Нещодавно в коментарях у нашому Telegram-каналі розгорнулася цікава дискусія.
Читачка на ім’я Олена написала, що «змученим війною та втратами людям вистачає маленької іскри у вигляді доведених випадків зради серед священиків, щоб звинуватити УПЦ в повному складі».
У відповідь інша читачка на ім’я Марія написала: «Ви, на жаль, не зовсім розумієте, що таке принцип колективної відповідальності в нашій пострадянській країні. Які це викликає порівняння. Мого дідуся було репресовано в 1937-38 рр. Його розстріляли, бо щось “замишляв” та займався “контрреволюційною пропагандою”. А ось рідна сестра дідуся опинилася в Сибіру. Знаєте чому? Тому що в її чоловіка було німецьке прізвище. <…> У мене дежавю і розуміння, що я якийсь “потомствений ворог народу”».
Ми попросили Марію розповісти історію її родини. Долі цілих поколінь знівечено саме колективною відповідальністю, яку в радянські часи застосовували направо й наліво. Не можна припускатися повторення цих помилок сьогодні.
Завжди знала: саме ця віра, ця Церква — моє, рідне
Я народилася й живу в Києві. По лінії мами в мене всі кияни: прабабуся похована тут, і прадідусь, і прапра… Рідні наші також або зі столиці, або з області. А мама моя навчалася в одній школі з Ліною Костенко, була трошки молодшою від пані Ліни. Мама часто нам про це розповідала.
Мої батьки — представники радянської технічної інтелігенції. Вони особливо не тягнулися до матеріального: їх не цікавили килими, кришталь… Вони жили більш духовними цінностями — класична музика, література. Радянський час дуже затиснув людей, але тяга до духовного нікуди не поділася. Душа все одно є і потребує уваги. Можна відібрати в людини розум пропагандою, проте душі жодна партія не відніме.
Наприкінці 80-х мама залишила інженерну кар’єру й пішла працювати в церкву Спаса на Берестові як музейний співробітник. Розповідала, що вона, як і багато інших людей, молилася, щоб тут був монастир. Запит на відродження монастиря в Лаврі був дійсно великий.
А 1989 року я теж пішла працювати в Лавру, в керамічну майстерню, і одразу відчула, що в монастирі зовсім інший світ, суцільний спокій…
Для мене не було якогось конкретного моменту усвідомлення, що Бог існує. Це було чимось само собою зрозумілим, очевидним. Я немов завжди знала: саме ця віра, ця Церква — моє, рідне. Не розумію, чому сьогодні мушу відмовлятися від цього.
Не можу сказати, що я прям така ревносна християнка, є набагато більш набожні люди, навіть у моїй родині. Я бачу, якою великою цінністю для людей є віра, і сама без Церкви себе не уявляю; не можу навіть допустити думку, що колись у мене не буде змоги прийти до храму, приступити до Таїнств.
Мені трішки за 50, я молода бабуся. Онуків хрестила в Лаврі, Господь сподобив. І я добре пам’ятаю, як монастир виглядав на початку 90-х, як Лавру підняли фактично з руїн трудами братії. Тож і сьогодні є живі свідки, як занедбано виглядала Лавра наприкінці радянського періоду і як вона змінилася виключно завдяки праці ченців.
Отже, в мене династія «ворогів народу»
У людей різні здібності, і всі по-різному засвідчують свою любов до нашої Церкви. Я ось іноді пишу до вас у коментарях. Не знаю, чи це гарно, чи погано — але не можу промовчати, коли бачу несправедливість.
Мені іноді кажуть, що в мене непогано розвинене аналітичне, логічне мислення. Може, комусь мій допис допоможе, адже я й сама знаходжу допомогу в чиїхось словах. Ми висловлюємось — так, іноді гостро та емоційно, але таким чином ділимося досвідом, баченням, укріплюємо та підтримуємо одне одного.
Коли почалася війна, я не лінувалася: пояснювала все родичам, які живуть по той бік кордону. Не можу сказати, що ці пояснення допомогли всім, проте знайомі в Росії знають мою точку зору: хоч хтось їм щось сказав, окрім їхнього телебачення. Може, моє слово стане для них зерном для подальших роздумів, і вони бодай припустять, що все не так, як їм каже пропаганда. Інколи мені дійсно вдається достукатись.
Вважаю, треба мати терпіння та сіяти, щоб потім не спитали: «А чого ти нам не розповіла нічого? Чому мовчала, не попередила?» Не мовчу я й сьогодні, бо бачу, що страждає весь народ України, зокрема й через релігійні питання.
