ВІД РЕДАКЦІЇ. Ми отримали цього листа від одного з підписантів відкритого звернення до Блаженнішого Митрополита Онуфрія й відчули, як істотно змінюється тон діалогу. Вважаємо проблеми, які порушує в своєму тексті протоієрей Сергій Прокопчук важливими і вартими конструктивного обговорення. Недовіра, острах і упередженість, які намагаються просочитися у відносини між вірянами Української Православної Церкви, можуть бути подолані тільки у відвертій щирій розмові. До якої й запрошуємо.
***
Шановна редакція інформаційного проєкту «Діалог.ТУТ»! Хочу висловити вам щиру подяку за можливість озвучити свою думку, передати біль і поділитися радістю, а також взяти участь у публічному діалозі, котрий ви започаткували.
Я священник з маленької парафії на Поліссі. Через віддаленість у відстані мені подекуди буває складно поспілкуватися навіть зі своїм архієреєм, а через вас я маю можливість звернутися до широкого кола людей, котрі є вашими читачами.
Нещодавно я разом з іншими священниками з різних куточків України мав можливість звернутися до нашого всіма шанованого Предстоятеля Блаженнішого Митрополита Онуфрія. І ось, через участь у підписанні цього листа від високоповажних людей у високому сані я почув страшні звинувачення на адресу підписантів, до яких я належу. Не буду їх повторювати, вони були опубліковані на вашому ресурсі та прокоментовані багатьма іншими інформаційними ресурсами. Але хочу від себе і від своїх парафіян сказати наступне.
Сьогодні, в день пам’яті святого пророка Іллі, виповниться 19 років, як я став біля святого престола, щоб служити Богу та людям. За цей час ми з парафіянами відновили древню святиню Полісся — Миколаївську церкву в селі Стара Рафалівка (ХІХ ст.). У сусідньому селі Чудля благочестиві та вірні Богу жителі збудували храм, де я також звершую служіння.
В іншому селі, Собіщиці, котре теж відноситься до нашої парафії, ще перед війною почали будувати прекрасний храм. Не дивлячись на складний час, за останні півтора року люди зробили купола й поставили хрест. Нині обкладають храм лицювальною цеглою, бо хочуть на честь Бога і до перемоги освятити храм.
Усі ми є вірними УПЦ. Щодня на богослужінні в нас причащаються десятки дітей і співає три чудових хори.
Я це пишу не для того, щоб похвалитися, а щоб ви всі зрозуміли, як то мені й нашим людям, котрі вірно служать Богу, почути з вуст поважних духовних осіб, що ми «зрадники», «обновленці», «провокатори», бажаємо зруйнувати Церкву й ведемо її до розколу. Що нами керують «люди в погонах».
Щодня люд Божий та духовенство УПЦ несе подвиг милосердя, терпіння, молитви й хоче від своїх пастирів і владик почути слова розуміння, підтримки та співчуття. Хочуть зустрітися й почути відповіді на складні питання життя, а натомість відчувають холодність і нерозуміння.
***
Під час останньої поїздки до Києва для зустрічі з Блаженнішим у мене виникла одна аналогія, котра, на мою думку, відображає нинішній стан речей у нашій Церкві.
Ми всі наче живемо в одному багатоповерховому будинку. Притому жителі цього будинку на різних поверхах дуже рідко перетинаються одне з одним. Коли в когось є потреба вийти на вулицю, він користується окремим ліфтом, і навіть кожен поверх має свій окремий вихід на вулицю. І таке враження, що й прогулюються вони на різних майданчиках.
Саме тому, коли випадково жителі будинку зустрічаються, то часто не розуміють одне одного й навіть відмовляються визнавати дійсність прописки свого сусіда. Буває, легше його проігнорувати, оминути — аби не зустрічатися. А подекуди окремі жителі намагаються вигнати інших зі своєї прекрасної домівки.
Щось подібне і в нашому церковному житті. Може, все ж варто разом зібратися в актовій залі та поговорити?
Наведу приклад такої аналогії в реальному житті — з тієї ж нещодавньої поїздки до Києва на зустріч з Блаженнійшим.
