Село Залісці на Тернопільщині, що в десяти кілометрах від Почаєва, перед війною традиційно зустрічало прочан, які йшли до святинь Почаївської Лаври. Зараз опікується тими, хто рятується від жахів війни. А ще — намагається вистояти під тиском упередженого ставлення до УПЦ.
І в усіх обставинах люди тут намагаються жити, користуючись у повсякденні правилами, яких навчає Святе Письмо.
Я познайомилась із залісчанами в березні 2022 року, коли приїхала разом із дітьми з Києва, який тоді перебував у напівоточенні російською армією під ракетними й артилерійськими обстрілами. Селяни зустрічали нас зі сльозами. І вразили щирою гостинністю й добротою. При нагоді захотілося розповісти нашим читачам, яка існує перлина живої народної віри серед українських скарбів. Та, яку хотілося б зберегти.
Прості люди в сто разів святіші
— За великим рахунком, у нас село як село, — розповідає настоятель Покровської церкви в Залісцях протоієрей Андрій Герасим. — Просто селу повезло. Така благодать Божа, що ми близько біля Почаївської Лаври. І були дуже хороші наставники, священники, які духовно виховували, приклад показували.
Отець Сергій Олійник, люди його пам’ятають. Дуже інтелігентна людина. Він іще маленьким хлопчиком входив до складу найкращих співаків Почаївської Лаври. Добре грав на скрипці, в школі викладав Закон Божий, хором керував, співанки робив. Вісімнадцять років послужив у Залісцях.
А потім був отець Сава, архимандрит. Він сам родом з Волині. Подвизався в Почаївській Лаврі монахом. Коли за радянської влади в Лаврі ввели обмеження на кількість братії, багатьох монахів розсилали по приходах. І отця Саву прислали в Залісці. Він, звичайно, дуже журився, але сприйняв це як волю Божу. І 22 роки прослужив у нас.
Молодим помер, у 60 років. Жив тут прямо при храмі, на церковній території. Там хатинка невеличка є. Повністю присвятив себе духовному вихованню села. Він був для людей особистим прикладом — у той атеїстичний час. Монах ревносний, голос гарний, проповіді його люди слухали. Він плакав з тими, хто плаче, радів з тими, хто радіє. Під його впливом дуже багато молоді пішло вчитися в семінарію. Ставали священниками. А потім отець Анатолій теж тримав цю лінію духовного виховання.
Отець Матфей Стаднюк, виходець із нашого села, працював секретарем у двох патріархів, унікальний священник. Раніше, як приїздив у село, то просив мене, щоб я його повозив по селі. От їдемо ми десь і якась бабуся картоплю збирає. Він каже мені: «Зупинися». Бабуся до нього підходить і бере благословення. Він до мене: «Отець Андрій, запам’ятай, що ці люди, прості люди, вони в сто разів святіші, ніж ми з тобою разом узяті».
Почаївська Лавра від нас — приблизно 10 кілометрів. Люди раніше йшли пішки туди на службу. Митрополит Тернопільський і Кременецький Сергій згадує, як він приїздив до бабусі (його батьки звідси родом) і з мамою вони йшли пішки в Почаївську Лавру. Мама казала: «Прислуха́йся, що служиться, що співається, особливо до голосу диякона». Народ благочестивий жив не просто якимось обрядом, а саме вірою.
Пам’ятаю, колись у Вишнівцях — невеличке історичне містечко недалеко від нас — питає мене один чоловік: «Звідки ви, батюшка?». Я відповідаю: «Із Залісців». «О, — каже, — там віруючі люди живуть». — «Звідки знаєте, по чому то визначаєте?» — «А я раніше возив хліб на базар, і одній бабусі не вистачало пару копійок. Я їй пропоную: “Та не треба, беріть так! Чи донесете колись”. І за тих пару копійок вже й забув. А наступного разу бачу — приходить: “Я вам маю заплатити”. — “Та не треба було!” — “Ні, я боюся гріха”». І так він запам’ятав, що люди в нас богобоязнені.
Звичайно, в селі всякі є. Але здебільшого народ живе вірою. Раніше ще більше, а зараз ми всі духовно ослабли.
Люди йшли на службу і співали напам’ять акафіст або й два акафісти. Тому що село дуже розкидане, майже на 10 кілометрів. Кому п’ять кілометрів іти, кому шість. І що, він буде даремно час витрачати? Акафіст по дорозі прочитає.
