«7 серпня 2013 року в автокатастрофі загинув головний редактор офіційного друкованого видання Української Православної Церкви “Церковна православна газета” архимандрит Лонгин (Чернуха). Трагедія сталася близько 16:00 на трасі в Миколаївській області…»
Я й досі пам’ятаю, як писала ці рядки. Коли факт автокатастрофи підтвердився, коли остаточно стало відомо, що це не помилка і загинув саме отець Лонгин, написати про це новину для провідного на той момент інтернет-порталу нашої Церкви «Православіє в Україні» доручили саме мені. Пальці набирали на клавіатурі необхідний текст, очі слідкували за тим, чи правильно складаються букви в слова, а мозок відмовлявся вірити рядкам, які з’являлися на екрані монітора.
Дев’ять років минуло відтоді, але немає відчуття, що батюшка не з нами. Його могила на братському цвинтарі в Києво-Печерській Лаврі завжди прикрашена квітами — і наше з ним спілкування в молитві не припиняється.
Але Церква зростає, молодіє, і вже в ній виросло ціле покоління незнайомих з отцем Лонгином людей. Розповісти, яким він був, ми й поставили собі за мету, готуючи цей матеріал до річниці смерті батюшки.
І знаєте, як часто буває, цей текст став справжнім подарунком отця Лонгина всім нам — адже дозволив зануритися в атмосферу тої, юної Церкви, яка тільки розпочинала відроджуватись після десятиліть атеїстичних утисків, в атмосферу творчого підйому натхненної віруючої молоді, яка кидала все мирське й гуртувалася навколо церковних проєктів — бо так хотілося служити Богу і людям.
Велику подорож у часі пропонуємо вам сьогодні. Під молитовним заступництвом нашого друга й колеги — світлої пам’яті архимандрита Лонгина. Нехай упокоїть його Господь в оселях праведних.
***
Зупинка перша. 1992-й
«Я підійшов до труни, взяв друга за руку і… взагалі не відчув холоду», — Максим Білецький
І. Розлогий вступ у вигляді прологу
Я можу пригадати час нашого знайомства з отцем Лонгином достатньо точно — якщо орієнтуватися на події, які відбувалися тоді в Києві і в країні.
На той момент уже пройшов Харківський Архиєрейський Собор 27 травня 1992 року, на якому обрали Предстоятелем митрополита Володимира (Сабодана). У Церкві настав певний перехідний період, адже владиці потрібен був час на збори, на владнання справ по попередній кафедрі, а ми його очікували тут.
Якраз у цей час активізувався митрополит Філарет (Денисенко) з його численними заявами про те, як його, бідолашного, мордували в Москві. Відповідно, оживилися всі його прибічники.
Яке це було число, не пам’ятаю, але одного дня приблизно о десятій вечора на Великій лаврській дзвіниці почали дзвонити в набат. Мені телефонують знайомі з Пріорки й кажуть: «Вставай, в Лаврі біда, Лавру захоплюють!» Це була знаменита, перша й остання, спроба силового захоплення Лаври, коли озброєні люди — чи то прибічники митрополита Філарета, чи найманці митрополита Філарета — намагалися вдертися на територію Дальніх печер. Нащо воно їм було потрібно — й досі не зовсім зрозуміло, але таке було.
Це дійсно почався перехідний період, в усіх смислах. Незрозуміло, що принесе наступний день, наступний тиждень, наступний місяць. Хто на чиєму боці. Той самий Леонід Макарович Кравчук, якому за старими, радянськими, поняттями треба було б максимально притримувати ще той, радянський, порядок, раптом став страшенно проукраїнським і виступив на підтримку митрополита Філарета.
Тоді, в ту ніч, Лавру братія захистила. А з наступного дня ми всі там уже чергували разом із ними.
Трохи зупинюся на тому, як я взагалі в Лавру потрапив. Починаючи десь іще від десятого класу, а потім після армії, моєю парафією був Покровський храм на Пріорці. Там на криласі співали бабульки — і в хорошому, і в нехорошому смислі цього слова. Але до Лаври я почав придивлятися ще до закінчення школи. Авжеж, така святиня — і в музейному статусі. Однак і не тільки через це.
