Тиждень тому новинні стрічки облетіла звістка про силове захоплення монастиря Різдва Пресвятої Богородиці у Черкасах. Чергову «московську церкву» «знешкодили», а докази цьому — фото побитих та госпіталізованих вірян УПЦ.
Того ж вечора на Facebook-сторінці нашого друга, протоієрея Георгія Лобанова, під дописом про черкаські події ми побачили коментар:
«У цьому монастирі я знаходила відраду і сили жити далі, коли, тікаючи від обстрілів, покинула рідну домівку. Нас тоді багато хто підтримував. І я безмежно вдячна всім жителям Черкас за це. <…> Владика Іоанн так говорив про все це, наче він сам пережив увесь цей біль. Він на кожній проповіді закликав допомагати всім: і переселенцям, і воїнам. <…> Дуже шкода, що держава так старанно нищить всі осередки, де ще виховуються людяність та доброта, віра в краще, любов та співчуття до ближніх».
Авторка цього коментаря — чернігівчанка Альона Рогова. Ми попросили Альону розповісти, як вона переживала початок повномасштабного вторгнення у Чернігові та як знайшла прихисток у Черкасах, коли вдома залишатись стало небезпечно для життя.
Господь привів нас у Церкву через Причастя дитини
Я звичайна людина, працюю бухгалтеркою, все життя живу в передмісті Чернігова, в мене є чоловік та 19-річна донька. Останні 15 років асоціюю себе з православною вірою.
Не можу назвати себе аж занадто церковною людиною, але в Бога я вірила завжди. Прабабуся моя була дуже набожна, двоюрідна бабуся також була глибоко віруюча: я запам’ятала, що вона тримала всі пости. Батьки мої особливо до храму не ходили, але ікони в нас удома були. І коли я в мами запитувала: «А хто там на іконах?», вона казала: «То Бог». Тож я з дитинства знала, що Бог є.
До храму я довгий час не ходила, просто вірила, як кажуть, «у душі». Так було, поки в нас з чоловіком не народилася дитина. Вона не спала ані вдень, ані вночі, постійно кричала, і ми не спали разом із нею; це все продовжувалося досить довго. Аж хтось нам порадив: «Ви б її попричащали». По суті, мій шлях до Церкви, до більш свідомої віри почався з того, що ми почали носити дитину до Причастя.
Віра в тій ситуації, пам’ятаю, надзвичайно мене заспокоїла. Завдяки вірі я залишалася спокійною і на початку повномасштабного вторгнення: хвилювалася хіба що через те, що доньці буде дуже важко, якщо з нами щось станеться, не хотіла, щоб вона пережила втрату батьків. В іншому ж сенсі смерті я не особливо боялася, мене втішала така думка: невже ми будемо хороше від Господа приймати, а погане – ні?
Отже, до віри я приходила поступово; з часом почала більше розуміти і служби, і молитви. Згодом почала шукати духівника — з ним цікаво вийшло. Я все думала: «Господи, приведи мене до потрібної людини». Мені радили різних батюшок; у нас тут є відомі священники, до яких пів міста ходить, я і сама їх безмежно люблю і поважаю. Але духівником моїм став не той, хто належав до числа цих «маститих» отців.
Якось я йду на сповідь, а в голові крутиться якесь запитання. Думаю: «До сповіді воно відношення не має, тож батюшку я цим питанням відволікати не буду». Але безпосередньо під час сповіді батюшка мені на це питання відповів — причому я його взагалі про це не запитувала.
Так трапилося два рази поспіль, так у мене з’явився духівник.
Коли прилетіло по готелю «Україна», ми були в сусідньому будинку. І зрозуміли: треба їхати
Ми з чоловіком — парафіяни Троїцького собору Чернігова. Відколи наш собор зачинили, наша парафія молиться в іншому храму на території монастиря, у Введенському. На Троїцькому ж поки висять замки. Доступу до мощей святих теж поки що немає.
