Повертаюсь додому. Знову 30 діб фронтового і прифронтового життя (загалом, це вже 140-й день фронтових доріг). Скільки емоцій, вражень, досвіду, ситуацій… Багато що лишаю для себе. Це моя злість, це мій розпач, це мої переживання і молитви. Воістину цінний досвід життя.
Чотири-п’ять за десятибальною шкалою
…За дверима протишокової польового стабпункту пролунав зойк кремезного чоловіка: «Ой!!! Болить!» Сліпо розкидані російські міни-пелюстки відірвали йому стопу, і тепер, через декілька годин від поранення, лікар фіксував частини ноги для подальших операцій.
«Можеш кричати, можеш не кричати, але я все одно зроблю необхідне заради твого життя», — на крик спокійно відповідав хірург. Пізніше, по дорозі до госпіталю, вже в реанімобілі, поранений на запитання про біль буде впевнено відповідати: «Чотири-п’ять» (за 10-бальною шкалою болю). А зараз йому ще боліло.
Одночасно доливалася кров, бо ж він, лежачи на полі бою, вирішив «попустити» турнікет… Богу дякувати, медики встигли виправити цю «дурницю» та запобігти найгіршому сценарію розвитку подій. Проте геморагічний шок потребував великого об’єму «доливання» кровоносної системи.
Коли поранений був готовий до перевезення в госпіталь, на горизонті просиналось сонце. Спочатку воно, ймовірно, оглянуло місцину, де точаться бої і де солдат отримав поранення, а зараз підморгнуло йому в той момент, коли ми заводили каталку в реанімобіль.
Сьогодні побратими, бойові медики, хірурги та травматологи, а також лікарі медичної евакуації зробили все можливе та залежне від них, щоб сонце усміхнулось пораненому бійцю. Далі, після лікування, реабілітації та протезування, все залежить від нього: усміхатися сонцю у відповідь, дякуючи Богу за день, чи озлоблюватись, агресуючи проти найближчих людей. Усе в його руках. Усе в його серці.
Не тільки «в рубашках», а й «у трусах»
Новий день, вірніше ніч, і знову лєпєсток, і знову травма кінцівки. Проте «правильний» турнікет зберіг більше здоров’я бійцю, якого швидко доправляємо в госпіталь. Здавалось би, питання в маленькому понятті «трішечки»: не дотягнув, відпустив/попустив, а ціна — здоров’я і навіть життя. Воістину, нема дрібниць на війні.
Осінні дні короткі, тому наші маршрути в темну пору доби. Подалі від фронту дальнє світло чітко показує дефекти дороги, тому не летиш, а більше пригальмовуєш, адже в авто лежачий пацієнт. Кожна ямочка може його підкинути і спричинити біль або, не дай Бог, поновити кровотечу.
Їдемо в комфортному для пацієнтів режимі. Тому є час для вечірніх розмов із «легкими» пораненими, котрі сидять поруч з водієм. Про що розмови? Про домівку, сім’ю, дітей, батьків. А ще про фізичну втому та біль, про бажання вижити, про важкість і складність евакуації з позиції. Про злість атак ворога, котрий своїми скидами та обстрілами не дає можливості рухатись, а в тебе ще побратим на плечах.
Говоримо про батьківські молитви, адже багато з наших пацієнтів народились, з їхніх слів, не тільки «в рубашках», а й «у трусах». Бо в реальності самі не знають, як вижили і лишились більш менш цілими. Згадують свій досвід мобілізації, жартують про певні «перегиби» на місцях з цим процесом. А потім знову кількахвилинна тиша, бо осколки болять, контузії дають про себе знати.
Зітхаємо та продовжуємо: як ходили по гриби, як краще ловити рибу, як дитину народили в перші дні війни, а потім пішов на фронт. Одним словом, розмови земляків. Бо тут хоча й можна за кілометровою шкалою розділити на ближчих і дальших (Луцьк, Рівне, Франківськ, Вилкове, Черкаси, Суми, Харків, Краматорськ, Закарпаття, Житомир, Рожище), але всі ЗЕМЛЯКИ, усі СВОЇ, РІДНІ.
У травні буде сорок п’ять
Тут, на роботі, живеш у ритмі слів пророка Давида: «Аз уснух і спах, востах, яко Господь заступить мя». У будь-який момент ночі може задзвеніти телефон: «Виїжджайте!» Це означає, що в стабпункті поранені, котрих транспортувати можна лише в лежачому положенні під наглядом лікарів.
Традиційно довантажуємо реанімобіль «легкими».
Біля мене сідає посивілий худорлявий «старчик». Осколками йому посікло ноги і трішки обличчя. Лікарі вже обробили рани, тому наважуємось по дорозі знайомитись.
«Не дійшли до авто якихось 400 метрів: накрили скидами та мінометним обстрілом… командир побіг нам на зустріч, бо побачив, як нас поранило… зрештою він отримав найважче поранення, його і першим евакуювали, а ми вже другим заходом. Богу дякувати, що пошарпані, але живі». Ось така історія старенького чоловіка.
Аж раптом питаю: «То скільки ж тобі, друже, років?» Відповідь приголомшила: «У травні буде 45».
Біля мене сидів старичок… Війна та декілька місяців на позиції вкрали в нього добрий десяток років, вкрали в нього життя. Наскільки ж дисонує емоційний вигляд однолітків з «нуля» і з «тилу». Між ними ледве що не провалля. «Ніч скінчиться, то вже додому зателефоную, — каже мій одноліток-старичок. — Чотири місяці не чув рідних голосів».
Що на це скажеш? Тільки помовчиш. Бо біля тебе їде велет духу, людина, яка прожила десятки життів. Сиві старички невисокого зросту, на плечах яких стоїть цей бурхливий емоційно-інфантильний тил. Одужання і здоров’я вам, брати.