Був такий раб Божий Климент. Клим — у селі його називали. І дали йому кличку Тринадцятий Апостол. Тому що він бороду носив, Святе Письмо дуже любив. От діти бігають, а він каже: «Так, хто хоче на морозиво?» Усі хочуть! «Одну кафізму мусите прочитати». І поруч стоїть, помилки виправляє. Дитина прочитає, а позаду вже чекає черга — теж хочуть кафізму прочитати, щоб отримати на морозиво. А він сідає й пояснює, що це означає, що ви прочитали.
Дотепер люди, які ходять до храму Божого, згадують його. А тоді серйозно до цього не відносилися. Це вже зараз, коли самі стали дорослими, мають дітей і онуків, вони розуміють, наскільки це було цінно в той час. Чоловік, який знав Псалтир напам’ять! Уявіть собі, раб Божий.
Традиція в нас така, що якщо помирає людина, то поки я не прийду відспівувати, не менш як добу непрестанно читається Псалтир. А потім ще до сорокового дня люди просять, щоб приходили до тієї хати, де жив покійний, і читали хоч по три кафізми.
Не те, що церква, і двір церковний не вміщав усіх
— Пишуть, що 300 священників з вашого села вийшли.
— Коли ми збирали відомості, то десь 250 нарахували. Але село вимираюче. Пізніше люди підходили й говорили: «Ви моїх священників не записали, й моїх…» Деяких пропустили — тому що вони вже покійні і родичів уже нема, хто б міг підказати. Тому ми узагальнюємо до 300. Живих немає вже стільки — понад 100 померли.
При мені — а я 20 років є настоятелем — більш як двадцять священників рукоположилося. Це вже мої учні, які приходили, в хорі співали, паламарили, яким давав я характеристику.
— До війни до вас паломники приїжджали, які до Почаєва їхали…
— Що стосується паломників, то основне село, в якому вони зупинялися, — це Дзвиняча, поруч, біля нас. Але раніше щорічні хресні ходи не мали таких масштабів, як зараз.
Звичайно, в нас зупинялося багато странників. І странників цікавих люди згадують. Деякі поховані в нас на кладовищі. Їм давали якусь кімнатку, вони там собі жили. І коли хтось приходив, щоб люди не празднословили, бувало, странніца відкривала Євангеліє й читала, допоки людина не скаже: «Дякую, до побачення» і не піде.
Був у нас псаломщик Іов Коровець. Невеличка хата в нього, велика сім’я. Але всі знали, що він приймає странників. Сам спав на підлозі, а странників де міг ложив на печі, на ліжку — нікому не відмовляв. У радянські часи йому намагалися перешкодити. Приходили до хати й казали, що не можна приймати. Але він приймав далі. Навіть одній жінці було одкровення. Сниться їй той, як владика Сергій каже, не при хаті згадуючи, і говорить: «Я в селі нікого не боюся, тільки того Іова». Такий Іов був милосердний.
Останніх п’ять років до нас заходив щорічний хресний хід із Хмельницька. Там є отець Віктор. Його бабуся розповідала йому, що брала на себе такий подвиг — іти до Почаєва, але не на свято Почаївської ікони, 5 серпня, а 2 серпня, на пророка Іллі. Щоб 1 серпня бути в нас на всенощній, 2-го — на службі і потім помаленьку йти в Лавру, відсвяткувати там свято Почаївської ікони і тоді вже назад. Так отець Віктор змалечку після тих розповідей бабусиних мав мрію — попасти до Залісців.
Одного разу прийшов із хресним ходом — небагато їх було, десь 30 осіб. І так йому сподобалося, що він узяв уже за традицію, щоб проходити через наше село.
— Чи багато у вас зараз вимушених переселенців?
— Зараз небагато. Деякі вже додому поїхали, як стало спокійніше. Зараз буде більш як двадцять, певно. Люди молодці. Із біженцями є різні нюанси, якісь іскушенія, але люди з терпінням це все переносять. Як приїхали — з любов’ю останнє готові були віддати. Слава Богу, що люди такі, прості. А в цій простоті, мабуть, вся тайна зберігається віри в Бога. Ще й священники, які з нашого села вийшли, моляться за село, за нас. Так ми, слава Богу, і тримаємося.
А в радянські часи на пророка Іллі не те що церква не вміщала людей, і двір церковний не вміщав! У середньому приходило до десяти тисяч вірян. Можете собі уявити? Зараз люди згадують і жаліють, що немає такого духовного єдинства. Виставляли пости міліцейські навколо на десять кілометрів, на різних стежках, які знали. Міліція казала, що не можна в цей день їхати в Залісці. Забороняли. Але люди добиралися як могли.