У мене є два місця на землі, де я відчуваю себе спокійно: мій дім і Троїцький собор. Коли його зачинили, я переживала це дуже болісно. Як висловився один знайомий, відтоді немов виник якийсь вакуум. Це просто сюрреалізм: як таке може бути — зробити з храму музей, тим паче у війну?!
Але ані злоби, ані образи на серці нема. Є нерозуміння: нащо таке вчиняти? Тепер, коли йду на службу, можу лише зупинитися та помолитися перед зачиненими дверима.
Коли почалася війна, собор приймав чимало людей. Ми сиділи в бомбосховищі поблизу свого дому, і я казала чоловіку: «Якщо б ми могли виїхати в Троїцю, я була б набагато спокійніша». Проте ми не поїхали, бо розуміли: там чимало людей, яким взагалі нема куди подітися, окрім собору, тож не можна займати їхні місця.
24 лютого 2022 року ми о п’ятій ранку почули, що земля здригається, і відразу зрозуміли, що сталося. Хоча війни взагалі не очікували, нам навіть донька казала: «Мамо, тато, ви безповідальні, ви чому не готуєтесь?!» Їх в університеті попереджали, порадили збирати тривожні валізи. А ми їй: «Іра, ну яка війна?!»
Я не могла припустити, що країна, яку ми вважали дружньою, отак вчинить. Того ранку перші дві години ми просто ходили по хаті розгублені, намагалися придумати, що робити далі. У нас не було ані запасів їжі, нічого.
Спочатку ми ходили ночувати в бомбосховище на підприємстві поруч, але вже через три дні почали стріляти так, що вдома реально не можна було знаходитися, то ми вже сиділи у бомбосховищі постійно, додому прибігали лише годувати собак та кота.
До війни в мене було дві дуже сильні прив’язаності: я думала, що не ніколи не зможу жити без свого дому і без свого храму. І надзвичайно сильно боялася їх втратити: і дім, і собор. Я розуміла, що, може, занадто сильно прив’язана до матеріального, але водночас мені здавалося, що більше ніде я не зможу жити.
Та через два тижні від початку повномасштабного вторгнення прийшли військові та сказали: «Тікайте звідси, бо тут буде лінія вогню». Вже і по території бомбосховища були прильоти, тож нам довелося зібратися: військові пообіцяли тут пекло.
Ми ще пару днів пожили в центрі міста (знайомі дали квартиру), але якраз тоді прилетіло по готелю «Україна», а ми були в сусідньому будинку. Переживши це, ми зрозуміли, що треба їхати з міста. Та й як залишатися? Їжі нема, води нема, світла нема…
У нас була можливість виїхати за кордон, але з України їхати ніхто з нашої родини не хотів. Тож знайомі нам порадили попрямувати до Черкас: сказали, що там є волонтерський центр, і дали адресу: «Їдьте туди, вас там приймуть».
Так ми і опинилися в Черкасах.
У Черкасах мене зустрів рідний святитель Феодосій Чернігівський
Волонтери нас розселили в гуртожитку. Ми приїхали туди всі худі, брудні… Перед заселенням нас відправили поїсти, і я просто плакала над тарілкою, бо розуміла, скільки в Чернігові сидять по підвалах голодних людей, а ми вже з цього вибралися. Зараз згадую, і сльози знову.
У Черкасах нас прийняли дуже добре, люди надзвичайно співчували переселенцям. Ми оселилися там, трошки оговталися, і я почала шукати найближчий храм. А найближчим храмом був якраз монастир на честь Різдва Богородиці, тож у неділю зранку я зібралася й пішла на службу. Туди я й ходила весь той місяць, поки ми жили в Черкасах: десь із середини березня до середини квітня 2022 року.
Коли ми тікали з Чернігова, я взяла з собою ікони Богородиці та святителя Феодосія Чернігівського. Ці ікони стояли спереду в машині, бо ми реально не знали, чи доїдемо, чи нас по дорозі розстріляють. І саме святитель Феодосій «зустрів» мене в монастирі в Черкасах: коли я зайшла в монастирський храм, то побачила одразу ж зліва на стіні велику ікону нашого святителя. І сльози в мене покотилися просто градом, бо я побачила щось рідне в цьому новому для мене місці.
