Відкритий лист протоієрея Юрія Зарафутдінова про підготовку до насильницького переведення його парафії в ПЦУ набрав півтори тисячі репостів у Facebook. Друкували цей лист і ми.
У багатьох читачів одразу постало питання: як священник, який не є капеланом, може перебувати на фронті? Це ж заборонено канонами. Інші пригадали, що саме цей батюшка колись переходив у ПЦУ, а потім повернувся в Українську Православну Церкву.
Ми зателефонували отцю Юрію безпосередньо на фронт (він якраз перебуває на реабілітації після контузії) та попросили розповісти про непрості рішення, які йому доводилося приймати.
***
Ця розмова була записана 12 травня. На той момент було відомо, що готується примусове «переведення» парафії отця Юрія до ПЦУ. Саме про це він писав у своєму відкритому листі. Але залишався шанс, що ситуація вщухне. Ми навмисне не робили в тексті акцентів на цій темі, аби не розпалювати ворожнечу там, де можна зберегти принаймні залишки миру. На жаль, храм отця Юрія все ж таки переведено до іншої релігійної юрисдикції. Це сталося вчора.
Наш співрозмовник: протоієрей Юрій Зарафутдінов, з 2003 року — настоятель Свято-Іллінського храму села Борочиче Волинської області; з 2023 — воїн 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Одружений, виховує трьох доньок.
«Коли повістку вручили втретє, я подумав так: на все воля Божа»
— Отче Юрію, коли ми зробили репост вашого відкритого листа, аудиторія в коментарях розхвилювалася: як міг батюшка опинитися на фронті, хіба це не заборонено церковними правилами?
— Найперше згадаю рядки з Євангелія: Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх (Ін. 15:13). Ще є такий фільм «З міркувань совісті». Він про віруючого хлопця, який пішов на війну, проте відмовився від використання зброї — допомагав побратимам в інший спосіб. Ми знаємо також часи козацтва, коли навіть монахи брали до рук зброю, аби захистити Вітчизну.
Мені нещодавно написали коментар: «Скількох ти православних убив?» Дякувати Богу, я на війні ще нікого не вбив. На фронті є багато воїнів, які знають справу вбивства ворога, та певна частина війська має багато інших задач, не менш важливих. Це забезпечення, підготування позицій, інженерія. Не всі в армії мусять вбивати.
Також тут є відповідні люди, психологи, які розуміють: хтось може вбити, а хтось ні. Останнім доручають робити інші справи, не менш корисні для здобуття перемоги. Зброю, згідно з правилами, нам видають. Але чи доведеться її застосовувати — інше питання. Я — водій батальйону матеріального забезпечення.
Минулого тижня ми були на «нулі», і навіть там не всім довелося стріляти. Бо інколи є бій з піхотинцями, а інколи по тобі просто гатять з усіх видів артилерії, а ти мусиш вистояти, щоб утримати позиції. Той, хто через переконання не виконує ролі стрільця, також має роботу: винести з поля бою тіла загиблих, врятувати життя пораненим.
Служба в армії не означає, що священник порушив канони. І ще додам: хоча Церква і є організмом Божим, проте канони писані людьми. І так, є правило «не пролий крові», проте покласти душу за ближнього — канон, думаю, вагоміший, бо він євангельський. Сам Христос сказав ці слова.
— Де саме ви служите? Які серед наших захисників настрої?
— Це Донецька область; буваємо в місцях більш гарячіх, буваємо і в трохи спокійніших. Усе залежить від обсягу поставлених завдань. Більше сказати не можу.
Солдати кажуть так: мають настати перемога, мир і спокій. Загальний настрій, дякувати Богу, оптимістичний.
— Як ви опинилися на передовій?
— Бажання піти на фронт було в мене з перших днів повномасштабної війни, але знайшлося чимало роботи в плані волонтерства, тим паче, що з волонтерством я знайомий ще з 2014 року: ми тоді і на місцях допомогу збирали, і самі в зону АТО виїжджали.
— Навіть людину з полону врятували, так?
— Так, наш односельчанин потрапив у полон, більше трьох місяців перебував там. Ми з іншим священником наважилися поїхати в Луганськ, вийшли на людей, які, в свою чергу, завели нас до керуючого у справах полонених. Ми пояснили, що 3,5 місяці немає нашого сусіда в жодних списках полонених (бо, власне, приїхали тоді, просто щоб його записали в ті списки). Нам сказали: «Якщо його немає в списках полонених, а ви стільки проїхали… Та й Різдво наближається. Якщо ви забираєте його додому, то ми вам його віддаємо». До речі, це було 4 січня, в день пам’яті Анастасії Узорешительниці, покровительки полонених. Таким Промислом Божим людина повернулася додому!
