Безправ’я починається з малого — саме такі думки виникають, коли переглядаєш це відео з місцевого телеграм-каналу «Івано-Франківськ 24/7».
Але щодо Івано-Франківська начебто і немає підстав говорити про безправ’я. За два тижні до повномасштабної війни тут закрили і знесли (!) передостанній в обласному центрі храм Української Православної Церкви — за рішенням суду. Після 24 лютого з різних приводів влада закрила всі церкви та монастирі УПЦ в області.
А зараз… Це ж народ вимагає «звільнити місто» від «московського патріархату».
Та коли читаєш історію парафіян останнього в області діючого храму УПЦ, чомусь бачиш у всіх цих подіях тільки безправ’я. Невже завтра, у вівторок, 28 лютого, містяни прийдуть і виженуть парафію з побудованого нею на пустирі кафедрального собору?
***
Телеграм-канали, новинні сайти та сторінки блогерів Івано-Франківська рясніють повідомленнями: «28 березня, о 15:00 за адресою вулиця Довженка, 2 відбудеться офіційне звільнення церкви московського патріархату та її передача під управління Українського патріархату. Усе відбудеться в рамках чинного законодавства і не порушуватиме його». Йдеться про кафедральний собор на честь Різдва Христового Української Православної Церкви – останній діючий храм УПЦ не тільки в Івано-Франківську, але й в області.
Загалом православ’я сьогодні не є характерним для Прикарпаття та самого Івано-Франківська і поступається Українській Греко-католицькій Церкві (яка тільки в Івано-Франківській ОТГ нараховує 59 релігійних громад).
Через напружені події в релігійному житті на початку 90-х віруючі Української Православної Церкви залишилися без жодної культової споруди. Адже частина храмів була передана відновленій УГКЦ, а інша – новоствореній УПЦ КП.
Тоді, завдяки 40-денному голодуванню віруючих УПЦ, міська рада виділила в оренду аварійне приміщення колишнього дитячого садочка на вулиці Чорновола, 6 (Івано-Франківськ) під молитовний будинок. Понад 30 років тут діяв Спасо-Преображенський храм. Його історія закінчилася рік тому, але про це я розповім трохи пізніше.
Маленьке приміщення не вміщало всіх віруючих. У середині 90-х, після довгих клопотань, міська рада виділила земельну ділянку на вулиці Довженка, 2 під будівництво нового храму. Для розуміння: відведена земельна ділянка знаходиться на околиці міста, а на її території проходить висковольтна лінія, що ускладнює можливості її використання.
Зараз тут уже окремий мікрорайон. Зусиллями священників і віруючих зведений храм на честь Різдва Христового, облаштовано територію, щодня тут звершуються богослужіння.
Таким чином на території міста до 2022 року діяло всього два храми УПЦ.
За два тижні до війни, після багаторічних судів, відбулося примусове виселення релігійної громади Спасо-Преображенського храму. У наступні кілька днів домовий храм був знесений, зараз на його місці занедбана ділянка.
Найбільш боляче згадувати зловтішання у ЗМІ: зносіть пошвидше, щоб не мали куди повернутися. Та тоді ми ще не знали, що це тільки початок.
***
24 лютого 2022 року поділило життя всіх нас, українців, на «до» і «після». Незалежно від конфесії, хоч зараз багато хто говорить по-іншому.
Через кілька днів після початку війни ми, парафіяни храму Різдва Христового, із публічного звернення мера Івано-Франківська дізналися, що за рішенням парафіяльних зборів наша релігійна громада та храм переходять у ПЦУ. Єдина проблема в тому, що ніхто з нас, віруючих та духовенства, не були учасниками тих зборів та не знали про їх проведення.
Попри вперті заяви мера та журналістів, громада храму не приймала рішення про перехід у ПЦУ, що засвідчила 496 підписами на зборах, де підтвердила вірність УПЦ на чолі з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм. Однак, як з’ясувалося згодом, на основі 27 підписів (!) невідомих нам людей влада здійснила перереєстрацією нашого храму під юрисдикцію ПЦУ. За їхньою логікою, всі ми, починаючи з тих, хто закладав перші камені цього храму, і закінчуючи тими, хто сьогодні щоденно дбає про нього – захопили чуже майно.
Для повноти картини додам, що в перші місяці війни під різними приводами та різними методами були зачинені всі (!) храми УПЦ в Івано-Франківській області.
Поки триває слідство та суди, в соцмережах та ЗМІ ледь не щодня з’являються заклики позбавити нас нашого останнього храму. Цікаво, що інформація про «московських попів» подається так, ніби тут служать іноземці, а віруючих зовсім нема. Хоч насправді всі священники — українці, до того ж уродженці якщо не Франківська, то навколишніх міст і сіл, а недільні та святкові богослужніння збирають повний храм людей.
Цього вівторка, 28 березня о 15.00, з подачі блогерів та громадських активістів до нашого храму знову збираються прийти, щоб «офіційно звільнити його від московського патріархату». А насправді одні містяни, повіривши міфам та не перевіривши їх, прийдуть виганяти з храму таких же містян. Таких же містян, які крім всіх скорбот війни мусять переживати ще одну велику скорботу – страх залишитися без Літургії та Таїнств.
Очікувано, що будуть матюки, крик і, напевно, фізична сила, бо кілька місяців тому до нашого храму вже приходили ці люди. Але з милості Божої тоді вони пішли ні з чим.
Так, кожен із нас із комфортом міг би змінити юрисдикцію. Але для чого було терпіти тавро «неправильних православних українців» стільки років? Бо в нашому регіоні, на жаль, у тих чи інших формах ця неприязнь існувала навіть тоді, коли інші єпархії УПЦ жили безхмарно.
Думаю, більшість із тих, хто хотів піти, вже пішли. Ну і з моральної точки зору: а яка внутрішня мотивація такої зміни юрисдикції? Часом, не те, що Церква, яка хрестила мене і моїх дітей, стала різко непопулярною?
Спеціально для Діалог.ТУТ — парафіянка кафедрального собору УПЦ в Івано-Франківську