Думаю, не потрібно бути психологом чи педагогом, аби зрозуміти: так, як це робиться сьогодні, людей не об’єднують. Навіть якщо ви далека від будь-якої релігії людина, неважко зрозуміти: те, що відбувається навколо УПЦ — це не про об’єднання нації, а навпаки.
Незалежна Україна народилася майже водночас із Українською Православною Церквою. Наша Батьківщина виокремилася як держава, а Церква немов висвятила цю незалежність. І мені здається, що Бог тим самим благословив шлях країни, шлях держави. А зараз від цього благословення відмовляються.
Країна — це, в першу чергу, люди, а їх хтось навмисно роз’єднує. ЗМІ вкидують і вкидують для цього приводи. Але ми витримаємо тільки тоді, коли збагнемо, що ми всі єдиний організм. Тільки люди, об’єднавшись, можуть захистити країну від біди. А для цього треба десь відшукати точки дотику, десь піти на компроміс, десь підтримати одне одного.
Коли почалися утиски нашої Церкви, в мене одразу виникло порівняння з радянським минулим: це все вже було. Я ж читала документи справи свого розстріляного дідуся. Виходить, у мене династія «ворогів народу»…
Як же воно все схоже! Історія дійсно часто ходить по колу.
Слідчих, які вели справу мого дідуся, потім всіх заарештували і розстріляли
Про дідуся залишилися дуже обривчасті дані: більшість інформації про нього просто «стерла» радянська влада. Його репресували з конфіскацією майна, тому не залишилося майже нічого — хіба що три фотокартки, які зберегла бабуся.
До того ж, якась інформація про дідуся не дійшла до родичів, бо тільки після смерті Сталіна розпочалася реабілітація жертв тих репресій. До речі, дід був єдиним комуністом на всю родину, і при цьому саме його розстріляли. Після цього батько мій дуже образився на партію.
Тато був талановитим інженером, але щоб мати високі посади, треба було бути партійним. Батько цього не захотів.
Довго мені боліла оця «біля пляма»: про багатьох своїх родичів я знаю, а про дідуся — нічого. На сьогодні вже дещо відшукала про нього. Інформацію доводилося збирати буквально по краплинах. Епопея з пошуками свідоцтв була дуже довгою.
Діда звали Костянтин, він був хрещений у Православній Церкві. Народився в Тбілісі, батько його Йосип був унтер-офіцером. Звідки сім’я приїхала в Грузію, невідомо, проте грузинами вони не були. Дід наполовину росіянин, наполовину українець.
Достеменно я дізналася про загибель діда лише зі сталінських розстрільних списків. Батько казав, що на діда написали донос. Тоді був такий час — писали доноси. Подробиць не знаю, бо потрібний архів НКВС зберігався у КДБ Грузії, а цю будівлю підпалили ще на початку 90-х, і 80% архіву згоріло, включно з особистою справою мого дідуся, де була також і його автобіографія.
Однак у мене є протокол судового засідання, де його звинуватили. Є також копія довідки про реабілітацію. Цю копію важко читати: і теракти проти Берії дідусь начебто замишляв, і контрреволюційну діяльність вів, і пропагандистом був. Але його реабілітували, коли з’ясували, що справа проти нього була сфальсифікована «нині виявленими ворогами народу». Так і написано.
Тобто ті, хто репресував дідуся, самі згодом стали числитися ворогами держави. Я знаю, що слідчих, які вели його справу, потім всіх заарештували і розстріляли.
Але я знайшла цікаве свідчення. Коли дідуся вже везли на розстріл, слідчий наганом розбив йому обличчя, що називається, «в кашу». У цього 24-річного слідчого потім спитали, чому він так вчиняв. А той відповів: «Якщо б я так не робив, так робили б зі мною».
«Де це подівся батюшка, який допомагав армії? — Його погнали кудись через суд»
У той час люди думали, що чинять правильно — що треба засилати, розстрілювати, принижувати, утискати в правах.
Сьогодні ми бачимо схожу картину: спочатку росіяни повірили в те, що українців треба вбити, тепер чимала частка наших людей вірить, що треба примусово закрити всю УПЦ. Але в XXI столітті навішувати колективну відповідальність на всю Церкву — найгірше, що може бути.
