Справжня історія, до якої, на жаль, байдуже тим, хто пише екстатичні пости в очікуванні виїзду УПЦ з Лаври, але саме їм було б особливо важливо про неї знати.
(світлина Ігоря Чогола)
Коли востаннє була в Нижній Лаврі (приїхала на зустріч з професором КДА), на вході призупинилася у ваганнях, чи доречно зайти на територію: на моєму шляху був вантажний мікроавтобус і з нього один за одним виходили військові. «Безпекові заходи? Чи можна заходити?» — мимоволі промайнуло в думках.
Призупинилася, спостерігаю. І ось з автобусу винесли поховальний вінок. І ще один. Далі вийшла вбита горем жінка, яку підтримували військові. І далі труна.
Пам’ятаю внутрішній біль від розриву між тим, про що найперше подумалося, і тим, що насправді відбувалося, — він символізував для мене те, що відбувається довкола УПЦ у цілому.
Відчуваю моральний обов’язок про це сьогодні написати. Адже люди з того автобусу зараз відчувають зовсім інше, ніж ті, хто радісно очікує на виїзд УПЦ.
***
У Нижній Лаврі на території монастиря — керівний центр УПЦ (Київська митрополія УПЦ) і ключовий науково-навчальний заклад УПЦ (Київська духовна академія). Від того, що вони і монастир з усіма церковними майстернями вимушено змінять місце розташування, єдність українського православ’я не настане і національна безпека України не зміцниться.
10 березня влада запропонувала УПЦ до 29 березня вивезти всіх людей і всі речі з церковної території, яку за радянських часів експропріювала держава і на яку Церква повернулася 1988 року. До слова, уявіть собі кількість людей і речей на вивезення за два тижні: адміністративний центр, науково-навчальний заклад, богослужбові речі, меблі, твори мистецтва, церковні майстерні, до 600 осіб у резиденції.
Живі-здорові люди постять у соцмережах «Нарешті!» як реакцію на вимогу до УПЦ звільнити Нижню Лавру. Вони почуваються «на стороні світла». Чи ці люди думають про те, що відчувають у контексті таких державних рішень родини й друзі тих вірян УПЦ, які вже загинули на передовій? Ті, які повернулися з фронту скаліченими? Ті, які зараз на передовій? Ті, які збирають гуманітарну допомогу військовим і цивільним? Ті, які моляться за перемогу України?
Відколи 1 грудня було проголошено політичний курс на «духовну незалежність», багато вірян УПЦ закономірно почуваються зрадженими своєю державою на додачу до давно присутнього шоку від шквалу абсурду, який бачать у соцмережах і ЗМІ.
У справжньої духовної незалежності зовсім інше обличчя — чесніше, вдумливіше і людяніше.
Чи автори «Нарешті!» коли-небудь зрозуміють, що сповнені ненависті до УПЦ гучні заголовки у ЗМІ не відображають складну незручну правду українського православ’я, а натомість створюють небезпечні ілюзії, які дедалі глибше топлять наше суспільство в абсурді й формують серйозні ризики в довготерміновій перспективі? Зокрема й ризики для національної безпеки.
***
Про міфи й реалії довкола Києво-Печерської лаври могла б написати величезний матеріал. Можливо, невдовзі це зроблю. Але зараз хотіла б наголосити на іншому: у кожного з нас є людський моральний борг перед усіма захисниками й захисницями, перед усіма їхніми родинами, а не лише перед тими, чия церковна ідентичність комусь здається «правильною» чи ба більше — «справжньою українською». Відчуття цього боргу — це те, що робить суспільство солідарним, правовим, людяним, і це те, що спонукає мене писати ці рядки.
У сумну річницю повномасштабного вторгнення на одну з парафій УПЦ прийшов священник ПЦУ в супроводі людини з болгаркою і сказав вірянам: «Зрастє, москалі».
Сказане було адресоване україномовним українським громадянам Свято-Михайлівської парафії УПЦ, яка розвозила обіди на блокпости тоді, коли в Київській області було найважче — у березні 2022 року. Внаслідок цього візиту вперше за всю незалежність України Літургії цієї парафії УПЦ стали проходити в підвальному приміщенні замість храму, який вона створила і яким опікувалася. Учора, 12 березня, богослужіння знову проходило в підвальному приміщенні.
