Записки з потягу, 21/02/2024.
Філософське «знайди/пізнай себе» у часі війни потрапляє в зону активної турбулентності та прискорення. Кожен свист боєприпасу та його удар у землю змінює не тільки показники пульсу та кровообігу — змінює відчуття часу, емоцій, реакцій, висновків.
Одним словом — моментальне оголення особистості.
У цей секундний момент, як у спалаху фотокамери, бачиш себе. За мить усе не розгледиш, але звичний кут зору самопізнання починає змінюватись. І що більше цих прильотів-спалахів, то більше починаєш бачити себе.
Звичайно, можна легко повернутися в звичне русло життя, забивши слух, думку, свідомість великою кількістю мату та озлобленості, вулканічним викидом мускулінності. Проте ти все одно на мить бачиш себе.
Це не драматичне майоріння «всього життя перед очима». Ні. Це мить, коли побачив не стрічку запам’ятованих моментів життя, а побачив себе: немічним, зляканим, беззахисним, самолюбивим та марнославним. Нагим. У бронежилеті, обвішаним турнікетами та аптечками, але нагим. Незодягненим анічим, ніякою чеснотою, ніякою доброю справою.
«Пізнай себе», миючи підлогу від крові після пораненого молодого хлопчини.
«Пізнай себе», коли в одному з пакетів з полеглими героями в когось досі в кармані грає весела музика телефону: рідні намагаються додзвонитися.
«Пізнай себе», коли легко, без компасів та навігації можеш по зареву вечірнього неба чітко показати рукою, де знаходиться передмістя Бахмута.
«Пізнай себе», коли за кермом автомобіля більше вдивляєшся в небо, аніж на дорогу, бо на дорозі тільки ями, а згори смертоносні дрони.
«Пізнай себе», коли максимум 5 км від поля бою до медпункту, а з пораненням можеш добиратися або 15 хвилин, або цілу добу, інакше ніяк…
У світлі цих спалахів якими смішними виглядають політичні дебати, новинні стрічки, якісь місцеві розборки, соцмережеві таврування та собачення. У світлі цих спалахів починаєш помічати різницю інтересів: в тилу ти хочеш дивитися на інших, а тут бачиш себе.
Як дивно виглядають дебати, хто українськіший українець, хто винен 300 років тому, в кого де були знайомі. Друзі, тут артилерійські снаряди не з XVII століття. Тут вони реальні, сучасні, гарячі, вбивчі. Невже не зрозуміло, що іскандери поставили крапку і почалась нова історія. Історія не слів, а вчинків.
***
Цікаве місце віри теж тут. Віра не змінює траєкторію боєприпасів — ти ж не у всесвіті Marvel. Закони фізики та балістики тут можуть бути спотворені тільки певною неточністю, бо просто не поцілили в тебе.
Так от. Віра на війні — це віра нагого. Це радше одяг нагого. Це броня беззахисного.
Бо все одно страшно. Не прописом «страшно», а оціпенінням дихальних шляхів, онімінням ніг, аритмією серця, розгубленістю дій, забуванням простих завчених алгоритмів цих дій, пустотою думок у голові, панікою рухів, бажанням сховатися та уникнути, зрештою яскраво вираженою тошнотою.
Але вірою у Всесильного Бога ти не знімаєш страх, а перевершуєш його бажанням допомогти.
Проблем і негараздів може бути купа, проте вірою в Справедливого Бога ти не дозволяєш собі «волинити» від обов’язків. Навпаки, робиш і за «того хлопця».
І, найважливіше, вірою ввіряєш в руки Божі тих, кого любиш, а сам живеш впевненістю у безсмертя, удостовірене Христом.
Тут працює тільки твій власний особистісний досвід віри. Такий досвід дозволяє тобі бути вищим базових інстинктів самозбереження. Ніяка політична доцільність, ніякі лозунги й гасла, ніяка мрія про стабільне матеріальне благо не відмінять інстинкт самолюбства. Тільки власний досвід вміння бути перед Богом вивищує тебе.
Це ж стосується активних інтернет-прихожан.
Любі мої, в одному окопі будемо, один одного прикривати будемо, один одного рятувати будемо. От тільки чи можу я бути впевненим у тобі, якщо твоя мотивація тільки на рівні інтернет-баталій або базарних дискусій.
***
У перші поїздки до зони бойових дій хотілося привезти побільше фото. Щоб і в тилу безпосередньо показати наслідки війни.
Проте зараз інше відчуття. Що розповідати про війну?
Рашистська військова тактика проста: вогневий вал артсистем, руйнація всього, що є, потім дроновий терор, потім штурмові групи і розстріл вцілілих. І все.
А ні.
Не все. Ще телевізор, інтернет-пропаганда, засмічення чат-груп пророцтвами, маніпуляціями, страхами і т.п.
Для рашистської армії немає різниці, де це робити: чи на Донбасі, чи на Волині, на Харківщині, чи біля Ужгорода. Артилерійський вал, штурм, розстріл. А потім картинка асвабаждєнія і нє всьо так адназначна. Вони це роблять, бо можуть. Можуть і хочуть.
А щодо фото, то в місті все одно нема жодного цілого будинку, попри те, що до лінії бойового зіткнення ще пару кілометрів. Нема що фотографувати. Суцільна руїна.
***
А ти нагий і дивишся на себе. Що в тобі? Де твої цінності? Що мотивує тебе? У чому черпаєш силу та наснагу?
Тут хочеться дивитися на себе. Тут хочеться спочатку перемогти себе, слабака, тут хочеться лишитись вищим. А там?
У тилу знову вглядаєшся в іншого: не так говорить, не так вірить, не в ту церкву ходить, не таке минуле було, не з тим дружить… Стоп. Пізнай себе. Почни з себе. Не лізь своїми чобітьми на територію іншої особистості. Почни з себе.
Рація говорить про те, що є 200 і 300…
Ти можеш і далі не помічати війну, вдивляючись в іншого, шукаючи в ньому огріхи та ворожість. Але реальність повертає знову до себе: в тебе вистачить сміливості допомогти? Бо ти нагий. А поміч тільки від Бога.
***
Третя ротація двотижневих волонтерських відряджень. Що можна сказати?
Допомагайте силам оборони України, підтримуйте родини полеглих героїв, моліться за всіх воїнів, не скигліть про тимчасові труднощі, не дозволяйте страхам з’їдати вас, не впускайте ненависть у серце, не шукайте ворогів серед сусідів, бо допоки будемо сперечатись, хто кращий українець, то можемо втратити предмет спору.
Честь захисникам. Вічна пам’ять полеглим. Мудрості тим, хто в тилу.