Ми ж одне від одного нікуди не дінемось. Ми живемо та будемо жити поруч. Пройде зовсім небагато часу, все минеться, і люди казатимуть: «О, а де це подівся батюшка, який допомагав армії? У нього навіть грамота від військових є». Що будемо одне одному відповідати? «У батюшки парафію відібрали, а його самого погнали кудись через суд?..»
Доля рідної сестри мого дідуся Катерини теж була понівечена через принцип колективної відповідальності. Катерина також народилася в Тбілісі, але з чоловіком вони жили в Азербайджані. Він працював інженером на залізниці, мав німецьке походження, і прізвище у нього було німецьке. Звали його Михайло Карлович.
Коли почалася Друга світова, Михайло пішов воювати добровольцем, прослужив декілька місяців, а потім у лавах радянської армії почалися «чистки», і його просто відправили на шахти так званим «трудармійцем». І це тільки через німецьке прізвище, бо на початку війни, оскільки напали саме німці, Сталін вирішив депортувати всіх етнічних німців СРСР до Сибіру й Казахстану.
Тож, з армії Михайло поїхав одразу до Сибіру, дружина з дітьми через деякий час вирушили до нього.
Я бачила їхні фото. На знімках у Михайла дуже виснажене обличчя. Він був інженером-фахівцем, міг би приносити людям користь своєю професією, але праця на шахті вкоротила йому віку. Він досить рано помер. А моїх племінниць, онучок Михайла, навіть у дев’яності роки дражнили в школі «фашистками».
Колективна відповідальність — жорстока річ, як бачимо. Це прояв сталінізму: репресивні дії відбуваються за якоюсь ознакою до цілої спільноти (чи то релігійна, чи то етнічна, чи то соціальна група). Певна сукупність людей просто отримує клеймо «ворогів народу» зі всіма наслідками. Нікого при цьому не цікавить, чи любиш конкретно ти свою країну, землю, народ. Їдь до Сибіру (як у радянські часи), або ж «чемодан, вокзал…» (як зараз).
Але от що надає мені надію. Коли дідуся заарештували, бабусі було дуже важко. Від неї відвернулися чимало знайомих. Проте з роботи її не звільнили, колеги з нею продовжили спілкуватися. Вона не залишилася сама, поруч були люди, які її підтримували.
І це дає мені привід думати, що не всі тоді підтримували політику партії, співчуття в людей нікуди не поділося, й вони розуміли: може, все не так, як їм кажуть зверху.
Політики йдуть зі своїх посад, а люди поруч із нами залишаються
Я не люблю конфлікти, прагну завжди знайти порозуміння, у мене такий характер. Розумію тих людей, які сьогодні агресивно до нас ставляться: їм боляче. Але на їхніх емоціях вміло грають, і коли пішла чергова інформаційна хвиля проти УПЦ, я подумала, що не можна такі дії чинити з психологічно травмованим суспільством.
Сьогодні в усієї країни величезний стрес: хтось сидів під обстрілами, у когось загинули родичі, хтось залишився без роботи чи без житла. Уся країна в стані травми. І я вважаю, це злочин — навмисне розпалювати і без того травмоване суспільство.
Інша річ, коли церковна дискусія відбувається спокійно в мирні часи. Тоді, дійсно, давайте сядемо за стіл перемовин, обговоримо все. Але ж сьогодні, на жаль, відбувається зовсім не так.
Я все одно з усіма продовжую спілкуватися: навіть із тими родичами та знайомими, кому стало не подобатись, в яку Церкву я ходжу. Кого можу, підтримую, за всіх молюся.
Бо все минеться. Краще до близького поставитися з любов’ю, а там, може, він і сам усе зрозуміє.
Скільки в нас було партій за 30 років незалежності? Скільки політиків? Політики йдуть зі своїх посад, а люди поруч із нами залишаються. Хіба ми перестанемо вітатися одне з одним? Ні. Родичі залишаться родичами, сусіди — сусідами. Ніхто нікуди не подінеться, і ми будемо поруч і в біді, і в радощах, незалежно від обставин.
Треба частіше звертати увагу на тих, хто до тебе ставиться по-доброму. Поруч із нами чимало адекватних людей, які нас розуміють.
Любов — єдина енергія, яка керує світом, яка створює, а не руйнує. Бог над нами все бачить, і Він допоможе, і Матір Божа, і всі святі. Церква — це живий потік світла, любові, благодаті, його неможливо знищити чи заборонити. Церква — жива.
Записала Ірина Дорошенко
