До чого призводить ворожнеча між православними в Україні?
Це реальна історія дітей священника, розказана старшою донькою. Ім’я нашої співбесідниці ми не розкриваємо, аби не наражати її сім’ю на плітки і цькування.
Ми в селі говорили найбільш чистою українською мовою, але при цьому завжди були «москалями»
— Мої батьки родом із заходу України, але тато вирішив вступати в Чернігівську духовну семінарію, і після висвячення його направили на парафію в цьому регіоні, де я й народилася. Тому я не можу назвати якесь конкретне місце своєю малою батьківщиною, бо я «звідусіль потрошку».
Усі мої родичі на західній частині України, а виросла й закінчила школу я на півночі. І це насправді дуже різні регіони: і ментальність, і ландшафт дуже відрізняються. Тому коли мені кажуть «додому», навіть не можу сказати, що це саме те село, в якому я зростала.
— А твоїм батькам легко було адаптуватися до нового місця?
— Нелегко. Село, де служить мій тато, має велику історію. Там були весь час різні націоналістичні рухи. Здавалося б, мої батьки «бандерівці» ще ті, й, напевно, ми в селі говоримо найбільш чистою українською мовою, але при цьому ми завжди були «москалями». Тому що «московська церква».
Упереджене ставлення було з самого початку. В дитинстві, щоправда, я це не сильно помічала, а от у шкільні роки вже відчувалося.
— Тобто це не історія сьогоднішнього дня?
— Ні, так було завжди, але більш контрольовано. В якихось рамках. Не доходило до бійок чи погроз.
У школі до нас з братом, який зараз воює в Бахмуті, учителі постійно дозволяли собі якісь коментарі чи підколки. Мені більш пощастило, бо я добре вчилася й «чмирити» за оцінки мене було досить складно. Але брат натерпівся — можливо, через те, що гірше вчився.
Навіть коли він закінчив школу, поїхав у місто та вступив до академії, деякі вчителі між собою пліткували, як його от-от виженуть. Прям сиділи й цього чекали.
— Чи обговорювали ви з батьками в дитинстві ці моменти? Як вони коментували?
— Взагалі наша сім’я завжди жила якось окремо. По-перше, ми приїжджі й у цьому селі в нас не було ані знайомих, ані тим паче друзів. Одразу сформувалося ставлення до нас як до чужинців. По-друге, ми й ідеологічно не зовсім «підходили». Та батьки вчили нас більше читати, мати свою думку, цікавитися різною літературою. Не скажу, що вони зараз багато читають, але якось привчили до того, що я повинна мати власну думку і не соромитись її.
Коли вони переїхали в це село, там був лише наш храм УПЦ, який тато відновлював своїми силами. Він багато чого зробив там власноруч. Я теж, починаючи з 8-го класу, розписувала цю церкву зсередини і зробила мозаїку на воротах. До другого курсу я оформила практично весь храм, і, звісно, це було за символічну плату. Так, давали щось «на шоколадку», і все.
Тобто було дуже багато докладено дуже багато сил, і крім цього ще велась просвітницька робота. Мій батько купував чимало книжок у церкву і часто розносив їх людям, роздавав просто так, безкоштовно. Звичайно, в основному православну літературу, однак люди читали та щось пізнавали.
Тепер у селі дві ворогуючі «фірми», які в усьому конкурують, навіть у волонтерстві
Тато ніколи не ставився формально до своїх обов’язків. Я бачила, що він завжди до всього підходить з душею, для нього це було принципово. Він досить така гарячкувата людина, яка якщо вірить, то робить це на всі 100%. Можливо, в чомусь він іноді перегинав палку, бо був досить категоричний. Напевне, якби він поводився м’якше, хитріше й міг маневрувати між різними думками, то гострих кутів було б менше.
Коли він почав служити в нашому селі, мені було 2 роки. Зараз мені 31, тобто практично вже 30 років він там. За цей час накопичилось чимало як його прихильників, так і критиків. Цікаво, що іноді одні переходять у табір інших.
Це навіть торкнулося нинішнього священника ПЦУ, який зараз служить у нашому селі, бо це колишній татовий, можна сказати, учень. Спочатку він просто допомагав у вівтарі, батько його всьому навчав, а потім пішов учитися до семінарії. Однак після навчання повернувся не в УПЦ, а пішов до київського патріархату. Тато, може, й засмутився, але ніяк не коментував.
