Щоб вирішити проблему, іноді потрібно спробувати поглянути на неї відсторонено. Особливо коли здається, що ситуація зайшла в глухий кут.
Як науковці трактують нинішню церковну кризу в Україні та які можуть бути варіанти виходу з неї, запитуємо людину, яка 26 років досліджує українське православ’я.
Цей текст також є російською мовою.
Наш співрозмовник: Микола Олександрович Митрохін (13.09.1972) — соціолог релігії, асоційований науковий співробітник Центру дослідження Східної Європи при Бременському університеті. Кандидат історичних наук. Автор книжки «Російська Православна Церква: сучасний стан та актуальні проблеми» (2004), а також сотень наукових і публіцистичних праць на тему релігійних та етнічних проблем на пострадянському просторі.
Живе та працює у Бремені (Німеччина), активно публікується в німецькій політологічній та аналітичній пресі.
Їдеш на центральний проспект міста у храм ПЦУ, а він стоїть зачинений
— Миколо Олександровичу, якою релігійна ситуація в Україні бачиться з-за кордону? Що відбувається з Українською Православною Церквою? У якій точці свого існування вона перебуває?
— Думаю, зараз найважчий період у житті УПЦ за останні 60 років. Власне, взагалі стоїть питання про її подальше існування — принаймні у звичних нам формах і розмірах. І пов’язано це насамперед із конфліктом Церкви з державою. Або держави з Церквою.
Як на мене, конфлікт обопільний, і виник він на ґрунті розбіжностей між політичною позицією церковного керівництва (в першу чергу) та політичною позицією керівництва України (в другу чергу).
Водночас Українська Православна Церква залишається найбільшою українською конфесією і домінує щодо конкурента — ПЦУ — приблизно у співвідношенні 1:5 та 1:3 (залежно від регіону, який розглядається).
— Якою статистикою ви послуговуєтеся?
— Насамперед статистикою реєстрації парафій, а також кількості вірян, яких я особисто рахував у межах своїх досліджень. Також беру до уваги проведені мною опитування керівників регіональних державних органів, які відповідають за релігійну царину.
Під час власних польових досліджень я намагався знайти діючі храми на місцях: ті, що відкриті в суботу ввечері або в неділю вранці. Знайти й подивитися, по-перше, які з них працюють, а по-друге, скільки приходить людей на богослужіння. Я проводив такий тип досліджень у 2015-2017 роках, а також з 2018-го аж до січня минулого року. І можу сказати, що діючих храмів УПЦ КП (ПЦУ) я знаходив небагато.
Наприклад, заїжджаєш до міста Вараш (колишній Кузнєцовськ, районний центр на Рівненщині. — Прим. ред.) і бачиш, як у суботу ввечері до храму УПЦ на всенічну сходиться народ з усього мікрорайону. Я стою на горі й бачу, як звідусіль ідуть між кучугурами снігу групки людей, настоятель лопатою розчищає сніг у церковному дворі, і потроху храм наповнюється. Зрозуміло, що на службі буде приблизно 150-200 осіб.
Після цього їдеш на центральний проспект міста дивитися храм ПЦУ, а він стоїть зачинений. Притому, що це північний захід Рівненщини, там народ віруючий, до церкви люди ходять активно.
Таких прикладів у мене набралося з півтора десятка міст — починаючи від Святогірська і закінчуючи Рівненщиною. Тому можу стверджувати: як мінімум до західного кордону Рівненської та Хмельницької областей (не можу говорити за Галичину та Чернівеччину, мало що знаю про ці регіони) УПЦ домінує з перевагою 3:1, у східних областях — до 12:1 (місцями навіть більше).
У Харківській області, наприклад, парафій ПЦУ практично немає. У Херсоні трохи більше інтелігенції та проукраїнських активістів. Єдина область, яка на всьому півдні та сході України виділяється відносно великою кількістю парафій ПЦУ — Дніпропетровська. При цьому я маю на увазі кількість реальних, а не номінально зареєстрованих парафій (які завдяки статистиці Міністерства культури десятиліттями подаються як «баланс сил» між Церквами), та кількість реально присутніх на службах парафіян (а не так звані опитування, на які орієнтується український політичний істеблішмент, оскільки вони показують зручні цифри).
