Про ефіри «5 каналу», «панівну конфесію», помилки колишніх президентів і запоруку внутрішнього спокою вірян УПЦ.
***
Мова ненависті… На кого вона може бути спрямована? Чи є межі людської ненависті? І як поєднати ненависть до ворогів із настановами Господа «Любіть ворогів ваших» (Мф. 5:44)?
Ці питання дуже складні. Особливо зараз, коли нападник топче нашу землю.
Насправді з ворогами держави все зрозуміло. З ними треба всіляко боротися. Блаженніший Митрополит Онуфрій, Предстоятель Української Православної Церкви, в перший же день повномасштабного вторгнення росіян в Україну благословив усіх нас на захист Батьківщини. Кожен громадянин України без вагань і компромісів має постати проти супротивника за нашу Перемогу.
Проте яка межа ненависті українця до українця? Ненависті до співвітчизника, який має інші погляди, іншу думку, інші релігійні уподобання, інші світоглядні принципи? Чи може існувати ненависть християнина до християнина, до співучасника по спільноті, де Спаситель — Христос, де Вчитель — Христос, де Глава морального кодексу — Христос?
***
Ці питання з особливою гостротою постали переді мною після перегляду ефіру «5 каналу» з журналісткою Яніною Соколовою, співрозмовником якої був «Падре» — капелан ПЦУ Сергій Дмитрієв.
Ця розмова, на мій погляд, була схожа на аутодафе (оголошення вироку інквізиційного суду, спалення на вогнищах єретиків). Бо йшлося про «шалену єресь». Про те, що храми УПЦ та її саму треба знищувати. Що її не можна назвати не те що християнською Церквою, а й навіть релігійною організацією. Що «московські попи» та Лаври мають піти геть.
Говорилося з позиції зверхності, презирства, зневаги. Ведуча та співрозмовник висловлювалися про події навколо УПЦ та Києво-Печерської Лаври, що це серіал «Санта-Барбара», схвалювали дії львів’ян, які «категорично» діють відносно УПЦ, «знищуючи ці церкви, які чомусь у нас ще досі існують». При цьому на екран було виведено кадри руйнування бульдозером храму на Сихові.
Лунала мова ненависті без прикриття й без гальмів. Висувалися звинувачення, що УПЦ — то є «злочинна», «терористична» організація, яка «виконує завдання країни-агресора». Що бути причетним до неї — «бути причетним до вбивств українських громадян» і «відбілювати злочини Російської Федерації». Арсенал політичних вироків було заповнено вщент!
Але найстрашніше — пролунала хула на Святі Тайни Пречистого Тіла Христового. І це шокувало навіть греко-католиків.
Член комісії у справах мігрантів Конференції католицьких єпископів Швейцарії священник УГКЦ Назарій Заторський написав: «Те, як по-святотатськи була знищена церква… на Сихові у Львові, дуже неприємно вразило багатьох вірян, більшість із яких не належить до цієї конфесії, та викликало в памʼяті картини нищення храмів безбожниками-комуністами. …А сьогодні я був дуже неприємно вражений, коли поважному капеланові Падре забракло сміливості поставити на місце Яніну Соколову, яка назвала Пресвяту Євхаристію «якоюсь хрєнню з ложечки». …Пресвята Євхаристія всюди та сама, це Той Самий Христос. Хулу на Якого капелан просто проковтнув».
Священик УГКЦ констатує в своєму дописі, що нинішня влада України надає ПЦУ преференції, перетворюючи її «на державну Церкву, на «свою» конфесію. «Це очевидний факт і заперечувати його нема сенсу. І я бачу, — пише о. Назарій, — як цей факт п’янить декого з вас, як наповнює серце гордістю: нарешті нас визнали, тепер ми «королі гори»! Ця гордість зрозуміла, але небезпечна, бо деколи спонукає вас дивитися на представників інших конфесій з почуттям зверхності».