Пам’ятаю благочестя приклад такий. Бабуся одна жила, Марія. 700 метрів від храму приблизно. На двох костилях ходила — ноги майже недвіжимі. Не пропустила жодної служби. І щоб добратися до храму на дев’яту, виходила о шостій ранку! А коли померла, її похорон був якраз на заупокійну батьківську суботу. Родичі в неї десь були, але де? Телефонів ніхто не мав.
Поруч жив церковний староста. Він вирішив ховати Марію. «Що, — каже, — батюшка, будемо чекати? Не знаю нікого з її родичів, нам не дзвонили і не писали».
І ось уже похорон, я маю прийти панахиду служити, і уявіть собі, цілий бус приїжджає її родичів із Рівненщини та Кременеччини. Староста питається: «Хто вам сказав?» А вони кажуть: «Ми не знали, що вона померла. Просто рішили — відвідаєм нашу родичку, давно не були…» І зібралися всі. Таке маленьке диво було. Господь всіх покликав на похорон до цієї благочестивої бабусі.
Тут, бачите, кожна сім’я — то окрема добродетель, про яку можна писати. Кожна по-своєму. Одна бабуся каже: «Батюшка, я така грішна, так треба багато молитися, а я не можу. Тільки три кафізми в день прочитаю зранку, і главу з Євангелія, два акафісти, ранкові й вечірні молитви. Більше не можу молитись, простіть мене, батюшка…»
Дай Бог, щоб усі так молилися. Ці люди мене дивують і підбадьорюють.
Такий раб Божий Федір. Каже: «Я о шостій ранку встану собі, ранкові молитви почитаю, главу Євангелія, кафізми — і за себе, і за жінку. Бо в неї дуже багато роботи, вона замучена до вечора». Такий простий сільський чоловік.
Матушка отця Матфея, який був секретарем патріарха, Феодосія, розказувала, що в піст мама їм, дівчатам, забороняла навіть у дзеркало дивитися. Мало бути все строго, благочестиво, ніяких послаблень навіть у такому плані.
«Якщо хоч крок ступите, всіх буду давити КамАЗом»
— Однак у вас є суперечки з представниками іншої юрисдикції…
— Це залежить від місцевої влади. Якщо по старих районах — Шумський, наш, Збаразький, і Кременецький… То на Кременеччині не було жодного переходу до ПЦУ. А Шумщина і наша Збаражчина, Вишнівеччина — тут влада ініціювала ініціативні групи. Шкода, що знаходились бажаючі. Чи їм казали, що треба так робити.
Нас викликали декілька разів, розмовляли з нами. Саме влада. Переконували, деколи зверхньо до нас відносилися, наче вони розумніші за нас.
Взагалі вони дуже далекі від віри. Кажуть: «Нам не треба посередників між Богом і нами». Так само зневажають і ПЦУ-шних священників, просто використовують їх для політики. Зробити «перехід» — так, а щоб молитися богобоязненно, то ні. У них сильний елемент атеїзму у світогляді. Однак практика показує, що якщо сам народ не збереже віру, то одному священнику дуже важко.
Наші люди просто якісь мученики. Я деколи стикаюсь із розкольниками, а люди постійно.
Перше вересня, вчителі йдуть на медкомісію. Приходять до лікарки. Вона має тиск перевірити чи серце. Питає, з якої церкви. Каже: «У вас неправильна церква. Ви в іншу маєте ходити. А того попа треба виганяти вже». Чи наші торгують на базарі в Тернополі, їх бачать і кажуть: «О, москалі поприїжджали». Різни прізвиська придумують. І так постійно.
Молода сім’я поїхала в лікарню — дитина хвора. Питають у них, як ім’я дитини. А дали ім’я Кирило. «А, Кирило! То ви ще й із Залісців!» І пішло… Так що людям дуже важко. Я навіть дивуюся, як вони це все витримують.
— Але ж я не чула від ваших ані російської мови, ані проросійських настроїв.
— У нас взагалі немає проросійських настроїв у селі. Люди живуть своїм простим життям.
Але ті, хто мають ненависть, хочуть її компенсувати на нас. Буцімто ми за руський мир. Я навіть слова такого ніколи не виголошував! І навіть не чув. Ані в проповідях нашого владики Сергія, ані в приватних розмовах. Наш владика взагалі не любить за політику говорити. Він каже про благодать, про радість життя з Богом, про віру, покаяння. Ось про це в нього постійний призив. А їм треба ворога.
— Це дуже прикро, нам єднатись треба, скільки років нас роз’єднували…
— Так, консолідація потрібна в суспільстві. Не знаю, чому вони не розуміють.