Така ситуація дозволяє мені вважати УПЦ національною Церквою.
В УПЦ і досі є ті, хто розглядає прояви проукраїнських симпатій як щось конфліктне з православ’ям
Натомість ПЦУ досить популярна в Галичині, в Івано-Франківську, а та частина, яка раніше була УАПЦ, має чимало прихильників у Львівській області.
20 років тому, з 1997 по 2003 рік, я досить активно досліджував питання православ’я та греко-католицтва в Галичині. Спілкувався з соратниками владики Димитрія (Яреми) — очільника УАПЦ у Галичині, з Макарієм (Малетичем) — тоді головою Львівської єпархії, з Андрієм (Гораком) — головою Львівської єпархії УПЦ КП. Було очевидно, що УАПЦ має свою інфраструктуру та популярність. Так само в УПЦ КП були свої кадри та розгалужена мережа громад. І це було тісно зав’язане на історії переселення та міграції населення між Західною Україною та Польщею.
Якщо почитати сучасні західноукраїнські блоги, так там і досі точаться місцеві конфліктні історії з приводу того, що одні — лемки, інші — бойки. Тобто релігійна ідентичність населення регіону пов’язана з приналежністю людей до етнічних груп, підгруп та навіть специфікою формування тих чи інших сільських спільнот.
Також мої дослідження показують, що в Україні на політичну та релігійну позицію впливає, умовно кажучи, той факт, де і з ким ти був у повоєнні роки. Хтось підтримував ОУН-УПА, хтось не підтримував ОУН-УПА, з різних причин.
Виходячи з цих спостережень та статистики, ПЦУ для мене — насамперед західноукраїнська Церква, яка має вагому підтримку в тих районах, де колись підтримували ОУН-УПА. Деякий регіоналізм ПЦУ, як на мене, багато в чому визначає й методи дії її представників: якщо хтось звик діяти натиском, силою, реалізуючи своє розуміння захисту національних інтересів, то сьогодні ми бачимо продовження тієї самої боротьби.
Слід сказати, що прихильники УПЦ упродовж тривалого часу мали багато в чому схожу мету: я й досі зустрічаю випадки, коли люди зі сходу України, представники активу УПЦ, вдаються до подібної риторики — мовляв, «ми боремося з бандерівцями» або «вони — націоналісти, а ми позанаціональні».
Це теж, м’яко кажучи, не зовсім коректно і це також прихильність до політичної ідеології, тільки інакшої. Те, що в УПЦ є такі місцями досить сильні фракції — факт. Вони розглядають будь-які прояви проукраїнських симпатій як те, що конфліктує з православ’ям.
Інше питання, що УПЦ, як загальнонаціональна Церква, об’єднує і тих, хто виступає проти побудови України як національної держави, і тих, хто за подібну ідею. Я зустрічав і тих, й інших.
Для мене особисто предметом інтересу в УПЦ є боротьба ідей, боротьба різних течій, яка багато в чому залежить від регіональної ідентичності та поширеності тієї чи іншої ідеї в різних регіональних групах. Цікаво встановити – хто? де? чому? Чому люди з Волині традиційно автокефалісти. А віряни, наприклад, з умовної Горлівки, з центральної частини Донбасу — переважно антиавтокефалісти.
У Митрополії немає пояснень, навіщо це все
— У чому, на вашу думку, першопричина нинішнього конфлікту УПЦ та держави?
— Суспільство в Україні дуже строкате, має обмежене коло спільних тем для єднання і при цьому складається з безлічі груп з різними інтересами. Говорити від імені суспільства, як якогось феномена, не зовсім коректно.
Наприклад, помітно, що УПЦ підтримують медики. Але медики не представлені в медіа. А медійні майданчики переважно підтримують ПЦУ. Відповідно, журналісти, які теоретично мають висловлювати суспільні інтереси, давним-давно (і не лише в Україні) не виступають виразниками цих інтересів. Вони є специфічною політичною групою з власними інтересами, які й просувають.