Коли вже створили ПЦУ, ситуація дуже загострилася. Спочатку татовий колишній учень мав свою парафію в невеликому місті. Прихожан було мало, і, я так розумію, він вирішив повернутися до нас та ініціювати перехід громади до ПЦУ.
Почалась активна агітація навіть не стільки за створення нової громади — щоб було дві окремих парафії й люди могли обирати, куди їм ходити, — скільки проти УПЦ. По селі поповзли чутки, що мій батько розводить бардак у себе в церкві, що він в усьому неправий і всяке таке. Було дуже неприємно. Хоча б навіть з тої позиції, що все ж таки ти в чомусь маєш бути вдячний цій людині, бо ти звідси починав, і навіть якщо в тебе зараз інший погляд, необов’язково ображати.
Врешті-решт склалась якась нездорова ситуація і люди розділилися на два ворожі табори.
— Татову церкву, я так розумію, не забрали?
— Ні. Юридично в нас усе було досить грамотно зроблено. Навіть коли збиралися фіктивні збори, то це не діяло, тому що в нас була і секретар, і юристи, які заздалегідь усе правильно оформили. Насильно релігійну громаду перевести в ПЦУ не вдалося. Добре, що мій батько про це попіклувався.
Це не на жарт розізлило наших опонентів, але нічого з цим зробити вони не змогли, тому вирішили все ж таки просто існувати окремо. Вибрали місце, освятили його, поставили тимчасовий храм і звершують там богослужіння.
Тепер у нас у селі дві ворогуючі «фірми», які в усьому конкурують, і навіть у волонтерстві. Наприклад, якщо в нашій церкві плетуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки та збирають продукти, а від ПЦУ теж печуть пиріжки, то вони кажуть, що ми — «москвичі» і нічого брати від нас не потрібно. Все перетворюється на формат, хто більше, краще, вище.
І це було б навіть непогано — все ж таки користь армії ця конкуренція приносить, якби не доходило до особистих образ. У селі взагалі гостріше переживається, бо все дуже близько. Коли наша прихожанка з сапкою поле квітник біля храму УПЦ, а повз проїжджають люди і кричать їй якісь образливі слова, на мій погляд, це не зовсім цивілізовано. Й ігнорувати таке важко, тому що тобі з цими людьми жити в одному селі, часто хвіртка у хвіртку.
Тому останні роки я не дуже люблю туди приїжджати. Навіть викладаючи щось у соцмережі, буду довго думати, щоб не спровокувати якісь додаткові плітки і не зробити гірше своїй сім’ї. Бо на тебе підписано ледь не все село, а там тільки дай привід.
Брата знімали ТСН у прямому ефірі, люди бачили, але все одно кажуть, що він воює за Росію
У моїх батьків окрім нас із братом ще троє дітей, взятих під опіку. Перших двох взяли, ще коли я закінчувала 11-й клас. Мій рідний брат, який зараз служить у Бахмуті, молодший від мене на кілька років. То батьки подумали, що от ми виростаємо і нас скоро відпускати, а місця в хаті багато, їжі вистачає, тож якщо ми не будемо проти, то вони візьмуть діток з дитбудинку. Ми були не проти.
Так на цьому ґрунті пішло стільки пліток! Що тато з мамою взяли дітей, щоб отримувати гроші від держави, що ми з них знущаємось і так далі. Знову ж таки, у школі упереджене ставлення до дітей також відчувалось.
Потім народилася моя молодша сестра і нещодавно батьки взяли ще хлопчика-переселенця з Луганщини. Щодо долі його тата з мамою я деталей не знаю, але ситуація така, що він не встиг побувати в дитбудинку й соціальні служби попросили моїх батьків забрати його, щоб не псувати дитині життя. Тепер нас стало ще більше. А от чи поменшало пліток і пересудів? Ні.
Це ніби й дрібниці, але для дітей, та й для моїх батьків, це досі боляче, хоча здається, що мали вже звикнути. Зараз, наприклад, сестра, яка була взята на опіку, живе зі мною в Києві. Вона вступила на навчання, а в селі ходять плітки, що її вигнали з коледжу за п’янку. Це морально важко для дитини, бо вона і так мала складне дитинство. Дівчина тільки починає ставати на ноги, навчання й без того непросте, тож навіщо розпускати такі чутки — мені це незрозуміло.
І все через те, що вона зростає в сім’ї священника «московської церкви».
Узагалі, через все це розділення людей до церкви стало ходити набагато менше. А раніше було більше, ніж в сусідніх селах. Думаю, люди бояться осуду і врешті-решт не хочуть ходити нікуди.
