«Церква, прив’язана до політичних розрахунків, ризикує неминучим підкоренням політиці, а саме балансу сил у цьому світі, сформованому політикою та економічними інтересами, на шкоду Євангелію, яке захищає пригноблених землі, любить чужинців та бідних, голодних і хворих. Настав час так званим православним народам переглянути свій підхід до взаємин між Церквою та державою. Настав час для Православних Церков припинити фліртувати з державою в пошуках привілеїв та прав і старанно працювати над прийняттям моделі державного нейтралітету, зберігаючи рівновіддаленість між релігіями, расами та етнічними групами. Так, безумовно, настав час назавжди закрити цю дужку, яку православні відкрили у 1453 році».
У своїх наукових і публіцистичних роботах наш сьогоднішній співрозмовник рішуче говорить на цю тему — необхідності для Церкви переглянути відносини з державою. Читачі Діалогу.ТУТ у коментарях також постійно висловлюють цю думку: при нинішньому стані речей намагання підкорити Церкву політичним інтересам та зловживання з боку держави тільки посилюватимуться.
Але що таке справжній нейтралітет для Православної Церкви у світській державі? Історія знає небагато таких прикладів. Тоді як віддане служіння державній владі, аж до повного виправдання загарбницької війни і підтримки військової агресії, ми спостерігаємо з боку Православної Церкви в Російській Федерації з початку повномасштабного вторгнення в Україну.
Про церковно-державний нейтралітет, яким він міг би бути, та про помилки, від яких не виграє жодна сторона — наш сьогоднішній діалог. Знайомтеся, доктор Ассаад Еліас Каттан, професор православного богослов’я Мюнстерського університету (Німеччина), спеціалізується на патристиці та герменевтиці.
Оригінал англійською доступний за посиланням: https://dialogtut.online/churches-should-support-not-the-state-but-values-inspired-by-the-gospel/
Держава може «підтримувати» Церкву в благодійній діяльності, але не вважати її державною Церквою
— На вашу думку, чи можливий справжній нейтралітет між Православною Церквою і державою? Яким він повинен бути? Чи є приклади такого нейтралітету у православному світі або принаймні ситуації, схожі на нейтралітет? Звісно, мова не йде про ті країни, де православні є релігійною меншиною.
— Нейтралітет, безумовно, можливий, досяжний і бажаний. Він може наслідувати німецьку модель. Згідно з німецькою моделлю, яка суттєво відрізняється від французької, існує позитивна співпраця між державою і Церквами. Жодна релігія не є державною, а Церкви не втручаються в державні справи.
Під «позитивною співпрацею» я маю на увазі те, що Церкви можуть мати школи, лікарні та інші благодійні установи, які частково фінансуються державою. Причиною цього є те, що церкви несуть відповідальність за виконання благодійних завдань, які спочатку мали б виконуватися державою.
— Для деяких слов’янських країн звичною є модель, коли Церква підтримує державу, а держава підтримує Церкву. Як може виглядати незалежність Церкви від держави, скажімо, в Росії ? А в Україні?
— Питання в тому, що ми маємо на увазі під «підтримкою». Церкви повинні підтримувати не державу, а цінності, натхненні Євангелієм. Якщо держава є демократичною — а я сподіваюся, що так буде в Україні після закінчення війни — і якщо Церкви підтримують демократичні цінності, такі як свобода особистості, свобода вираження поглядів і вільні вибори, то вони, по суті, підтримують державу в її місії встановлення і захисту демократії. У свою чергу, держава може «підтримувати» Церкву у вигляді допомоги їй у благодійній діяльності, а не вважати її державною церквою як у візантійській моделі.
— З одного боку, ми бачимо, як усі релігійні організації України активно підтримують державу в її боротьбі з агресором. З іншого боку, така активна включеність не є і нейтралітетом. Чи існує небезпека для Церкви в такій ситуації? У чому може полягати в цьому разі нейтралітет?
— Церкви в Україні, безумовно, мають право підтримувати державу в її боротьбі з агресором, адже війна, яку ведуть українці, є оборонною. Однак Церква має визнати, що навіть оборонна війна є «необхідним злом». Така війна допустима лише у виняткових ситуаціях. Загальне правило, натомість, полягає в тому, щоб відкидати будь-які форми насильства і активно працювати над тим, щоб уникати його і зменшувати його наслідки. Як Руська Православна Церква, так і Церкви в Україні повинні дотримуватися такої позиції. На жаль, здається, що в сучасному православ’ї немає консенсусу щодо цього.