Продовжуючи тему, минулого року ми вже на другий день повномасштабного вторгнення збирали допомогу по храмах, по територіальних громадах. Працівники міськради передавали все це на місця дислокації наших військ.
Разом із друзями (Олегом Бартошуком та Олексієм Дзіндзею, також священником) їздили до Польщі (там тоді всі дуже здивувалися, що за гуманітаркою приїхали батюшки). Потім це все передавалося теробороні, а також на схід. Я й звідси, з фронту, підтримую зв’язки зі священиками-волонтерами: туди треба те, а туди ще щось. Цього тижня ми, наприклад, придбали тепловізійний приціл для нашої роти, який коштує близько 60 тисяч гривень.
Кожен раз волонтерські поїздки підштовхували мене до того, щоб бути між військовими, бо я бачив в цьому потребу. Важко було залишатися вдома в той час, як іде війна.
Коли мені дали повістку вперше, я сказав, що я священник. Удруге давали, так побачили, що я після аварії, з пов’язкою на лобі, й відпустили (ми тоді якраз їхали зі сходу бусом і потрапили в аварію між Житомиром і Новоградом). А коли повістку вручили втретє, я подумав так: на все воля Божа. Професори також є в армії. Тим більше що я бачив публікації про священника, який почислився за штат і пішов до війська. Отже, все склалось так, що пішов до війська і я.
— Ви також почислені за штат?
— Я тимчасово почислений за штат, з подальшим правом настоятельcтва та служіння у своєму храмі. Замість себе залишив одного молодого священника: думаю, хай служить та набирається досвіду. А я вже трошки послужив, зробив багато з того, що хотів.
— Чи знають ваші побратими, що ви саме з УПЦ?
— Знають, і коли ми йшли на бойові позиції, наприклад, повз лісосмугу, яка дуже прострілювалася, ніхто не сказав мені, що я не такого віросповідання чи не з такої Церкви. Навпаки, всі разом молилися. Стали в кружечок, як мали вільну хвилину, і в тому кружечку були представники різних конфесій: УПЦ, ПЦУ, греко-католики. Нас об’єднала віра в Бога. Ніхто не казав, що не буде слухати моєї молитви.
Частина військових звертається до мене на «ви», дехто каже «ти». Загалом відношення добре. Деякі звертаються як до батюшки.
«Люди, які засмутилися, що я перейшов у ПЦУ, на мою адресу не сказали жодного кривого слова»
— Ви написали на своїй сторінці у Facebook, що, поки ви на фронті, ваш храм планують відібрати.
— Так. Але люди наші кажуть: «Не знаємо, хто правий у верхах, але ми за вас стоїмо, батюшка, бо ви для нас багато зробили й потрудилися». Та вони налякані. Одна людина каже: «Дивимося новини, що з церквами відбувається… Ми б горою стали за храм, але боїмося».
На все воля Божа. Ті, хто розуміє істини нашої Церкви, не зрадять цьому і в разі потреби знайдуть місце, де помолитися, де голову прихилити, аби покаятися перед Богом і причаститися Христових Тайн.
* * *
Доповнення від редакції: вчора, 19 травня 2023 року, на сайті Волинської єпархії ПЦУ з’явилася новина про те, що храм, де є настоятелем отець Юрій, тепер «у лоні Православної Церкви України». Про самого отця Юрія там сказано, що «батюшка вибір мирян не підтримав». Протоієрей Юрій Зарафутдінов прокоментував це на своїй сторінці Facebook:
Для прихожан Свято-Іллінського храму УПЦ чергова шокуюча новина від односельчан і прихожан Свято-Миколаївської громади ПЦУ. “Священик лишився з мп… Не перейшов…” Ау!!! Настоятель храму в даний момент на фронті. На збори не запрошувався, бо їх не було. Про перехід від прихожан не чув, бо вони молились у храмі в неділю. А те, що прихожани сусіднього Свято-Миколаївського храму ПЦУ вирішили замість мене і прихожан, то це вже підробка документів… БОГ УСЕ БАЧИТЬ.