Я багато їздив Україною, в різних регіонах. Якщо подивитися, що реально говорять і думають люди (необов’язково прихильники УПЦ; я мав декілька проєктів, пов’язаних з політичною стабільністю в Україні, і спілкувався з різними політичними та громадськими діячами), то це відрізняється від того, що пишуть українські ЗМІ, дуже сильно.
Навіть у самих українських ЗМІ ситуація така: одна справа, коли журналіст робить з тобою інтерв’ю, і зовсім інша — коли ви розмовляєте приватно. Це будуть дві різні людини з абсолютно різними зізнаннями.
Державна машина України рухається певними ідеологічними рейками, що визначають її державність. Це ті наративи, про які так люблять говорити в українській пресі й мета яких — становлення та просування загальноукраїнської ідеології. А УПЦ відмовляється в цьому брати участь, що, на мою думку, не просто дивно, а навіть шкідливо.
Ідея про те, що треба бути «Церквою для всіх», тому не варто брати участь у жодній загальнодержавній політико-культурній програмі (навіть фіксації Голодомору як національної трагедії), могла б іще мати сенс у 2013 році. Але в сучасних умовах війни та тяжіння України до більш пронаціональних настроїв ця ідея є алогічною.
Я не раз ставив представникам Київської Митрополії запитання: чому УПЦ не бере участі в днях пам’яті, пов’язаних з українським військом? Чому немає служб на честь УНР, січових стрільців, наприклад? Зрештою, в будь-якій державі для Церкви абсолютно нормально брати участь у подібних загальнонаціональних святкуваннях. Я запитував: чи будуть в УПЦ колись подібні служби? У відповідь чув: «Точно — ні». А чому ні? Які для цього є церковні та політичні підстави?
Це все говорить про те, що сучасне керівництво УПЦ має «блок» на цей рахунок. І я не думаю, що цей блок продиктований умовною Москвою (яка набагато прихильніша до толерантного ставлення до «місцевої специфіки», ніж здається, і служби на вшанування жертв Голодомору або січових стрільців спокійно б «не помітила», про що свідчить позиція її єпископів у Європі та країнах Балтії). Отже, справа в позиції безпосередньо керівництва УПЦ.
Звісно, кожна людина має право на політичні погляди. Але одна річ — особисті переконання, і зовсім інша — коли ти очолюєш велику загальнонаціональну Церкву, яка все-таки має віддавати кесареві кесареве.
Зараз рівень взаємної ненависті між українцями та росіянами дуже високий. І дії ЗСУ та народу України щодо захисту своєї країни отримали підтримку та схвалення керівництва УПЦ. Чому такий самий підхід не поширити на сили, які захищали Україну від росіян упродовж останнього сторіччя — так, як вони це розуміли: на рубежі 1910-20-х, у 1940-ті? Чому служби за воїнами УНР та УПА цілковито віддані духовенству ПЦУ чи УГКЦ, притому що багато з тих воїнів (принаймні на Волині, Поділлі та Подніпров’ї) були охрещені в Російській Греко-кафолічній Церкві — попередниці УПЦ в організаційному відношенні?
Чому нічого не заважає на сході та півдні країни служити панахиди за воїнами Червоної та Радянської армії, з яких багато хто був атеїстом або взагалі ніс в Україну ідеї сталінського переслідування за віру? Де тут логіка — не лише з політичного, а й з церковного погляду?
Коли немає пояснення такої позиції, а є лише демонстрація якихось жестів, які суспільством, державою і взагалі всіма сприймаються негативно, то виникають питання: якою мірою УПЦ готова відповідати статусу загальнонаціональної Церкви у загальнополітичному плані?
Тут можливі різні варіанти, але відхід у глуху оборону («ми нікому не пояснюватимемо, що це все означає, в тому числі членам власної Церкви») веде до появи величезної кількості проблем. Насамперед із державними органами.
Якщо до певного часу держава заплющувала на таке очі, то зараз, у ситуації загальної кризи, з’ясувалося, що УПЦ може хіба що терпіти нападки державної пропаганди — так, несправедливі, але УПЦ нічого не може їм протиставити, окрім мужності та віри простих віруючих, які захищають храми.
