«Українська Православна Церква повинна спочатку визначити канонічний статус, який вона хоче продовжувати зберігати. Нинішній статус є неканонічним, оскільки УПЦ визначила себе як “незалежну”, не проголосивши себе автокефальною. Такого статусу в православ’ї не існує».
Основна цінність цієї розмови — в ній відверто проговорюються відповіді на питання, які завдають болю вірянам УПЦ від самого початку повномасштабного російського вторгнення. То ми з Москвою чи вже ні? Собор у Феофанії — це розкол? Ми ще канонічна Церква? Що буде, якщо проголосити автокефалію? А якщо не проголосити?
Сьогоднішній співрозмовник Діалогу — доктор Анаргірос Анапліотіс, старший науковий радник з канонічного права, доцент кафедри православного канонічного права та німецького конституційного права релігій Мюнхенського університету. Він публічно підтримує Україну в її протистоянні російській агресії та фахово аналізує процеси, які відбуваються в її релігійному полі.
д-р Анаргірос Анапліотіс
Чим важливий цей сторонній погляд науковця на події в українському православ’ї: із розмови стає очевидно, що ситуація дуже складна, але не безнадійна. Шляхи виходу із кризи існують. Як завжди, все залежить від конкретних кроків конкретних особистостей.
Сподіваємося, цей текст буде корисним для тих, від кого залежить подальша доля нашої Церкви.
Оригінал англійською доступний за посиланням: https://dialogtut.online/between-constantinople-and-moscow-how-the-conflict-of-ukrainian-orthodoxy-can-be-resolved/
Поняття «неканонічна церква» можна розуміти по-різному
— Як би ви могли пояснити простими словами таке складне явище, як канони? Це як закони в державі — якщо не порушив, то ні в чому не винний? Тоді що таке, з погляду канонічного права, «неканонічна Церква»? Незаконна? Але хто це визначає і як?
— Це питання не дуже просте, тому не варто очікувати простого пояснення. У православному канонічному праві розрізняють три джерела, кожне з яких має своє значення.
Найважливішим і першоджерелом є канонічне право, яке є обов’язковим для всієї Православної Церкви. Воно складається з окремих канонів, або «юридичних текстів», виданих безпосередньо або Вселенськими чи Помісними Соборами, або написаних окремими Отцями Церкви і ратифікованих пізніше Вселенськими Соборами. Оскільки Вселенські Собори є найвищими органами Церкви, їхні рішення є абсолютно обов’язковими для виконання.
Слід зазначити, що думки щодо обсягу та тривалості дії канонів різняться. З цієї причини часто розрізняють канони «божественного права» і «людського права». Канони «божественного права» не можна ігнорувати за жодних обставин, тоді як канони «людського права» можна застосовувати по-різному.
Думки також різняться щодо того, якою мірою канони можуть бути інтерпретовані, змінені або навіть призупинені. Проте загальновизнано, що канони, затверджені Вселенськими Соборами, є обов’язковими до виконання, оскільки вони є частиною Священного Передання Церкви.
Поряд із вищезазначеним існує також принцип «ікономії». Згідно з цим принципом, відхилення від буквального формулювання канону може бути дозволене лише заради спасіння душ (зазвичай це здійснюється в дисциплінарних питаннях) і ніколи не може переступати догматичні межі. І навпаки, «акривія» диктує суворе дотримання канонів.
Згідно з принципом «ікономії», якщо особа порушує канон і визнана винною церковним або єпархіальним судом, до неї можуть бути застосовані відповідні дисциплінарні заходи, які зазвичай полягають у тимчасовому відстороненні від Причастя (також відоме як мале відлучення). Таке відлучення може тривати від декількох днів до декількох років, тоді як «анафема» (повне відлучення) може призвести до повного виключення з Церкви.
Поняття «неканонічна церква» можна розуміти по-різному. Це може бути розкол (коли група відокремлюється від Церкви, не змінюючи своєї віри), але це також може бути єретична група, яка переступила догматичні межі.
