Як сказав наш друг, протоієрей Діонісій Буренко, навіть із втратою храму духовне життя християнина не припиняється.
Понад півроку його парафія на Львівщині гуртується деінде, але, на жаль, не в приміщенні рідного храму. І якщо дорослі такі випробування мають прийняти й осмислити, то як пояснити сьогоднішні складні процеси у православ’ї дітям?
Дружина отця Діонісія матінка Ольга Буренко з мудрістю та витримкою проходить із чоловіком та парафіянами всі випробування, знаходить терпіння та мудрість для виховання власних двох діток, а також для юних членів общини.
Що сьогодні може запропонувати дітям Церква? І як виховати християнина у всіх складнощах буремного сьогодення?
Про співрозмовницю: Ольга Буренко народилася 24 червня. Закінчила Рівненський економіко-гуманітарний інститут та Кіровоградський медичний коледж ім. Мухіна. Дружина керівника відділу релігійної освіти, катехізації та місіонерства Львівської єпархії УПЦ протоієрея Діонісія Буренка. Подружжя виховує двох дітей: Дмитрика (12 років) та Соломійку (8 років). Матінка Ольга — вчителька недільної школи, а також ведуча юнацького клубу «Покровський».
«Нашим церковним діткам досить важко у школі, тому що вони через віру, через нашу Церкву відчувають певні утиски»
— Пані Ольго, ми записали декілька інтерв’ю з вашим батюшкою — але що то за жінка, яка підтримує його? Розкажіть про себе! З якої ви родини? Як зустріли Бога?
— У нас була сім’я віруюча, але невоцерковлена. Ми ходили в храм на великі свята, проте усвідомлено воцерковилася я вже у школі, класі у восьмому. Тобто не можна сказати, що я виросла при храмі, ні. Я свідомо прийшла у Церкву, коли важко захворів мій тато.
Батько почав хворіти в досить молодому віці, йому було 45 років. Тоді ми усією родиною почали навертатися до Бога. А було це так: коли татові робили операцію, в нього сталася клінічна смерть. Потім він розповідав, що під час цього бачив немов ззовні своє тіло; бачив, як він лежить на столі, а над ним бідкаються лікарі. У цей час біля нього з’явилися маленькі чорні біси та почали зачитувати хартію. Вони перераховували його гріхи, зокрема сказали, що він ішов на операцію повз храм, а в храм не зайшов, свічки не поставив і навіть не перехрестився.
Пізніше, коли тато одужав, він розказав нам те, що бачив; його розповіді вразили нашу сім’ю.
Моя особиста зустріч з Богом відбулася саме після цього моменту. Ми усією родиною почали ходити в храм, цікавитися вірою. Не можу сказати, що мріяла бути матушкою — просто жила церковним життям. Мені це подобалось. Батьки хотіли, щоб я отримала серйозну професію, отже я закінчила економічний інститут; після навчання вийшла заміж.
Наші з батюшкою діти ще малі, вони лише входять в перехідний вік, тож ми нещодавно почали стикатися з їх «голками» та «колючками» — і, звичайно, не знаємо, у що це все виллється. Але ми в нашій церковній громаді зустрічаємося з історіями різних людей, з різними дітьми.
Ми щонеділі ведемо юнацький клуб «Покровський» для діток від 10-ти до 16-ти років. Звичайно, всі їхні історії проживаємо разом з ними. Бачимо, як ці підлітки живуть, ростуть, розвиваються, як долають виклики часу та переживають перші закоханості, розчарування.
До речі, на початку вересня було відкриття нашого клубу після канікул, у нас з’явилося декілька нових діток. Ми маємо дуже цікаве спілкування. Дітки дуже здружилися: вони одна команда, тримаються разом. Так, тимчасово у нас немає храмових стін. Нічого! Можливо, колись вони з’являться. Церква — це ж не стіни, це люди, це живе сердечне спілкування. Я думаю, що діти це відчули — і тим заспокоїлись.
Розповім цікавий випадок. Один учасник нашого клубу дуже гарно і по-дорослому відповів своєму батьку, коли той сказав, що ми йдемо не в церкву, а в приміщення для молитви. Хлопчина сказав: «Тату, ми йдемо в церкву, адже те приміщення для мене є справжньою церквою, там я відчуваю благодать, силу молитви та присутність Бога!»
— Як проводять час дітки у вашому клубі? Яке у вас дозвілля? Навчання?