Їхати чи зупинятись?
Окрім розмов із бійцями є ще можливість прислухатись до себе, до своїх почуттів і відчуттів. Цей досвід життя, як у лабораторних умовах, наглядно показує, на що й не звернув би увагу в розміреному цивільному житті.
До прикладу, коли по дорозі до пораненого отримуєш десятки повідомлень про небезпеку авіабомбардувань кабами на напрямках твоєї роботи: їхати чи зупинятись? Спішити до бійця чи очікувати команди? (Як ми вчиняли в цих ситуаціях, не скажу, це досвід нашого екіпажу).
Важливіше, що в тобі, вірніше, хто ти є в таких умовах.
У ці темні осінні ночі зберігаєш максимальну зосередженість, адже багато поворотів та зигзагів дороги, достатньо багато вибоїн та дефектів дорожнього покриття. Час від часу позначаєш свій рух світлом проблискових маяків, щоб інші учасники руху поступились дорогою (до речі, медичним авто, як і медикам, тут поступаються скрізь і відразу, бо, як кажуть, колись і до тебе може прийдеться спішити).
У нашій роботі не маєш можливості бути завжди «емоційно включеним», бо швидко перегориш. Проте на цьому маршруті, перед подихом смерті, перед цими терезами буття/небуття думки й емоції не можуть сховатись. Ось воно життя: рух у темряві і ритмічний звук реанімаційної апаратури, який фіксує ритм серцебиття та допомагає киснем наповнювати легені.
Досить цікаво фіксувати думки, які рояться в голові, коли в твоїй машині продовжується боротьба за життя, коли на швидкості більше 100 км на годину в дощову ніч у твоє авто намагається прорватись межа між життям та смертю. Ось тут бачиш важливе, тут міряєш дрібниці, тут смієшся над темами і тезами дискусій цивільного життя.
Ми готові це сказати своїм дітям?
Цікаво, що в багатьох, з ким спілкуєшся, рано чи пізно в розмові озвучується однакове питання: коли це все закінчиться? Класик психології Віктор Франкл, описуючи своє життя в німецьких концтаборах, теж визначив це питання як спільне для всіх.
Коли це все закінчиться? Людина настільки уживається з часом, що їй життєво необхідно знати «коли закінчиться». Пам’ятаєте дитяче істеричне: «Ти мені НІКОЛИ не купиш/не відпустиш/не дасиш». Проблема не у відсутності нової іграшки, а в страшному слові «ніколи».
Так от, Віктор Франкл звертає увагу на поняття «закінчення/кінець», вказуючи на його латинське значення: «фініш» — лат. fīnio, -īre «обмежую, огороджую, закінчую», похідне від fīnis «межа, рубіж, кінець; МЕТА». У латинян в одному терміні фактично два значення: КІНЕЦЬ і МЕТА. Тому людина, не знаючи про момент закінчення, починає автоматично забувати про МЕТУ.
Ось тому питання «коли закінчиться?» так болісно відгукується в душі, ніби питають «яка мета?». Адже війна поставила нам не виклик марафонних змагань: ось перевіримо, чи витримаєте ви 1000 днів. Війна породила страшну реальність людської злоби, з якою ворог натискає на спусковий гачок вогнепальної зброї.
Не в днях обліковується війна, а в результатах. Не «коли кінець», а яка мета! Страшно всім. Боляче всім. Тяжко всім. Але чи можна обговорювати дати, якщо не досягнута мета — зупинити ворога і гарантувати безпеку бодай наступним двом-трьом поколінням. Ми готові дітям у спадок лишити якісь пожитки і нову війну з імперською злобою?
Коли закінчиться? Коли досягнемо мети! Коли малолітній дочці скажемо: «Живи, радій, закохуйся, твори, народжуй — ракети більше не полетять». Коли малолітньому сину скажемо: «Живи, розвивайся, плануй, будуй — тебе не поженуть у нових бурятських штурмових загонах на чужі країни».
Ми сьогодні готові це сказати своїм дітям?
Тому наш біль, наш піт, наш страх, наш розпач, наші втрати, наші відірвані ноги — це все складова не тільки нашого власного життя, а й ціна щасливих посмішок дітей і внуків.
Страждання в світі має смисл тільки тоді, коли змінюєшся до кращого ти сам
На очі знову потрапляють слова класика: «Я думав, що всім розкажу про концтабори, щоб світ став кращим. Проте нікому не було цікаво слухати про цю катастрофу. Через багато років я зрозумів, що страждання в світі має смисл тільки тоді, коли змінюєшся до кращого ти сам».
Ми маємо розкіш замислитися над найважливішим: цінністю життя та смерті, величчю щастя та страждання. Зазвичай такі думки з’являються в глибокій старості, приправленій віковими болячками. А ми в зрілості, фізичній активності, при наповненості почуттями та мріями, маємо можливість оцінити життя зараз!
І ще. Не можу не поділитися. Будьте уважні в житті до всіх і всього, бо Ангели Охоронці бувають родом і з Червонограда. Дякую тобі, побратиме!
Дякую Богу за змогу бути корисним. Дякую сім’ї та родині за терпіння. Дякую Його Блаженству митрополиту Онуфрію за благословіння. Дякую ректору КДАіС архієпископу Сильвестру за підтримку. Дякую прихожанам, кліру та ветеранському активу Воскресенського храму пам’яті загиблим та ветеранам Афганістану за любов.
Дякую медикам за дружбу.
Честь і шана захисникам.
P.S. Оскільки рашисти бомбардують медичні заклади, то яскравих фото не буде.
Facebook-сторінка протоієрея Сергія Ющика
