Як пояснити другу, родичеві, сусіду, громадянину воюючої країни, чому ми «вперлися» й стоїмо за Лавру?
«Дрімучі православні не віддають кесареве кесарю. Московський патріархат окупував українську святиню. Понабудували готелів на заповідній території й тримаються за прибутки…» На все це немає що відповісти, адже це запитання з методички для розпалювання ненависті, а не пошуку шляхів взаєморозуміння.
Києво-Печерська Лавра зараз — живий діючий повноцінний монастир, де, можливо, не все відбувалося взірцево-показово, але там збиралися такі самі українці для того, щоб славити Бога. Лише один раз за свою тисячолітню історію Лавра була заповідником — у Радянському Союзі. До речі, після революції 1917 року жоден український уряд не чіпав Лавру, і тільки більшовики в 1922 році додумалися оголосити її музеєм, виселивши монахів і суворо заборонивши їм навіть підходити до воріт рідної обителі.
Так само чинить зараз Міністерство культури України, протизаконно розірвавши договір оренди й вимагаючи від мешканців Лаври звільнити приміщення. Проте досягає протилежного результату.
Як у протистоянні протиправним діям міцніє дух українських вірян — читайте в інтерв’ю зі студентом Київських духовних шкіл. (Із питань безпеки нашого співрозмовника ми не можемо вказувати його ім’я.)
Після того, що ми тут, біля шлагбауму, чули та бачили, бажання священства в мені загорілося з новою силою
— Давайте розпочнемо нашу розмову з невеличкого знайомства. Скажіть, будь ласка, скільки вам років і на якому курсі КДАіС ви зараз навчаєтеся?
— Мені 23 роки, другий курс магістратури. Через місяць буде випуск. До цього я навчався в Почаївській духовній семінарії.
— Чому саме семінарія?
— Коли мені було 6 років, я сказав бабусі, що буду священником. І все — проніс це бажання через шкільні роки, через старші класи. Коли мені було 10 років, знайомий батюшка запитав, ким я планую бути. Я знову відповів, що хочу бути священником. Він зафіксував цю думку і відтоді допомагав мені, навчав і готував до вступу в семінарію.
— Тобто в 10 років ви вирішили, що будете саме священником. Невже жодного разу не хотілося змінити думку?
— Була в мене ідея спочатку закінчити якийсь університет. З цього приводу ми навіть трошки конфліктували з батьками, бо вони хотіли, щоб я отримав вищу освіту.
На їхнє прохання я поступив у Харківський авіаційний інститут на авіаінженера. У списках на державну форму навчання був одним із перших. 26 липня вирішив поїхати до Почаївської Лаври помолитися і кажу батькам, що заодно документи в семінарію завезу. Спеціально виїхав, щоб батьки не сказали: «Збираємо речі і їдемо в Харків».
Тільки я заніс документи в Почаїв у канцелярію, десь через хвилин 40 дзвінок: «Доброго дня, це вас турбують із Харківського авіаційного інституту. Ми вас вітаємо, ви зараховані на денну форму навчання і у зв’язку з вашими балами у вас буде підвищена стипендія, запрошуємо!» Я кажу: «Дякую, але я вже поступив». І в слухавку чую здивування тієї жінки: «Зачекайте, я вам перетелефоную». Напевно пішла перевіряти, чи хтось інший від них до мене дзвонив.
За деякий час знову телефонує й каже: «Знаєте, ви щось наплутали, до вас від нас ніхто не телефонував». Я вибачився і відповів, що змушений відмовитися.
Що робить та жінка — звичайно, телефонує до моїх батьків. Дзвонить до мене тато: «А ну давай повертайся з Почаєва, поїхали в Харків». Я кажу: «Тату, не буду. Ми з вами на новий рік домовилися, що я можу вступати в семінарію, тому договор є договор». Потім мама дзвонила, але я лишився на своєму.