Під час нашої розмови з помічником Митрополита, єпископом Марком, був такий момент. Владика зустрів нас з острахом і навіть з певними звинуваченнями (ми переконані, що й Блаженнішого «підготували» до нашої зустрічі). Але після двогодинної розмови владика Марк сказав заключні слова, котрі звучали як визнання й благословення: «Тримайтесь, отці! Ви воістину сповідники віри та стовпи православія».
Отож, варто частіше розмовляти один з одним.
***
Багато питань церковного життя нині піднято для обговорення. Одне з найголовніших — це прояв соборності у бутті Церкви.
Хотів поділитися своїми роздумами з цього приводу і сподіваюся, що завдяки діалогу, розмові, зустрічам, у тому числі у форматі Собору Української Православної Церкви, ми зможемо достойно пройти шлях випробувань і ще більше звеличити Церкву Христову.
У чому складність зі скликанням Собору УПЦ?
Значною проблемою Церкви є відсутність справжньої соборності, під якою розуміємо синергію між ієрархією, рядовим духовенством і мирянами. Події останнього часу дають підстави для висновку, що вектори розвитку УПЦ визначають лише кілька осіб. Решта змушені поділяти їхню позицію.
Священний Синод поступово перетворюється на своєрідний закритий корпоративний клуб, підсумками чергових засідань якого є не вироблення реальних кроків щодо подолання нагальних проблем, а прийняття нових звернень, ухвалення молитовних чинів і вибір та призначення вікарних архієреїв. Тому довіра до нього катастрофічно падає з кожним засіданням.
Крім того, протягом кількох років священнослужителі та миряни позбавлені можливості ознайомитися із самими журналами засідань Священного Синоду. Натомість пропонується своєрідне резюме прийнятих рішень, що ще більше посилює недовіру до Синоду. Відверто констатуємо, що церковному керівництву бракує комунікаційної відкритості й довіри до власної пастви.
Брак внутрішньоцерковної комунікації підсилюється також внаслідок проведення так званих напівтаємних архієрейських хіротоній осіб із заплямованою репутацією. Прийняття рішення про подібні хіротонії викликають надзвичайно негативний резонанс як серед духовенства і мирян УПЦ, так і в зовнішньому середовищі. Цілком доречним у резонансних випадках було б проведення формального розслідування з оголошенням його підсумків до здійснення хіротонії. Як повчає апостол Павел: «Hалежить йому також мати добре свiдчення вiд зовнiшнiх, щоб не потрапити на ганьблення i в сіті неприязні диявольськi» (1Тим. 3:7).
***
Соборність в УПЦ не сумісна як зі зверхністю архієреїв до рядового духовенства, так і з принизливими намаганнями священників і мирян усіляко догодити архієреям. Також не можна не визнати, що ставлення наших архієреїв до рядових священнослужителів часто нетактовне, а подекуди навіть відверто негідне. Не може існувати такий стан речей — щоб клірики боялися своїх архіпастирів, а в архієреях бачили лише жадібність до грошей та безмірне використання своєї влади. Досвід спілкування з єпископами зарубіжних країн свідчить далеко не на користь наших владик.
Повна архієрейська безконтрольність породжує й таке огидне явище, як нічим не вмотивовані, безпідставні й неналежно оформлені заборони кліриків у священнослужінні. Для прикладу, маркером духовної хвороби у російському православ’ї стали останні репресії щодо священників, які дозволяли собі, порушуючи циркуляри московської патріархії, молитися за мир, а не за перемогу Росії.
Однак заборони, які отримали деякі українські священники з тимчасово окупованих регіонів лише за те, що евакуювалися із зони бойових дій, також не витримують ніякої критики. Прикро, що ці клірики так і не змогли добитися правди в Митрополії, марно намагаючись довести безпідставність свого покарання. В окремих єпархіях заборонами погрожували священникам, які наважувалися критикувати московського патріарха чи відкрито висловлювати власну думку щодо проблем Церкви.
Варто визнати, що підпасти під заборону сьогодні може будь-який священнослужитель, в якого виникли непорозуміння з архієреєм. Ганебними для Церкви є приклади, коли священник підлягає забороні через неспроможність парафії виплачувати єпархіальні внески або закуповувати в єпархії предмети церковного призначення. При цьому зміст указів про заборону часто грішить недосконалістю формулювань, невизначеністю термінів і зловживанням Апостольськими правилами. І якщо про накладання канонічних заборон на священнослужителя повідомляється привселюдно, то про відповідальність архієреїв за винесення завідомо несправедливих рішень відсутня будь-яка інформація.