Знову ж таки, я багато спілкуюся з вірянами та священниками заходу України й бачу, що терпіння в них закінчується. Скільки можна «стояти у вірі», не одержуючи адекватної підтримки Києва? Вона є, але її явно недостатньо. І головне — немає пояснень, навіщо це все.
— Отже, УПЦ певною мірою заслужила на таке ставлення?
— УПЦ обрано «хлопчиком для биття». Так часто робиться в ситуаціях війни. Це класика, ще з Першої світової: знаходять внутрішнього ворога, який завжди винний. Раніше на його роль призначалися євреї, панувала шпигуноманія. У Російській імперії часів Першої світової війни такими стали німці.
Однак є питання: якою мірою УПЦ дозволила собі стати об’єктом ненависті для української держави, медіа та суспільства?
На мій погляд, УПЦ припустилася двох великих помилок. Перша: нечітка й незрозуміла позиція церковного керівництва, «відморожування» Синоду та Предстоятеля. Так, він засудив війну, але наступних кроків було замало.
Друга помилка: абсолютно провальна медіастратегія всіх попередніх років, яка розпочалася з відставки отця Георгія Коваленка. Ця відставка є нелогічною, абсолютно руйнівною для іміджу УПЦ, оскільки отець Георгій контролював українську пресу, щоб вона не заривалася в засудженні УПЦ за уявні, здебільшого, гріхи. Після цієї відставки він перейшов в опозицію, а потім взагалі пішов у ПЦУ і сьогодні є однією з ключових фігур, які контролюють медіакомпанію проти УПЦ.
Представникам УПЦ закидають те, що не заборонено в принципі
— Які ми можемо побачити аналогії того, що відбувається, в історії християнства?
— Історія християнства чимала, і я не вважаю себе фахівцем у цьому питанні. Але те, що відбувається, мені нагадує атеїстичну кампанію, розпочату Хрущовим. І проводиться вона людьми, що походять із середовища радянських атеїстів тими самими методами: від молоді з демонстративним хуліганством біля церков, до відбору храмів нібито на прохання трудящих.
Та й зміна законодавства відповідно до поточних державних потреб — це саме радянський атеїзм зразка 1959-1964 років.
Зараз, на мою думку, відбувається очевидне порушення прав людини, причому масове, яке намагаються обґрунтувати питаннями держбезпеки. Серед іншого представникам УПЦ закидають те, що не заборонено в принципі.
Наприклад, чи заборонено в Україні виражати симпатії Росії, якщо це робилося ще 2015 року? Немає такої законодавчої підстави. Більше того, всі спроби звинуватити когось у проросійських симпатіях… Вибачте, Україна — демократична держава, і вираження симпатій до сусідньої РФ, по суті, не має законодавчо каратися.
Натомість ми бачимо, як за допомогою законодавства намагаються притягнути до відповідальності за якісь слова, сказані декілька років тому, за літературу, що десятиліттями вільно поширювалася на всій території України.
Владика Павло (Лебідь) переказав у приватних розмовах вислови російського телебачення. Але за яким законом засуджуються приватні телефонні розмови з переказом випуску новин?! Також він колись сказав: «Якщо хочете молитися за патріарха московського, то моліться». Відколи приватна молитва є приводом для засудження?
Якщо ж говорити про реальні злочини, пов’язані з війною (а я веду таку хроніку-статистику), то є декілька священників УПЦ, яких звинуватили в коригуванні вогню чи інших формах співпраці з російською армією. Та навіть цих людей не надто багато. З їхньої поведінки робити висновки, що та чи інша структура є цілком зрадницькою, — велика натяжка.
Жодної логіки в цьому, крім того, що треба шляхом жорсткого тиску змусити Церкву зайняти певну політичну позицію і стати частиною ПЦУ, я не бачу.
У ПЦУ не показали себе як друзі, не кажучи вже про те, щоб повестися як брати у Христі
— Як ви вважаєте, чи реально для УПЦ та ПЦУ об’єднатися?
