ВІД РЕДАКЦІЇ. Нещодавно ми були в гостях у Львові й не змогли помолитися на Літургії. Сьогодні жоден храм УПЦ у місті не діє, і причаститися немає можливості. Цей епізод нагадав про те, що насправді є найголовнішим у житті християнина.
А невдовзі нам зателефонував протоієрей Діонісій Буренко, чия парафія на Львівщині з весни також без храму. І розповів непересічні історії, які нагадують: саме навколо зустрічі з Христом будується наше духовне життя.
Як до цієї зустрічі ставитися та як готуватися? Розповідає священник, чия парафія навіть без храму гуртується навколо Чаші.
Історія перша. Про тих, хто (не) часто приступає до Причастя
Одна наша бориславська парафіянка, яка звикла причащатися два-три рази на місяць, деякий час жила на Київщині. А там священник відмічав у календарі, як часто вона підходить до Чаші (щоб це траплялося не частіше одного разу на місяць). І бувало, казав їй: «Ви в цьому місяці вже причащалися, більше не можна».
Жінка мусила один тиждень причащатись у цьому храмі, а наступної неділі їхати в іншу церкву до іншого батюшки. І жалілася мені: «Так хочеться причаститися, аж душа болить, особливо у великі свята — а місяць ще не пройшов, і я буквально плачу…»
Інші знайомі поїхали в Болгарію, захотіли причаститися, а їм там у храмі сказали, що причащатися можна лише в піст.
Мої діти причащаються щонеділі. Влітку поїхали до бабусі й дідуся, а там деякі люди з місцевої церкви обурювалися: «Чого ви так часто причащаєтеся? Так не можна! Якщо будете часто причащатися, то звикнете». Але ж дихати ми не боїмося звикнути, та й воду п’ємо щодня.
* * *
У Євангелії від Матфея сказано: Коли ж вони їли, Ісус, узявши хліб і поблагословивши, переломив, дав учням і сказав: Прийміть, їжте, це — Тіло Моє. Потім узяв чашу і, віддавши подяку, подав їм і сказав: Пийте з неї всі, бо це Кров Моя [Нового] Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів. (Мф. 26, 26-28).
Що це значить? Що прощення наших гріхів безпосередньо залежить від Тіла та Крові Спасителя. Висновки можемо зробити відповідні.
Як часто ми бажаємо бачити своїх коханих чоловіка чи жінку, своїх дітей, рідних, близьких? Кожного дня! Навіть частіше, бо ми їх любимо — і тому хочемо їх бачити сто разів на день.
А Господь нас любить у мільйон разів більше, ніж будь-хто, і ми повинні Його любити так само. Тож як часто ми повинні з Ним єднатися? Якомога частіше. Тим більше зараз, у складний час війни, коли ми взагалі не знаємо, що буде завтра: трапитись може що завгодно, тому щохвилини треба бути зібраними.
Господь також сказав: Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, той має вічне життя, і Я його воскрешу останнього дня. (Ін. 6, 54). А ще: Хто споживає Моє Тіло і п’є Мою Кров, той перебуває в Мені, і Я в ньому. (Ін. 6, 56). Христос не сказав: «хто споживе (вкусить) Мою Плоть один раз», а стверджує – «хто споживає», тобто постійно причащається Його Тіла та Крові.
Ясно, що причащатися кожного дня ми не зможемо, але, згідно з Євангелієм та історичною традицією Церкви, ідеально — це підходити до Чаші щослужби; відмінно — щонеділі (в піст бажано частіше); нормально — на місяць двічі або тричі. Раз на місяць — ще куди не йшло. А от рідше — це для християнина ненормально й мало.
Коли християнин приходить до церкви, але не причащається, то це все одно, що він пішов з хворобою в лікарню, трошки посидів там у коридорі, навіть до лікаря завітав, але ліки не прийняв і пішов додому. Здоровішим так і не став.
Апостоли та перші християни причащались щослужби. І «робочий графік» (апостоли теж працювали) не заважав їм брати участь у ламанні Хліба. А нам ніхто не забороняє прагнути апостольської святості. Той, хто починає жити правильним духовним життям, частіше причащатись, ніколи про це не пожалкує.
