ВІД РЕДАКЦІЇ. Досягає апогею ажіотаж довкола законопроекту №8371 — «про заборону УПЦ МП», як його охрестили в ЗМІ. Видання «Лівий берег» уже майже тиждень не втомлюється повідомляти, що «Верховна Рада проголосує за заборону УПЦ МП на найближчому засіданні». За інформацією деяких джерел, законопроект розглянуть цього ж четверга, 19 жовтня.
Ми не віримо в силу законодавчих заборон. І до того ж, ніякої «заборони московського патріархату» насправді не відбудеться.
Натомість Верховна Рада спільно з Кабінетом Міністрів України, який за дорученням Президента В.Зеленського розробив цей законопроект, вдарить по своїх же громадянах. Адже передбачається, що кожну релігійну громаду УПЦ (за даними Державної служби з етнополітики та свободи совісті, таких в Україні понад 9000), просто ліквідують рішенням суду — «за афілійованість з РПЦ».
Ліквідовувати — не будувати.
І як мінімум 1 мільйон громадян України (за даними експертки Л.Філіпович, вірян УПЦ нараховується близько 6 мільйонів) не розчиниться в повітрі. Натомість утвориться критична маса нелояльних владі людей.
Ми не можемо зрозуміти, навіщо керівництву держави здійснювати такий недружній по відношенню до українців крок. Але ми можемо свідчити, що віряни УПЦ не є ворогами власній країні. Навпаки. Попри дискримінацію їх у ЗМІ, розпалювання ворожнечі, наклепи та колективне звинувачення в колабораціонізмі всієї Української Православної Церкви на підставі 19 доведених у суді кримінальних справ, вірні УПЦ залишаються вірними своєму народові, своїй Україні, своїй Церкві та своєму Богові.
Про те, по яких саме українцях вдарить законодавча заборона УПЦ, — наш сьогоднішній матеріал.
Про співрозмовницю: Лілія Нечипорук народилася 12.07.1975 року в смт Вишнівець Тернопільскої області. Закінчила коледж у Кам’янці-Подільскому за спеціальністю «Харчова промисловість». Регент. Мати трьох дітей. Дружина протоієрея Сергія Нечипорука — військового капелана, настоятеля храму в ім’я святого великомученика Пантелеімона (с. Нові Безрадичі Київської області).
Усе тлінне, тільки Господь вічний
— Матінко Ліліє, дуже важко було спостерігати цього року, яка інформаційна кампанія супроводжувала щорічну хресну ходу від Кам’янця-Подільського до Почаєва на свято Успіння Божої Матері. Ми знаємо, що ви всією сім’єю уже декілька років ходите в це паломництво, тому хотіли вас розпитати про все, що відбувалося, як безпосередню учасницю й очевидицю.
Але першим запитанням хочу уточнити — як ви взагалі наважились на цей шлях? Адже він непростий навіть для молодого та сильного чоловіка. А як його долає тендітна жінка, навіть подумати боюся.
До того ж, у соцмережах час від часу можна зустріти коментарі, де люди сумніваються: а як під час прощі справи з гігієною? З якістю їжі? З побутовими питаннями? Про це все і хочу вас запитати.
— Коли я ще була дитиною, хресний хід проходив біля нашого дому: маршрут пролягає безпосередньо через наше село на Тернопільщині. Відтоді мені хотілося піти у прощу, я все думала, як же туди потрапити.
Але Господь привів мене у хресну ходу, вже коли я була матушкою. Мені тоді був 41 рік. У житті були певні неприємності, інколи я навіть впадала у відчай. І вирішила, що все ж таки піду у хресний хід. Кажу батюшці: «Мені дуже погано, я не можу змиритися з усім, що відбувається. Завтра вже всі їдуть у Кам’янець-Подільський, тож, я попрошусь у компанію до дівчат-паломниць, поїду з ними». Чоловік каже: «Це дуже важко, треба добре зібратися, підготуватися…» А я йому: «Господь зі мною».
