ВІД РЕДАКЦІЇ. Так, текст знову анонімний. Але нижче авторка пояснить, чому саме.
Ідея його написання народилася в неї після нашого попереднього матеріалу — про маму «потомственної» матушки з Одеси і про те, як у радянські роки дружини священнослужителів разом зі своїми чоловіками та всією Церквою несли (і винесли) тягар, покладений на вірян атеїстичною владою.
Нинішня розповідь — не про радянський час, а про часи незалежності України. Нехай нашу державу не спіткає доля СРСР, але очевидно, що для цього треба не припускатися тих помилок і робити висновки.
(На заглавному фото — богослужіння просто неба після того, як у парафії УПЦ відібрали храм.)
В описаному зможуть упізнати себе жителі багатьох і багатьох українських сіл і міст
«Ми не проти права більшості, але вважаємо, що ніхто не може забирати законне право в меншості».
Ці рядки понад тридцять років тому в одній зі скарг писав мій покійний дідусь, простий сільський чоловік. Тих скарг, адресованих кому лиш можна — від сільського голови до В’ячеслава Чорновола — були десятки. Проте жодна з них, на жаль, не дала результату.
Усе задокументоване в його рукописах відоме мені з дитинства. Навіть більше: хто б подумав, що на власні очі бачитиму такі ж події. Хоча ні, насправді бачу гірші, бо кілька днів тому були Черкаси, а півтори роки тому Франківськ. І один Бог знає, що ще буде.
Але все ж ділюся цими свідченнями з домашнього архіву на загал, щоб своїм зовсім не авторитетним і безіменним голосом наголосити: це з нами, православними українцями, вірними УПЦ, вже було. А війна, яку розпочала російська федерація, тільки легалізувала релігійне насильство, яке тишком тліло всі ці десятки років.
Зумисне опускаю імена дійових осіб та географічні назви. Озвучу я їх чи ні, це не змінить подій, що вже відбулися. Однак анонімність збереже хиткий спокій між людьми, які досі живуть у тому селі.
Хоча в описаному зможуть упізнати себе жителі багатьох і багатьох українських сіл і міст. І, на жаль, не тільки ті, хто пам’ятає 90-ті.
Ті, хто зрізав замки та барикадувався в храмі, в ньому ж звершували природні потреби
Отже трохи історії.
«Починаючи з 8 липня 1990 року створились дві групи людей (православні і греко-католики. — Авт.)<…> хоча до цього часу і вони ходили до церкви і молились так, як ми, а зараз наполегливо заявляють, що це їхня церква і нас виганяють…»
Якщо до початку 90-х кожне село в Д-у районі було православним, то за короткий період лишилося із десяток православних парафій, кожна з яких, за рідкісним винятком, розпочинала своє життя спочатку — будуючи новий храм для молитви. Тим, хто зараз на ці мої слова згадає Львівський Собор 1946 року — мовляв, «греко-католики повернули своє», зауважу, що храм, про який ідеться в нашому випадку, заснований як православний та був таким до 1918 року.
У документах про внесок у будівництво цієї церкви прізвища моїх предків записані наряду з прізвищами інших моїх односельчан. Як сталося так, що нащадки перших стали «москалями», а других — отримали ексклюзивне право володіти скарбом батьків? Як сталося, що через тридцять років те ж саме відбувається уже не в масштабах села, а переросло до масштабу цілої країни?
«Революційними нападами на чолі з осередком Народного Руху, який створений у селі з їхніх синів… нам не дали молитись, священникові дійти до церкви».
Пам’ятаю, як згадуючи ці події, дід та бабуся жахалися. Бо ті, хто зрі́зав церковні замки та забарикадувався у храмі, в ньому ж звершували природні потреби. Ті, хто говорив, що храм їхній, плювали в очі священику та тягали за бороду. Ті, хто називав себе віруючими, робили спробу підлаштувати автокатастрофу православному священику. Ті, хто були знайомі з дитинства чи навіть родичами, обіцяли розправу за бажання залишитися православним.
Чи не те саме ми бачимо сьогодні, коли переглядаємо жахливі кадри, як плюндрують наші святині, як витончено глузують над нашою вірою? А що вже казати про насильство стосовно священників та вірян…
Ми звертаємось до вас уже з п’ятою скаргою
Серед рукописів і речей мого покійного дідуся лежать великі ключі від давнього замка. Ці ключі більше ніколи не відчинять дверей. Вони лежать як мовчазний спомин про події, про які не прийнято говорити.
В один із днів, коли натовп зібрався біля старого сільського храму, ці великі металеві ключі востаннє зачинили церковні двері. Дід згодом сховав їх у свої туфлі і ходив так ввесь день. Як жаль, що його віра у богобоязливість селян і в справедливе правосуддя, не виправдалася.
«Вони принесли скрито ножовку і розрізали скоби, де були висячі замки на дверях. <…> Ми тоді залишили церкву відкритою, так як вона виявилась ганебно розломана…»
З великою вірогідністю можна сказати, що цей конфлікт, як і десятки таких же, був би урегульований чи, може, й не виникнув би, якби влада не підігрівала градус напруги, а хоч один храм на декілька населених пунктів залишила б для тих, хто не бажав змінювати конфесію. Власне, про це і йдеться у черговій скарзі.