Потім ще з Одеси дзвонили, зі Львова — з академії Петра Сагайдачного, з Тернополя. І в самому кінці подзвонив Кам’янець-Подільський. Мені телефонують, я відмовляюсь, то вони телефонують до батьків. Потім батьки ще були ініціаторами того, щоб я вступав до Київської духовної академії. Ще зараз питають, може, я в аспірантуру піду? Але все, досить. Магістратура — край.
— Досить незвично чути, що як з дитинства вирішили, так і до 23 років не відступили.
— Та навіть взяти цю ситуацію з Лаврою.
До цього в мене були думки, щоб бути десь при Церкві, але працювати на мирській роботі. Однак почалися протести тут, біля шлагбаума, і після того, що ми чули й бачили, бажання священства загорілося в мені з новою силою. В одного нашого семінариста був навіть такий допис: «УПЦ народжується біля шлагбаума».
Якби когось із лаврських захисників можна було «закрити» за поширення антиукраїнських настроїв, це давно б уже зробили
— Розкажіть детальніше, як усе було з перших днів стояння за Лавру. Які думки виникали? З чим ви стикалися?
— З чим ми тільки не стикалися. З активістами Карася — особливо коли вони по троє ходили, з язичниками. Цікаво, що язичники приходили і вчили християнина, як йому в Бога вірити.
Окремий досвід був, коли наших хлопців-студентів і монахів викликали на допит як свідків по 79-й статті — щодо незаконного утримання, осквернення або руйнування святині.
Найбільше ми переживали, щоб наші прихожани не сказали чогось такого, що б потім проти нас можна було використати. Спілкувалися з правоохоронними органами. Але навіть самі поліціянти, а також співробітники «служби Божої України», як їх деколи називають, зрозуміли, хто є хто. Повірте, якби можна було когось «закрити» за поширення антиукраїнських настроїв чи чогось подібного, давно би знайшли, до чого вчепитися. А так усі все бачать.
— Ви розповідали, що вдавалося вести досить плідний діалог із протестувальниками, так що навіть відчувалася певна повага з їхнього боку. Що ви робили і як саме говорили?
— Коли з ними сам на сам говориш, то часто дуже приємно спілкуватися.
Як говорили? Ну десь із 20 наших студентів та викладачів залишалися ввечері біля шлагбаума. Основна маса активістів розходилася, а кому було цікаво, підходили й починали розмову. Вони запитували про нашу позицію, отримували відповіді на свої запитання, на свої претензії до Церкви, на те, що їх бентежить. Дуже багато людей ставили саме духовні запитання.
Часом поліцейські не могли хлопців загнати назад у Лавру, щоб ішли відпочивати — так ми довго спілкувалися з опонентами. Окремо вони — повністю адекватні люди, з якими можна будувати конструктивний діалог. Але коли збираються докупи, то починаються і гасла, і обзивання, і навіть ті самі фрази, на які ти тільки вчора відповів в особистому діалозі, а сьогодні людина знову їх скандує тобі в обличчя.
— Як ви собі пояснюєте, чому так відбувається?
— Мабуть тому, що дівчат і хлопців заохочували певними засобами — матеріальними чи політичними.
— Коли ви з ними спілкувалися, чим вони аргументували свою позицію, навіщо приходять сюди?
— Протест проти «московської Церкви». Одразу їм ставиться запитання: «А де ви тут бачите московську Церкву?» — «Ну, у вас тут московські попи». На це відповідь дуже проста: «Знаєте, ми московських попів разом із вами шукаємо від 29 березня, й досі не знайшли». Найбільш неприємно було спілкуватися із школярами, бо в них взагалі самі лише завчені фрази.
Через півтора тижня акцій протесту наші студенти запропонували протестуючим проводити для них екскурсії по території Лаври. При цьому ми сказали: «Будь-які питання, які вас цікавлять, берете і ставите». Особисто мені попалася цікава група, вони й досі ще тут, приходять, впізнають мене, вітаються. Спочатку теж говорили шаблонами: «Ваша Церква неканонічна». Я їх запитую: «Скажіть, будь ласка, а що таке канон? І що спільного між каноном і канонічністю?» Мовчать. Кажу: «Хлопці, напевно ваша методичка погано працює».