Так я вперше й пішла. Тричі перед тим свій маленький рюкзачок із речами перебирала: щось покладу, щось викладу, зрештою залишилось найнеобхідніше. Навіть взуття підходящого в мене не було. Проте я була справді налаштована.
Не скажу, що було легко. Дуже важко! Інколи сили геть полишали: здавалося, не дійду. Було, плакала, думала: піду десь у поле, почекаю, хай батюшка приїде за мною, забере додому. Але ж де саме я знаходжусь? Куди він має приїхати? Я ж не знаю, що то за поле. Отже, треба йти далі. То я і йшла. Не думала, що буде так важко. Але коли ти молишся, коли просиш Бога, тоді можеш дійти. Тільки так.
Були дуже великі переходи, по 20 кілометрів за день. Такий кілометраж я ніколи раніше не проходила. Одного разу сталося таке, що під вечір вже ледь-ледь іду, на ногах мозолі. Думаю: побуду тут у лісочку до ранку, поки всі далі йдуть, а потім усіх наздожену. Аж як звідкілясь прибігають дві дівчинки, маленькі такі, рочків п’яти, не більше. Взяли мене під руки, і з піснеспівом «Пресвята Бородиця, спаси нас!» ми разом пішли далі. Навіть не пішли, а полетіли! Не пам’ятаю, як так вийшло, але ми хресний хід навіть перегнали. Отак мене тоді дітки довели до першого привалу.
Отже, тоді я все ж таки дійшла до Почаєва, з Божою допомогою. Але було важко. Коли ми приходили на привали, я падала, стелила каремат та просто відключалася: втома, спека, весь час хотілося пити… Ніколи б не подумала, що можна отак лягти в полі, в пилюці, у будяках – і відпочити!
Було, настільки боліли ноги, що я взагалі не могла йти. А ще й у кропиву потрапила, ноги пообпікала. Думаю: все, «прийшла». Але після кропиви навпаки іти стало легше. І я щоразу на привалі шукала кропиву, щоби мені повжалило ноги, бо тоді менше відчувалися втома та біль. Потім усім казала: коли болять ноги – бери кропиву та бий по ногах.
Це вже потім я зрозуміла, що треба йти попереду, де ікони. Настільки там легше! Якщо ж ти трошки відстав, то йдеш позаду хресного ходу, а там трошки важче. Зокрема тому, що на привалі перші вже відпочили та готові йти далі, а ти лише підтягуєшся до місця відпочинку. Тож я побачила, що треба збирати всі сили і йти попереду – одразу за Христом.
— Що ви відчули тоді, коли вперше дісталися Почаївської лаври?
— Радість — не передати! Ніколи в житті раніше такої радості не відчувала. Сльози переповнили, дух перехопило, коли побачила Почаївську Лавру! Біля мене стояв хлопчик, з яким ми поруч ішли, і він — з такими слізьми, на колінках радів: «Я дійшов!»
Далі я вже всім говорила: ідіть у хресний хід! Там така благодать! Забувається про все, жодні проблеми не згадуються. Там день і ніч молитва, тільки молитва… Ідуть поруч із тобою подвижники, дітки, деякі в колясочці їдуть, маленькі зовсім. Здається, вони ще говорити не вміють, а вже співають «Богородице, Діво, радуйся!», вигукують: «Христос Воскрес!»
Цілу дорогу йдеш, молишся і плачеш: за гріхи, за все свавілля, що зараз робиться… І розумієш, що все воно тлінне, тільки Господь вічний. І те, що сьогодні нашу Церкву женуть, ми пройдемо, і завдяки всьому цьому станемо сильнішими у вірі. З Христом ми все переможемо.
До речі, проблема, через яку я вперше пішла у прощу, вирішилася. Слава Богу! Скільки буду жити, скільки Господь дасть сил, стільки буду йти у хресний хід. Коли ти пройшов раз, то вже ніколи не відмовиш собі в тому, щоб піти знову й знову. Я цілий рік тим живу. Дуже довго після ходи мені сниться, що я ще йду. А перед тим, як маєш іти у прощу, виникає чимало спокус: то ноги болять, то ще щось. Усе, аби тільки не йти! Але — ні, ми йдемо, хоча щороку проща була важкою.