Одним із вагомих критеріїв справжньої соборності в Церкві є діяльність Церковного суду. Формально в УПЦ він існує й очолює його один із поважних архієреїв. Проте в офіційному просторі повністю відсутня інформація про його засідання та винесені рішення, що змушує сумніватися в його існуванні як такого.
Аналогічною видається ситуація з церковними судами єпархіального рівня. Функції єпархіального суду здебільшого перебирає на себе керуючий архієрей, а священнослужитель не має можливості ознайомитися з реальними звинуваченнями чи хоча б вдатися до законного захисту. Вважаємо, що саме єпархіальні суди повинні мати реальні повноваження розглядати справи кліриків і виносити принаймні рекомендаційне рішення, яке архієрей зобов’язаний взяти до уваги. Водночас Церковний суд УПЦ мав би стати логічною апеляційною інстанцією.
***
Важливу роль у створенні конструктивної моделі внутрішньоцерковних взаємин відіграють миряни, які також являють собою невід’ємну частину Тіла Христового. Проте специфіка тривалого розвитку нашої Церкви протягом століть не передбачала їхньої дієвої участі у житті громади, єпархії й Церкви загалом.
Болючим наслідком цього стало зокрема й те, що захоплення храмів чи зміна юрисдикції громад УПЦ проводиться територіальною громадою, яка підмінює собою громаду релігійну. Тому усвідомлення недоліків розвитку парафіяльного життя повинне супроводжуватись виробленням нових засад функціонування парафій, у тому числі юридичних.
Парафіяни повинні впливати на формування ритму парафіяльного життя і водночас розуміти відповідальність за діяльність громади. У цьому сенсі нагальним є переосмислення значення парафіяльних зборів, які зазвичай перетворюються на формальність.
***
Варто зазначити, що подібна формальність існує й на найвищому церковному рівні.
Так, згідно зі Статутом про управління УПЦ, найвищим органом церковної влади та управління в ній є Собор, який скликається Предстоятелем «у разі потреби». Вважаємо, що така потреба є нагальною. Адже внаслідок половинчастих рішень попереднього Собору Церква постала перед новими викликами: винесення рішень (часто незаконних) щодо Церкви на рівні територіальних громад і регіонів, неприховане рейдерство щодо храмів тощо.
Важливо, щоб уся церковна спільнота в особі свого найвищого органу оперативно й дієво реагувала на обставини, що змінюються. Тому ми переконані не тільки в тому, що визрів час для негайного проведення Собору УПЦ, але й у тому, що такі заходи мусять проводитися не «в разі потреби», а з визначеною Статутом регулярністю. Делегати таких Соборів від духовенства і мирян мають обиратися на єпархіальних зборах на основі вільного волевиявлення.
Згідно зі Статутом про управління УПЦ, передбачається також скликання Соборів єпископів, які мають «всю повноту влади в період між Соборами УПЦ» і скликаються «не рідше, ніж один раз на рік». Проте регулярність їхнього проведення вже давно суперечить статутним положенням. Усупереч Статуту Собори єпископів УПЦ не скликаються у належний термін, що унеможливлює ефективну діяльність Церкви та її реагування на нові виклики сьогодення.
Зі всього вище зазначеного виникає думка: «Невже у нас все так погано у проявах соборності на різних рівнях церковного життя?» Як ми бачимо, проблеми є, але ж і є позитивні тенденції.
Останні жахливі події, пов’язані з війною, ті випробування, через які ми проходимо, дали нам поштовх до переосмислення багатьох сторін як нашого особистого життя, так і життя нашої церковної спільноти. Ми постали перед вибором: або бути витісненими з суспільного життя, в тому числі через втрату авторитету, через порушення нормального функціонування церковного організму в сфері управління, комунікації, якості євангельської місії, або ми знайдемо в собі сили підняти складні питання та разом зуміємо їх вирішити.
Використання принципів соборності — це саме той механізм, котрий створений Церквою для вирішення зазначених проблем.