Я тоді відчувала вакуум і ні з ким майже не спілкувалася. Стоячи на службі в монастирі, заплющувала очі та уявляла, що я у себе вдома, в своєму храмі. Завдяки церкві я відчувала, що хоч щось залишилося в мене від минулого життя, і в цьому знаходила розраду. Хоча храм там невеличкий, особливо в порівнянні з нашим Троїцьким собором. А тут все малесеньке, храм немов домашній, весь у рушничках… Затишно.
Владика Іоанн відчув біль, який відчувають біженці
Владиці Іоанну, як і нікому іншому в церкві, я не казала, що я переселенка: не хотіла напружувати людей своїми проблемами, не хотіла, щоб мене жаліли. Тож я не знаю, чи було відомо священникам, що на службі посеред парафіян стоять біженці. Але донині пам’ятаю, як на кожній службі владика Іоанн казав: «Ви не думайте, що якщо у нас тут не стріляють, то війна нас не стосується. Війна стосується всіх, і ми повинні допомагати». Це мене надзвичайно вразило!
Він казав парафіянам: «Ви прокинулися сьогодні та підвелися з власних кроватей, їли зі свого посуду. А у біженців навіть чашки своєї нема». І тоді я теж плакала, тому що владика прекрасно розумів, в якому стані ми опинилися, що відчуваємо.
У Чернігові ми залишили все своє життя, і коли їхали звідти, то прощалися з ним: місто так бомбили! Господь мені дав зрозуміти, що треба відпускати все. І я відпустила. Я взагалі не знала, чи повернемося ми у Чернігів, чи буде стояти наш будинок, бо ми ж бачили, скільки було розбомблених хат по дорозі до Черкас та навіть на нашій чернігівській вулиці. Ми приїхали в Черкаси з думкою, що все, ми бомжі і в нас нічого нема. Проте, слава Богу, будинок наш залишився цілий.
Тож мене вразило в монастирі, що на кожній проповіді владика казав: «Треба допомагати біженцям, воїнам». Він немов відчував наш біль.
Щоразу, йдучи після служби, я бачила, як на задньому подвір’ї монастиря роздавали гарячі страви всім нужденним. Жодних слів про «очікування російського війська» я там, звичайно, не чула. Навпаки, владика Іоанн казав, що на нас напали, ми мусимо захищатися, ми повинні захищати свою країну.
Лише в церкві я дізналась, що таке жити повноцінним життям. Без храму, без служби я не уявляю свого життя, важко без цього навіть на фізичному рівні, не кажу вже про духовний. Навіть якщо захворіла та тиждень пропустила, на службу дуже тягне, її не вистачає.
А в Черкасах храм для мене взагалі став соломинкою, за яку я вхопилася, аби вилізти із страху, із стресу. Не знаю, як би я пережила ті всі події, якби не мала віри. Без храму важко, а без віри — то й взагалі.
Я бачила, як це все переживали невіруючі люди: обстріли, переселення… Бачила істерики, бачила страх смерті і все інше. В мене цього всього, дякувати Богові, не було — і не тому, що я така хоробра, а лише завдяки вірі. Мені вдалося прожити той страшний період без нервових зривів, в мене не було безсоння.
Навіть у бомбосховищі питали: «Як ти можеш залишатися такою спокійною?» А це все завдяки довірі Богу. Раз Він усе це попустив, значить, ми мусимо те пережити, і все буде так, як треба. Такі думки мене дуже заспокоювали, давали сили зібратися.
Ми пробули в Черкасах місяць, а потім із радістю дізналися, що російські війська відійшли від Чернігова. Поверталися додому з відчуттям великої вдячності до черкащан. Скільки ж там зустрілося відкритих, привітних людей! Десь рік тому ми навіть поїхали туди в гості, повернулися в той гуртожиток, привезли гостинців, провідали всіх.