Я коли зараз приїжджаю в село, навіть від своїх друзів відчуваю дистанцію. Коли йду до когось у гості, чую, як потім їм дзвонить мама, коли я десь відійшла, й питає: «А хтось бачив, що до тебе заходила така-то й така-то?» Дехто зі мною не вітається. Хоча в селі так не прийнято.
З батьками можуть не тільки не вітатися, а ще і крикнути щось навздогін. А зі мною можуть просто зробити вигляд, що мене немає.
— Але ж ти говориш, що твій брат зараз воює в Бахмуті. Він пішов добровольцем чи його призвали? Невже це не змінило ставлення до твоєї сім’ї?
— Він пішов добровольцем. Десь, напевно, наприкінці березня — на початку квітня минулого року. І сказав, що вже воює, тільки тоді, коли його перед дев’ятим травня відправили на передову.
Ми не знали. Він спочатку поїхав на Буковину до родичів, відвіз свою дівчину до кордону. Побув там якийсь час і сказав мамі, що повертається в Харків. Я така: «Ну добре», але не здогадалась одразу, що в нього є наміри піти служити.
Потім він мені розказав і попросив: «Тільки мамі не кажи». Це той випадок, коли тобі від росіян не так страшно отримати, як від мами. Вона в нас добра, але її не можна хвилювати.
Він піхотинець, спочатку був на Харківщині, в добровольчому батальйоні. У нього досить хороше командування, і я думаю, він добре зробив, що пішов саме туди. В той момент він ще міг вибирати. Бо набагато гірше, коли тебе вже відправляють куди відправляють.
У батальйоні, де служить мій брат, досить бережне ставлення до людей. Хоча за необхідності, звісно, бувають і на складних завданнях. З грудня вони в Бахмуті, а нещодавно він зі своєю бригадою навіть потрапив там в оточення. Але загалом більш-менш нормально. Брат тримається.
До речі, він мені сказав, що вже в Бахмуті, тільки перед новим роком і знову ж таки по секрету, щоб мама не знала. А вона дізналася від людей з села, в яких хлопці теж у Бахмуті і бачили його там.
Брата не раз знімали військові журналісти, блогери на Харківщині і прямо там, у Бахмуті. Його знімали ТСН і показували в прямому етері. Люди в селі його бачили по телевізору, є очевидці, які розповідають, що він у Бахмуті, але знаєте яка реакція? Люди говорять, що він воює за Росію і просто іноді перебігає на нашу сторону.
І що тут можна сказати? Що в декого немає якоїсь адекватної логіки й елементарного бажання критично мислити?
— Як думаєш, що ще провокує ось таке схиблене сприйняття? ЗМІ?
— Так, ЗМІ добре підігрівають. Це й раніше було, але останній рік іноді вже виходить за всі рамки. Навіть той випуск 95-го кварталу, який мої батьки випадково побачили в новинах і просто присіли. Коли таке транслюється по телебаченню, це показує упереджене ставлення на державному рівні. Чого в такому разі ми можемо очікувати від звичайних людей?
Коли кажуть: «Як чуєте московський ізвод — паліть», ти при цьому не можеш не уявляти, як палять твоїх
— Ви з батьками обговорювали ці загострення після початку повномасштабної війни?
— Ой, так. У нас були навіть суперечки та сварки. Мені здавалося, що коли почалася повномасштабна війна, в чомусь тато перестане бути категоричним. Наприклад, зрозуміє, що і в нашій церкві є якісь помилки, є те, що варто змінювати. Що ми в чомусь теж були неправі. Але поки це не зовсім так і тато вважає, що в нас практично все було добре, правильно, і що це тільки ПЦУ погані. Це не говорить про нього як про погану людину, просто показує такий собі зріз — думку середньостатистичного священника і прихожан.
Ми дуже часто хочемо протиставляти одних іншим. А для мене ця ситуація в принципі не про християнство. Коли одні кажуть: «Нас більше, отже, ми кращі», а інші відповідають: «Ми більш патріотичні, значить, ми кращі», де там Христос?
Мене це все дуже похитнуло — так, що десь із півроку я не могла до причастя підійти в УПЦ. Усе тут мене коробило, але в інше місце піти причащатися я теж не можу. Була якась внутрішня боротьба — від того, що нам реально є що змінювати. Я це бачу і на прикладі своїх батьків, бо не в усьому з ними згодна.