Тоді, в 1984–1986 роках, у релігійній програмі руської студії радіо Бі-Бі-Сі щонеділі зачитували фрагменти книжки, яка стала буквально моєю мрією, і мрію цю навіть через роки вдалося реалізувати. Це «Спогади професора Никодимова про Києво-Печерську Лавру». Іван Никодимов був останнім юрисконсультом Лаври і настільки яскраво, талановито й неперевершено описав усе, що бачив, що цим просто не можна було не зачаруватися.
Крім того, якраз в ті часи завдяки деяким хоровим колективам і грамплатівці, яку записав хор під керуванням Павла Муравського, набув популярності розспів Києво-Печерської Лаври. Це стало другим, проте основним поштовхом, який примусив мене спрямувати свій погляд саме туди.
Іще школярем, до 1988 року, натхненний усім цим — і Никодимовим, і розспівами, і майбутнім святкуванням тисячоліття Хрещення Русі — я дуже багато кому розказував: «От побачите, в Лаврі ще буде правитися богослужіння». Мені ніхто не вірив, здавалося, не може такого бути. Але з часом виявилося, що я був правий.
У 1988 році в Лаврі відбулося перше богослужіння, і далі монастир почав стрімко розвиватися. 1989 року я звільнився в запас із прикордонних військ і час від часу навідувався туди на богослужіння. Там якраз відроджували лаврський спів під керівництвом Бориса Йосиповича Орлова, якого владика Іонафан, перший намісник Лаври, знайшов аж у Свердловську (нині Єкатеринбург). І не просто знайшов, а спеціально в Київ перевіз, щоб під його керівництвом відроджувати лаврський спів.
Одного чудового дня я прийшов у Трапезний храм і звернувся до отця Антонія (Новіцького) — одного з перших монахів відродженої Лаври, якого я знав ще з Володимирського собору — з якимось запитанням щодо богослужбового уставу. Не секрет, що ставлення до богослужбового уставу на парафіях і в кафедральних соборах тоді було просто жахливе. Пам’ятаю, як в одну з перших трансляцій з Богоявленського патріаршого собору в Москві, коли транслювали пасхальне богослужіння, від канона «Волною морскою» на пасхальній полуночниці залишили самі тільки ірмоси!
Що цікаво, «Журнал Московської Патріархії» дуже детально викладав усі уставні богослужбові питання, і саме завдяки йому я отримав любов до уставного богослужіння. В ньому та в іншому часописі, «Православному віснику» Українського екзархату Патріархії, існувала рубрика «Вічна пам’ять померлим», де друкували некрологи про померлих священнослужителів. І майже в кожному тексті обов’язково було речення: «Богослужіння звершував тільки за уставом». У мене, тоді ще малого й нерозумного, виникало ідіотське запитання: «А як іще можна відправляти богослужіння?» Але потім побачив, яким є ставлення до богослужбового уставу на парафіях, і більше не дивувався.
Так от, із питанням щодо уставу я й підійшов одного разу до отця Антонія, він мене послухав і раптом каже: «Та кидай все, приходь до нас співати». Я й прийшов. Це був 1991 рік.
ІІ. Спалах наднової зірки
Як я уже сказав, у 1992 році після нападу «філаретівських бойовиків» на Дальні печери ми, молоді хлопці, домовилися чергувати в Лаврі. І в один прекрасний день, а точніше в одну прекрасну ніч, на чергуванні ми зустрілися: світленький, молоденький, гарненький школяр Ваня Тронько, з яким ми вже були до того знайомі через крилас, я і Віталік Чернуха (так звали отця Лонгина до чернечого постригу. — Ю. К.). Він підійшов, ми познайомилися, розговорилися, дізналися, що Віталік приїхав із Рівного вступати одночасно з Ваньком у семінарію.
Після того ми часто зустрічалися, спілкувалися. Не можна сказати, що відразу зав’язалася дружба. Але. Якось одного прекрасного дня Ваня мені телефонує й каже: «Їдь бігом у Лавру. Тут збираються започатковувати семінарське друковане видання…» А друкована продукція була моєю мрією. Я собі ще в підліткову, юнацьку голову взяв, що нема літератури, нема. І треба обов’язково видавати просвітницьку літературу будь-яким чином, хоч і самвидавом, аби щось зрушилося з мертвої точки. Тоді в Україні були в доступі тільки «Православний вісник», «Журнал Московської Патріархії» і «Православний церковний календар».