А цей хресний хід, що тепер ішов… Із Хмельницька не мав іти. А тут вони кажуть, що йдемо. І ці три дні можна було писати якийсь детектив.
Лишилося їм буквально вийти з Вишнівця, пару сотень метрів. І тут знайшлися люди — небагато їх було — радикально настроєні. Міліція їм у цьому підіграла.
Я вирішив хоча би дітей забрати, підвезти, то мені теж перекрили всі дороги абсолютно. Кажу: «Я ж із цього села, мені треба в село заїхати. Я місцевий». «Ні, — кажуть, — нічого не знаємо». І з матюками, з ненавистю такою… Слава Богу, це вже позаду.
Староста з сусіднього села на жигулях їхав, узяв жінку свою, щоб під’їхати ближче до Почаєва і пройтися пішки. То йому в сусідньому селі перекрили дорогу. Вдарили в лице, жінку кинули під машину. Під’їхала поліція, сказала, аби той староста, якого тільки що побили, віддав свій мобільний телефон і документи. Той каже: «А яка причина?» «Ви звинувачуєтесь у тому, що ви колаборант». 20 хвилин протримали, сказали: «Вам дальше проїзду немає». До тих молодих людей, які агресивно кричали, поліція ніяк не звернулася, а йому заборонили їхати. Хоча він не казав, що на хресний хід. Просто що треба в село. Але ніби відчували, що він хоче йти.
А про великий хресний хід ви, мабуть, багато чули.
На третій день у Вінниці йшло небагато людей, десь із двадцятеро. І знов зустрілися з такою агресією… Чоловік на КамАЗі побачив їх і каже: «Якщо хоч крок ступите, всіх буду давити». А там двоє дітей — хлопчик десяти років і дівчинка тринадцяти. Уявляєте, наскільки вони злякалися?
Якимось чудом вирвалися, потім полями йшли, їх там по полях шукали. Потім у нас ночували, і діти кажуть: «А тут нас не будуть бити?» «Ні, — кажу, — тут слава Богу».
Але як таке може бути, така велика різниця? Декілька кілометрів, і там б’ють, а тут приймають і чаєм поять, їсти дають, і взагалі немає ніякої агресії. А це — результат проповідей священиків із ПЦУ. Якщо таке розповідати простим людям, як вони будуть налаштовані?
Ось у Вишнівцях — стою, бачать, що священник, підходять двоє молодих людей: «Так, ви, москалі, ми до вас прийдемо скоро, з вами розправимось». І один каже до мене: «Тобі Путін платить дві тисячі доларів на місяць, аби ти тільки служив тут. Якщо це неправда, то перехрестися». Це неправильно, але я не витримав. Перехрестився і кажу: «Щоб у вас було стільки грошей, скільки мені дає Путін!»
Той чоловік побілів, видно що слину ковтає помаленько. Тихим-тихим голосом каже: «А що, це неправда?» Я відповідаю: «Ні». «А чого ці священники, — показує рукою на храм ПЦУ, — так розказують у своїх проповідях? Я тоді всім буду казати, що це неправда».
Нас гонять… до Христа
Зараз по Україні як усе проходить? Збирають село. Переважна більшість, звичайно, в храм не ходить. І починають говорити, що наші руки всі в крові, що від Путіна гроші получаєм. Навіть розумні люди, які мали б розуміти, що це неправда, і вони вірять чомусь.
У нас у Вишнівецькому благочинні 15 храмів. Із них тільки чотири лишилися, які не потерпіли від розколу. А так у кожному селі є розколи. Де побудували собі нові храми. Де не дають навіть у хатинці служити. Але наш народ такий, як каже про нього один батюшка з Миколаївщини: «Я такої віри ще не бачив». Люди йдуть у хатинку молитися, нещасну бідну хатинку. Для них це храм. А ті вистроїлися в коридор і кричать: «Ганьба».
А люди йдуть і моляться, і ніхто їх не переконає. При цьому зберігають любов і терпіння. Ненависті в них, слава Богу, немає. Це ознака, що вони живуть благодаттю Божою. Що Бог у їхньому серці.
Ніхто з хресного ходу не казав, що хоче помститися. Жаліють, звичайно, що є такі, що їх гонять, але й їх жаліють.
У Залісцях є прихильники ПЦУ, але вони не роблять ніякої політики. Бо страх Божий в людях є. Деяким пропонували: «Ми дамо гроші, тільки зробіть ініціативну групу і запустіть процес переходу до ПЦУ». Люди відмовлялися. Вчителям казали: «Виженем з роботи». Ті відповідають: «Виганяйте». І в нашому селі ніхто не погодився.
