в мене немає причин бути чимось незадоволеною.
Навколо нас ходять нещасні люди, які про щось не змогли домовитись із Богом, і вони зривають своє зло, своє нещастя подекуди й на нас. Та Господь знайде Своїх людей по тому, що між ними буде любов. Отже за тих, хто сьогодні злиться, ми можемо молитися. Це теж чиїсь діти, народжені в любові. Їм теж треба, щоб їх обійняли.
А мені ще дуже допомагає пам’ятати: ми можемо бути останніми, з ким людина поспілкується в цьому житті. Якщо вам вдасться сказати їй щось приємне, хіба воно того не варто?
Вари супчик із сочевиці
Одна з найулюбленіших та найсмачніших моїх страв — суп із сочевиці. Тож слухайте.
Сочевицю треба промити. Далі залийте її водою. Натріть туди моркву, киньте цілу цибулю. Додайте гілочку сухого кропу (я зазвичай сухій кріп заради зручності загортаю у марлю, разом з лаврушкою та з перцем, занурюю у каструлю, а потім спеції викидаю разом із марлею). Хочете — перець болгарський додайте, хочете — помідорчик.
Закрили кришку та й пішли собі, хай вариться. Повертаєтеся, коли сочевиця вже розвариться. Пробуєте на смак. Додаєте сіль, я завжди раджу сванську: це сіль із травами. Якщо не пісний день, можна додати вершки, але не холодні, тепленькі (інакше суп буде мати негарний колір).
Все це потрібно збити блендером, а поки збиватимете — додаєте приправи за смаком. Наостанок додайте ложечку оливкової олії, хоча можна і без неї. Смачного!
Записала Ірина Дорошенко. Фото Сергія Рижкова, а також з особистого архіву Тетяни Миткалик
