Ми сидимо в палаті шпиталю, а наш друг, молодший сержант Національної гвардії України Сергій Позняк, стрибаючи на одній нозі, заварює каву в маленькій портативній кавомашині. Друга нога нашого героя десь там і залишилася — на Луганщині під Кремінною.
Відразу троє бійців із підрозділу, в якому служить Сергій, підірвалися на мінах під час штурму укріпрайону. Деяких важко поранених хлопців тільки через добу змогли доправити до медичного закладу, а до того вони мусили терпіти й триматися.
Неможливо уявити, що їм довелося пережити, але за кавою та жартами ми потроху починаємо цю нелегку розмову. Хочемо знати все до деталей — аби бути разом з нашими Захисниками в тому пеклі, яке вони заради нас пройшли.
Сергій показує фото в телефоні, як акуратно під пов’язкою виглядає тепер його культя після численних операцій, а тим часом до палати заходить медсестра й робить йому укол у живіт — від фантомних болей.
— Можеш пояснити, що таке фантомний біль? Який він?
— Скажу, що болить по-справжньому. І саме та частина тіла, якої в тебе немає. Якщо брати мій випадок, то це ступня. В когось біль настільки сильний, що хоч на стелю лізь, і його неможливо зняти знеболювальним.
Я вже тут багато в лікарів запитував, і вони пояснили: все у тебе в голові. Коли відбувається відрив частини тіла, звідти по нервових клітинах іде сигнал у мозок. Відповідно мозок дає команду — якийсь рефлекс або м’язова реакція: відсмикнути ногу чи руку або стиснути. А тої кінцівки вже немає. Сигнал повертається назад і починає блукати туди-сюди. Поки цей рух сигналу не сповільниться, й виникатимуть фантомні болі. Кажуть, від трьох місяців до півроку.
Особливо важко вночі, коли мозок «сканує» тіло. Вдень ти чимось зайнятий — певні завдання, процедури, спілкуєшся з людьми, читаєш. За клопотами нічого більш-менш не відчувається. А вночі мозок такий: стоп, а де ж ступня? Не дорахувався частини тіла й надсилає больовий сигнал, що щось не так.
— Горить? Пече?
— І горить, і пече. Іноді болять пальці. Чи один із них. Буває, щосили хочеться поворушити пальцями саме на тій нозі, якої вже немає.
У шпиталі роблять уколи, з ними легше. Принаймні можеш нормально спати.
— Ти пам’ятаєш той день, коли це сталося?
— 13 листопада. Так що цього дня можна вітати мене з «наступившим».
— Де ви були й що робили?
— Штурмували укріпрайон на напрямку Сватово-Кремінна, між Сєрєбрянкою і Кремінною ближче до Кремінної. На призначений час не підтягнувся резерв і замість 62 бійців у штурмі брали участь 26. Але штурманули ми успішно, вибили ворога з позиції, й росіяни відійшли.
Щоправда, у відповідь почався мінометний обстріл — настільки щільний, що вночі від розривів мін було видно, як удень. Потім танки пішли, ще й з них по нас стріляли. Але ми втрималися. Запросили артилерію в наших збройників, вони знайшли дрон з тепловізором, виявили ці танки, які вже досить близько підібралися, й шуганули їх із «крабів» (САУ Krab — польська самохідна артилерійська установка. — Ред.).
На ранок резерв так і не підійшов, тобто ми залишилися без боєживлення, без води і без їжі. Також було зрозуміло, що нам доведеться тримати оборону, бо по-любому нас підуть вибивати з втрачених позицій — росіяни завжди так роблять. Отже, кожен патрон був на вагу золота.
Напередодні під час бою ми вигнали ворога з його позицій, але відійшли трохи назад і залишили там медичну сумку та боєкомплект. Ну як залишили… Двоє з наших там підірвалися на мінах, ми виносили їх, і патрони вже не мали куди брати. Тому тепер це все потрібно було йти забирати. І ми пішли.
Поверталися завантажені назад. Я йшов замикаючим, прикривав групу. Всі пройшли по тому місцю, але підірвався я. Можливо, зіграло роль те, що ми виносили боєкомплект, і на мені був РКК (ручний кулемет Калашнікова. — Ред.), РКК-шна розгрузка (РПС — розвантажувальна поясна система. — Ред.) з великими магазинами по 45 патронів 7,62 і три чужих автомати.
