Рік тому ми писали про те, як наші храми та домівки палають від російських снарядів. Питали у вірян, як не зійти з розуму, коли через війну втрачаєш усе, а потім… знову втрачаєш.
Сьогодні наша Церква продовжує потерпати від ударів — спричинених уже не тільки росіянами, а й своїми. Там храм відібрали, там — підпалили, там — знесли. І реалії такі, що з цим треба вчитися жити.
Для когось із вірян УПЦ те, що коїться сьогодні, неочікувано. Та, на жаль, деякі наші брати та сестри не перший рік знають, що таке бути чужими серед своїх. Саме до них ми звернулися за підтримкою та надією, яких потребує сьогодні, мабуть, кожен в УПЦ.
Вірянин Української Православної Церкви з Івано-Франківська декілька тижнів тому залишився без кафедрального собору, а рік тому побачив руйнування храму, який відвідував протягом 30 (!) років. Як він із цим живе і що порадить тим, хто відчуває тривогу, розгубленість і розпач?
Ми не називаємо імені співрозмовника заради його безпеки.
— Перед Великоднем Івано-Франківськ залишився без останнього храму Української Православної Церкви. Що відчуває православна людина, яка більше не має де молитися, причаститися? Що у вас на серці?
— Коли в мене стаються подібні критичні події в житті, я користуюсь певними психологічними техніками. Деякі з них взяв з базового курсу позитивної психотерапії, який закінчив у 2019 році (використовую це зокрема у своїй роботі). От і тепер я одразу застосував позитивну реінтерпретацію.
Сталася якась подія або макротравма (а для мене захоплення собору – це макротравма, адже я залишився вже без другого храму). Я взяв аркуш паперу та написав заголовок: «Християнин без храму». Розділив сторінку на дві половини. Ліва колонка – мінуси: що я втратив, які мене обурюють почуття. Права половина – плюси: що позитивного відбулося в моєму житті після втрати храму.
Я вам прочитаю все: і те, що одразу написав, і те, що продовжую дописувати (бо плюсів усе більшає, як не дивно). Отже, мінуси:
- я бездомний;
- душевна порожнеча;
- обурення від несправедливості;
- беззахисність;
- гнів на адресу гонителів;
- люте неприйняття ситуації.
Це те, що було в перші дні після того, як у нас захопили собор. Тепер плюси, які я з цієї травми виніс:
- надія, що Господь не залишить;
- зміцнилася віра;
- якщо женуть, значить, ми з Христом;
- почав більше молитися, більше читати Біблію;
- став більш зібраним;
- мобілізувався до духовних подій, які ще будуть попереду, я певен;
- опрацьовую такі необхідні чесноти, як терпіння та прийняття.
А ще я по всіх цих пунктах шукаю у Святому Письмі відповідні цитати. Що пише премудрий Соломон про терпіння? «Терпелива людина краща за сильну, а хто панує над гнівом, кращий від того, хто здобуває місто» (Прип. 16, 32). Отже, будемо орієнтуватися на премудрого Соломона.
Далі. «Гніваючись — не грішіть» (Еф. 4, 26). Не зовсім розумію цей вірш, бо я у всьому согрішаю, коли гніваюсь. Але будемо намагатися наслідувати Екклезіаста: «Не поспішай палати гнівом у твоєму дусі, бо гнів спочине в подолі беззаконних» (Еккл. 7, 9).
А пояснення всіх цих подій я знайшов у Євангелії від Іоана: Але надходить час, — і вже тепер він є, — коли правдиві поклонники будуть поклонятися Отцеві в Дусі та істині, бо Отець шукає Собі таких поклонників (Ін. 4, 23). Це – про тих, хто поклоняється «не в рукотворному храмі». А ще апостол Матвій закликає християн: будьте мудрі, як змії, і невинні, як голуби (Матв. 10, 16). Такими і стараймося бути.
— Просто готова інструкція щодо збереження психічного здоров’я для християнина УПЦ сьогодні.
— Так, адже дехто з християн після захоплення храму впав у розпач. От у нас у соборі була громада як велика сім’я — тепер такої немає.
