То що, місія неможлива? Як зараз говорити з людьми про Христа, коли війна, шахєди та крилаті ракети щодня намагаються переконати українців, ніби зло має силу, необмежену в часі й просторі.
Де Бог? Як відповідати на це запитання, коли в повсякденному житті й новинах переважають біль, сльози, смерть і руйнування.
Як свідчити про любов Христову, якщо нашим ближнім більше болить виживання, ніж роздуми про загробний світ та «якусь там» вічність, в яку не всі навіть вірять?
Усі свої запитання ми адресували нашому давньому другові ігумену Валеріану (Головченку). Ділимося його правилами місіонерства у нових умовах.
Розкривати рота тільки тоді, коли тебе питають
Сказати, що епоха місіонерства відійшла, не можна. І тут я погоджуся з Кураєвим (як би до нього хто не ставився), який вважає, що зараз місія полягає не в тому, щоб залучити нових вірян до Церкви, а щоб заохотити людей залишатися в Церкві.
Найкраща проповідь — це проповідь своїм життям. Тому я перестав комусь щось доводити. Краще почекати, поки тебе спитають, дивлячись на те, як ти живеш.
Адже коли ми стикаємося зі святими людьми, хочеться підійти й поцікавитися: «Що робить тебе таким? Чому ти такий? Чому ти добрий? У чому твоя віра?» Якщо до нас не виникає таких питань, про що розповідати? У кращому випадку нам скажуть як учені греки апостолу Павлу: «Послухаємо тебе іншим разом…» (див. Діяння апостолів, 17; 32).
Є люди, які від мене, від вас, від будь-кого з нас відвернулися під впливом того, що вони «десь колись від когось» чули. Є питання конкретно до мене? На них і відповідатиму.
Одже, перше правило, яке я взяв, — розкривати рота лише тоді, коли про щось питають.
У себе на facebook-сторінці я навіть рубрику таку завів: «ЗАПИТУВАЛИ? ВІДПОВІДАЄМО!». А говорити так, з чистого листа… Не будуть цього читати з об’єктивних та суб’єктивних причин.
Ділитися з людьми радістю, яку тобі дає твій Бог, твоя віра
Зараз ми маємо справу з кліповою свідомістю. Навіть мій допис про Йонду, який вас так зацікавив, зайде не всім. Багато людей просто не будуть дивитися чогось довшого за 15-20 секунд. Тікток-свідомість. Для них усе, що більше, — надлишкова інформація.
Ми живемо в дуже великому інформаційному потоці, а щоб відрізнити те, що тобі насправді корисно, для цього вже треба щось розуміти, мати якесь базове знання.
«…У вас там такі-сякі патріархати». Кажу: «Вибачте, я прийшов у Церкву служити не патріархатам, а Христу. Давайте згадаємо, що Він, саме Він повинен бути на першому місці в нашому житті».
От я сказав, що коли людям захочеться бути схожими на нас, вони нас тоді запитають. Але молодий хлопець чи дівчина приходять до храму, як ви думаєте, які в них виникають питання? Правильно. «Чому в них такі злі обличчя?»
Церковні люди подекуди ілюструють своїм виглядом лише одну цитату з Євангелія: «У світі цьому скорботні будете». Складається враження, що якщо підійти до такої людини і про щось її попросити, вона зробить тебе такою ж сумною та скорботною, як і сама.
Що це, як не маргіналізація православ’я? На жаль, саме категорія так званих «професійних віруючих» часто стає візитною карткою нашої Церкви.
Я теж колись був маленький. І в моєму дитинстві показували прекрасний мультик (рекомендую, «Крошка Єнот», є на YouTube, всього 8:48) з такою пісенькою: «Поділися усмішкою своєю, і вона до тебе не раз іще вернеться».
Розумію, що важкі часи. Але саме у важкі часи треба ділитися з оточуючими тою внутрішньою радістю, яку тобі дає твій Бог, твоя віра. Щоб на тебе хотілося бути схожим. А ми, навпаки, виглядаємо так, що іноді виникає бажання перейти від нас на інший бік вулиці.