— Якщо церкву захоплюють, до неї потім ходять?
— На Західній Україні ходити в церкву — то традиція. Це вже в крові людей. Тому ходять як на роботу — навіть слідкують, хто був, хто не був у храмі. У деяких селах установили чергування — цієї неділі йде ця вулиця вся. Вся сім’я йде до храму. А ті, хто не можуть вийти, мусять собі знайти заміну. Наступної неділі йде інша вулиця. І так хочуть показати видимість, що їх багато, що за ними правда.
Шкода таких. Вони компенсують свою ненависть до церкви, до священника, який жодного слова не сказав поганого. І владика Сергій каже: «Ви зауважте це слово — гонять. Куди гонять? До Христа гонять нас ближче. Ми розслабились, а через цих людей Господь нас підганяє. А може, через нас Господь хоче спасти цих людей, щоби ми показали свою любов, своє терпіння до них, своє смирення. І вони подивляться і скажуть — так вони дійсно православні…»
Як зараз розрізнити, де православний, а де ні? І ми, і вони називаємо себе православними. Так нам треба проявити прощення. Звичайно, в цьому гонінні найважче зберегти любов до тих, хто тебе гонить. Це велике випробування. І люди його проходять, я бачу. Слава Богу, молодці.
Коли включаються емоції, тоді людина не розуміє всього до кінця. І ми помітили, що найбільше переходів храмів відбувається, коли люди емоційно накручені. Після Майдану. Томос дали — людей накрутили. А війна — то взагалі людям дуже важко.
— Що вам допомагає триматися?
— Без Почаївської Лаври на Західній Україні не знаю взагалі, що би було. Владика Сергій наскільки має багато такої духовної сили… Буває, тільки я можу подзвонити й розповісти ситуацію по п’ятьох приходах, не рахуючи інших храмів благочиння, що там відбувається. І владика всіх підбадьорює: «Що сталося? Біда. Нічого, Господь поможе. Матір Божа покриє».
Тут без благодаті неможливо було б устояти. І владика Сергій нас попереджував: «Не дай Бог осудити когось. Осудите — все, благодать Божа відійде. Не зможете устояти». Просто жити вірою. Так Господь милує нас.
У нас один батюшка залисецький перейшов до ПЦУ. Побув кілька місяців, потім до нас повернувся. Каже: «Там окрім політики нічого немає. Ніякого духовного життя».
А якось зібралися разом молодіжки залисецька і тернопільська. Поїхали в ліс, шашлики пожарили, якісь конкурси в них. Потім в кінці всі замучені. Хтось запропонував: давайте кожен розкаже, як він прийшов до віри.
Почали з тернопільської, їх було до 40 осіб. Як вони розповідали, то така тиша в лісі настала, навіть пташки, певно, слухали. Не було жодної людини, яка би просто традиційно була православною, народилася в селі, ходила в храм і так далі. Кожен прийшов або з секти, або з розколу, і прийшли свідомо. Роздумували. Через різні скорботи. А деякі ходять до церкви, а батьки не знають. Бо якби взнали, то й невідомо, що би там було тій дівчині чи тому хлопчикові.
Потім дійшла черга до нашої молодіжки. Вони відповідають: «А що ми можемо сказати? Ми народилися в такому селі, і для нас це буденно. Ми просто православні, і все». А ті прийшли до віри, і коли чуєш їхні історії, звичайно, що укріпляєшся у вірі. Віра — то велика таємниця духовного життя спілкування з Богом.
У нас люди хочуть жити і вірити так, як жили діди й прадіди.
— Уже не вперше нашу Церкву переслідують. Які у вас сподівання?
— Коли йшов хресний хід через Вишнівець, багато людей бачили і чули, як відносяться до нас. Навіть сектанти підходили до наших людей і казали: «Як би ми хотіли, аби нас так гнали! Це ж ознака того, що ви істинна Церква. Коли вас гонять, тоді дуже багато благодаті Бог дає».
Гоніння мобілізують людей духовно. І молитися більше хочуть, і каятися. Стають духовно ближчими, гуртуються, як сім’я.
Один батюшка каже: «Коли нас гнали і ми в хатинці служили, то ніхто не сперечався, тільки молилися. Вже побудували, слава Богу, свій храм. Таке благолєпіє. І тут починається: хто чим незадоволений — хто хором, хто батюшкою, то їм не на ту годину служба. Завжди якесь недовольство». А тоді, каже, не було, одним серцем жили, одними устами прославляли Бога.
Є, видно, промисел Божий у тому, аби ми щось потерпіли, хоч трошечки.
Фото: Андрій Волянюк