* * *
— Минулого року ви ходили в ПЦУ й повернулися. Чому пішли?
— Пішов через мовчання та бездіяльність нашого священноначалля на початку війни. Але, побачивши Собор УПЦ у Феофанії, зрозумів, що моє коло друзів, співслужителів, рідня, — всі в лоні моєї Церкви.
У ній я народився духовно, виріс, робив перші кроки духовного життя. Як писав отець Олександр Клименко десь у коментарях: «Ви, мабуть, ще не народилися, коли я вже відвідував храми цієї Церкви». Так і я кажу.
Сьогодні більшість села каже, що я хотів комусь догодити. Та я з дитинства люблю Церкву. За кількістю парафіян ніколи не гнався, бо не в тому суть служіння священника.
— Розкажіть про себе, будь ласка. Як ви потрапили до Церкви?
— З малих літ любив ходити в храм. Мені подобалося, як там співають. З часом це переросло в бажання служити Господу. Проте в юності я мріяв стати або військовим, або священником.
Був у моєму житті певний Промисел Божий. Я закінчував школу, і в 18 років мені дали повістку в армію. Зробили провадини, відправили в Луцьк, призначили у внутрішні війська. А потім переглянули це рішення. У 14-15 років у мене була дистонія серця, і вони вирішили, що це може бути проблемою. Мене та ще декількох бранців відсторонили, сказали почекати, потім відправили на літо. А в село тоді приїхав молодий священник Іван Копча, він запропонував поступити в семінарію, і я вступив. На третьому курсі одружився, прийняв від владики Ніфонта, нині покійного, священний сан.
— Чим закінчилася ваша історія з ПЦУ?
— Я був півтора місяці в ПЦУ і від «доброзичливців» з того боку почитав немало всякої інформації про себе. Вони писали, що я «перевдягаюся», що шкуру міняю, що «війна почалася, і запахло смаженим». Півтора місяці я бачив самі лише дописи, проте нікого з цих людей я не зустрів на порозі храму. Не було такого, щоб вони прийшли й сказали: треба переступити через непорозуміння, поважати одне одного, разом Богу молитися. Не пропонували допомоги по волонтерству.
А люди, які дуже засмутилися, що я перейшов у ПЦУ, на мою адресу жодного кривого слова не сказали. Віруючі нашої УПЦ — жодна родина — ні в очі, ні поза очі мене не обізвали за мій поступок (хіба що частина з них стала ходити в інші парафії УПЦ, що мене теж засмутило). І совість мене, як священника, через неділю-другу почала просто гризти. Почало боліти: як так? Щоб догодити, чи примирити, чи залагодити — за одними пішов, а других кинув? І ті, яких я кинув, ані слова мені не кажуть. А інші як лляли бруд, так і ллють.
Я вирішив повернутись і об’явив: «Люди, якщо ви мене пробачите… Я проаналізував усі за й проти, прочитав рішення Собору 27 травня й мушу визнати, що поквапився».
Люди прийняли мене, ми обнялися. Живемо мирно, навіть незважаючи на те, що я зараз тимчасово їх покинув — до дня перемоги. Хтось не зрозумів таке моє рішення, але люблячі християни так мені сказали: «Ви, батюшка, де могли, допомогали. А тепер вирішили ще й до війська піти». Вони не перестали любити мене: телефонують, питають, кажуть, що моляться за мене та моїх побратимів.
«У всіх підрозділах поранені, а в нас — ані подряпини»
— Ви прагнете до міжцерковного діалогу, тож спитаю, чи не було вас серед присутніх на зустрічах між представниками УПЦ та ПЦУ у Софії Київській?
— У Софії не був присутній. Та мене загітували бути серед тих, хто підписав відомі десять запитань до священноначалля.
Я — за такі ініціативи. Тому що православ’я в Україні рано чи пізно має примиритися, сісти за стіл, домовитися… Потрібні співслужіння, взаємне визнання одне одного. Щоб це поставило крапку в усіх спорах.
Та, думаю, якщо держава або якась європейська інстанція не втрутиться на законних підставах, то справа з місця не зрушить. Бо сьогодні все, на жаль, не врачується, а лише поглиблюється. Рана кровоточить.
Велика частина людей має відразу до нас. І навпаки, ті, хто завтра чи післязавтра будуть вигнані з храму, якого болю вони зазнають?! Ці люди мають право на віру, згідно з Конституцією, мають право сповідувати її в незалежній демократичній європейській країні. І коли всього цього немає, люди просто зневірюються у своїй державі. Як так?!