Закінчив свій допис о. Назарій словами: «Благаю вас, не перетворюйтесь на державних функціонерів, лишайтеся учнями Христа». Додати до цих слів просто нічого.
***
Поява на релігійній карті України панівної конфесії — з наданням їй державних преференцій, з політикою примусового переведення до неї храмів і монастирів іншої конфесії (яку позиціоновано не тільки другорядною, а й ворожою), з політикою переслідування структур, ієрархів, духовенства, ченців і вірян цієї неугодної конфесії — факт, який уже ніхто не заперечує.
В історії людства неодноразово мали місце випадки переслідування громадян панівними клерикальними структурами на релігійному ґрунті. Як правило, такі держави мали тоталітарний теократичний устрій (теократія — форма управління державою, де світська влада належить клерикальним, тобто релігійним, колам).
Невже демократична Україна має ризик перетворитися на клерикальну державу? Це неможливо й незаконно. В Конституції зазначено принцип відокремлення Церкви від держави, прописано її світський характер. Жодна з релігійних спільнот не повинна мати преференцій — так говорить основний закон.
Де-факто зараз ці засадничі основи порушено. Одначе й ця нова реальність нашого життя не повинна давати нікому індульгенцій: перед законом усі рівні.
В історії траплялося й так, що приналежність до щаблів панівного релігійного статусу піднімала її адептів на більш високий рівень соціально-політичних можливостей. В Ірані, наприклад, панує шиїтська теократія. Приналежність до панівної мусульманської конфесії Ірану на чолі з аятолою Хаменеї робить її активістів кастою з дуже серйозним рівнем вищості, надаючи преференції в політиці, системі судочинства, соціальному статусі тощо. Більш того, ці активісти наділені функціями боротьби з ворогами пануючого ладу, догляду за рівнем релігійності суспільства й відповідності його постулатам іранського шиїзму. Представники інших релігійних течій та конфесій в Ірані переслідуються або заборонені. Вони — наче люди другого сорту.
Те ж саме спостерігалося колись і в деяких християнських країнах. Наприклад, у Північній Ірландії, де існувало протистояння між католиками та протестантами. Католиків піддавали дискримінації, вони мали менше прав, щодо них чинилося насильство. Напруга між цими релігійними групами неодноразово виливалася в збройні ексцеси та розпалювала багаття громадянського конфлікту.
***
Європа взагалі знала чимало релігійних війн. Зневага й ненависть представників панівних конфесійних кіл до опонентів спричиняла такі драматичні події, як Варфоломіївська ніч у Франції в 1572 році. Ця трагедія за кількістю жертв та за наслідками вважається одним із найбільших в історії релігійних конфліктів.
В історії Україні теж були прояви релігійного протистояння або соціально-політичних конфліктів на релігійному ґрунті. Зокрема, це події, повʼязані з Берестейською унією 1596 року, внаслідок якої правлячі кола Речі Посполитої почали переслідувати «схизматиків» — православних. Унія була покликана навернути останніх на «шлях істинний», а ті, хто залишився в «єресі», тобто не перейшов до новоствореної конфесії, опинилися поза законом. Їх оголосили ворогами короля й держави.
Тогочасна шляхта з презирством ставилася до представників православної конфесії, які мали нижчий соціальний статус. Влада застосовувала щодо них жорстокі репресії та всіляко утискала їхні права.
Протистояння між двома конфесіями вилилося в релігійний конфлікт із дуже серйозними наслідками. Ненависть настільки засліплювала людей, що вони забували про християнські моральні засади. Відомий випадок, коли під час одного з православних хресних ходів на вірян напали уніати. Вони вирвали з рук хрестоносців хоругви, кинули їх на землю і почали топтати зображення Спасителя, вигукуючи: «Чом Ти не мстиш за цю наругу, схизматичний Боже!»