І ось привів Ваня мене на цю зустріч. Не дуже пам’ятаю, яка була подальша доля того друкованого органу, однак у ті часи якраз Блаженніший Митрополит Володимир уже приїхав у Київ на кафедру, і поміж іншим у Церкві було відновлено видавничий відділ у 39-му корпусі Лаври. Розпочинав його роботу ігумен Касіан (Шостак), нині архієпископ, намісник Архангело-Михайлівського Звіринецького монастиря. Спочатку там спробували видавати «Православний вісник» замість того «Православного вісника», який відпав разом із митрополитом Філаретом, а трошки пізніше газету.
На перших етапах роботи відділу туди спочатку прийшов Іван Тронько, який трохи раніше за мене опанував верстальне мистецтво. Приблизно в ті самі часи до діяльності видавничого відділу почали залучати Віталіка Чернуху.
Зайве буде розповідати, наскільки він був талановитим в усіх-усіх-усіх галузях науки, мистецтва й культури. Видатною подією, як спалах наднової зірки, принаймні для мене, стала публікація в уже відродженому «Православному віснику» його авторських оповідань про Микитку. Настільки майстерно це було написано! Уже пізніше, під час моєї роботи і в лаврській друкарні, і у видавничому відділі УПЦ, я намагався лобіювати перевидання оповідань про Микитку. Якщо не помиляюся, в оригіналі вони були написані російською.
Поступово розпочалася наша досить щільна, пліч-о-пліч робота саме у видавничо-поліграфічному напрямку. Треба сказати, що і отець Лонгин (якраз у цей період відбувся його постриг і дияконська хіротонія), і отець Іван Тронько, з яким ми співпрацювали над деякими проєктами, були досить прискіпливими і до неперевершеної досконалості відточували кожну дрібничку. Згодом співпраця пішла більш легко, але під час наших перших проєктів, скажу чесно, я від них обох навіть втомився.
З часом саме отця Лонгина призначили спочатку виконувачем обов’язків керівника типографії Лаври, а потім уже й начальником. Ми переїхали в 60-й корпус, зайняли там повністю напівпідвальне приміщення. Сам отець Лонгин мав келію в тому ж корпусі, так що від місця ночівлі до місця роботи йому було зовсім недалеко.
Зараз узагалі не можу сказати, скільки років це продовжувалося, поки владика намісник Павло не розділив нас окремо на видавництво і окремо на друкарню. Відтак отець Лонгин залишився керувати видавництвом. А ще за деякий час його призначили головним редактором «Церковної православної газети», «Православного вісника» і суміжних видань. Тоді як ми всім колективом, за винятком, наскільки я пам’ятаю, одного співробітника, залишили видавництво Лаври і перейшли у щойно організований Видавничий відділ Української Православної Церкви під керівництвом протоієрея Володимира Савельєва.
Таким чином ми з отцем Лонгином із співробітників стали сусідами. Проте ми дуже тісно взаємодіяли між нашими відділами, допомагали один одному, товаришували.
Отець Лонгин був просто універсальним. Здавалося, взагалі немає нічого такого, що б він не вмів. Якщо взяти церковну діяльність, він дуже глибоко в це занурювався, з розумінням найдрібніших деталей. Гра на музичних інструментах — скільки завгодно. Робота з дітьми — будь ласка.
Пам’ятаю, коли наша донька вчилась у середніх класах школи, ми помітили, що в нашій квартирі, де нічого ні від кого не приховувалося, потрошку почала зникати готівка. У нас із дружиною не було сумніву, кому Марію віддати на одноразову виховну роботу. І це настільки гарно спрацювало — більше ніколи нічого подібного не повторювалося.
Коли вже пізніше двома колективами ми їздили відпочивати на природу, у стрільбі з пневматичної гвинтівки один з найкращих результатів був в отця Лонгина. Важко знайти якусь галузь, де б він не був спеціалістом.
ІІІ. Може, не смерть?
Кажуть, що погане забувається, а хороше зберігається в пам’яті, що так збудована людська психіка.
Як не дивно, але мені найбільше запам’ятався момент, коли пішла перша інформація про автокатастрофу і кожен із нас сподівався, що це виявиться помилкою. Що, може, не насмерть, може, не він, може, не так. І я згадую, як ідуть години, хвилини, і ти відчуваєш, як наближається остаточний вирок.
Аж ось приходжу в 39-й корпус у нашу кімнату і там поряд із мать Євтропією бачу Марину Бурдейну, яка ридає і ніяк не може заспокоїтися. От цей рубіж переходу від нас туди на сьогодні в моїй пам’яті закарбувався найбільше.