— Я не бачу в нинішній ситуації можливостей чи мотивів для об’єднання. ПЦУ — модерністська Церква, з погляду УПЦ, що ілюструє хоча б історія з календарем. Більшість в УПЦ набагато консервативніша. Не кажучи вже про те, що в УПЦ на офіційному рівні не визнається ієрархія ПЦУ.
Не думаю, що об’єднання можливе, поки живі основні учасники процесу. Так, на заході України є духовенство, яке зазнає жорсткого тиску не тільки з боку місцевої влади, але й значної частини своїх парафіян. І в приватних бесідах ті священники зізнаються, що треба таки щось вирішувати з ПЦУ. Але більшість УПЦ в іншій ситуації.
За час війни УПЦ не зробила нічого такого, щоб поставити себе поза національними інтересами, тобто ні в чому не зрадила української держави та суспільства. Але запиту від парафіян на об’єднання з ПЦУ немає. А якщо від людей немає запиту, то нічого не буде.
Та й у ПЦУ не показали себе як друзі, не кажучи вже про те, щоб повестися як брати у Христі.
— Ідея єдиної Церкви на території єдиної суверенної країни має привабливий вигляд. Чому у нас поки що не виходить?
— Тому що ідея єдиної помісної Церкви на території єдиної держави працює лише в окремих випадках.
Візьмемо Сербію та Чорногорію. У Чорногорії місцева влада хотіла, щоб на території держави існувала єдина національна Церква. Але віруючим це було непотрібно. Вони знають, що вони є маленькою Церквою з недостатнім релігійним капіталом, недостатньо глибокими релігійними традиціями. Пересічним віруючим потрібна звична традиція та глибина релігійних символів, яку їй забезпечує лише причетність до Сербської Церкви.
Сама собою ідея помісної Церкви — політична. Я не думаю, що створення помісної Церкви є вирішенням усіх проблем. Так, в Україні єдина помісна Церква, яка складатиметься з сьогоднішніх представників ПЦУ та УПЦ, цілком можлива, і рано чи пізно ця ідея визріє. Я й раніше казав, що Україна прийде до цього. Проте віряни УПЦ для цього мають дозріти. І це дозрівання від зовнішнього тиску може або посилитися, або, навпаки, піде у зворотному напрямку.
А з зусиль держави примусово пояснити віруючим, у що і як їм вірити, ніколи нічого доброго не виходило. Весь радянський досвід про це свідчить — скільки радянська держава намагалася прищепити громадянам ліберальнішу модель православ’я… Було щонайменше дві серйозні спроби: у революцію — обновленці, у 60-ті роки — «нікодимівці». Обидві спроби показали, що віряни, навпаки, йдуть у більш консервативний бік, бо надмірної опіки держави їм вистачає у звичайному житті. Від Церкви людям потрібне щось інше.
Моя позиція, як науковця, який багато років займався правами віруючих, така: будь-яка релігійна організація має право підкорятися будь-кому і вірити у будь-що. Усі зовнішні спроби змусити Церкву бути «не такою, а інакшою» є насильством над правами людини.
До речі, німецька професура, яка досліджує релігійні процеси в Україні, заявила: державна кампанія проти УПЦ — порушення прав та свобод вірян. Чи ставати Церкві повністю незалежною чи залишатися в канві та зв’язку з РПЦ, має вирішувати сама релігійна структура. У тому числі — в єдності та боротьбі протилежностей. Сьогодні може бути вирішено так, завтра інакше. Держава не повинна в це втручатися.
Як ми знаємо, в історії було чимало кровопролитних воєн, за яких Церкви залишалися в тому підпорядкуванні, в якому вони були.
Я не знаю, що відбуватиметься далі. Поведінка Митрополита Онуфрія для мене є загадкою. І мені здається, що Українська Православна Церква зараз готова до будь-якого його рішення. Але можна припустити, що вона матиме трохи більше проблем, якщо продовжить так чи інакше залишатися у складі московського патріархату.
Владика Сильвестр (Стойчев) опублікував статтю, де зазначає, що Церква «стала на паузу». Якщо це справді так, то очевидно, що держава знову спробує Церкву перезавантажити. Тобто натиснути, щоб отримати чітку та зрозумілу заяву про автокефалію. Тож маю песимістичний погляд на перспективи відносин УПЦ з Українською Державою.