Ставитися до свого минулого саме як до історії і не плутати історію з пропагандою
Кажуть: «Ось там, у часи Святої Русі…» Я завжди відповідаю: «А назвіть мені, будь ласка, період в історії Святої Русі — 100 чи краще 50 років, коли все у суспільстві та Церкві було ідеально, і за цим зразком ми маємо вибудовувати з поправками своє життя».
Ніколи не було такого періоду. Ні-ко-ли!
Комусь подобається інша епоха, XV чи XVI століття. Зачекайте, так для цього не треба приходити в Церкву. Є клуби, спільноти історичної реконструкції. Туди приїжджаєш, шиєш собі одяг і можеш протягом трьох днів чи навіть тижня бути хоч королем, хоч монахом, хоч єпископом, хоч лицарем, хоч дружинником, воїном — ким завгодно.
До речі, на полігоні, де проходить реконструкторська тусовка, зазвичай присутні справжні, кваліфіковані медики, і якщо з тобою щось станеться, тебе відвезуть до сучасної лікарні і лікуватимуть нормальними ліками, а не кізяками з товченою крейдою.
Я зі свого досвіду знаю, що через три дні будь-яких полігонних ігор ти бажаєш тільки одного — просто поїсти їжу без піску. Усе, погрався? Тепер помийся, посидь у теплому сортирі, і тебе відпустить…
У того ж Кураєва є дуже влучні слова про те, що «ПРАВОСЛАВ’Я І СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ НЕ ТОТОЖНІ!» Не треба ставити між ними знак рівності.
Потрібно знати історію, але ставитися до свого минулого саме як до історії. І не плутати історію з пропагандою. Розрізняти, розуміти, що було цікавого, хорошого, а що поганого. На жаль, не всі це усвідомлюють.
Шукати співзвучних
І ще з однією думкою я згоден. Про те, що є «богослов’я любові», а є «богослов’я ненависті». І у православії також. Але кожен для себе обирає сам, вирішує сам.
Нещодавно я брав участь у «Богословському вікенді» в Молодіжному центрі в Києві на Подолі. Один із спікерів, уже завершуючи свій виступ, сказав учасникам: «Більшість із вас, я бачу, мають якесь відношення до Іонинського. Зрозумійте, в Церкві не всі такі, як в Іонинському».
Усе, що пов’язане з Іонинським монастирем у Києві, вже сьогодні можна назвати «школою» — звісно, не в академічному сенсі, а в тому, наскільки монастирі, спільноти та люди, об’єднані довкола нього, схожі між собою у своєму Modus operandi. Це не є якимось «сектантством» (усе якраз в руслі традиційної православної віри й відкрито для всіх) чи чимось «новим» або нетрадиційним. Навпаки, саме Іонинську «школу» можна віднести до древньої аскетичної традиції.
Проте як у Святому Письмі: «Мусять між вами й поділи бути, щоб відкрились між вами й досвідчені» (1 Кор. 11, 19), так і всередині православ’я може бути по-різному. Одному бути самітником, іншому — місіонером. І обидва спасаються.
Десь так, десь інакше. Треба дивитися, що більше гармоніює з твоєю особистістю. Шукати у православному християнстві співзвучних тобі людей.
Зрозуміти сенс
Коли багато хто з нас починав своє служіння чи вчився у семінарії, ми думали, що до всього треба як слід підготуватися. Адже до нас виникатиме багато запитань як у парафіян, так і в людей, що просто заходитимуть до храму. Можливо, вони поцікавляться: «Батюшка, що ви можете сказати про Вірменську Апостольську Церкву, це православіє чи ні?» А тобі й не буде що відповісти…
Знаєте, про що найчастіше запитували? Чи можна відправляти сороковини на день раніше. Все!
На жаль, склалося так (і це не тільки в православії), що людей більше цікавить обряд, ніж його сенс. Більше думають про те, як віртуозно виконати той чи інший вибагливий ритуал, ніж аби хоч трошечки зрозуміти його зміст, його походження й призначення.
Поводитися так, наче поруч із тобою Христос
Моя улюблена цитата: «Дуже часто ми намагаємося здаватися святими, навіть не навчившись спершу бути людьми» (Г.К. Честертон). Просто будь людиною, щоб твої оточуючі, сусіди, ті, хто з тобою працює, зустрічається з тобою в магазині чи громадському транспорті, зігрівалися серцем поруч із тобою.