Наприклад, так звана «Чорногорська Православна Церква», представники якої ніколи не були висвячені в єпископи, а просто «висвятили» себе самі — це є порушенням першого апостольського правила, яке жодним чином не може бути виправдане принципом «ікономії». Тому ця церква є неканонічною і єретичною сектою навіть у тому випадку, якщо ступінь віддаленості від Православ’я оцінювати по-різному.
Слід наголосити, що канонічні правила всіх Вселенських Соборів, багатьох Помісних Соборів і деяких Отців Церкви становлять невід’ємну частину Священного Передання Православної Церкви. У цьому відношенні вони є не тільки законами в строгому сенсі слова, але також належать до динамічної історії спасіння. І якщо метою світських законів є підтримання справедливості та порядку в громадянському суспільстві, то канонічне право Церкви також повинно серйозно сприймати слова нашого Спасителя: «Якщо праведність ваша не буде більша від книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне» (Мф. 5, 20) і «Субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2, 27), і застосовувати їх для добробуту дітей Божих.
Через цю призму Православна Церква застосовує канони на благо своїх членів, як любляча мати, яка хоче не засуджувати, а прощати, і радіє щирому покаянню винного, як у притчі про «блудного сина». Ось чому принцип «ікономії» застосовується під час звершення правосуддя в прагненні наслідувати безмежну любов Христа до кожного грішника.
У випадку з УПЦ можна говорити про канонічно складну ситуацію, але не про розкол
— Про нашу Українську Православну Церкву теж після Собору у Феофанії в травні 2022 року дехто каже, що ми тепер неканонічна Церква. Чи правда це?
— Термін «неканонічні церкви» використовується для опису спільнот православних християн, які не мають повного спілкування з Православною Церквою, єдиною, святою, соборною і апостольською, в яку ми віримо. Причини можуть бути різними і варіюватися від відсутності основних елементів церковного буття до невизнання самопроголошеної автокефалії.
Такі складні питання раніше вирішували Вселенські Собори, однак особливу вагу має свідчення чотирьох древніх патріархатів Пентархії, серед яких на першому місці стоїть Вселенський Патріарх Константинополя, Нового Риму. Згідно з 36-м правилом Трульського Собору, його єпископська кафедра має такі ж привілеї, як і перша єпископська кафедра Стародавнього Риму, за якою йдуть Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський Патріархи.
Щодо питання про нинішній статус УПЦ за митрополита Онуфрія, то можна сказати, що жоден із вищезгаданих сценаріїв там не мав місця. Разом із тим її статус канонічно важко визначити, оскільки Собор у Феофанії 2022 року в односторонньому порядку проголосив незалежність УПЦ від Московського патріархату. Крім того, було також призупинено поминання Московського патріарха.
Оскільки можна припустити, що це рішення було прийняте під величезним тиском з боку української влади через російську війну, я вважаю, що, застосовуючи «ікономію», можна говорити про канонічно складну ситуацію, але не про розкол. Імовірно, канонічний статус УПЦ можна було б повністю з’ясувати лише після закінчення війни, в політично спокійній і стабільній ситуації.
На даний момент не можна говорити про неканонічність УПЦ з тієї простої причини, що всі Помісні Православні Церкви продовжують підтримувати спілкування з УПЦ, продовжують розглядати УПЦ як частину РПЦ і не запровадили до неї жодних дисциплінарних заходів.
— Проблема в тому, що віруючі люди бояться розірвати канонічну єдність навіть із такою Церквою, яка перебуває на території країни-агресора і повністю виправдовує агресію проти України.
— З богословської точки зору, патріарх Московський сам розірвав сопричастя з Українською Православною Церквою тим, що не захистив «Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви» 2000 року (III, 8) і не спробував формалізувати політичні конфлікти через ці проголошені основи, щоб не нести неминучих наслідків порушення власних моральних принципів через заперечення існування народу, який є частиною їхнього власного тіла.