Ми повернулися в Чернігів у суботу, а в неділю пішли на службу. Пам’ятаю ту першу літургію після повернення! Храм холодний (у місті не було опалення під час облоги та обстрілів), але зустріч наша з усіма була такою теплою, просто не можу передати!
Це надзвичайне відчуття: ти з усіма обнімається, цілуєшся, радий усіх бачити, бо ти ж навіть не знав, чи побачитесь ви ще колись, чи ні.
Розумію, що означає будь-яке захоплення: десь якась людина втратила можливість молитися у своєму храмі
Коли в країні знову почалися всі ці процеси з відбиранням храмів, в мене спочатку з’явилася образа. Як можна прийти і забрати чуже, тим паче, що відібрані храми потім стоять порожні? Чому ви вважаєте, що можете прийти і забрати те, до чого ви не маєте жодного відношення? Я ж розумію, що означає будь-яке захоплення: десь якась людина втратила можливість ходити й молитися у свій храм.
Коли я побачила новини про Черкаський монастир, стало дуже боляче. І знаєте чому? Бо і там, і там українці, з обох боків цього протистояння. Якби, не дай Бог, храм прийшли забирати рашисти, це було б одне, бо то вороги. Але тут — українці! І я не хочу про них казати, що вони погані. Вони, звісно, чинять страшні речі, діють неправильно, але, думаю, вони стали жертвами політінформації, яка ллється з усіх ЗМІ. Проте відео з побиттям я не змогла додивитись до кінця. Чимало наших хлопців сьогодні на фронті, а тут у відносно мирному місті таке витворяють…
Пізніше я збагнула: щаслива людина бажає щастя всім навкруги, від великого щастя чужі храми не відбирають. А в озлоблених людей щось болить. До того ж, мені здається, людям надавили на болючий мозоль та сказали, що у всьому винні «московські попи», отже, бий їх.
Мені жалко тих людей, які вчинили побиття: думаю, вони просто не розуміли, що роблять. Церковні люди взагалі б не могли такого вчинити: віруючі розуміють, що подібні речі не мають відношення до християнства.
У мене якось були навіть панічні настрої, але вони минули завдяки моєму духівнику, він вміє заспокоїти буквально одним словом. Каже: «Альоно, ти чого переживаєш?! Все буде добре! У тебе що, Бога хтось забере? В тебе віру хтось забере? Як Бог управить, так і буде, і не треба хвилюватися».
Батюшка якось так оптимістично і спокійно мені це все говорив, що я подумала: якщо батюшка, в якого діти, який живе від храму, так спокійно поводиться, то чого я мушу нагнітати? Тож я прийняла ситуацію, як вона є, і заспокоїлася.
У мене чимало оптимізму. Я думаю, нам, українцям, цілком реально примиритися, просто треба більше молитися та довіряти Богу. Коли ми зрозуміємо, що ми всі — Божі, коли будемо дивитися в першу чергу на Бога, на Ісуса Христа, тоді у нас є шанси порозумітися. А якщо ми будемо дивитися кожен на себе, то в нас немає майбутнього.
Поки ти живий, як казав мій улюблений Ремарк, нічого не втрачено до кінця. Тобто поки ми живемо, в нас є надія. Якщо ми, українці, не навчимося сідати і розмовляти один з одним, то нам не треба і Росії: ми самотужки розвалимо країну зсередини. А якщо почнемо любити одне одного та Бога, тоді все зміниться. Просто для цього треба припустити думку, що ти можеш бути неправий, і хоча б спробувати почути іншу сторону.
Якщо українці навчаться слухати одне одного, думаю, в нас буде дуже добре майбутнє.
Записала Ірина Дорошенко. Фото: особистий архів Альони Рогової; Facebook-сторінка монастиря Різдва Пресвятої Богородиці, м. Черкаси