Коли був чин похорону в Трапезному храмі, я взяв свого друга за руку під покривалом і… взагалі не відчув холоду. До того я якось тримався, а тут уже не стримався і просто розридався.
Звісно, біль від втрати з роками втамувалася. І після всього, що у нас в Україні сталося і в 2014 році, і потім, і зараз, я мимохіть думаю про те, який отець Лонгин щасливий, що йому не довелося оце все бачити. Господь забрав його до Себе в значно більш щасливий період, ніж ми зараз маємо.
***
Зупинка друга. 1994-й
«У молоді проросла його любов до життя та людей», — Катерина Дятлова
З отцем Лонгином ми познайомилася на екскурсії Лаврою, яку він, тоді ще студент Київської духовної академії, проводив для нас, студентів медучилища. Оскільки екскурсія була напередодні нашого іспиту, до Лаври прийшло лише двоє людей — я та ще одна дівчина. Тож вийшла не екскурсія, а спілкування у форматі питання-відповідь.
Тоді отець Лонгин не просто познайомив нас з історичними фактами про Лавру та житіями святих. Він розповів про те, що було дорогим його серцю. Ми зрозуміли, що він щиро вірить у те, про що говорить, що православ’я — основа його життя, а Києво-Печерська Лавра — рідне для нього місце.
Мені було цікаво, чому та історія про житія святих актуальна й зараз? Який зв’язок із сучасністю? Чому молода людина раптом захопилася тим, що на той час, як мені здавалося, цікавило лише бабусь? Отець Лонгин терпляче й аргументовано відповідав. Тоді він буквально запалив нас любов’ю до Церкви. Нам захотілося так само зрозуміти й відчути православ’я…
Потім був великий проміжок часу, коли ми разом викладали в Лаврі в недільній школі, яку він очолював. Я спостерігала, скільки людей стояло до нього в черзі, аби про щось запитати, поспілкуватись, і зрозуміла, що та, перша, екскурсія була просто подарунком для мене. Він подарував нам півдня незабутнього спілкування.
Цікаво, що він ніколи не казав, що ти маєш робити чи як поступати в різних обставинах. Навпаки, наголошував, що ти сам повинен приймати рішення та нести відповідальність. І сам він був дуже відповідальним.
Через 9 років з моменту розлуки з отцем Лонгином зігрівають душу спогади про те, як він жертовно служив людям і при цьому зберігав радість і навіть дитячий запал. Хоча йому доводилося бувати в різних ситуаціях, але він ніколи не зраджував собі. Його щиру віру та вміння радіти дрібницям мені дуже хочеться успадкувати.
Нещодавно мені довелося кілька днів тісно спілкуватися з молоддю, яка знала батюшку. Вони ще дітьми багато часу проводили з ним. Вразило, як у них проросла його любов до життя та людей, вони так само щиро вірять, тонко, інтелектуально жартують і так само чисто живуть.
Чистота думки, чистота мови, відсутність лукавства у вчинках, чіткі життєві орієнтири, радісна посмішка — такий портрет отця Лонгина зберігаю в пам’яті не лише одна я.
***
Зупинка третя. 2000-й
«Он предвидел катастрофу», — иеромонах Симон (Новиков)
Сразу под крыло
Как мы познакомились? Да очень просто. Я приехал из Харькова в Киев и искал место, где можно Богу молиться. Душа моя прилепилась к Киево-Печерской Лавре, мне нравилось лаврское пение. Приходил сюда просто как прихожанин, это был где-то 2000 год.
Я не был великим богословом и литургистом — просто среднестатистический прихожанин. Служба длинная, и большую часть непонятно, что на той службе происходит. Какое-то сплошное «Господи, помилуй!». Ну да, пение красивое, но хотелось разобраться, о чём оно. И в какой-то воскресный день, помню, прошёлся по пещерам и с одной из лаврских прихожанок завязалась у нас беседа. Говорю, вот, служба красивая, но хотелось бы разобраться, что там, зачем и почему. Она отвечает: «Так при семинарии есть воскресная школа для взрослых, в которой всё рассказывают».
Заинтересовался, пошёл в семинарию, нашёл воскресную школу, в которой как раз преподавал отец Лонгин. Это было моё первое с ним знакомство. Его уроки для людей, пытающихся познать чуть глубже православие, были настолько простыми и доступными, что меня это сразу к нему расположило. Кстати, многие из этой воскресной школы для взрослых потом пришли работать к отцу Лонгину и трудились с ним вместе бок-о-бок не один год.