Можна заперечити та сказати, що це ж апостоли, вони жили давно, та й ми більш грішні за них… Так, апостоли бачили Христа та після Його вознесіння зустрічалися з Ним щослужби в Його Пречистих Таїнах — проте що забороняє нам, християнам XXI сторіччя, теж зустрічати Спасителя в Причасті?
Якщо здається, що в той час були не такі проблеми, як зараз, то це не так; можна відкрити Діяння апостолів та прочитати, що і тоді в Церкві з благодаттю була тісно пов’язана підступність, з любов’ю – ненависть, з духовним – матеріальне, з вічним – тимчасове. Все як і зараз, тільки з поправкою на історичний віковий пояс.
Історія друга. Про підготовку до Таїнства
Колись у храмі до мене підійшла парафіянка і сказала: «Я зовсім не читала канонів та молитов, але сьогодні свято і я дуже хочу причаститися, бо цього просить душа». І я її допустив. У той момент я подумав: коли Господь спитає, чому я відмовив жінці, яка хотіла з’єднатися з Ним, що я відповім? Що вона не помолилася всіма молитвами?
Потім на сповіді у свого духівника я запитав: «Може, я все ж таки вчинив неправильно?» А він сказав: «Ні, ти вчинив доречно, бо ця жінка духовно була більш готова до Євхаристії, ніж інші, які машинально прочитують усі канони».
До речі, неправильно казати «вичитав» або «вичитала» канони, молитви, адже Бога ми не можемо «вичитати», до Бога ми молимося. Можна також сказати, що ми читаємо молитви, але в жодному разі не «вичитуємо». Ми можемо вичитати власних дітей або сусідських розбишак, проте не Бога.
* * *
Християнин міг прочитати все, що потрібно: канони, послідування, та все одно невідомо, чи достойним приступить він до Таїнства. Якщо ти прочитав усе «для галочки», то так і можеш залишитися духовно неготовим. «Достойність» тут — це питання налаштованості душі.
Немає людей, насправді достойних підійти до Причастя. Найвеличніші святі били себе в груди та казали, що вони — найбільші грішники. Проте коли Господь зцілював біснуватого юнака, то спитав у його батька, чи той вірує. Чоловік відповів: вірую, Господи, допоможи моєму невірству (Мк. 9, 24) Отак і ми повинні казати: «Господи, я знаю, що недостойний, допоможи мені стати достойним!»
Як пише Симеон Метафраст у віршах перед молитвами до Причастя, «давый пищу мне плоть Твою волею, огнь сый и опаляяй недостойныя, да не опалиши мене, Содетелю мой». І ми відчуваємо свою недостойність — але можемо і попросити: «Господи, не спопели мене цим вогнем! Але серце моє наповним вогнем Своєї благодаті».
* * *
Коли Лука та Клеопа йшли в Емаус, то шляхом їм зустрівся Христос. Ввечері вони разом приступили до трапези. Далі Євангеліє каже: І сталося, як сів Він за столом з ними, то, взявши хліб, поблагословив і, переломивши, давав їм; тут і відкрилися їхні очі, і вони впізнали Його. (Лк. 24, 30-31).
Чи готувалися Лука та Клеопа до причащення? Ні, жодним чином. Вони навіть не розуміли, що відбувається, поки це не сталося. Тобто найголовніше — це безпосередньо Причастя Тіла і Крові Господніх. А ми подекуди ставимо підготовку до Таїнства вище самого Таїнства. Через відсутність такої (на нашу думку) підготовки відмовляємося підійти до Чаші.
Звичайно, треба намагатися повністю виконувати молитовне й постове правило, яке встановила Церква. Любов можна назвати справжньою тільки тоді, коли вона проявляється не лише на словах. Ввечері напередодні Таїнства ти молишся, налаштовуєшся, бо знаєш, що завтра на тебе чекає зустріч із Христом — так само, наприклад, як хлопець заздалегідь готується до побачення зі своєю дівчиною: замовляє столик у кафе, купує квіти, прасує одяг. Тобто і духовний, і фізичний піст треба тримати, обов’язково.