— Ми зустрічаємося щонеділі в обід: спілкуємося, міркуємо над Священним Писанням, розбираємо різні життєві ситуації, п’ємо чай і ділимося планами на майбутнє. Буває, виїздимо на природу.
Літом ночували в наметах, досить часто їздимо у паломництва та організовуємо православні Дні Молоді (десь раз на три місяці). Проводимо молодіжні духовно-патріотичні з’їзди та фестивалі, влаштовуємо благодійні ярмарки для ЗСУ. На зимові свята в костюмах казкових героїв провідуємо хворих діток у лікарні, зустрічаємо молодь з інших регіонів. Клубяни (діти нашого юнацького клубу) допомагають щонеділі годувати нужденних на автостанції Борислава.
Ми просто проводимо разом час. Ми можемо після бесіди в неділю вийти в парк і просто гуляти разом, спілкуватися на будь-які теми. Хтось щось питає, хтось розповідає… Я намагаюся бути для дітей другом: дуже просто спілкуюся з ними. І вони можуть поділитися чимось своїм сокровенним, можуть прийти й отримати пораду, підтримку і навіть критику. Але свої зауваження намагаюся сказати не як старша вихователька, а як хороша подруга.
Нашим церковним діткам досить важко у школі, тому що вони через віру, через нашу Церкву відчувають певні утиски. В декого з них нема близьких друзів, бо їх ігнорують або ж над ними насміхаються. Але є юнацький клуб і наша церковна община. Тож, звичайно, я їх вислухаю, підкажу щось…
Найкраще, що я можу для них зробити — це бути їм другом, а не дружиною настоятеля. І вони досить легко до мене ставляться. Буває, парафіяни почують нашу розмову з дітьми і сваряться на них, мовляв, ви не шануєте матінку, ставтеся з повагою до їмості (так зветься дружина священника «по-галицьки»). А діти не розуміють, що з них хочуть, адже для них я є тою, хто вислухає, порадить і, головне, не розкаже батькам. Вони цінують таке ставлення.
Я не знаю, чи це правильно. Але свою «місію» я відчуваю саме так: розрадити, допомогти, підказати, адже я сама колись не знала, як вчинити і до кого звернутися зі своїми питаннями.
— У підлітковому віці людина часто відчуває себе по-особливому, інколи — ізольованою. У православних це зустрічається, мабуть, ще частіше. Як не відвернутися від тих, хто поруч?
— Ми живемо в регіоні, де співіснує чимало різних конфесій, і всі одне до одного більш-менш лояльно ставляться. От у нашому дворі разом граються діти священника ПЦУ, діти з католицьких громад та наші власні.
Завжди пояснюю своїм, що кожен ходить в свою церкву і вірить так як хоче. У нас, в принципі, спільна позиція: всі християни повинні наслідувати Христа і намагатися бути добрими. Ми прекрасно спілкуємося з однією жінкою-баптисткою. Коли ця жінка розповіла, що вона залишила рідне місто і переїхала в Борислав, аби не терпіти утиски сім’ї, щоб вільно сповідувати Христа та свою віру, я задумалася, чи вчинила б так само. У баптистів є такі речі, яким ми можемо повчитися.
На Галичині простіше, тому що ми всі мусимо навчитися жити разом, сприймати людей з різних конфесій однаково. І діти засвоюють цей матеріал життя.
«В мене має бути все ідеально; дітки мають бути чемненькі, спокійні. Але Господь нам дав таких дітей, які абсолютно в ці рамки не вписуються»
— Сьогодні дитина не може не помітити, що православні між собою сваряться. Це може спотворити ставлення до Церкви навіть у дорослих. А як нам все пояснити дітям — тим паче, таким, як у вашій громаді, які самі пережили купу негативу?
— Діти нашої громади завжди були трохи притіснені, у їхніх батьків забирали храми вже двічі. Та зараз такі процеси відбуваються, що іноді й дорослі не можуть їх пояснити, навіть самим собі. Мабуть, сьогодні треба просто залишатися на своєму місці, концентруватися на власному житті.
На мою думку, зараз не час створювати щось нове — треба зберігати те, що є. Людина, яка дійсно хоче знайти Христа, знайде. Вона розуміє: навіть десь у підвалі, в хатині, на полі, у лісі, на кладовищі, в маленькій комірчіні з нами є Бог. І якщо я відчуваю, що Він там, то я теж буду там. Коли у нас захоплювали храм і точилися баталії, діти за власним бажанням були разом з дорослими. І можливо, общинне середовище (а воно у нас домашнє, розуміюче) давало їм необхідну підтримку.