У меня тогда был процесс брожения: я думал, искал — что делать, как обустраивать собственную жизнь. Появлялись мысли по поводу того, чтобы прийти в монастырь, потому что с самого детства я всегда находился в больших коллективах, начиная со спортивных и пионерских лагерей.
Поездив по Украине, побывав во многих святых местах, в монастырях, всё равно я тянулся к Лавре. Для меня это был монастырь со своим необыкновенным, волшебным пением. И спустя некоторое время родилась мысль, что я бы хотел попробовать здесь пожить.
Уже на тот момент отец Лонгин был в числе братии. Я подошёл к нему и спросил: «Можно ли мне попробовать?» Он ответил: «Давай!» Мы взяли благословение у благочинного, и в 2002 году я стал послушником Киево-Печерской Лавры. Причём сразу попал под крыло отца Лонгина. Он для меня стал как тот камень, на который можно опереться для восхождения в духовной и монашеской жизни.
Сложно, но интересно
Я работал дизайнером в типографии. А отцу Лонгину как раз досталось послушание возглавлять типографию, и он собрал вокруг себя полноценную издательско-типографскую боевую единицу. Там уже был Максим Борисович Билецкий, потом появился отец Сергий Дерменжи, редакторы, корректоры. И когда я поступил послушником в монастырь, он спросил меня: «Что ты умеешь?» Я ответил, что есть опыт работы в типографии, плюс я ещё был фотографом, и отец Лонгин попросил благочинного, чтобы меня на послушание направили к нему. На этом послушании я прослужил 20 лет, на одном месте.
Если говорить о человеке в прилагательных, то для меня отец Лонгин был и остаётся светлым, радостным, с классным чувством юмора.
Меня всегда поражал его навык работы с детьми. Педагог по образованию, он весь светился любовью к детям. Их образование, наставление, воспитание — я умилялся тому, насколько легко это у него получалось.
Его голова, его душа постоянно генерировали идеи. Бóльшую часть из них мы смогли реализовать, но иногда нам не хватало ни возможностей, ни сил. Мы захлёбывались в идеях, и из-за этого всегда были какие-то авралы, потому что проектов много — до конца жизни всё не переделать.
Один из самых сложных — огромный фотоальбом «Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра». Помню, сидели в одном большом кабинете в 56-м корпусе в Лавре (там, где сейчас гостиница). Не было ещё цифровых камер, компьютеры не такие мощные, и подготовка материала занимала на порядок больше времени. Для наглядности мы распечатывали большое количество маленьких превьюшек и раскладывали из них на столе «пасьянсы». Причём количество фотографий было — страшные тысячи.
Ещё помню, как отец Лонгин заставлял меня сканировать материал с фотоплёнки, что тоже отнимало тьму времени. Средь бела дня работать со сканером оказалось невозможно — всё время кто-то отвлекал. Тогда мы с ним приняли решение, поскольку были ограничены по срокам, что я буду сканировать ночью. Взяли на это благословение, и получалось, что братия вставала на полунощницу, в 6:00, а я только приходил из издательства. В таком ритме жил месяца три.
Было сложно, но интересно. Отец Лонгин умудрялся всех нас держать в одной команде. Хотя если работаешь в таких, как у нас, условиях, конечно, случались срывы, и батюшка, как добрый пастырь, как кормчий в лодке, чтобы эту лодку не расшатывало, всегда её удерживал. Всевозможными путями пытался нас помирить и успокоить, и у него это получалось.
Я человек очень строптивый, и у нас с ним случались конфликты и по работе, и по послушаниям — он столько от меня натерпелся! Сейчас только это понимаю. Ведь я тогда только пришёл из мира, а до этого жил совсем по другим законам.
Не застрять на последнем мытарстве
Больше всего сейчас вспоминается одна его фундаментальная и сложная фраза, он сказал мне её буквально перед своей кончиной.
Дело в том, что в 1990-е, когда Церковь отделилась от государства, государство перестало быть коммунистическо-социалистическим и уже не оказывало давления на Церковь, её как бы отпустили в свободное плавание. И отец Лонгин говорил, что была возможность, которую можно было использовать во всей полноте, но отчего-то Церковь избрала именно ту модель церковной жизни, которая предшествовала революции 1917 года. Он видел, что эта модель — утопия, внешне она красива, а внутри — пустота. Именно эта модель и привела к эпохе новомучеников и исповедников ХХ века.