***
Взагалі панівний статус сам по собі містить спокусу соціального нарцисизму. Спʼяніння владою — найсильніший наркотик. Запобіжником цьому в християнстві є смирення. Господь говорив апостолам: «Хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою» (Мф. 20:26).
Якби представники влади дотримувалися цих слів Христа, на світі давно запанував би устрій справедливості, рівноправʼя та братерства. Проте наркотик влади дуже сильно змінює майже кожного, хто пʼє цей «нектар Олімпу». Сягаючи вершин, ти починаєш дивитися на все згори. Вчорашній слуга народу, на владних щаблях ти поводишся з цим народом зверхньо й по-барськи. А для християнина це особливо небезпечно. Адже гордість, як навчають святі отці, — матір усіх інших гріхів.
Ставши фаворитом влади й представником панівної конфесії, ти з учня всеблагого Ісуса робишся суворим функціонером і невблаганним суддею. Бо інакше чим пояснити метаморфозу, коли священник радіє знесенню храму? Коли співбратів-християн він називає терористами? Коли ліквідація монастирів і вигнання монахів викликає в нього схвалення? Коли жахлива хула на Тайни Христові його залишає байдужим? Коли він дозволяє собі узагальнення, беручи один чи декілька випадків колаборантства і виносячи вироки всій спільноті УПЦ, тобто мільонам християн!
Узагальнення — взагалі дуже сумнівна річ. Якби Спаситель узагальнював, то що сказав би Він апостолам після Свого воскресіння? Адже вони покинули Його під час страждань. Петро, найвідданіший апостол, тричі Його зрікся. Господь мав би, виходячи з цієї логіки, оголосити всіх апостолів зрадниками, а Петра взагалі піддати негайному засудженню!
Якби Господь узагальнював, то не запитував би Лота багато разів, чи є в Содомі й Гоморрі праведники, шукаючи привід не піддавати покаранню ці осередки гріха.
Якби Спаситель узагальнював, то чи прийшов би Він взагалі на землю врятувати рід людський, де майже не було тих, хто вів праведне й чисте життя?
Але саме до грішників — хворих, немічних, недосконалих, недолугих — прийшов Спаситель, а не до гордовитих і пихатих, не до фарисеїв і книжників. У притчі про митаря і фарисея Господь вчить не засуджувати людину, якою б вона не була. Бо коли ти думаєш зі зневагою: «Дякую Тобі, Боже, що я не такий, як оцей грішник», ти з праведника миттєво стаєш фарисеєм.
Яніна Соколова та її співрозмовник під час ефіру постійно наголошували, що віруючі УПЦ — терористи, вороги й тому подібне. Роблячи це з позиції суддів та функціонерів, використовуючи мову ненависті, звинувачуючи мільйони людей у непатріотизмі, зрадництві, байдужості до потреб ЗСУ, поранених, біженців і взагалі всіх жертв війни.
І це є неправдою. УПЦ надає величезну соціальну та гуманітарну допомогу воїнам ЗСУ та інших силових структур, усім, хто постраждав від агресора.
***
Хто взагалі надає право комусь у нашій державі привласнювати монополію на патріотизм? Хто надає право з трибун та телеекранів виносити позасудові вироки, відбирати в незаконний спосіб у віруючих храми, Лаври та монастирі задля передачі іншій конфесії? Хто надає право чинити це беззаконня іменем народу, нібито маючи на це мандат від суспільства?
До речі, саме іменем народу більшовики прикривали й виправдовували свої злочини, створивши один із найжорстокіших антинародних режимів в історії людства. Саме пропагандистські маніпуляції «іменем народу» дозволили Сталіну знищити мільйони людей під час Голодомору й масових репресій. Олександр Твардовський писав: «И стал народ врагом народа, а он один народом стал».
Радянські чиновники виправдовували ліквідацію Києво-Печерської Лаври в 1961 році широким суспільним запитом. Через постанови сільських і міських рад або трудових колективів у СРСР відбувалося масове закриття й знищення храмів та монастирів. Наприклад, у часи «відлиги» Хрущова, який сам засудив культ Сталіна, було знищено понад 5 тисяч тільки православних храмів, не кажучи вже про інші конфесії!