На другий рік вже й батюшка до мене доєднався. Тобто ми вже п’ять років ходимо разом. Інколи з нами ходять парафіяни, інколи й наші діти. Нас у бусі завжди 10 людей їде, записуються за рік наперед: «Батюшка, ми з вами, — дай Боже дожити!»
Не хотілося навіть думкою когось образити
— На жаль, певне соціальне розділення, непорозуміння між українцями в релігійних питаннях останні два роки дуже б’ють по хрестоходцях. Новини краще не читати, бо важко — стільки сварок… Як дві останніх прощі виглядали зсередини процесу?
— Цього року були великі кілометражі — по полях, по пилюці, через те, що в деякі населені пункти хрестоходців не пропускали, вони мали йти в обхід, проходити зайві кілометри. А ще зустрічалися агресивно налаштовані люди. Коли ми входили в села, вони вигукували нецензурну лексику в наш бік. Але відповідати їм тим самим не хотілося, навпаки, тільки співати й молитися Богу від усієї душі.
Було, щоправда, образливо від несправедливості: у хресному ході йшли матері, бабусі, діти — за своїх батьків, братів, які воюють на фронті. Йшли з такою вірою! Адже надія в них тільки на Бога. А їх так принижували…
Йшло багато матерів, у яких сини на війні або загинули, або пропали безвісти. Вони всю дорогу плакали й молилися… Але ніхто з них не ремствував, не ображався. Просто йшли далі.
На мою думку, з нами йшла Сама Матір Божа. Бо йдеш, а Вона укріплює, допомагає. Молишся до Неї, і тобі просто стелиться дорога! Не знаю, де бралася сила, але весь час хотілося тільки молитися: «Христос Воскрес!», «Господи, помилуй!» Не хотілося навіть думкою когось образити. Навпаки, прагнули налаштованим проти нас людям щось розказати, пояснити, адже вони знаходяться в омані.
Одна жіночка з тих, хто нападав на нас, кричала: «О, вони йдуть зі зброєю!» А ми їй: «Де ви її бачите? У нас тут стільки діток, яка зброя?!»
— Може, суспільство, травмоване війною, таким чином реагує на нас, бо вірить, що ми «московські»?
— Один чоловік саме так нам і говорив: що ми за патріарха Кирила, такі-сякі… А ти починаєш з ним спілкуватися, розповідати: в мене такий самий паспорт, український, ми народилися в Україні, ми Українська Православна Церква. Треба донести цю думку людям. Бо така пропаганда йде зверху!
Минулого року стався такий випадок. Під час 40-градусної жари батюшка з ПЦУ (одягнений не в священницьке вбрання, а у вишиванку) гоняв людей по всьому полю, нас не випускали звідти. Ти ж священник, хіба можна так робити?! У нас води не вистачало, то наш батюшка казав: «Не пийте, тільки губи зволожуйте, економте воду, нам ще, мабуть, довго по полях йти, поки нам дадуть вийти».
Я говорила тому батюшці з ПЦУ: «Ви, десятеро чоловіків, хочете зупинити весь хресний хід! Але подивися, нас тут тисячі людей! І вас стоїть десятеро чи двадцятеро… Ми легко пройшли б і вас навіть не помітили. Але не можна так вчиняти».
Був ще такий випадок. Попереду йдуть хлопці з хрестами. Аж раптом підходить до них один мужчина, обирає наймолодшого хлопця (років 15-17), видирає в нього хреста з рук, притискає до коліна і хоче зламати. Не вдається, і він викидає хрест у кукурудзу, бере того хлопчика, підіймає й трясе. Ми підбігаємо: ти що робиш, це ж дитина! А в нього в очах така лють!
Це настільки страшно — не можу вам передати. І ми до міліції: ви ж маєте захистити! А вони фотографують і сміються.
Як достукатися до їхніх сердець, щоб вони зрозуміли, що ми всі українці, і всі хочемо миру?