— Взагалі?
— Священників нашої Церкви у місті небагато, і за ними, я певен, слідкують. Тому ми збираємось, але таємно.
— Правда, що за таких умов більше відчувається благодать?
— Можливо. Було так, коли в нас забрали перший храм, ще рік тому. Концентрація благодаті на нашій громаді дійсно відчувалася. Так само було й сьогодні, наприклад, коли ми збиралися на молитву.
Це немов зібрання рідних одне одному людей, яких вигнали з хати, а ми знайшли інший притулок і там зустрічаємося. Тому що ми – рідня! І цього від нас ніхто не відніме. Наші жінки так плакали…
Не знаю, чим і про що думають наші гонителі. У них свої проєкти, у нас — наш Господь Іісус Христос, Який, звісно, сильніший за їхні проєкти.
— Як сталося, що без храмів УПЦ залишилась уся Івано-Франківщина?
— Ми завжди були тут чужі, від часів, коли впала імперія СРСР. Є навіть фільм про те, як почалися захоплення храмів у 1989-90 роках. Священник там говорить, що Івано-Франківська єпархія була друга за кількістю приходів на той час (мала понад 1000 парафій і 400 священників!). Під час перебудови, коли Горбачов з візитом відвідав Папу Римського Іоанна Павла ІІ, на Західній Україні почалися масові захоплення храмів греко-католиками. Вони керувалися тим, що то спочатку були їхні храми, а потім Совіти прийшли та відібрали в них церкви. Хоча деякі храми були збудовані ще до утворення унії.
Отже, менталітет тут католицький, на Західній Україні православних мало. Тому ми тут чужі, і до нас відношення, як до негрів в часи апартеїду. До того ж, почалася повномасштабна війна, і хто ж її почав? Путін, а всі знають, що наша Мати-Церква – в Росії, отже, почалися утиски і проти на нас.
Донедавна в нас було два храми, а в області – близько 30. Найпершими позакривали храми в селах. Найважче дісталося нашим братам та сестрам саме там, бо в селах усі всіх знають. У Верховині священники мусили взагалі виїхати з села, бо там їх погрожували вбити. У Верховинському районі постраждала одна матушка. Багато священників із районів поїхали: хто за кордон, хто на схід України. Деякі храми насильно переоформили в ПЦУ.
— Що зараз із вашим кафедральним собором? Служби правляться?
— Наші були там та розповіли, що служби в соборі відбуваються. В одну з минулих неділь, перед Великоднем, там нарахували 20-25 осіб (кафедральний собор силоміць захоплено й переведено у користування ПЦУ. — Прим. ред.)
У будні я там подекуди проїжджаю та нікого не бачу, на подвір’ї пусто, ворота зачинено. А в нас там було життя! Ми годували обідами людей без домівок, вимушених переселенців. Чи роблять там щось подібне зараз – не знаю, з часом усе побачимо.
— Ви пережили не лише захоплення собору, але й фізичне знищення вашого попереднього храму, Спасо-Преображенського. Розкажіть про цей досвід, будь ласка.
— Я прийшов у Спасо-Преображенський храм у 1992 році. Уявіть: його зачинили в лютому 2022 року, тобто тут минуло 30 років мого життя! Втрата храму стала для мене дійсно макротравмою, якщо говорити мовою психології. (Макротравма – це значуща подія в житті людини, яка потребує від неї вияву різноманітних особистісних якостей, що сприяють адаптації до змінних умов. — Психологічний журнал №3/2019).
Привели мене до храму пошуки сенсу життя. Так сталося, що я розлучився з дружиною, втратив опору. Стовідсотково впевнений, що Господь привів мене до православної віри, аби я став на ноги та мав міцний фундамент у житті.
Ішов я до істини різними шляхами. Вивчав ангі-йогу та інші релігійні течії. Рік перед тим, як знайшовся Спасо-Преображенський храм, я ходив на служби до храму Покрови Божої Матері УАПЦ. Кажу «ходив», бо коли кажуть «ходжу в храм», то це не про віру. А от справжній християнин, вважаю, приходить у храм, щоб спасатися. Тоді він каже: я молюся в цьому храмі. Так от, я почав молитися – справжньою християнською молитвою — з 1992 року, коли зустрів протоієрея Михаїла Шувара, Царство йому Небесне.