Наприклад, позиція, що ми праві й будемо мучениками, мені не близька. Моя мама часто каже, коли щось погане відбувається: «Ну, значить, на те Божа воля. Треба молитись». Я не заперечую, що треба молитися, але паралельно треба ще й діяти! І коли вона каже, що на все Божа вол, це ніби перекладання відповідальності. Ти начебто говориш: «Бог, Ти винен в усьому, Ти й розрулюй, а я буду змирятися».
Виходить, що таким є сприйняття на рівні прихожанки і всієї церковної верхівки: «Будемо молитись, а воно якось собі там вирішиться». На жаль, ні. Або якщо й вирішиться, то не на нашу користь.
Треба і молитись, і діяти — одне не відміняє іншого. Якщо є такі глиби-молитвеники, як наш владика Онуфрій, то мають бути й менеджери, які можуть стати обличчям і голосом Церкви для сучасного світу, створюватимуть медійну картинку, яка зараз дуже потрібна.
Сучасний світ — поверховий. Він не дивиться, чи хтось там дійсно молиться, чи порядна людина. Це нікому не потрібно, великою мірою. Середньостатистичній людині не зрозумілі ось ці вищі чесноти. Тому було б добре, якби представники нашої Церкви вміли представляти її так, щоб не лише не компроментувати якимись необережними висловлюваннями, які потім впливають на звичайних священиків та прихожан, а й піарити її — в хорошому сенсі цього слова.
Чому мій батько має відбиватися від нападок, якщо все це може вирішитися нагорі? Разом із тим і його думка може стати менш категоричною — з подачі саме керівництва.
Мені б дуже хотілося, щоби ми всі врешті-решт дійшли згоди. Нам потрібно навчитися поважати іншу думку, прийняти той факт, що думка може бути у всіх різна, але ми можемо співіснувати. Необов’язково бути класним за рахунок «некласності» іншого. Можна бути класними вдвох, утрьох. Чому в нас така велика країна, а ми не можемо уміститися з усіма своїми поглядами на такій великій території?
Тут усім вистачить місця, уваги, прихожан, клієнтів. Це про здорову конкуренцію, а не «бандитську». У 90-х у нас в селі був тільки один перевізник, який возив у місто, а якщо з’являвся інший, то йому спалювали автобус. Сподіваюся, ми від цього рівня відійшли і не будемо до цього повертатись. Бо заявочки в стилі Дмитра Корчинського, який каже: «Ви чуєте московський ізвод — паліть», лякають, бо ти при цьому не можеш не уявляти, як палять твоїх. Я дуже поважаю хлопців, які з його команди воюють і захищають Україну, але я не дуже за, щоб ми цілком і повністю рухалися в такому руслі. Нас не зрозуміє ані Європа, ані Америка. Нас у принципі ніхто не зрозуміє. Це якесь самообмеження, яке тобі шкодить.
Сила в нашому збагаченні, взаємообміні, спілкуванні, відкритості. Я не думаю, що Україна має бути тільки для українців. Бо чим ти маєш це своє українство доводити? ДНК-тест здавати? А якщо в тебе не вистачить цих відсотків, що тоді?
Я дуже боюся, щоб ми не стали схожими на нашого ворога. У нас є наглядна картинка, яка демонструє, як усе може стати дуже погано. Я вірю, що ми можемо бути взірцем для всього світу, якщо подолаємо внутрішні непорозуміння. Бо зараз чимало сил, які мають іти на перемогу і розвиток, зливаємо у чвари. Це виснажує.
— Для тих, хто стикається з подібним у своїй сім’ї, можеш сказати якесь слово, як не опустити руки?
— Треба до всього ставитися на градус холодніше, не давати себе виводити на емоції. Особливо ми, молоде покоління, можемо бути місточком, щоб пояснити старшим їхньою мовою новий сучасний контекст — починаючи від соцмереж і закінчуючи якимись викликами, до яких вони ще не готові, а для нас це природно, бо ми народилися вже в іншому світі.
Спочатку я сильно сперечалася з батьками, а потім зрозуміла, що до них треба ставитися м’якше, чуйніше. Десь пояснити, а в чомусь навіть промовчати, як би це не було складно. Ти їх кардинально і в один момент не зміниш — у них інші темпи та авторитети. У чому можеш — допоможи, а в іншому — просто сприймай їх якими вони є.
Сподіваюся, вище церковне керівництво дійде до якогось консенсусу, і якщо все не вирішиться цілком і повністю, принаймні дійде до такого рівня, на якому можна буде співіснувати більш-менш мирно. Я вірю, що це можливо.