Скільки нас було цього року! Як нас тільки не намагалися зупинити, але люди підходили, підходили…
Один мужчина от що розповідав. Сам він приїхав з Умані, то їх автобус зупинили й тримали зранку до вечора, не пускали, аби вони тільки не йшли у прощу. Умовляли: «Ми вас довеземо у Почаїв безкоштовно, тільки сідайте в наші автобуси!» Люди відмовлялися. Тоді в них запитували паспорти і тримали документи в себе цілий день, до вечора. Лише декілька чоловік змогли вирватися та побігти в поле. За ними гналися, проте наші люди забігли в кукурудзу та загубилися в ній. Понад вісім годин вони блукали соняшниковими та кукурудзяними полями, доганяли хресний хід! Та наздогнали.
У декого взагалі зупиняли автобуси та вертали назад, на вокзал, а потім роздивлялися людей, які виходили з тих автобусів. Якщо це були люди в шортах, одягнені по-пляжному, то їх не чіпали. А наших завертали і тримали десь до пізнього вечора. Пояснювали: ми все робимо для вашого блага. Якого блага?..
— Може, варто було вдома пересидіти?
— Так, вдома ти теж молишся, але у Церкві інша служба — соборна. У хресному ходу ще більш соборна молитва, всі моляться безперервно. І це так відчувається, що забуваєш про втому, про те, що ноги болять, просто летиш, немов на крилах. З молитвою прокидаєшся, йдеш, з молитвою лягаєш спати.
Є такі люди, що вдень ідуть, а вночі читають акафісти, співають Псалтир. Тисячі народу моляться одночасно — це ж яка сила молитви! Ти немов живеш в іншому світі. Хочеться, щоб більше людей змогли відчути цю благодать, тож всім раджу: йдіть у хресний хід! Відчуєте, наскільки вам буде легше. Ви будете сильніші у вірі, у всьому.
А ще багато людей у прощі одне одного знають, бо ходять не вперше, там ми всі вже як одна сім’я. Цього не пояснити, це просто треба пережити. У хресній ході ніхто і ніщо не залишається непоміченим. Якщо ти втомився, ті, хто йдуть поруч, допоможуть нести рюкзак. Був випадок, коли в когось взуття порвалося, то відразу і взуття, і шкарпеточки знайшлися!
Одного разу було навіть таке, що почався рясний дощ, а багато людей не взяли з собою дощовики. То звідкись приїхала машина з дощовиками, які одразу ж і роздали.
Здається, Сама Матір Боже про все піклується. Не встиг подумати, озвучити, а тобі вже пропонують потрібне. Навіть воду люди набирають і для себе, і ще для когось — може, скінчилася в когось, то людині одразу дають пляшечку. Така дружба і любов між людьми!
Чому колись ходили у прощу? Щоб припинилися війни, лиха, гоніння
— Складнощі у спілкуванні із співгромадянами, будемо сподіватись, тимчасові. А є питання, які доводиться вирішувати щороку. Маю на увазі побут, адже сім днів у дорозі полями — ще той «квест». Для жінок тут, мабуть, одне з найперших питань — це гігієна. Як вона забезпечується?
— Багато хто їдуть у прощу з машинами. Тобто всі йдуть пішки, але хтось від групи за кермом везе необхідний вантаж: намети, інші необхідні речі. Були також спеціальні люди, які розгортали табір до приходу хрестоносців, і було легше, бо для нас вже підготували місце.
Батюшка мій також їде бусом. Ми придбали спеціальну бочечку — дорогою набираємо воду, до вечора вода нагрівається, тож можна обладнати «душові». Можна випрати одяг: що не висохне до ранку, то висихає просто на тобі. Туалет у нас саморобний, з брезенту: по дорозі викопали ямку, поставили брезент — і вже ця проблема вирішилась. Потім прикопали ямку й пішли далі. Таким самим чином на місці облаштовують душову: все закривають брезентом.