Моя улюблена молитва: «Господи, дай мені бути тим, хто втішає, а не тим, хто потребує втішання».
Лагідністю своєю гаси полум’я ворожнечі. Поводься так, наче поруч із тобою Христос. Не обурюйся, не гнівайся.
Це і є те, що я називаю православієм любові.
Звідки походить православіє ненависті? На одного і того ж Христа можна дивитися різними очима (цитата не моя, але дуже мені подобається). Можна дивитися на Нього очима апостолів, жінок-мироносиць, а можна очима натовпу, Іуди, Пілата чи Каїафи. Кожен по-своєму Його бачив і по-своєму розумів, як із Ним спілкуватися.
Нам з вами треба частіше читати Євангеліє і розмірковувати над ним. Причому спілкуватися з Богом потрібно тією мовою, якою ти мислиш. Якщо я за багато років навчився мислити церковнослов’янською, то мої слова, моя молитва і звертання до Бога досить вільно будуть церковнослов’янськими. Але хто нічого не розуміє з того басовитого рику в церкві, хай читає вдома українською або російською. Чи навіть англійською.
Будувати місіонерські мости
Дуже корисно надихатися тлумаченням творів святих отців. Але треба усвідомлювати, що святі отці були людьми свого часу й доносили думку до сучасників на доступних прикладах. Святі отці не знали, що таке тролейбус, але дуже часто казали: «Уявіть собі, як зростає злак». Я у страшному сні це уявити собі не можу, бо я дитина кам’яних джунглів.
Час змінився, і ми також маємо шукати для наших сучасників актуальні приклади.
Утім, змінилися декорації, суть залишилася тією самою. Залишаючи зміст, треба шукати нові форми спілкування, те, що я ще у своїй методичці по молодіжці називав «місіонерські мости». Щоб цікаво було й тобі, і твоєму співрозмовнику.
Наша майже традиційна помилка полягає в тому, що дуже часто ми починаємо свою проповідь з того, що цікавить нас. Як тато з сином приходять в іграшковий магазин і батько шукає іграшки не для дитини, а для себе. Каже: «О, яка цікава пожежна машина». А дитина хоче підйомний кран. Батько продовжує вмовляти: «Ну, подивись, яка машина…» Просто все своє дитинство він мріяв мати іграшкову пожежну машину, але ж дитині хочеться підйомний кран.
Починати розмову слід з того, що цікавить наших співрозмовників.
Радіти не стільки їхнім невдачам, скільки нашим перемогам
Зараз важкі часи, сумні часи. І людей в Україні цікавить як жити, як виживати у час війни. Як у всьому цьому залишитися людиною.
Питають: «Батюшко, ви бажаєте нашої перемоги?» Безсумнівно!
«Батюшко, ви розумієте, що для остаточної перемоги доведеться вбити забагато росіян?» Так, на жаль, і це я свідомо розумію.
Як громадянин, я ставлюся до цього з розумінням. Але як християнину мені сумно від цього. І як би я бажав, щоб сталося чудо і всі росіяни в одну мить з нашої землі просто щезли. Як вітром би їх здуло «за поребрик», сиділи б собі там, займалися дураками, дорогами, своєю корупцією і назавжди забули про нас. У цьому й полягає українська національна ідея: «ВІДЧЕПІТЬСЯ ВІД НАС!»
Мій Господь мені сказав: «Не бажай іншим того, що не бажаєш собі». І коли я бачу, як наші хлопці знищують російські позиції та російську техніку, то, як громадянин, я пишаюся героїзмом та відвагою українського народу. А як християнин не можу радіти тому, що гинуть люди. Навіть вороги. Тож привчаю себе не стільки радіти їхнім поразкам, скільки радіти нашим перемогам. Радіти за своїх.
Питають: «Ви молитесь за українське військо?» Авжеж! Молюся за все наше українське військо взагалі. А перш за все поіменно поминаю всіх, кого знаю особисто. Молюся, щоб Господь їх зберіг і повернув додому живими й здоровими.
І якщо прийдуть і скажуть: «Ти ворог, ти зрадник», щоб прямо в очі ти міг сказати: «Ні, це не так»
Зараз усі, від президента до двірника, розмірковують про наші плани перемоги. «Якби директором був я…», то сказав би, що в і мене є дуже гарний план української перемоги. Дієвий, але, на жаль, не дуже реальний.