Згодом була спроба вирішити проблему через почергове користування храмом. Однак рішення так і не було виконане.
Особливо важливими мені здаються свідчення зі скарги на ім’я районного уповноваженого у справах релігій.
«У бюлетенях було написано: за Українську греко-католицьку Церкву і російську православну, а не Українську православну Церкву. І ми всі православні українці участь в голосуванні не брали».
Хіба не резонують ці слова з тим, що бачимо сьогодні? Як тоді, так і тепер нас, віруючих Української Православної Церкви, позбавляють вибору, нав’язують чужу ідентичність і потім карають за це. Що в 90-х, що тепер знаходяться ті, хто з певних причин вперто не бачать в УПЦ окрему одиницю. Як і не бачать за нею українських людей, котрі ідентифікують себе саме з Українською Православною Церквою, а не чимось іншим.
Не стати шакалом, який жадібно забирає чуже
За моїм дідусем закріпилося амплуа «москвофіла», хоч із наведених вище рядків видно, що він таким не був. Однак кого цікавила його думка і світогляд?
«Ми, православні християни, звертаємось до вас зі скаргою і маємо надію, що хоча б ви розглянете нашу скаргу по-Божому».
«Ми звертаємось до вас уже з п’ятою скаргою про те, що на сьогоднішній день не вирішено питання церковного приміщення, яке нами використовувалось згідно договору».
«Тому ми звертаємось до вас, щоб ви дали нам відповідь, як далі нам бути, і хочемо знати, за кого нас має наш демократичний уряд».
«Нам уже набридло писати наші скарги, на які немає ніяких конкретних вирішень, а тільки знущання над нами».
Суди та скарги не дали результату. Тож громада розпочала будувати свій храм.
Як згадував дідусь, на Великдень церква була збудована по вікна і в ній уже служили, а люди так раділи, що такої радості він ніколи більше не відчував. І для мене це свідчення віри: не стати шакалом, який жадібно забирає чуже, а змиритися з утратою і створити натомість нове.
Чи потрібно говорити про ворожнечу між жителями села після описаних подій? Коли рідні та друзі обривали спілкування, коли цькували дітей. І не тільки в перші роки після описаних подій, але й багато років потому.
Сьогодні більшість із тих, хто був учасником тих страшних подій, спочили. А храм, збудований ними, належить до юрисдикції ПЦУ.
У наших краях старші священики люблять гірко жартувати: при союзі – я був бандерівцем, при Україні став москалем. Жарт справді дуже гіркий, бо більшість із них зараз залишаються без своїх храмів вдруге. Проте знаю старенького священика (в сані понад 50 років), який зі своєю громадою залишився на вулиці у 90-х, у 2017-му і тепер.
Промах кожного з нас ліг плямою на ім’я нашої Церкви
Але чому мені захотілося струсити пил зі старих папок, читати пожовтілі аркуші й піднімати дитячі спогади?
Бо головне — це висновки. І найперший із них — такий.
Є події, які ми не можемо змінити. Але щоб не сталося, ми можемо старатися зберегти гідність, не потонути в ненависті, не платити злом за зло, не забирати чуже, не кривдити слабших, не йти на договір із совістю, не стати пристосуванцями, не забоятися. Бо перша і головна зона моєї відповідальності — це я.
Для мене особливо важливо знати, що мої дідусь і бабуся спочили у вірі, прийнявши Святі Таїнства. Дай, Боже, так і мені, і моїм дітям, і всім, кого люблю.
Другий висновок: усе проходить. Думаю, герої описаних подій теж відчували безсилля, їхні дні тягнулися як вічність, а в зітханнях звучало «допоки, Господи?». А потім настала Пасха, і Літургія в недобудованому храмі, і радісне «Христос воскрес!». А потім ще одна, і ще одна, і ще.
Дай, Боже, й нам, всім тим, хто покинув стіни рідних храмів, знову зустрітися на Літургії і з радістю одне одного обійняти.
Третій висновок: сьогоднішні події — це нагадування про те, що ми маємо відповідальність перед Церквою та одне перед одним. Промах кожного з нас, від малого до великого, сьогодні ліг плямою на ім’я нашої Церкви.
Так, це несправедливо, коли судять всіх за провину одного. Але як згадаю себе, то була і православна високомірність, і високомудрість, і високоправильність. Можливо, дехто крізь призму спогадів про мене саме такою бачить мою Церкву зараз.
Четвертий неочевидний, але, напевно, головний висновок.
Події 90-х та сьогодення мають стати уроком для нашого суспільства. Уроком того, що закон має бути дотриманим, а за злочини потрібно нести відповідальність. У 90-х наша Церква чинила всепрощаючи: віряни та священики будували нові храми замість тих, з яких їх витіснили. Усе відбудовували й відновлювали, не оскаржуючи паралельно вчинене щодо них беззаконня. Очевидно, з надією, що це все не повториться знову. На жаль, повторюється.
Дай, Боже, всім нам стати свідками офіційного засудження релігійного переслідування та нетерпимості щодо УПЦ в Україні. Суд Божий — Богу, а людський — як застереження тим, хто прийде після нас. І це, на мою думку, єдиний спосіб зцілити жахливу рану, нанесену нашому народу сьогодні.
