Одного з наших авторів увага до власного організму випадково врятувала від цукрового діабету. І ми зрозуміли, що про це треба розповісти.
Медицина сьогодні може те, чого не вміла навіть десять років тому, а профілактика та сучасна діагностика здатні покращити рівень життя кожного з нас. Про ефективні підходи до лікування та про адекватне ставлення до свого здоров’я розпитуємо молоду спеціалістку однієї з київських клінік Олену Ярославівну Антонюк.
Про співрозмовницю:
Олена Антонюк народилася 05.02.1988 року. У 2011 році закінчила з відзнакою медичний факультет №1 Національного медичного університету імені О.О.Богомольця (спеціальність «Лікувальна справа»), у 2016 році випустилась з інтернатури.
Лікарка-терапевт, ендокринолог. З 2012 року — асистентка кафедри соціальної медицини та громадського здоров’я НМУ імені О.О.Богомольця. Учасниця Європейського товариства ендокринологів (ESE). Працює в медичному центрі «Універсальна клініка «Оберіг» (за сумісництвом). У 2022 році мобілізована як військовий лікар до лав ЗСУ. Виконує дисертацію на тему перебігу COVID-19 у пацієнтів із метаболічними порушеннями.
На фото: Олена Антонюк зі своїм педагогом, доцентом Катериною Миколаївною Ревенок
Навіть з того, як пацієнт заходить до кабінету, можна зробити висновки про діагноз
— Олено Ярославівно, нам вас рекомендували як лікаря нового покоління. Сказали, що ви використовуєте нові медицинські підходи. Розкажіть, як саме ви лікуєте людей?
— Чесно кажучи, я на себе не дивилася як на «інноваційного» фахівця. Та й взагалі не зовсім коректно вважати нове покоління лікарів кращим за попереднє. Моя учителька терапії, викладачка з 60-річним стажем вважає, що фахівця без школи не існує. І дійсно, часто підхід до лікування зумовлений саме певною медичною школою.
Схиляючи голову перед поколіннями лікарів, які сформували мою долю як лікаря, я згадую їх зі словами подяки. Мені з учителями дуже пощастило. У 2010 році я прийшла навчатися терапії до доцентки Катерини Миколаївни Ревенок, яка була ученицею Анатолія Петровича Пелещука (1913-2010), завідувача кафедри соціальної медицини та громадського здоров’я. Тепер лікарня водників є Університетською клінікою НМУ імені О.О.Богомольця. Саме тут закладалися підвалини терапії як науки, і мої учителі їх наслідували.
Принципи цієї школи полягають у тому, щоб дивитися на пацієнта комплексно, не виділяючи окремий орган або проблему.
Ми оглядаємо пацієнта цілком, зважаємо на його психологічний стан, на супутні патології. Часто людина може мати якусь глибинну патологію, яка, крім очевидних симптомів, залучає інші системи організму.
— Як ви дивитесь на своїх хворих, з чого починаєте прийом? Що в першу чергу питаєте у нового пацієнта?
— Лікування починається зі знайомства. Ми спілкуємося в довірливій обстановці, зручно сідаємо, встановлюємо зоровий контакт.
Базове правило — спочатку вислухати те, що хоче сказати сама людина, що її спонукало звернутися, з чим вона прийшла. Зазвичай у найпершому ж повідомленні вона надає дуже важливу інформацію. Навіть послідовність слів важлива. Лікар вислуховує, як з’являлися симптоми, що саме викликає найбільшу тривогу в пацієнта. Так можна отримати великий обсяг інформації для уточнення деталей та навіть планування подальшого обстеження.
Важливо, які питання ми ставимо пацієнту, як оглядаємо людину, на що звертаємо увагу. Спостерігаємо, як саме спілкується пацієнт. Дивимося на те, як він заходить до кабінета, бо навіть за ходою можна зробити висновки. Ми одразу оцінюємо колір його шкіри, наприклад, відзначаємо, чи є в людини блідість чи жовтушність, набряки або асиметрія частин тіла. Дивимось на положення тіла пацієнта, коли він стоїть та лежить, навіть на те, як він роздягається, як сідає.
— Певно, ви й людей в метро мимоволі діагностуєте?