Дитину навряд чи можна обдурити, бо дітки добре відчувають, де правда, а де лукавство, тому їм навіть пояснювати нічого не треба. Відбувається несправедливість, так, але сьогодні у нас така ситуація, і значить, ми маємо перебувати в ній, так вирішив Господь. Недарма кажуть, що треба зберігати в собі дитячу віру… Над глобальними питаннями Церкви діти не замислюються, вони бережуть те, що надбали для душі.
Наші діти після захоплення храму нікуди не поділися з Церкви. Навпаки, вони питали: «Невже це все, невже ми не будемо більше зустрічатися?» Але, звичайно, все продовжується так, як і було, просто ми тепер збираємося не у храмі, а в іншому місці. Ми ще більше згуртувалися.
— Як думаєте, чи можна зробити дитині «щеплення від розцерковлення»?
— Ми з батюшкою не ідеальні педагоги та припускаємося тих самих помилок у вихованні, що й інші. Наприклад, я перфекціоніст, в мене має бути все ідеально; діти мають бути чемненькі, спокійні. Але Господь нам дав таких дітей, які абсолютно в ці рамки не вписуються. Треба, мабуть, відмовлятися від перфекціонізму, вчитися по-іншому дивитися на дітей.
Зараз вже розумію, що важливо те, що я вкладаю в дитину, а ще важливіше те, як я це роблю. Можна так розказувати про Христа, що дитина ніколи не захоче себе зв’язувати з Ним. І, навпаки, можемо власним життям і вчинками показувати Божественну любов, не застосовуючи гучних слів. Адже знання про Христа і життя в Христі – це різні речі!
Наприклад, всі дівчатка в нашій общині спокійні, чемні, хороші. А моя Соломія дуже творча. Може залетіти у храм, бігати туди-сюди, і так разів двадцять по колу. Я думала, що з дитиною щось не так: можливо, вона занадто активна, можливо, в неї вади розвитку. Вона ж не така, як має бути! А вона на моє зауваження завжди каже: «Такою мене створив Бог. Не хвилюйся, все добре!» І не посперечаєшся.
Ми вчимося разом з дітьми. І стараємося зрозуміти їх, разом із ними якось виховати і себе, бо діти «зчитують» дорослих. Розумієте, тут замкнене коло – щоб виховати дитину, треба спершу виховати себе. І в той же час, виховуючи дітей, ми виховуємося самі. Адже виховання – це рух, який потребує щоденної кропіткої праці. Ви, напевно, чули цікаве твердження, що освіта може бути і середньою, а ось виховання має бути вищим.
Святитель Іоанн Златоуст рекомендує батькам перш за все виховувати в дитині духовність. Якщо дитинку причащають з народження, якщо вона виросла в храмі, то, куди б потім життя її не занесло, куди б вона не пішла, все одно повернеться в церкву: згадає дитинство, згадає, як на службі було безпечно, спокійно і благодатно.
Виховувати в дитині духовність непросто. Думаєш: спочатку треба, щоб дитина знала англійську, щоб вона здобула хорошу освіту… Але насправді, якщо дитина буде добра душею, вона потім здобуде і матеріальне. А якщо в дитини буде недобра душа, то в майбутньому і від грошей вона не отримає жодної користі. Маю на увазі, що англійська і хімія важливі, але найголовніше — молитва та чуйне серце. Стурбованим батькам, які переживають, що їхні діти через службу в будній день пропустять заняття, мій чоловік завжди каже, що математика на Страшному Суді не допоможе і в Царство Боже не заведе, а молитва – так!
А ще дітям максимально потрібні наша увага, наш батьківський час. Його у нас ніколи не вистачає. Але наш час — це найдорожче з того, що ми маємо. Наприклад, дитина буде пам’ятати, хто з нею пішов на риболовлю, але їй не зовсім цікаво, скільки коштує спінінг. Чадо буде берегти в пам’яті тата, який був з ним у важливі для нього життєві моменти. Тут надзвичайно важливо, щоб батьки побачили, як він навчився пірнати, коли забив перший гол… Дитина згадає не кошти, не бренди — а тих, хто біля неї був.
— Що сьогодні мотивує дітей йти до церкви, залишатися там?