Ми скандували: «Слава Богу, честь ЗСУ», і від одного активіста почули: «Вам не можна таке кричати!»
— Ви сказали, що спілкувалися з активістами Карася — який із ними був діалог?
— Ті на діалог не йшли. Ви, мабуть, чули аудіозапис, де Карась давав інструкції, як з нами говорити. Ми теж його чули. Тому вони ставлять нам питання про Гіркіна, а ми їм: «Вам же Карась сам відповів, що в 2013 році про нього ще нічого не було відомо. Якщо наші спецслужби всього не знали, то звідки могла знати Церква?» І вони відразу камери виключали та відходили.
Подекуди були від них погрози, типу: «Вийди з Лаври, ми з тобою поговоримо».
— А язичники йшли на діалог?
— Діалогу не було, тому що хлопці-язичники просто хотіли пропіаритись — знайти московського попа, агента КДБ, і з ним поговорити. Але коли «агент КДБ» підбігає до них і каже: «Слава Україні», то вони не знають, що на це відповідати.
Так само, як приходили заради піару і дехто із наших, православних.
— Ви також розповідали, що бачили по ту сторону шлагбаума жінку, яка стояла з церковними гаслами, але коли ви співали молитву, то вона цю молитву промовляла разом з вами.
— Багато таких прикладів було. У перші дні декотрих людей умовили стати на бік протестуючих. А вже через три дні вони стояли на колінах перед іконою і плакали.
Були й такі, хто в особистих розмовах під час екскурсій казав: «Так, це Церква, тут має бути тільки молитва, помоліться за нас». Але коли організовувались «паради» Лаврою із скандуванням, співами та гаслами проти монахів, то ці ж люди стояли в перших рядах. Може, вони й розуміють, що насправді роблять, а може, й ні. Це знає тільки Бог, адже Він — Серцевідець.
Кожна душа є безцінною в очах Божих. Багато хто з наших людей, які навіть відпали від Церкви ще 2014 року, коли почалася ось ця кампанія проти Церкви, побачили, хто є хто, саме під час лаврського стояння. У перший день вони кричали: «Ви не патріоти», «Слава Україні». То ми з хлопцями взяли прапори і під час однієї з таких акцій, коли активісти намагались увійти в храм преподобного Агапіта Печерського й кричали нам, що ми проти ЗСУ, ми почали скандувати: «Слава Богу, честь ЗСУ». І з тої сторони, від одного ярого активіста ми почули: «Ви що кричите? Вам не можна таке кричати!»
— А зараз яка ситуація з протестувальниками?
— Я так зрозумів, там є десь із 20 штатних активістів, які кожен день приходять, приблизно о шостій вечора, до восьмої стоять, трохи щось собі кричать — особливо коли монахи йдуть зі служби.
Серед них, наприклад, є чоловік — спочатку був священником у Черкаській єпархії, його там заборонили. Потім перейшов в Українську Автокефальну Православну Церкву — звідти теж вигнали. Пішов до Філарета, і Філарет його прогнав — не знаємо, за які такі проступки. Але людина вже у поважному віці і як-ніяк шкода, що надриває горло на цих акціях протесту. Наші монахи навіть пропонували йому: «Може, вам води дати? Може, щось від горла?»
По тому, як він кричить, видно, що людина освічена й чимало знає. Але нам викладач у Почаївській семінарії казав, що якщо ви спілкуєтесь з атеїстом, спитайте його, чи він має докази того, що Бог не існує. Якщо відповість «так», то скажіть: «Дуже добре, отже, у вас є одна сторона медалі. А тепер давайте дізнаємось другу сторону — тобто докази існування Бога».
Так і з цим дідусем, який кричить. Одну сторону медалі він точно знає, та чи знає другу і чи хоче її озвучувати, це вже питання до нього.