ПРОСТО ПЕРЕСТАТИ КРАСТИ.
Щоб кожен сам на своєму місці перестав красти. Бо особисто для мене страшно читати навіть не про те, як десь скинули КАБи, зруйновано багатоквартирний будинок і загинули люди. А про те, що зараз, під час війни, в якогось чиновника знайшли кілька мільйонів гривень чи доларів.
І це теж мої співгромадяни. Я навіть не можу їх засуджувати, бо розумію, що в них просто інакше працює мозок. Раніше треба було їх виховувати, ще татові з матусею.
Але в Україні йде війна!
Навіть якщо ти нічого не крадеш, не «розпилюєш», не маєш жодного відношення до будь-якої корупції — хоча б просто будь скромнішим у своїх особистих бажаннях. Затягни поясок, прикрути свої «хотєлки». Насправді зараз найкращий час, щоб думати не про те, як пожити для себе, а про те, як чесно робити свою справу на своєму місті, де б ти не був.
Поруч із нами справжні супергерої — ті, хто під бомбами, під обстрілами роблять свою найважливішу надвелику справу. Захищають нас. Навчися бути їм вдячним і допомагати навіть тим, щоб обмежити, бодай трохи, власні бажання.
Намагайся не обтяжувати оточуючих, не ставати проблемою для тих, в кого і без тебе вистачає проблем.
Дій так, щоб твоя совість перед людьми і перед Богом була чистою. Щоб якщо прийдуть до тебе і скажуть: «Ти ворог, ти зрадник», ти міг прямо в очі сказати: «Ні, це не так. Навіть якщо ви мене розстріляєте, цей мій дім, я нікуди звідси не дінуся і буду допомагати тим, хто мене захищає, чим можу».
Просто пройдися по шухлядках і викинь все, що може дискредитувати тебе в очах людей. Пройдися по шухлядках своєї душі, викинь усе, що обтяжує. Не просто посповідайся, а спробуй досягнути тієї самої метаної, переміни ума («зараз я би так не зробив»).
Будь-якої миті будь готовий навіть до кінця світу
На жаль, усе виглядає так, що російськими цілями в цій війні є не підкорення, а знищення України. Подивіться, вони ж просто руйнують ущент наші міста. Те, що при цьому вбивають тисячі власних співгромадян, їх не зупиняє. Знищують усіх.
Та який би не був фінал, я вірю і сподіваюся на нашу перемогу. Не якесь там підписання миру, тому що будь-який ганебний мир все одно так чи інакше обернеться війною для наших дітей.
Віра — це не просто упевненість в існуванні когось десь. Насамперед це довіра. Від мене залежить жити зараз так, щоб я міг стояти перед Богом, просто довірившись Йому. Я не знаю, як Він усе замислив, але будь-якої миті маю бути готовий навіть до кінця світу.
Думаю, Господь хоче, щоб ми навчилися бути людьми будь-де в будь-якому стані.
Я не знаю, чи встигну я змінитися. Дивлюся на своїх друзів, які періодично приїжджають «з нуля» й заходять до мене. Та я пігмей, я карлик перед ними! Це справжні супергерої. Я дякую Богові, що Він познайомив мене з кожним із них.
Кожного обіймай серцем. Незалежно від того, як до тебе ставляться
Коли спілкуєшся з будь-якою людиною, обійми її серцем. Незалежно від того, як вона до тебе ставиться, вважає тебе своїм другом чи особистим ворогом.
Коли молишся, кричи серцем — так, щоб голосові духовні зв’язки просто охрипли.
Кричи до Бога. Благай. За всіх наших воїнів.
Нещодавно приходить до мене людина: «Батюшка, будь ласка, помоліться за мого родича на фронті. Він зараз у складному становищі». — «Обов’язково. А можна попросити, коли все буде гаразд і він хоч на пару днів приїде до Києва, щоб ми з ним зустрілися?» — «Навіщо?» — «Я просто хочу на нього подивитися. Мати в голові його обличчя, щоб кожен раз, коли я прошу за нього Бога, він був для мене не просто іменем на папірці, а ще однією людиною, яку я знаю особисто і з думкою про яку засинаю і прокидаюся».