— Ви знали, що поле заміноване?
— Мін там, дійсно, було просто насипано. Росіяни дистанційно їх встановлювали — це коли зі ствольної артилерії вистрілюється спеціальний контейнер і пелюстки хаотично розсипаються на місцевості. Або з міномета випускають міну, але вона не вибухає, а випускає вуса, які встряють в землю й майже не помітні. Людина йде, чіпляється за них і підривається. Такі ще розкидають біля місць дислокації військових. Спочатку насиплють їх, а потім дають гучний залп. Люди вибігають із приміщення і також підриваються.
— Ми чули про протипіхотні міни, що їхнє завдання — не вбити солдата, а вивести його та ще декількох бійців, які його евакуюватимуть, зі строю. Якщо вас усього було 26 чоловік, а підірвалися на мінах аж троє, то це як мінімум половина мала кинути оборону позиції й виносити поранених?
— Ще був один важко поранений у руку. Але вдень, поки тривав бій, і всю ніч, як ішов мінометний обстріл, ми не могли виносити поранених.
— Тобто бійці з відірваними ногами мусили чекати, коли з’явиться час відправити їх до лікарні?
— Що поробиш, бій через тебе не спиниться.
А наш Док, лікар Олег Хмелевський, якому теж відірвало ногу, ще й надавав медичну допомогу собі й пораненим. Поки йшов штурм, у нас було двоє інших «трьохсотих», і він під час бою, уже без ноги, щось там собі затампонував і декілька годин пересувався повзком по холодній землі — ставив хлопцям турнікети, робив уколи, давав знеболювальне. Фактично він їх урятував. Якби не ці його маніпуляції, бійці просто стекли б кров’ю.
Коли вже підірвався я, було легше — не така активна фаза обстрілів, і на той час ми на позиції закріпилися. А Доку просто фізично тоді ніхто не міг допомогти, і він мусив сам перетягти собі ногу турнікетом і думати про те, як доповзти до інших поранених, бо вони самі медичну допомогу собі не змогли б надати.
Тільки після того, як бій закінчився, ми виносили «трьохсотих». Розмістили їх у лісовому господарчому будиночку, і весь вечір і всю ніч, поки тривав мінометний обстріл, Док слідкував за станом поранених. Бо комусь треба ослабити турнікет, щоб тканини не відмерли, комусь вколоти знеболювальне. Причому ліки йому доводилося жорстко економити, бо медичну сумку ми залишили на позиціях і тільки на ранок за нею пішли.
— Коли було поранено тебе?
— Десь о шостій ранку.
— Ти відразу зрозумів, що сталося?
— Так. Я дивився по треку, де він обірвався, — моя ступня залишилася за 4 км від Кремінної. Я її навіть бачив. Коли впав на землю, нога в черевику зі шнуровкою лежала біля моєї голови.
Спочатку навіть зміг піднятися — під дією знеболювального. Хоча ні, я спочатку вмер.
Уже всі звикли до того, що я для куль і мін невразливий. З ким завгодно може будь що статися, тільки не зі мною. Бо ми потрапляли в різні халепи, і завжди нормально з них виходили. А тут я підриваюся на міні, і хлопці такі: «Станіславич, ну як так…» І завмерли.
Вони завмерли, а я дивлюся — ще секунд тридцять, і якщо мені не накладуть турнікет, то вже можна буде й не накладати. Кровотеча була сильна.
Кажуть, люди бояться смерті, тому що вони до неї не готові. Емпіричним шляхом я дійшов висновку, що в певний момент ти стаєш готовий до смерті. Оцю грань — між життям і смертю — я в той момент перейшов.
Я вмирав. Разом із кровотечею відчував, як із мене виходить життя. Подумав: «Що я можу зробити, адже — все». Єдине, що спало на думку, — це помолитися. І я почав молитися: «Дякую Тобі, Господи, за послану мені скорботу, достойне по ділах моїх отримую. Пом’яни мене, Боже, у Царстві Твоїм». І відчув, що готовий.