Потрібна чесна та відкрита розмова, а не загадковий похід під будівлю адміністрації Президента Зеленського
— Як виходити з цієї кризи?
— Рецептом для виходу був би публічно декларований перегляд відносин з українською державою та з українською культурно-національною ідеологією. Потрібна однозначна демонстрація того, що УПЦ є українською Церквою не лише за назвою, а й за фактом та символічним полем. Тобто потрібен символічний жест у бік української національної ідеології. Якщо такого не буде, боюся, сильний тиск продовжиться (якщо не надійде інших сигналів від частини соціуму, яка активно виступає за все, що пов’язано з українською культурною символікою).
УПЦ втратила храми у Львівській та Івано-Франківській областях. Під загрозою всі храми Буковини, Волині та Хмельниччини. Далі процес піде на схід України. Причому видно, що храми закривають не для того, щоб передати ПЦУ, а просто щоб закрити.
Місцева влада перейшла межу раціонального захисту інтересів ПЦУ. Я спостерігаю прагнення максимально перевести парафії УПЦ у підпільний стан, а далі за допомогою СБУ полювати за цими підпільними групами.
Поки війна не скінчиться, поки мирні інтереси не переважатимуть інтереси війни та військових фракцій, які вимагають свого шматка пирога (не тільки в матеріальному плані, а й в ідеологічному), ситуація залишатиметься поганою.
— Як би Церква могла сьогодні виправити своє становище на різних рівнях своєї структури?
— По-перше, нічого не залежить від різних рівнів. Тут конфлікт виключно між політичним керівництвом країни та керівництвом Церкви.
Було б добре, якби Митрополит Онуфрій переглянув свої настанови й спробував пояснити державі, суспільству та своїй пастві, що він хоче і що планує. І при цьому виступив від свого імені, а не намагався б уповноважити на це осіб із незрозумілим ступенем впливу та відповідальності, при всій до них повазі.
Потрібна чесна й відкрита розмова, а не загадковий похід під будівлю адміністрації Президента Зеленського, на зразок того, який стався навесні. Блаженніший Митрополит Онуфрій отримав величезний кредит довіри духовенства та мирян, але сьогодні від нього чекають більш-менш виразних, зрозумілих для всіх кроків.
Гаразд, є думка: «Ми стали на паузу». Але він не сам її озвучив. До того ж постає питання: якщо стоїмо, то з якого часу й до якого моменту? Відповіді поки що немає. Тільки чути: «Кріпіться, кріпіться…»
Інше питання — з’ясувалося, що сигнали, які подають Митрополиту Онуфрію з єпархій, до нього не доходять. Принаймні він ніяк на них не реагує. Київська митрополія повністю «окуклилася».
Вони фактично втрачають Києво-Печерську Лавру, але жодної церковної реакції. Церковно-управлінський апарат майже не функціонує. І це лякає всю Церкву. Якби Київська митрополія змогла зробити свою роботу більш зрозумілою для всіх, це стало б одним із непоганих варіантів розвитку подій.
Другий украй потрібний крок — це залучення до загальнодержавного патріотичного руху. Так, зрозуміло, що владика Онуфрій має своє відношення до ідеї української державності. Але це не те, що відповідає поглядам більшості українського суспільства та більшої частини УПЦ. Людям хотілося б більшого патріотизму від свого Предстоятеля. І не лише від нього, а й від інших ієрархів Української Церкви. Однак таких проявів поки що дуже мало.
Звісно, патріотизм Предстоятеля нічого не доведе затятим супротивникам УПЦ, яких чимало і багато з яких просто атеїсти. Але це допомогло б знизити градус напруги серед тих, хто не є переконаним противником УПЦ. Причому і на рівні молодого духовенства та єпископату УПЦ, адже настрої там зовсім інші, ніж у літніх представників ієрархії.
Можна багато чого зробити — було б бажання. Але поки що ми його не бачимо.
Заглавне фото: pravlife.org