Он сильно переживал и даже предчувствовал, что в такой модели неминуемо произойдет какая-то трагедия. Спустя время, в наши дни, я понимаю, что эта трагедия уже произошла.
Понятно, что времена разные и каждые периоды отличаются, но мы всё меньше стали походить на первых христиан и всё больше напоминаем книжников и фарисеев. Исполняем всё по букве закона, а любви не имеем.
Это особенно чувствуется на исповеди. Какой фразой чаще всего люди начинают исповедь? — «Не вычитала утренние и вечерние молитвы». Но в Десяти заповедях нет такого: «Читай утренние и вечерние молитвы»! Первая заповедь — про отношения человека с Богом. Как любить Бога — всем сердцем, всем разумением, всей крепостию. А человек переживает, что молитвы не прочитал.
Я, будучи в Лавре, задавал таким кающимся один вопрос: «Когда в Ближние пещеры заходите, вы мытарства видите? Самое последнее — какое?» Если не могли ответить, давал задание пойти посмотреть. Человек вроде бы все мытарства пройдёт, а на самом последнем застрянет. Потому что это — мытарство немилосердия.
«Милости хочу, а не жертвы» (Мф. 9, 13), — говорит в Евангелии Господь. А у нас, получается, ценности как бы смещены. И не читать утренние молитвы для человека кажется большей проблемой, чем то, что у него сердце ожесточённое и окамененное.
Отец Лонгин очень глубоко переживал о нравственных глубинах человеческой души, эти вещи для него были в приоритете. Ведь в Десяти заповедях сначала идут заповеди по отношению к Богу, затем по отношению к человеку. Есть определённая последовательность, иерархия. Должен быть порядок, а не когда всё вверх ногами перевёрнуто.
Слёзы на могиле
И ещё. Очень вспоминается, как батюшка любил собирать нас, сотрудников, в нерабочее время. Сколько раз мы все вместе выбирались на природу пожарить рыбу, отдохнуть от городской суеты, посмотреть на красоту заката солнца, порадоваться и поудивляться. Спасибо ему за это! Он умел делать это своевременно, и самое главное — когда было действительно нужно. У меня так не получается.
Он вообще очень хорошо чувствовал людей, которые его окружали. Переживал за них, помогал им. Пытался разрешить сложные ситуации — нравственные, психологические и даже финансовые. Он был для всех нас примером.
Я многому у него научился и учусь до сего дня. И если мне чего-то не хватало, если необходима была поддержка в трудные моменты, я всегда утешение находил у него на могилке. Приходил, просил помощи. Мог прийти среди ночи — я ночью любил фотографировать Лавру. И батюшка мои бури сердечные всегда успокаивал. Очень чувствуется эта отдача от просьб и слёз, которые ты у него на могиле проливаешь.
***
Кінцева станція. 2013-й
«Небо звёздное, руки августа…» Так сталося, що чимало скорботних подій у моєму житті пов’язані саме з серпнем. І пісня мого найулюбленішого «ДДТ» «Метель августа» звучить у голові, напевне, частіше, ніж мені б цього хотілося.
І тоді, в ніч на 9 серпня, коли тіло батюшки привезли з Миколаївської області, де він загинув, і поклали в труні посеред Трапезного храму, я ледве волочила ноги від 70-А корпусу Митрополії, де ми тоді в Синодальному інформаційно-просвітницькому відділі працювали, нагору в Верхню Лавру, в Трапезний. Все одно засиділася на роботі, тому вирішила піти однією з перших попрощатися з нашим другом, бо на ранок Літургія, чин чернечого поховання, похорон.
Я плелася з останніх сил, дивилася на зоряне небо і втішала себе, що зараз, нарешті, біля труни можна буде перестати тримати себе в руках і дати сльозам волю. Адже до того всі навкруги тоді так ридали, що принаймні я повинна була триматися.
У храмі майже нікого. Труна. Свічки. Тиха молитва. Я нахилилася до батюшчиної руки і… ледве встояла на ногах. Від тіла точилася така благодатна жива сила, що моя душа миттєво відгукнулася на цей дотик тихим і радісним вітанням: «Отець Лонгин, Христос воскрес!»
Це була справжня Пасха — перехід земної людини в небесну Вічність. А мені пощастило стати цьому випадковим свідком.
***
P.S. Дивіться, яким він був!