Тієї ж секунди все закрутилося зовсім в іншу сторону. Хлопці кинулися до мене, зупинили кровотечу, вкололи подвійну дозу протишокового, і я почав народжуватися знову. Якраз розпочався бій, я зміг піднятися і так, тримаючись за евакуаційну лямку на бронежилеті нашого сержанта, ще якийсь час скакав.
Дійшли до лісополоси, я вже відчував, що відключаюсь. Але мене притягли до того господарського будиночку, де були інші поранені, і звідти вже нас трьох важких «трьохсотих» разом із Доком на ношах 18 людей через болото 5 км несли до дороги, куди за нами змогла приїхати евакуаційна автівка. Четвертий, «легкий», поранений ішов сам.
— Тобто тебе виносили майже відразу після поранення?
— Так, буквально через дві години. А Док разом з іншими «трьохсотими» терпів майже добу. Причому в нього була можливість евакуюватися вночі, але він відмовився, бо треба було надавати допомогу іншим пораненим з мінно-вибуховими травмами. «Хай краще відріжуть зайві 7 см кістки (бо за такий час тканина відмирає і її доведеться ампутувати), але хлопців не кину», — казав він. Завдяки йому вижили всі.
Інший наш боєць, з позивним Льотчик, ніч просидів коло Доктора, і той йому все пояснював — що треба буде завтра цілий день робити, як саме будуть евакуювати, як це буде довго. А в нас же на той момент навіть медичної сумки не було. І те, що ми її на ранок притягли, навіть попри те, що підірвався я, нас усіх врятувало.
П’ять кілометрів упродовж 5 годин нас несли через кущі та болото. Воду пили з болота. Це район старого русла Сіверського Донця, дуже заболочена територія з прихованими водоймищами. Начебто трава, дерева — підходиш, а там вода.
Док казав, що кому колоти, кому турнікети послаблювати, і Льотчик під час зупинок це все з точністю виконував.
До речі, турнікет, виявляється, — це дуже боляче. Його треба час від часу відкривати, але тоді знову починається кровотеча. Та коли його послаблюють, хоч і лише на декілька хвилин, це справжнє щастя.
— Ти неначе жалкуєш, що вибув з поля бою…
— Та я вже собі так думав — ми ж могли за б/к і не йти. І нога моя, напевне, була б ціла. Але з іншого боку, тією вилазкою ми забезпечили боєздатність підрозділу, і коли підійшов резерв, успішний наступ нашої групи продовжився. А до того за два дні лінію фронту ми посунули майже на 8 км.
— Зараз потроху повертаєшся до життя?
— Чого ж потроху? Активно повертаюся! Я реально наново народився на світ. Мене в шпиталь у Дніпрі так і привезли — як новонародженого: повністю голого, бо одяг весь зрізали, і у фользі, як курку-гриль.
Дружина каже: «Може, ти хоч зараз нарешті заспокоїшся». Хоча навряд чи.
— Не було відчуття «як же тепер жити»?
— Навпаки. Реабілітація — вона не тільки фізично відбувається, а й в душі і в серці.
Що б не сталося, кожного дня я на телефоні читаю молитву Оптинських старців, де є такі слова: «Господи, дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе мені цей день. Господи, дай мені цілком віддатися волі Твоїй святій. Які б я не отримав звістки протягом дня, дай мені прийняти їх з покірною душею і твердим переконанням, що на все свята воля Твоя».
Я твердо переконаний, що на все воля Божа. І те, що зі мною сталося, це теж воля Божа. І я її приймаю.
— Чим плануєш займатися далі?
— По-перше, я голова Асоціації підприємців-ветеранів АТО. Тож зараз активно працюємо саме в цьому напрямку: створення для ветеранів робочих місць, допомога в організації їхніх власних підприємств. По-друге, працюємо з державою в цьому самому напрямку. До війни наша Асоціація досить потужно розвивалася — серед нас і адвокати є, і бізнесмени, і виробництво своє маємо, і фінансування: все налагоджено.
Зараз уже світ змінився і технології дозволяють працювати й заробляти попри будь-які фізичні обмеження. Будемо розвивати цей напрямок, залучати інвестиції. Робитимемо з наших хлопців-ветеранів підприємців, щоб вони самі відкривали свій бізнес, мали стабільний доход і зайнятість.
Фото з Facebook-сторінки Сергія Позняка