Про ті драматичні події міг би багато розповісти пан Віктор Єленський, відомий релігієзнавець, адже він тоді належав до функціонерів радянського Комітету у справах релігій. Призначенням цього органу й були утиски віруючих у СРСР. Тепер йому довірено втілювати в життя нинішню політику в релігійній царині: вже декілька місяців він очолює Державну службу з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС).
Як зараз почувається під орудою ДЕСС свобода совісті в Україні, бачить увесь світ.
***
Повертаючись до питання впливу влади на людину та її свідомість, згадую, яка незбагненна зміна сталася з паламарем УПЦ Петром Порошенком. Опинившись на вершині владної піраміди, він розпочав дії на знищення своєї Матері-Церкви, в якій зростав як християнин. Він і досі активно використовує мову ненависті щодо УПЦ, звинувачуючи її у відсутності патріотизму, в антидержавницькій діяльності та в інших смертних гріхах. Хоча виходить, що й він, будучи досить довгий час вірянином і спонсором УПЦ, був причетний до цієї, як він сам говорить, «злочинної діяльності».
Влада, як бачимо, має властивість ментально змінювати носіїв скіпетрів і булав. Водночас вона змінює не тільки окремих осіб, але й цілі панівні групи та спільноти. Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Михаїл (Рогоза) та частина єпископату, прийнявши в 1596 році Брестську унію, стали жорстокими гонителями власної пастви, яка залишилася вірною православʼю. Отримавши великі привілеї від короля, вони зовсім відірвалися від народу і фактично розпочали боротьбу з ним.
Репресії проти «схизматиків» змусили нащадків князів Острозьких, покровителів православʼя, не лише зріктися віри свого славного роду, а й зробитися переслідувачами та катами тих своїх підданих, хто не зрадив прадідівської віри. Але статус панівної конфесії, яку отримала унія в Речі Посполитій, репресії всього державного апарату проти православʼя не допомогли їй у бажанні тотального знищення тієї конфесії, що потрапила в немилість. Цей релігійний конфлікт став драматичною подією в історії Речі Посполитої та мав для неї дуже негативні наслідки.
***
Існує вислів: «Абсолютна влада розбещує абсолютно». Романтики більшовицької революції, знісши трон Романових та оголосивши своєю доктриною диктатуру пролетаріату, потім зробили цих нещасних пролетарів рабами, а собі привласнили небачені навіть російськими імператорами тоталітарні функції.
У державах з демократичним устроєм подібних політичних метаморфоз не буває і не може бути. Але спокуси залишаються… На владному Олімпі дивним чином забуваються передвиборчі обіцянки та зобовʼязання, лідери «бронзовіють» і перетворюються на монументи, відриваються від дійсності та від народу, якому присягалися.
Так сталося з Путіним. Прийшовши до влади як нібито демократ, він потім зламав Конституцію власної країни, узурпував владні повноваження, знищив опозицію. Раніше він неодноразово заявляв, що Крим є територією України. Потім анексував його і на додачу розв’язав війну на Донбасі. Відчувши безкарність, розпочав повномасштабну війну проти всієї України.
Однак тепер цей виклик всьому світовому устрою не пройде дарма ані йому, ані його панівному класу чиновництва й олігархату. Ані всьому народу Росії, що викохав такого страшного тирана.
***
Метаморфоза сталася також і з Януковичем після перемоги на виборах. Він змінив Конституцію України, наділивши себе великими повноваженнями. Відчуваючи безкарність, Янукович почав переслідувати опонентів, займатися масштабним рейдерством. Одначе вільний і незламний народ України дав йому відсіч на Майдані.