Я коли на допит у поліцію їхав, то пройшовся по печерках і сказав: «Так, отці, у мене з вами бартерна сдєлка. Я захищаю вас, а ви мене»
— Як думаєте, скільки все це ще триватиме?
— Стосовно Церкви, то її будуть гнати до Другого Пришестя точно. А з приводу Лаври я навіть не знаю. Скільки треба, стільки ми нашу Лавру, нашу Церкву будемо відстоювати.
— Але яка ваша особиста мотивація стояти, спілкуватися з опонентами, витрачати на все це свою енергію? Бо насправді можна ж і так, у сторонці постояти, помолитися.
— Знаєте, я коли на допит у поліцію їхав, то пройшовся по печерках і сказав: «Так, отці, у мене з вами бартерна сдєлка. Я захищаю вас, а ви захищаєте мене — і там, і під час навчання тут».
Тут варто розказати коротеньку передісторію. Коли я вступав до Київської духовної академії, одна жіночка з Києва, моя добра знайома, сказала: «Дивись, ти будеш у Києві. Вибери собі улюбленого святого з Києво-Печерської Лаври».
Я приїхав на вступні екзамени, взяв Києво-Печерський патерик, за ніч погортав, почитав, по печерах пройшовся, і коли служився молебень перед початком іспитів, я подивився на центральну ікону святих Київської духовної академії й побачив там саме цього святого. Це був священносповідник схиархієпископ Антоній (Абашидзе). І в соборі святих Київської духовної академії, і в соборі Києво-Печерської Лаври він мені потрапляв до ока — значить, беремо його.
У наших хлопців у КДАіС є традиція — кожного дня ми намагаємось спускатися в печери. І я постійно звертався до цього святого, просив те, те й те.
Якось була ситуація. Нас, 300 студентів, поділено на богослужбові групи — щоб кожного дня в храмі відбувалося богослужіння. Вийшло так, що на наступний день у мене мав бути залік по предмету, де виставлятиметься семестрова оцінка, і одночасно богослужбова група.
До предмета неготовий повністю — пропустив багато, і щоб його хоч якось вивчити, десь до четвертої години ранку потрібно було сидіти. При цьому я розумію, що мене потім танком не піднімеш з ліжка, щоб я на службу пішов. Що робити? Врешті-решт вирішив і вчити, і на службу йти.
Приблизно о третій годині ночі я закінчив готуватися до заліку й ліг спати. Навів 15 будильників, але розумів, що буду їх на автоматі виключати. І сказав собі: «Боже, хоч хтось би збудив».
Десь за три хвилини до першого будильника, який був на 05:35, чую, що мене хтось по плечу хлопає й каже: «Вставай. Час збиратися на службу». Бувають моменти, коли так спати хочеться, що неначе пелена падає на свідомість, на очі, на серце й ти не розумієш, хто тебе буде й що відбувається.
Розплющую очі, бачу — сидить монах старий у безрукавці (такі ще в радянські часи були), в’язана шапочка на голові й чорна така борода. Я на автоматі піднявся й кажу: «Так-так, дякую, що розбудили». І ще 20 хвилин собі дрімаю.
Після цього встав, пішов на службу, а потім давай думати — хто мене будив і хто ж то взагалі такий. Подзвонив у Почаїв до духівника, розповів, що така ситуація сталася. До священника з парафії також подзвонив і з ним це обговорив. Духівник з Лаври каже: «Пошукай фото свого святого в інтернеті». Вбиваю в Google — один в один він, священносповідник Антоній (Абашидзе)! Тільки не так, як він у старості виглядав, а саме коли був інспектором Тифліської духовної семінарії. Ось такий був випадок.
І коли це все почалося в Лаврі, одне висловлювання міністра культури, коли він сказав, що мощі — це музейний експонат, мене обурило дуже сильно. У помісних Церквах мощі — це не просто тіла святих, а повністю живі люди. Взяти навіть до прикладу святителя Спиридона Триміфунтського. Усі знають, що святий може, так скажімо, гуляти своїм островом. А наших святих хочуть загнати під скло як експонати — то про що говорити! І мій аргумент, чому я стою, — я стою за Церкву, але в першу чергу — за преподобних Києво-Печерських.