Та якщо не виходить прочитати все правило за один раз, його можна розділяти на декілька днів. А якщо в тебе з поважних причин не вийшло прочитати всі молитви та канони, варто зробити виняток і обов’язково йти до Причастя, особливо в свята.
Коли ми підходимо до Чаші, священник каже: «Со страхом Божиим и верою приступите». Віра — ось головне. Усвідомлена віра, віра, що підкріплена добрими справами, – це і є рушійною силою особистого преображення. Вірую, Господи, допоможи моєму невірству!
* * *
Преподобний Іоанн Кронштадтський зазначав: якщо людина причащається два дні поспіль, то на другий день уже може обмежитися лише Послідуванням до Святого Причастя. Якщо ж захоче причаститися ще й на третій день, може прочитати лише канон до Причастя і декілька молитов. Про цю практику святого можна прочитати в його щоденниках.
Яка ж найкраща підготовка до Причастя? Це Літургія. Церква робить виняток лише для немовлят, хворих та військових — ці люди з об’єктивних причин інколи не можуть бути присутніми на Літургії. А от всім іншим необхідно бути на службі.
Ми приходимо на Літургію не відвідати батюшку, не проявити благочестя, не поставити свічки, не послухати хор — а з’єднатися з Христом. Коли ж ми прийшли та не причастилися, значить, ми приходили дарма. Це — згідно з Євангелієм.
Афонський старець Макарій із келії Маруда (рекомендую прочитати його книгу «Живе слово з Маруди») каже цікаві слова: коли в тебе маленька дитинка, і ти її дуже любиш, то, буває, кажеш їй: «Ти така гарненька, я тебе зараз з’їм». Я своїм дітям кажу саме так, тож старець Макарій знає, про що пише. А Господь нам Сам каже: «З’їжте Мене!».А ми Йому на це: «Та ні, ні, я не постив, я не готовий, я не хочу». Відмова від Причастя — це відречення від Христа. Чому? Тому що слово «відмова» церковнослов’янською означає «отречение».
Молитва — це прекрасно, милостиня — неперевершено, увага до близьких — це неймовірно, але ідеально — це причастя Тіла та Крові Христових.
Історія третя. Про літургійний піст
Соціальна концепція УПЦ каже, що перед причащанням можна їсти тільки у деяких випадках: наприклад, діткам або хворим. Та подекуди священники категорично забороняють їсти навіть їм.
Знаю історію одного священника, який боявся ковтати навіть слину перед причащанням, бігав з вівтаря у пономарку і випльовував. Думаю, що це зайве. Господь не просить нас робити таких «див і чуд» — Він просить нас звернути увагу на головне з усього, що тільки у нас є. Тобто на усвідомлення Пречистих Тіла та Крові.
* * *
Апостоли безпосередньо перед прийняттям Таїн… їли (до речі, рибу теж). Взагалі, перші християни протягом досить довгого періоду історії Церкви мали трапезу перед причащанням. Сьогодні ті, хто причащаються щонеділі, згідно з Уставом, постують так само, як і священники — тобто у середу та п’ятницю, а також в установлені Церквою пости. І в суботу напередодні Причастя такі люди не постують. Про це можна прочитати у святителя Миколая Сербського.
Священникам-співбратам я б радив не обтяжувати людей надмірними постами і молитвами, а проявляти більше любові — бо дехто заставляє постувати навіть цілий тиждень перед Причастям. Та я думаю, що це неправильно.
Але якщо ми вже постуємо, то, звичайно, піст тримаємо не тільки «харчовий». Блаженний Августин писав, що, якби справа посту була б лише в їжі, святими були б корови.
Річ не в тому, щоб вишукувати на полицях супермаркету пісні цукерки чи пісний майонез. Піст — це коли ти замість звичайних чотирьохсот грамів їжі дозволяєш собі двісті, а решту віддаєш бідним. Це коли тобі зіпсували настрій, а ти стримався, не відповів гнівним словом. Коли намагаєшся приборкати власний язик, який інколи (як Змій Горинич) дихає вогнем «гієни вогняної». Піст — це не тільки утримання в їжі, але й утримання в розвагах, словах, думках.