Отець Михаїл свого часу виїхав в Італію, там працював, щоб добудувати свій храм, який він почав зводити в селі Конюшки Рогатинського району. Там стоїть такий величний, гарний храм в ім’я Архистратига Михаїла УПЦ (до речі, зараз він закритий, бо громада вирішила краще його закрити, ніж би його захопили). Батюшка своїми зусиллями, своїми трудами таки закінчив будівництво. У 2009 році він, на жаль, раптово помер через інсульт, і ми втратили такого прекрасного священника. Він вплинув на мій світогляд найбільше: з його проповідей і бесід я зрозумів, що таке християнство.
— Отець Михаїл був настоятелем і нині знесеного Спасо-Преображенського храму?
— В 1992 році Спасо-Преображенській громаді УПЦ місцева влада під храм передала приміщення колишнього дитячого садку по вулиці Чорновола, 6 (саме цей храм знесли в лютому 2022 р. — Прим. ред). Коли я познайомився з отцем Михаїлом, який був там настоятелем, він мене запросив на службу. Я прийшов і всією душею відчув одразу, що це — те місце, яке я шукав, тут мені добре. І лишився.
Потім я познайомився з другим священником храму, ієромонахом Адамом (тепер архімандрит Амфілохій). До нього я теж підходив, щось питав із Біблії. Він у той момент порався по господарству біля храму і тим не менш все кинув, сів зі мною, почав розтлумачувати кожен вірш того уривку з Євангелія, який був мені незрозумілим. Він просидів зі мною майже годину, ми розмовляли, сперечалися. Після того я зрозумів, що в цьому храмі служать Істині. А Істина — це Христос.
Ти підходиш до людини, і вона проявляє до тебе цікавість та любов… Такого зі мною не було в жодному іншому храмі, в жодній іншій громаді. Так я почав ходити молитися в храм на вулиці Чорновола, потім мене благословили читцем, і з середини 90-х я вже читав Часи, Апостол. До закриття храму я був читцем та співав у хорі.
Перші потужні гоніння трапилися в 2007 році. Є документальний фільм одного вірянина нашої громади, там також розповідається, що в 2007 році були спроби відібрати у нас цей храм і віддати УПЦ (КП). Щось у них там не зрослося. А у ЗМІ наполягали, що наше приміщення треба віддати департаменту освіти, щоб там зробити центр для дітей з вадами опорно-рухового апарату.
Зусиллями нашого владики, архієпископа Миколая, та юристів ми відстояли наш храм. Зробили капітальний ремонт у приміщенні, прикрасили його, поставили купол і три хрести. Мабуть, Господь побачив, що ми слізно молимось, і лишив нам цей храм. Потім змінювалися мери, влада, але все одно ми були як бельмо на оці. Певно, тоді ще час не прийшов, і нас лишили у спокої, ми тихенько собі молилися.
Храм забрали 7 лютого 2022 року. Ми знали, що прийде комісія, що буде описувати майно, тож відслужили останню Літургію, вивезли ікони в храм Різдва Христового. Сперечалися з комісією, що руйнувати храм не можна. Але це самий центр міста, ласий шматок для забудовників… Думаю, там буде багатоповерхівка. Але поки що руїни так і стоять.
— Якось не по-людськи все…
— Не було діалогу між громадою і владою міста. Ми скільки намагалися налагодити цей діалог, але все марно. Я сам ходив до трьох мерів. У 2007 році ми наводили свої аргументи, щоб нам надали місце для будівництва нового храму. І тоді, як і зараз, нам в очі сказали, що «московського патріархату не має бути в Україні». Це була розмова через глуху стіну. Немає адекватного ставлення до потреб громадян України, є лозунги та політика.
Влада, якщо вона демократична, якщо хоче увійти в європейську спільноту, має дотримуватись європейських конвенцій. Цього в Україні сьогодні немає. Є відкрите гоніння на одну Церкву — УПЦ.