Не вороги, а опоненти
— Як ми можемо рухатись далі, що нам потрібно виправити? Що можуть зробити прихожани?
— Якщо взяти два світи — європейський і російський — і подивитися, як ставиться влада Російської федерації до Церкви і європейські держави до релігійних організацій, то, звичайно, хотілося б, аби Церква в Україні існувала як у європейській спільноті, де є торжество права, закону, і всі рівні незалежно від поглядів.
Але й віряни повинні розуміти, що якщо Бог є любов, то й ми маємо з любов’ю ставитися до всіх — навіть до тих, хто проти нас, хто приходить під Лавру і скандує неприємні для нас гасла. Як Христос каже, що «по тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою». Як ми можемо довести, що ми християни, якщо любимо тільки своїх близьких? Треба і ворогів любити.
Хоча вони нам не вороги, а опоненти. Так, деякі наші позиції не сходяться, але в майбутньому, я думаю, всі гострі кути між нами просто зійдуть нанівець. Буде все добре.
— Щоб суперечки зійшли нанівець, як ми можемо працювати в цьому напрямку?
— У даних історичних подіях Церква працює на повну силу. Маю на увазі саме людей — окремо священників, вірян, єпископів. Наше завдання — просто бути на своєму місці і по совісті, з Божою допомогою, робити те, до чого призвав Бог.
— Як працювати на державному рівні?
— Думаю, вийти на державний рівень можна буде тільки після перемоги. Тому що зараз наша влада найбільше зацікавлена в перемозі. Та й ми всі зацікавлені. А те, що до нас приходять, кричать свої гасла, трохи відволікають від молитви, то вже другорядний фактор.
— Як думаєте, для чого це робиться під час війни?
— Щоб розхитати суспільство. Я впевнений, що кураторство цих протестів і всього з ними пов’язаного йде напряму з Російської Федерації. Тому що, розпочавши ці акції, вони таким чином абсолютно підтвердили промову Путіна, коли він оголошував, що в Україні «притісняють» Церкву. Своїми заборонами наші дали картинку країні-агресору. Російські ж ресурси старанно подають у себе усі ці події, хоча й не висвітлюють, як наші студенти виявляють свою проукраїнську позицію.
— Цікаво, що й українські канали це також не висвітлюють.
— Знаєте, вороги є і всередині самої держави. Але в першу чергу треба зовнішньому ворогу давати відсіч, а не займатися з’ясуванням, хто більший українець. Як один священник каже: «Не треба грати на святому почутті патріотизму». Тому що це почуття реально призводить до того, що наша Церква стоїть за Українську державу і не тільки словами, а саме справами це доводить. Ви ж самі знаєте і про ярмарки в Іонинському, та й у моєму регіоні багато парафій допомагають, просто це все не транслюється.
З іншого боку, гнатися за славою, доводити, що ми в УПЦ всі такі патріотичні, також не знаю, чи потрібно. Євангеліє каже робити добрі справи так, щоб «права рука не знала, що робить ліва». Для укріплення Церкви активна демонстрація благих справ, можливо, й доречна, але в духовному плані є свої нюанси.
— Як ви для себе пояснюєте, що таке патріотизм?
— З грецької мови слово «патрос» — це батьки. Насамперед патріотизм — любов до батьків, до своїх предків, пошана їм, збереження їхніх традицій. Оскільки я православний християнин, то для мене це й молитва за своїх предків та батьків.
Один священник у Почаївській Лаврі казав, що в кожній людині треба бачити свою рідну сестру, свою дитину, свою маму, свою бабусю. Те що і є патрос – батьки. Тобто через шану до своїх співвітчизників ми й стаємо справжніми патріотами.
Фото: Віктор Кушнір