Протестувальники на Європейській площі Києва представляли тоді всі верстви суспільства, всі конфесії України, в тому числі й УПЦ. Хоча вважається, що УПЦ сама мала тоді якісь привілеї та «панівний» статус. Однак ці твердження дуже легко спростувати. Наприклад, ніхто тоді на користь УПЦ не відбирав храми в інших православних конфесій, місцеві ради тоді їх не забороняли.
Маркером справжнього ставлення Януковича до УПЦ, вірянином і «захисником» якої він представлявся під час виборів, стали спроби його брутального втручання в церковне життя, намагання підкорити та перетворити Церкву на свою кишенькову структуру, змістити Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана).
Непохитна вірність Предстоятеля канонам, що забороняють чинити будь-які дії в Церкві під тиском влади та інших нецерковних важелів, не дозволила узурпаторові втілити гріховні наміри в життя. Дуже хворий і немічний владика Володимир виявився сильніший за всю могутню владну машину!
УПЦ в ті важкі роки показала, що не допустить жодних вовків у кошару Божого стаду. Що ані президент, ані правляча когорта ніколи не будуть диктувати свої умови Церкві — всупереч Божим законам та Конституції України.
***
Президент Порошенко, який на хвилі Майдану переміг у першому ж турі, не зміг уникнути деяких помилок попередника. Його тиск на нашу Церкву був ще більш шаленим і брутальним. Він використовував до УПЦ не лише мову ненависті — всі його дії щодо нашої конфесії можна назвати політикою ненависті.
Одначе й цей новий «наїзд» державної машини на УПЦ майже не спричинив їй шкоди. Навпаки, ця політика завдала шкоди самому Порошенку. Він, обираючись на другий термін, отримав катастрофічну поразку.
Зараз УПЦ знов «тримає удар», не піддаючись шаленій протидії чиновників Мінкульту, ДЕСС та нардепів із деяких політичних кіл. Цю конфесію не в змозі похитнути ані рішення деяких місцевих рад та мерів міст, які її забороняють всупереч закону та відбирають церковні землі, ані дискредитаційна пропаганда ЗМІ, що використовують риторику ненависті й вимальовують з УПЦ образ ворога.
Серед цих ЗМІ чільне місце посідає «5 канал». Співробітники «Пʼятого» — професіонали. Вони добре знають закони, але, відчуваючи безкарність, дозволяють собі порушувати їх. Як і можновладці, що стоять за деякими засобами масової інформації та проводять політику ненависті щодо УПЦ. І хоча не лише Конституція України забороняє розпалювати релігійну ворожнечу, порушувати свободу совісті і права людей — це категорично не сприймається і всіма міжнародними правозахисними структурами, — проте правоохоронні органи та суди не поспішають реагувати на порушення законності.
Безкарність породжує вседозволеність. Одначе закони України ніхто не відміняв — вони продовжують діяти навіть під час воєнного стану, коли демократичні норми звужено з причин повномасштабної війни проти нашої України, яка залишається правовою демократичною європейською державою й неухильно прямує до членства в сімʼї європейських та євроатлантичних спільнот.
Кожна з цих та інших світових структур, кожна з держав демократичного устрою ставить верховенство права, дотримання свободи совісті та інших прав людей, принципи народовладдя і демократії в основу фундаменту своєї політики.
***
Саме тому ми, громадяни України, приналежні до Української Православної Церкви, спокійні та впевнені у своїх діях. Наша опора — законодавство України та фундаментальні базові засади світового співтовариства. А також — гаряча любов до своєї Батьківщини, щирий і жертовний патріотизм, всебічна участь у боротьбі з російськими агресорами, активна громадянська позиція. І головне — відданість Христу та Його благодатним і непохитним законам, якими ми керуємося в нашому житті.
Тим, хто говорить до нас мовою ненависті, проводить щодо нас політику ненависті та порушує наші права, ми відповідатимемо мовою законів. І — мовою любові. Так вчить Христос. А для нас, Його послідовників, заповіді Божі є головним кодексом мислення й життя.