Тобто немає такого, щоб люди йшли весь час брудні. Хочеться відчувати чистоту, особливо коли наближалися до Почаєва. В останній день взагалі чимало людей перевдягалися у найгарніше.
— Чи варто брати з собою у таку складну подорож дітей?
— На одному привалі поряд сиділа жіночка з хлопчиком-інвалідом у візочку. Вона розповідала, що їй важко відпроситися з роботи, аби піти, але дитина просить, дуже наполегливо — і вони йдуть.
Подивишся на діток, і здається, що вони мають чималу силу духу. У дорослих сили немає, а діти біжать попереду, збирають квіточки, оберемками несуть їх, роздають людям, всипають дорогу квітами для Матері Божої. І все з такою радістю! У них немає втоми. На привалах не чути дитячого плачу. Так, малі брудненькі часом, але ж їх умивають, переодягають.
— Яке взуття потрібно брати з собою?
— Дві пари обов’язково повинні бути. У мене були мокасини та шльопанці. Бувають дощі, буквально болото, ноги не витягнеш. Чи мозолі з’являються, тож треба обов’язково мати, у що перевзутися.
Одного року в батюшки протерлося до дірок нове взуття. А одна жіночка сказала, що приїде її чоловік і привезе нам нову пару. Так і сталося. Це взуття настільки якісне й зручне, що батюшка ходить у ньому вже четвертий рік. І люди навіть гроші з нас не взяли, сказали, хай буде милостинька!
— Де ви купляєте їжу, коли навкруги самі лише поля?
— Дуже багато людей намагалися хоч якось долучитися і дати милостиньку заради Господа: виносили нам їжу, фрукти, воду. А на привалі стільки всього! Здавалося б, нереально нагодувати тисячі народу. Але всі ситі, ще й залишається.
Я підійшла до одних і запитала: «Як ви організовуєте такі обіди? Може, парафії допомагають?» А мені відповіли: «Наша родина весь рік збирає по копійчині, щоб накрити обід для хрестоходців. Звечора всі сідають і ліплять голубці чи вареники, намагаються приготувати найкраще». Погодьтеся, накрутити 40-літрову каструлю голубців — це не жарт; скільки людей для цього потрібно?! Чи малесенькі варенички, пиріжечки. А ці добрі люди кажуть: «Ви несете подвиг: ідете, а наша милостинька — вас нагодувати. І нам вертається сторицею! Земля родить, живемо у злагоді. Господь усе дає».
Посуд у нас здебільшого одноразовий. Сміття складаємо в пакетики. Є серед хрестоходців люди, в яких послух збирати й виносити сміття. Тож усе чистенько.
— Не можу не запитати про здоров’я. Бо здається, що проща — все ж таки для фізично здорових людей. Але серед хрестоходців можна побачити зовсім різних вірян, в тому числі літніх. Чи варто йти у прощу, якщо маєш якісь недуги?
— Ми всі маємо свої хвороби. Але наскільки Господь премудро все влаштовує…
У мене, наприклад, були камінці в нирках, і час від часу траплялося загострення. Хоч не йди. Такі приступи були, що я спати не могла. Але я все ж таки пішла, і жодних болей під час шляху не було. Так, буває, що людям стає зле, втрачають свідомість від жари чи перевтоми; не всі, звісно, загартовані. Але по дорозі роздають медикаменти. До того ж, серед хрестоходців є лікарі, які завжди готові допомогти.
Йде жорстока війна. Мені здається, що зараз кожна людина, віруюча і невіруюча, повинна стояти на колінах і молитися, щоб усе це припинилося. Бо все залежить тільки від Бога. Якби люди навернулися до Бога, якби більше мали любові в серці, тоді стільки лиха минулося б! Чому колись ходили у прощу? Щоб припинилися війни, лиха, гоніння.
У хресному ході я зрозуміла, що таке сила молитви. Там вона така — не передати! Там усі, хто йде, моляться. І коли молитва така спільна, мені здається, вона непереможна. Якби всі так молилися, не було б жодних проблем, навкруги був би Рай.
Фото з особистого архіву Лілії Нечипорук