Історія четверта. Про справжнє примирення
Про жодне інше Таїнство не кажуть, що воно може звершитись «в осудження». Але про Євхаристію таке згадується; перш ніж підійти до Чаші, ми молимося: «Да не в суд и не в осуждение будет мне причащение Святых Твоих Таинств, Господи, но во исцеление души и тела».
Коли ми можемо причаститися в осуд? Коли ми, по-перше, не усвідомлюємо суті самого Таїнства. А по-друге, коли ми причащаємося, не примирившись із ближніми.
Бачив досить дивну традицію: люди перед Таїнством повертаються до чужих людей в храмі, складають руки на грудях, кланяються та кажуть: «Простіть мене, браття і сестри».
Але потрібно просити прощення не тут. Іди та примирися зі своїми домашніми — з батьками, з братом, із сусідами, з колегами. У чужих людей попросити прощення легко, та чи легко вибачитися перед тими, з ким у тебе дійсно є конфлікт?
* * *
Що ще можна сказати стосовно розуміння самого Таїнства. Священник під час перетворення хліба і вина у Тіло і Кров Господні каже: «Святая — святим». Святая — це Тіло та Кров Христові. А хто ж святі?
Святі — це віряни, присутні на богослужінні, і не тому, звичайно, що ми дійсно ведемо святе життя. В перекладі з арамейської «святий» означає «виокремлений, виділений», бо ті, хто молиться на Літургії, дійсно виокремлені Богом з усіх інших. До того ж, святість у нас у перспективі, бо якщо ми її не досягнемо, то не увійдемо в Царство Боже. Тому слова «Святая – святим» мають спонукати нас до причащання.
Але ж більшість людей не причащаються, обходять цей заклик. Тож, той, хто не причащається на Літургії, сам себе відлучає від святості, бо ігнорує повеління.
Причастя — це щеплення Вічності. Ми не можемо увійти в Царство Боже без благодатної «вакцини». Пригадаємо життя святої Марії Єгипетської: перед смертю вона просила саме про те, щоб її причастили. Вона стала святою за життя, могла порушувати закони фізики, цитувати напам’ять Святе Письмо (хоча жодного разу його не читала), але ніколи не причащалася (бо після покаяння довго жила в пустелі одна) — і перед відходом у життя вічне попросила Зосиму про Причастя.
Варто також зауважити, що слово «релігія» в перекладі з латини означає «з’єднання». А яке може бути з’єднання з Богом без Причастя? Відомий нам усім святий подвижник стверджує: Бог став людиною, щоб людина могла стати богом. Насправді ж, якщо уважно вчитатися в рядки Євангелія, з’ясується, що Господь навіть більше хоче зустрітись і з’єднатися з нами, ніж ми з Ним: Прийміть, їжте, це — Тіло Моє.
А чому, підходячи до Чаші, ми називаємо своє ім’я? Для Бога важливий кожен із нас, кожна окрема персона. Біля Чаші Господь зустрічає саме тебе. І тому ми називаємо своє унікальне ім’я не священнику, а Богу.
Господь кликав пророків по імені, звертався до них особисто; Господь так само кличе і нас. І ми, проголошуючи своє ім’я, кажемо Йому: «Ось я — той, хто я є». Пам’ятаєте, як Творець кликав пророка Самуїла? Вночі Бог сказав: «Самуїле! Самуїле!» (1 Сам. 2, 4-11). Той відповів: «Ось я», і побіг до священника Ілія. Хлопчик подумав, що його кличе священник. Але кликав пророка Бог.
Перед Чашею відбувається щось подібне: Христос нас покликав — і ми, підходячи, відповідаємо, називаючи власне ім’я.
* * *
Перебуваючи перед Чашею, ми повинні усвідомити всю сакральність моменту: сьогодні я приймаю в себе Бога! Стану богом по благодаті!
Тому треба виховувати в собі страх Божий та відповідати цьому стану.