— Ми за дітей від народження до певного віку вирішуємо їхню долю: що дитина буде їсти, в які речі одягатиметься, в яку школу піде. І, звичайно, як християни, ми вирішуємо їх хрестити, бо знаємо, що це необхідно для душі, щоб дитина була покрита благодаттю Божою.
Дітки з нашої парафії звикли, що кожної неділі вся сім’я йде в храм. Це закон! Так має бути. Можна навіть сказати, що це традиція, тому що похід на службу — це вибір батьків, а дитина просто йде з ними. Але так буде не завжди.
Дитина підростає, і наступає момент, коли в неї з’являється власна думка. Тоді син чи донька каже, наприклад: «Я це більше не хочу носити, не можу одягнути сорочку, яку ти мені купила». А мама в шоці: «Я ж завжди тебе так одягала, я ж тобі обирала найкраще!» Та дитина вже має свою думку, яку вона сформувала за 10 років (або і менше) свого життя. Так само стосовно Церкви. Діти починають якось по-своєму все бачити.
Вважаю, що в нас, батьків, є два шляхи. Перший — це попрацювати над собою, прийняти той факт, що дитина вже виросла, що вона теж має свій погляд на все, навіть у такому віці. І дати дитині вільне місце для розвитку, але залишити місце для контролю.
Другий шлях — це придушити всі власні починання дитини: «Ні, буде так, як я сказала». Такий шлях небезпечний, бо потім батьки мають ще більше проблем: дитина закінчує школу та не знає, чого вона хоче у цьому житті. Вона виростає беззахисною. Або ж навпаки, зривається і зовсім в ніщо ставить думку батьків… Тому наш шлях — це дати дитині свободу, дозволити їй сформувати власне бачення світу.
На мою думку, потрібно приймати дитину такою, якою вона є і бути її другом до кінця. Якщо наше чадо обпечеться у своїх розрахунках життєвого шляху або розчарується в обраних орієнтирах, то завжди зможе прийти до батьків і отримати підтримку, заспокоєння і теплі обійми.
Якщо ж ми авторитарно будемо керувати дітьми, не прислуховуючись до їхніх побажань, то в разі життєвої поразки наш син чи дочка не звернеться до нас про допомогу, бо боятимуться почути такі «колючі» слова: «А я ж казала, що так буде!», «Ну що, прибіг до мами?», «Вже мама тобі стала потрібна?».
«Коли ти не один, коли ти поруч із церковною громадою, то ніколи не скажеш, що життя проходить повз»
— Син моєї знайомої, юнак, пішов з Церкви, бо вона «трохи несучасна» — а ще сказав, що тут йому нема де реалізувати свої творчі здібності. Як на це реагувати?
— По-перше, треба дивитися, як та в якому віці ця дитина була воцерковлена. Потрібно зрозуміти, що саме викликало такі негативні почуття. А по-друге, треба розібратись, що не так робили батьки.
Чому? Багато чого залежить від батьківського прикладу: якщо ми ходимо в храм щонеділі, але формально; якщо за межами церкви ми живемо світськими поняттями, жодним чином не використовуємо почуте у храмі, то дитина це відчує. І оця розбіжність дасть їй зрозуміти, що там одне життя, а тут зовсім інше, так у дитини виникає дисонанс.
Можливо, ми не все виконуємо, що потрібно. Не живемо ідеально… Буває, часто дозволяємо собі «слабинку» в їжі, словах, вчинках — але ж ми християни, ми намагаємося наслідувати те, що сказав Христос. Тому батьки повинні прищепити дитині необхідну глибину розуміння Бога та відчуття Церкви. І орієнтувати виховання на дух Євангельської любові. Саме батько та матір, в ідеалі, — перші вчителі вічної Істини.
Ще є така обставина. Ми всі пережили особисту зустріч із Богом: хтось раніше, хтось пізніше. Але батьки точно відчули необхідність ходити до храму, побачили допомогу Бога, радість від перебування на службі. Вони це пережили. А дитина, можливо, цього ще не відчула, ще не зустрілася з Богом. І батьки сумлінно пояснюють їй, що так правильно, тут добре, тут спасіння, а час дитини ще просто не прийшов. От вона і може відійти від Церкви, сказати, наприклад, що тут їй нецікаво.