Це історична помилка, коли Церква відмовляється від цінностей Євангелія заради підтримки націоналістичного дискурсу
— Якщо ми (Церква в Україні) підтримуємо нашу державу в її справедливій боротьбі, як ми можемо донести до православних віруючих в Росії, що вони не повинні підтримувати свою державу в її несправедливій війні?
— Я вважаю, що рішення полягає в тому, щоб змінити наш погляд на це питання. Православні Церкви взагалі не повинні говорити людям, чи підтримувати державу. Вони мають наголошувати на євангельських цінностях. І йдеться не про пропаганду «за» чи «проти» держави, а про Євангеліє Ісуса Христа. Це Євангеліє, по суті, закликає до ненасильства.
Якби російська Церква прийняла цю позицію з самого початку, наша сьогоднішня дискусія була б зовсім іншою. Це історична помилка, коли Церква відмовляється від цінностей Євангелія заради підтримки націоналістичного дискурсу, підживлюваного експансіоністськими цілями.
— Хто взагалі може донести цю думку до РПЦ, якщо ми бачимо, що зараз лідери інших Православних Церков мовчать?
— Лідери більшості Православних Церков були і залишаються в цьому питанні неактивними. Це незаперечний факт. Вони розриваються між вірністю Євангелію і тим, щоб не докоряти такій великій церкві, як РПЦ, і не розривати з нею стосунки.
Я можу зрозуміти, як виникають такі настрої. Однак я не можу підписатися під ними. Лідери Православних Церков мали б поводитися інакше. Вони повинні були заявити про солідарність з пригнобленими і про ненасильство, як це зробив би Ісус. На мою думку, вони втратили свій шанс.
— Як в ідеалі виглядала б взаємодія Православних Церков в умовах, коли одна сучасна країна напала на іншу, і обидві Православні Церкви опинилися не над сутичкою, а втягнуті в неї, причому по різні боки?
— Це справді загадка, оскільки ми зіткнулися з більш-менш безпрецедентною ситуацією. Однак проблема набагато глибша. Православні Церкви завжди пишалися принципом соборності і вважали його однією з відмінних рис православ’я. Проте вже багато років він не функціонує. Те, як Церкви ставляться до війни Росії проти України, є лише симптомом вкоріненої проблеми: наша соборність більше не функціонує і має бути винайдена заново.
В ідеалі мав би існувати постійний орган — можливо, постійна синодальна платформа, — завданням якого була б координація. Нам також потрібен предстоятель з більшими прерогативами — церковний лідер, який може бути посередником, пропонувати рішення і скликати Собор. Ось чому відновлення церковної єдності є таким важливим і вкрай необхідним.
— Зараз в Україні ми бачимо спроби з боку держави сформувати і підтримувати патріотичну Церкву. Що в цій ситуації може піти не так?
— При цьому українська держава робить ту саму помилку, що й російська. Вони маніпулюють Церквою в націоналістичних цілях. Як на мене, це міметична поведінка: намагаючись відрізнятися від свого ворога, ти в кінцевому підсумку наслідуєш його.
Ситуація неправильна. Держава повинна утриматися від тиску на Церкву і моделювання її під себе.
— Які небезпеки існують, якщо модель державного нейтралітету між Православною Церквою і державою не буде сформована і ситуація залишиться такою, якою вона є зараз?
— Небезпека полягає в подальшому розмиванні межі між державою і Церквою, що дозволяє державі маніпулювати Церквою, а Церкві — залежати від держави. Все це далеко не корисно і відображає нездатність Православної Церкви впоратися з постійними викликами війни і насильства. Однак те, що відбувається сьогодні в Україні, може надати унікальну можливість.
Якщо український народ досягне успіху у створенні демократичної моделі, в якій держава і Церква відокремлені, але здатні позитивно співпрацювати одна з одною, це може надихнути всі Православні Церкви. Незважаючи на всі негаразди, Україна могла б запропонувати вирішення деяких проблем, які дотепер мучать православний світ.