Навіть краще казати не просто «Причастя», а називати Таїнство повністю: «Причастя Тіла та Крові Христових». Це так само, як у випадку з Різдвом. З чиїм Різдвом ми одне одного вітаємо? Це Різдво Христове! Отже, краще навіть у назві старатись не знівелювати сутність Таїнства.
Святитель Василій Великий писав, що в той момент Літургії, коли відбувається перевтілення, перетворення хліба й вина на Тіло та Кров Христа, навіть Ангели крилами закривають свої обличчя. А це значить, що в момент причащання людина на мить стає більшою за Ангелів — бо Ангели навіть бачити цього не можуть, а людина не просто бачить, а й приймає Христові Таїни всередину себе.
В цю мить людина стає найсвятішою з усього, що тільки є на цій землі. Людина поєдналася з Христом — і Він поєднався з нею.
Історія остання. Про найголовніше
Ходити в храм щосуботи та щонеділі — це не «подвижництво», а норма. Якщо ми будемо часто ходити до церкви, то від цього тільки виграємо. Вже через місяць-два побачимо, що нам стало духовно набагато краще, ніж було до цього.
Колись у мене був духовний експеримент, з одною рабою Божою. Ми, як кажуть мої діти, зробили челендж. Ця жінка працює на базарі, і по неділях вона добровільно завжди ходила на роботу: ще б пак, це ж базарний день, багато людей. Я їй сказав: «Не йдіть на базар, краще йдіть у храм!» А вона: «Я не можу, бо не буде виручки». І тоді я запропонував: «Давайте так. Один тиждень ви будете працювати сім днів. А в наступний тиждень замість роботи підете в неділю до церкви. Потім порівняємо, скільки ви заробили грошей за кожен із цих тижнів».
Жінка погодилася. Вона була впевнена, що виграє (у перший тиждень заробить значно більше). А я просто молився: «Господи, нехай торжествує слава Твоя і правда Твоя!» І ви не повірите: коли ми підрахували виручку, то сума було однаковою, до копійок! Отже, шість днів працюй, а сьомий день віддавай Господу Богу твоєму в молитві, милостині, Причасті.
* * *
Даючи Свої Тіло і Кров, Господь дарує нам велику силу та рятує нас від духовної смерті. Євангеліст переповідає слова Христа: Я — хліб життя! Ваші батьки їли манну в пустелі, — і повмирали. Цей же — хліб, який сходить із неба, аби той, хто його їсть, не помер. (Ін. 6, 48-50).
А ще Господь сказав: Знову й знову запевняю вас: якщо не будете їсти Тіла Сина Людського і не будете пити Його Крові, не будете мати в собі життя. (Ін. 6, 53). І Господь не уточнює, якого самого життя: не каже «життя вічного», наприклад. Він говорить про життя як таке.
Той, хто не причащається, не має в собі життя. Така людина — це пустий глечик. Без Причастя у нас буде не життя, а хіба що його імітація — існування.
Ми можемо жити аскетично, благочестиво, але якщо не причащаємося, то піст, молитва, будь-які інші наші духовні звершення будуть пустими. Зрештою, без Причастя ми нічого не зможемо у своєму житті. Згадайте «гімн любові» апостола Павла: Коли я роблю чудеса і все таке інше, але любові не маю, то я ніщо… (1 Кор. 13, 4-8). А де цю любов узяти? Тільки в Бога, Який і є Любов, Який страждав за Своє творіння і дав безцінну можливість людям стати причасниками цієї Любові через Таїнство Тіла та Крові.
Христос прийшов викупити нас від гріха, прокляття та смерті й залишив нам на благодатний спомин велику можливість вкушати Свої справжні Тіло та Кров. Таїнство Євхаристії — найголовніше таїнство на землі, і в ньому Господь проявляє Свою любов до кожного з нас.
Для священника немає більшої перемоги, ніж та, коли всі присутні у храмі причащаються. Я звертався до Бога в молитвах, просив Його перетворити ці хліб та вино на Тіло та Кров Його, і коли люди підходять до Чаші, — значить, що це все робилось недарма.
А як часто причащаєтеся ви?