До того ж, коли дитина знає, що вона корисна в храмі, вона ніколи не скаже, що це все якось «несучасно». Відчуття власної необхідності, незамінності — мабуть, найкраще, що може відчувати молода людина. І коли ти не один, коли ти поруч із церковною громадою, то ніколи не скажеш, що життя проходить повз. Треба просто знайти своє місце. Я думаю, це кожному під силу (хор, прислуговування у вівтарі, можна дивитися за підсвічниками, волонтерити тощо).
Також є певна таємниця, яку ми не здатні пояснити. Бувають, наприклад, дітки у прекрасних батьків: віруючих сімей і навіть родин священників. Вони і виросли в храмі, і все прекрасно знають. Проте настає момент, коли така дитина просто «злітає з котушок», і ніхто не може пояснити, чому, наприклад, дитина священника стає пияком чи наркозалежним, хоча за неї всі молилися і вона змалечку причащається. Це рідкісні випадки, але вони трапляються.
Ось є гарний приклад одного священника. Його син провадив не дуже моральний спосіб життя, пізніше взагалі став наркоманом… Батьки молилися, плакали, зверталися до Бога. Цього юнака забирали з різних притонів, а в один момент він просто зник.
Вийшов на зв’язок приблизно через два роки. Розповів, що став послушником монастиря. Кається у всьому: гріхах залежності, батьківських сльозах, недоспаних ночах матері… А ще через декілька років його обрали архієреєм і він проповідував про покаяння не з повчань святих отців, а власної книги життя. І тут явилася сила Божа, молитвами батюшки та сльозами матінки. А ще важливо, що «хто був спокушений, може допомогти тим, хто спокушається» (Євр. 2, 18). Ось і він тепер допомагає тим, хто зійшов з дороги на манівці…
Отже, Господь має якийсь план, який логічний (інколи тільки) для Нього, а для нас, для людей, він здається абсолютно безглуздим. Але наша місія – жити те життя, яке нам дає Христос; нести свій хрест, достойно пройти ті обставини, які нам Господь призначив.
— Коли дитина каже, що більше не буде ходити до церкви, чи треба її зупиняти, втримувати?
— Я думаю, жорсткі методи до добра не доведуть. Все ж таки треба дати дитині свободу — і вона, можливо, відійшовши на певний період, зробивши паузу в церковному житті, збагне, що мала, коли ходила до храму. Підліток усвідомить все те духовне багатство, зрозуміє, що втратив — і повернеться до храму, вже зовсім іншим.
Не можна тиснути на дорослу людину, а на дитину тим більше. Я думаю, треба покривати все любов’ю, молитися та чекати. Дати дитині простір і волю для особистої зустрічі з Христом. Ми, батьки, маємо приносити з храму додому тепло. А якщо замість тепла дитина отримує критику, якщо батьки ставлять жорсткі обмеження, звичайно, підлітку легше піти поспілкуватися з якоюсь компанією, де підтримають, похвалять, навіть якщо робиш щось не так. Юнаки часто знаходять за межами храму та родинного дому те, що не можуть знайти в храмі та сім’ї.
Краще завжди говорити дітям, які вони хороші, талановиті, розумні, винахідливі та як пощастило, що в нас такий син чи донька. Бо про гірші сторони їм розкаже світ: в школі, університеті, на роботі… І ще: не тільки дітям потрібно розказувати про Бога, а й Богу требя говорити про своїх дітей! Тобто безперестанку за них молитися.
— Як реагувати батькам, коли дитина все ж таки відокремилася від церкви? Як не почати себе звинувачувати?
— Подумати — може, справа і в батьках. Можливо, тато і мама не приділили дитині достатньо часу, уваги, любові.
Взагалі, любов покриває будь-що. Кожен християнин покликаний зрощувати в собі любов; апостол Павло сказав: коли я говорю людськими й ангельськими мовами, але любові не маю, то став я дзвінкою міддю або гучним кимвалом (1 Кор. 13, 1). Місія мами — навчитися покривати проблеми дітей любов’ю. Щоб не було так, як у відомому анекдоті: коли хтось в сім’ї став святим, то всі інші стали мучениками. Дитина повинна знати, що може повернутися до батьків в будь-який момент і її приймуть та захистять.
Кажуть, материнська молитва піднімає з морського дна. Тож, треба молитися. І треба ще залишити Богу місце в такій історії — щоб Він виконав все те, що задумав. Адже, коли Бог дає нам важливу особливу місію виховання дітей, то Він надає і суперсилу – материнську молитву.
Фото: особистий архів родини Буренків