До прикладу. У дочки однокласниця відмовилася вставати під час хвилини мовчання за загиблими воїнами, бо вона зі Свідків Єгови. На це ніхто не звертає особливої уваги. А на Церкву, яка віддає на фронт своїх синів, дочок, волонтерить, кажуть, що то «Церква окупанта».
Мусить втрутитися в ситуацію примирення та об’єднання (чи принаймні врегулювання міжцерковних відносин) між УПЦ і ПЦУ якась сила, яка дійсно має довіру. Державі люди вже не довіряють. Усе виглядає так, що проти нашої Церкви хтось дав вказівку, яка й виконується.
— Суспільство, кажуть, також не дуже нас підтримує, бо звинувачує Церкву щонайменше в нещирості. Пишуть, ми заслужили на таке втручання держави в наші справи, та все таке інше.
— Років дев’ять тому, коли війна тільки почалася, ми мали зустріч зі священниками на благочинницькому рівні. Я казав: «Якщо Церква наша не змінить курсу і, не дай Бог, конфлікт між країнами поглибиться, ми будемо дуже страждати». Сьогодні згадалися ці слова.
Винні сьогодні не прості священики, не простий народ. Винні оті… Не знати чим прийняті рішення Синодів наших. Багато було до них запитань — і мало відповідей. Цим ми і спровокували, мабуть, те суспільство, що воно так на нас сьогодні дивиться. Та не настільки ми вороги, щоб нас, вибачте, мутузити, «як Тузік тряпку».
Помилки є, певно, в будь-якій релігійній чи державній структурі. Але якщо судити по помилках і не давати права виправитись, це призведе до краху.
— Нам читачі теж пишуть, що зневірилися в державі. У людей опускаються руки. Де ви знаходите сили, щоб переживати оце все?
— У Бозі. Ми всі розуміємо, що на землі, як пише псалмоспівець Давид, «всяк человек лож». Це по-перше. По-друге, євангеліст Іоанн Богослов каже, що весь світ лежить у злі. Але з-поміж того зла, в якому ми живемо, світ любить своїх. Як і Христос говорить: Коли б ви були від світу, то світ своє любив би; ви ж не від світу, а Я вибрав вас зі світу, тому світ і ненавидить вас (Ін. 15, 19).
Наш обов’язок у цьому світі, допоки ми живемо, любити свою сім’ю, країну, Батьківщину. Але коли сьогодні відбуваються такі речі, ти просто розумієш: ти — з Богом! Тому що Бога (Який відкрив очі сліпому, дав ноги неходячому, дав руки безпорадному, випрямив багато років зігнуту жінку, воскрешав мертвих) розіп’яли на Хресті через політичні мотиви.
І сьогодні, якщо нам «пришивають» політичні мотиви, а ми до того не маємо причетності, значить, так має бути, така Божа воля. Так, наша Церква мала та має тих, що «за единую Россию» і таке інше. Та це не означає, що вся структура така.
— Ви воїн. Як вам допомагає віра у війні проти загарбника?
— Найкращий приклад такий. Нас десяток чоловік з вірою заходив на небезпечні позиції, і ми всі звідти вийшли. Маю контузію, зараз лікуюсь, прокапуюсь разом зі своїми побратимами. Та навіть побратими помітили, що Бог нас туди завів, і Бог нас звідти вивів. Бо кожне відділення, яке заходило на ті позиції, де ми були, мало «трьохсотих» (тобто поранених) по кілька чоловік, у деяких підрозділах були навіть «двохсоті», на жаль. А у нас ні в кого — ані подряпини на тілі. Просто контузії.
Маю при собі молитвослов і, коли є можливість, молюся. Найкраща молитва — Ісусова, або така: «Боже, буди милостивий до мене, грішного». Інколи буває так, що молишся під час пересування, бо розумієш: без Бога тут — ніяк. Без Бога взагалі ніяк, без Бога ми ніхто. Тим паче тут, на війні. Бог — це все для нас.
Читаю Новий Завіт. Це те, що найбільше тут, на фронті, окриляє, дає наснаги просто жити. Ти розумієш, що маєш вижити, повернутися додому, до сім’ї, до своїх любих дружини й дочок.
Фото: Facebook-сторінка протоієрея Юрія Зарафутдінова