Ця парафія УПЦ не приймала рішення перейти в ПЦУ, але «чомусь» з’явилися папери, що вона перейшла. Водночас у 10 хвилинах пішки від храму УПЦ протягом багатьох років був і є храм ПЦУ.
Запрошую переглянути відеофрагмент недільної Літургії: якщо парафія УПЦ в Білогородці ухвалила «майже одностайне рішення» перейти в ПЦУ (як повідомляли на численних ресурсах), то хто всі ці численні віряни на Літургії у підвальному приміщенні? Ви готові повірити, що так виглядає «одностайне рішення»?
Літургія в підвалі після «Зрастє, москалі» — це обличчя «духовної незалежності», яку влада України шукає з 1 грудня?
Чому згадую про Білогородку в контексті Лаври? Бо ці ситуації — складові однієї мозаїки. Перегляньте відеофрагменти богослужіння УПЦ в Нижній Лаврі вранці 12 березня: коли йде служба Предстоятеля УПЦ та ще й в особливий день, усі охочі не вміщаються в храмі.
Подивіться уважно на всіх цих людей у храмі й під снігом на вулиці — це наші співгромадяни. І серед них точно є ті, чиї рідні в ЗСУ.
У Нижній Лаврі немає таких великих храмів, як Трапезний і Успенській у Верхній. Доступу до найбільших храмів Києво-Печерської лаври (Трапезний та Успенський) УПЦ не має з 1 січня 2023 року, хоча саме Трапезний впродовж трьох десятиліть слугував кафедральним храмом УПЦ (тобто тим, де регулярно служить Предстоятель).
У 1992 році Володимирський Собор (який був кафедральним для УПЦ), резиденція Предстоятеля УПЦ, приміщення адміністративного центру УПЦ залишилися з митрополитом Філаретом (тоді ще не патріархом), оскільки, тільки-но Предстоятелем УПЦ став митрополит Володимир (Сабодан) на заміну митрополиту Філарету, останній розпочав створення нового релігійного об’єднання ‒ УПЦ Київського патріархату. Патріарх Філарет з радянських часів і донині служить у Володимирському соборі та мешкає в тій самій резиденції на Пушкінській, 36 (2022 року перейменована на вулицю Євгена Чикаленка).
Чому зараз згадую про патріарха Філарета? Для розуміння, як і коли Києво-Печерська лавра стала духовним та адміністративним центром УПЦ.
Водночас буквально через дорогу — церква Феодосія Печерського і Свято-Феодосіївський монастир ПЦУ. І якби віряни регулярно не вміщалися на Літургію в церкві Феодосія Печерського і якби там були десятки монахів, які не вміщаються в корпуси монастиря, це давно було б у новинарних стрічках ПЦУ і телемарафоні як аргумент на користь передачі Лаври ПЦУ.
Чи готовий телемарафон показати незручну правду українського православ’я: вірян УПЦ на холоді в Лаврі та в підвальному приміщенні на літургії у Білогородці? І храми ПЦУ, що зовсім поруч?
Чи готові ЗМІ поцікавитися, що знаходиться в корпусах Свято-Феодосіївського монастиря і чому на його богослужіннях немає численних монахів? Усе це — складові незручної правди українського православ’я. Нехай це буде закликом до дії для чесних фахових журналістів. І не варто боятися, що ваша чесність зіграє на руку російській пропаганді: чесний погляд — один із найсильніших довготривалих внесків у національну безпеку.
Чим раніше українське суспільство почне звертати увагу на незручну правду українського православ’я в усіх її аспектах, тим цивілізованішим, солідарнішим і сильнішим воно буде. А бути іншим воно навряд чи може собі дозволити в умовах такої страшної зовнішньої загрози. Бути демократичною державою, в якій правда й право мають значення — це те, за що борються українці, і те, що консолідує світ у підтримці України.
Переконана, що справжня духовна незалежність і розумне втілення гасла «Не дозволимо будувати імперію всередині української душі» не мають нічого спільного зі спробами заборонити релігійне об’єднання без належних системних доказів, насильно перейменувати, примусом приєднати, украй викривлено представити в ЗМІ чи соцмережах, позбавити доступу до храмів, змусити вірян і духовенство відчути правову незахищеність, наклеїти їм ярлики колективної відповідальності за вчинки певних людей, ігнорувати їхній внесок і їхню жертву на захист України. Такими методами не розбудовують сильні правові держави вільних солідарних людей.
#Незручна_правда_українського_православ’я