(Пункт III розділ 8 «Основ соціальної концепції Руської Православної Церкви» 2000 року зокрема передбачає: «Водночас існують галузі, в яких священнослужителі й канонічні церковні структури не можуть надавати допомоги державі, співробітничати з нею. Це: а) політична боротьба, передвиборна агітація, кампанії на підтримку тих чи інших політичних партій, громадських і політичних лідерів; б) ведення громадянської війни або агресивної зовнішньої війни <…>. — Редакція Діалог.ТУТ)
Шлюб не може бути розірваний, якщо він більше не існує. Якщо один із подружжя нехтує життям іншого, невинна сторона має повне право розлучитися з винним.
Канонічну єдність з Москвою слід вважати мертвою
— Чи існує в православ’ї процедура розривання канонічного зв’язку? Чи чинив подібним чином будь-хто в історії і якими були наслідки?
— Українська Православна Церква повинна спочатку визначити канонічний статус, який вона хоче продовжувати зберігати. Нинішній статус є неканонічним, оскільки УПЦ визначила себе як «незалежну», не проголосивши себе автокефальною. Такого статусу в православ’ї не існує. Є автокефальні та автономні, але не «незалежні» Церкви, і цей термін явно неканонічний.
Якщо Церква не була проголошена автокефальною, «де-юре» вона залишається частиною іншої автокефальної Церкви. Церкви, які не розірвали канонічного спілкування з УПЦ, розглядають її як автономну частину автокефального Московського Патріархату. Так само бачить її і РПЦ.
У новітній історії Церкви лише Вселенський Патріархат надавав автокефальний статус окремим її частинам або відновлював статус автокефальних для деяких давніх Церков. У 1589 році статус автокефальної отримала Церква Московського царства, у ХІХ столітті — Церкви трьох сучасних європейських національних держав: Греції, Сербії та Румунії. У ХХ столітті автокефалію отримали Церкви Албанії, Польщі, Грузії, Чехії та Словаччини і, нарешті, у ХХІ столітті — Православна Церква України.
Автокефалія Болгарської Церкви, яка була проголошена в односторонньому порядку в 1872 році, була визнана Константинопольською Церквою в 1945 році. Це означає, що ця Церква була неканонічною понад сімдесят років.
Якщо Українська Православна Церква бачить себе правонаступницею історичної Київської митрополії (яка існувала майже 700 років), то свій канонічний автокефальний статус вона може отримати лише від Константинопольського Патріархату, який виступатиме її Церквою-Матір’ю. Однак після 2019 року, коли ПЦУ була проголошена автокефальною, це вже неможливо.
УПЦ може стати автокефальною, лише об’єднавшись з ПЦУ, але це не означає, що її поглинуть чи анексують, адже автокефалія надається не лише колишнім неканонічним Церквам, але й усім православним християнам вашої країни.
— Українській Православній Церкві буквально закидають канонічну єдність з Руською Православною Церквою. Чи потрібно взагалі плекати цю канонічну єдність?
— Як я уже пояснював, цю канонічну єдність з Москвою слід вважати мертвою, тому УПЦ повинна прагнути відновити свій канонічний статус у рамках світового православ’я в цілому. Оскільки у вашій країні вже існує канонічна автокефальна Православна Церква України, УПЦ може відновити канонічну єдність з Повнотою Православ’я, об’єднавшись з ПЦУ.
Найбільшою жертвою російської війни проти України є УПЦ
— Чи можуть інші Православні Церкви допомогти в нашій ситуації, коли одну Православну Церкву держава практично стирає з лиця землі — іноді в буквальному сенсі. Вже 3 храми УПЦ були знесені за рішенням української влади, сотні храмів зруйновані російськими обстрілами. Проте окрім висловлення занепокоєння з боку світового православ’я ми не бачимо іншої реакції.
— Ви щойно підтвердили мою думку, що найбільшою жертвою російської війни проти України є УПЦ. Все Православ’я разом страждає від наслідків війни, і ми продовжуємо молитися за припинення цієї жахливої трагедії.
Я думаю, що автокефальні Церкви відреагували б інакше, якби православ’я в Україні не було розділене і зверталося до решти світу в один голос. У Німеччині перше, про що запитують православні християни, коли зустрічають православних українців, це до якої Церкви вони належать — Епіфанія чи Онуфрія.