— Як до цього ставитися?
— Не зациклюватись на негативних аспектах цієї проблеми.
Події навколо УПЦ — це певний стрес для вірян. Застрягання в стресі може призвести до дистресу, а це в свою чергу веде до неврозу. Якщо невроз не лікується, може розвинутися психічне захворювання. Тому єдиним захистом від такого розвитку подій є цілковите сприйняття реалій сьогодення як Промислу Божого над вірними Єдиної Апостольської Церкви.
Знаходимо підтвердження у Святому Письмі і звертаємося до Євангелія від Іоана (10 глава, вірші 16-22): Ось Я посилаю вас, як овець поміж вовків. Тому будьте мудрі, як змії, і невинні, як голуби. Та стережіться людей, бо видаватимуть вас на суди і по своїх синагогах будуть вас бичувати; поведуть вас заради Мене до володарів і царів для свідчення і їм, і язичникам. Коли ж видаватимуть вас, не журіться, що і як казати: дасться вам у ту хвилину, що казати, бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого, Котрий говорить у вас. Брат брата видаватиме на смерть і батько дитину; і повстануть діти проти батьків, і вбиватимуть їх. Вас будуть усі ненавидіти за Моє Ім’я, але хто витерпить до кінця, той спасеться.
На цьому має ґрунтуватися наша віра, щоб нам не впадати у відчай.
Знаєте, на початку цих останніх подій були в мене такі думки: чому Предстоятель не дасть нам команду на активний супротив діям влади? Ні. Наш Предстоятель і Священний Синод вирішили піти шляхом Христа. І наша Церква йде на заклання. Тому що без Розп’яття нема Воскресіння.
— Що від нас залишиться?
— Живу на Франківщині, тому можу судити лише про наш регіон. Залишаться острівки вірних УПЦ, які будуть вдома молитися, звершувати Літургію, причащатися та спасатися. Хто слабший – перейде в ПЦУ або у Греко-Католицьку Церкву.
— Як щоденно повертатися в суспільство, яке тебе відштовхує? Чи ви виказуєте, що ви парафіянин УПЦ?
— Знову ж таки – будьте мудрі, як змії. На роботі я добре виконую поставлені завдання. Мої релігійні погляди не мають жодного відношення до моїх посадових обов’язків.
Серед знайомих, хто має розсудливість, той висловлює співчуття, жалкує, що не може мені нічим допомогти через сьогоднішню державну політику. А хто кипить ненавистю до нашої Церкви… Я, користуючись термінами психології, від токсичних людей дистанцююсь. З тими, хто нас ненавидить, намагаюся не спілкуватися.
— Що порадите вірянам з інших міст, які зараз опинилися в такому ж становищі, як і ваша громада: без храму та надії на людську справедливість?
— Своїм братам і сестрам, які розуміють, що таке Церква, я бажаю триматися двома руками свого канонічного священника, своєї громади, з якою молилися у храмі. Бо Церква – це не стіни, це зібрання вірних. І цю спільноту треба зберегти. Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них, — так заповідав нам Господь наш Іісус Христос.
І нічого не бійтеся. У Новому Завіті цитата «не бійтеся» сказана 365 разів – на всі дні року. Не варто боятися, тому що нашу віру (якщо вона дійсно є в серці) ніякими репресіями, ніякими захопленнями храмів ніхто не забере. Нехай вона буде з вами – ваша віра в Господа Іісуса Христа, в Його Церкву.
Єднатися треба, триматися одне одного. Такі часи тепер, що без допомоги ближнього ми не виживемо. Одному залишатись дуже важко. Якщо є поряд з тобою християни-однодумці, тоді такою групкою можна спасатися. Неважливо, 10 вас чи 200 людей. Головне — допомагати одне одному.
Думаю, ці важкі часи минуть, і ще буде Православ’я на нашій Україні. Тож тримайтесь, брати і сестри, один за одного в лоні Святої Соборної і Апостольської Церкви, яку заснував Господь наш Іісус Христос, Йому слава во віки віків. Амінь.