— Відверто кажучи, ми в Україні почуваємося заручниками двох протилежних православних центрів: Москва апелює до теми захисту УПЦ, коли потрібно виправдати російське вторгнення, а Константинополь заявляє, що територія України тепер є його канонічним полем і нав’язує свої порядки. Ми ніби не можемо вирішити свої питання всередині України, але втручання ззовні призводить до ще гірших наслідків.
Яким може бути оптимальне вирішення цього питання з точки зору світового православ’я?
— На жаль, світове православ’я досі розділене в питанні Української Церкви. З одного боку, є Московський патріархат, який неодноразово заявляв, що не визнає автокефального статусу Української Церкви за жодних обставин, тим самим блокуючи єдність українського православ’я. З іншого боку — Вселенський Патріархат та три інші важливі та давні автокефальні Церкви, які вже визнали автокефальний статус ПЦУ. Однак більшість інших автокефальних Церков все ще очікують, як розвиватимуться церковні події в Україні. Але слід зазначити, що жодна Православна Церква не розірвала спілкування зі Вселенським Патріархатом після створення ПЦУ.
Вважається, що найкращим рішенням для світового православ’я є те, яке призведе до об’єднання всіх православних українців в єдиній Православній Церкві, канонічній і автокефальній, щоб охопити всіх православних українців і дати їм зрозуміти, що тільки вони самі можуть покінчити з розколом, який турбує їхню країну, а світове православ’я може лише підтримати їх у цьому.
Через щирий діалог без попередніх умов, з чітко визначеною метою — єдиної Української Православної Церкви, канонічної та автокефальної — можна прийти до бажаної вищої мети.
Наразі можна лише констатувати, що канонічна ситуація Українського Православ’я потребує уточнення. Причина в тому, що виникає багато питань, і кожне з них потрібно розглядати окремо.
Той факт, що Україна вже більше трьох років протистоїть російському вторгненню, говорить всьому світу про велику силу і рішучість українського народу. Україна є другою за величиною православною країною, і нинішня слабкість вашої Церкви полягає у вашому церковному поділі.
Якби в Україні була тільки одна об’єднана Церква, Вселенський Патріархат і, відповідно, всі інші Православні Церкви визнали б цю Церкву як автокефальну або як Патріархат. Вселенський Патріархат проклав шлях до єдності і зробив все можливе для встановлення канонічного автокефального статусу в Україні; тепер справа за всіма православними українцями, щоб покласти край цьому поділу раз і назавжди.
Діалог має ґрунтуватися на засадах християнської любові та бути вільним від усієї ворожнечі минулого. ПЦУ має переглянути апостольську спадкоємність кожного клірика у своїх лавах і, за потреби, виправити її, а УПЦ — призупинити відносини з Москвою, сприяти наміру до повної незалежності та підтримувати статус автокефалії. З канонічної точки зору, це єдине життєздатне рішення, яке буде по-братськи прийняте і вітатиметься більшістю світового православ’я.
З кожним днем стає все більш очевидним, що Всеправославний Собор дозволить знайти життєздатне рішення для об’єднання, про яке йде мова, а тим часом українці повинні прагнути вирішити власні церковні питання в межах кордонів власної країни. Як би складно це не звучало, але досягнення такого міжукраїнського консенсусу з питань висвячень та юрисдикції вважається фундаментальним для вирішення дихотомії, яка наразі турбує всю країну та її вірних.
— Виходячи з ваших відповідей, ми бачимо, наскільки ситуація в українському православ’ї не є безнадійною. Багато чого залежить від взаємних кроків назустріч. Але, як вірні УПЦ, мусимо сказати, що нині діалогу між православними двох Церков заважають силові захоплення наших храмів представниками ПЦУ та незаконні перереєстрації громад. Якби не ці дії, можливо, процес взаємного зближення потроху відбувався б. Як, на вашу думку, можна виправити цю ситуацію? Які кроки мають бути зроблені?
— На жаль, я не знаю точно ситуацію і державні закони в Україні. Об’єднання Церков можливе лише тоді, коли всі сторони будуть діяти в рамках християнської любові та заповідей Христового Євангелія. Тільки це може бути основою єдності, в рамках законодавства європейської демократичної держави, яка поважає релігійну свободу.