— Деякі патології, як, наприклад, тиреотоксикоз чи ревматоїдний артрит, на певних стадіях дійсно мають зовнішні характерні симптоми. А наслідки перенесених травм чи інсульту можуть позначатися на ході, на тонусі м’язів. Але все одно це не значить, що перші висновки завжди правильні.
— Що відбувається, коли ваш пацієнт вже озвучив свої проблеми?
— А далі ми з ним обговорюємо попередні спроби лікування, якщо вони були. Важливе значення має спадковість, тому дізнаємося, чи мали подібні захворювання батьки, дідусі та бабусі. Це називається збір сімейного анамнезу.
До речі, лікар має бути дуже делікатним, бо важливо, щоб пацієнт йому довіряв. Буває, людину оглядають, і в цей час до кабінета хтось заходить. Пацієнт може засоромитись, не сказати про те, що його справді хвилює (це особливо відчувається, коли він має психосоматичні проблеми). Тому важливо, в яких умовах відбувається бесіда.
Колись Катерина Миколаївна Ревенок, дізнавшись, що я хочу отримати спеціалізацію з ендокринології, нагадала: легко займатися якоюсь вузькою спеціальністю. Але для цього треба мати хороший досвід як терапевта, тобто отримати спеціальність ширшу. І якщо говорити про комплексний підхід, то така практика дійсно стає у пригоді.
На пацієнта треба дивитися широко, попросити його поділитись усіма своїми симптомами, навіть психосоматичними (до прикладу, тривога, безсоння), якщо можливо — оцінити якість життя. Пацієнт може раптом розповісти, що йому не хочеться прокидатися вранці, немає сил виконувати звичну роботу. А це важливі речі!
На неспецифічні симптоми також треба звертати увагу, бо вони можуть бути спільними для багатьох патологій. І такий підхід дає змогу лікарю зрозуміти, що головне, а що другорядне, визначити послідовність надання допомоги. Зрештою, спрямувати пацієнта до лікаря іншої вузької спеціалізації, якщо потрібно.
— Тобто це звичайна ситуація, коли людина скаржиться, наприклад, просто на головний біль, а з’ясовується, що це симптом якоїсь іншої проблеми?
— Так. Чи буває, наприклад, що пацієнт звик до низьких показників рівню гемоглобіну, тому вважає, що захворів усього-навсього п’ять днів тому — коли відчув запаморочення у голові, піднімаючись сходами (це зараз особливо актуально, бо часто немає світла). А перед цим почувався задовільно, погіршення стану відбувалося не так вже й стрімко, тому до змін у самопочутті людина звикла, не звертала уваги на симптоми.
Тобто буває, що недуга просто задавнена, і хоча пацієнту здається, що вона нова, насправді він хворіє роками.
— Минуло вже декілька років із часів впровадження медичної реформи. Чи можна сказати, що українська медицина за останній час стала більш розвиненою, європейською?
— Тут не треба обмежуватись національним масштабом. Існує таке поняття, як глобальне здоров’я. Світ відкритий, і ми можемо знайомитися з міжнародним медичним досвідом багатьох країн.
Зараз пришвидшився обмін інформацією, у всьому світі поширилися принципи доказової медицини, тобто підходи, які мають доведену клінічну ефективність. Постійно знаходяться більш сучасні, більш безпечні методи лікування. Публікуються тисячі статей, досліджень, які доступні в кілька кліків, якщо лікар знає іноземну мову та має зацікавленість у саморозвитку.
Технологічне наповнення української медицини — на належному рівні; наші лікарі часом мають можливість навчатись і стажуватись за кордоном, беруть участь у міжнародних конференціях (сьогодні частіше онлайн), є членами різних асоціацій. Навіть більше, я стикалася з таким поняттям, як медичний туризм: до повномасштабної війни громадяни інших країн їхали до нас робити певні аналізи чи лікуватися, адже ціни на медичні послуги в нас нижчі, а якість — висока.
— Чи сталися якісь зміни у діагностиці захворювань? Питаю тому, що, буває, приходиш до спеціаліста, і він призначає, здається, всі підряд аналізи. Залишаєш в лабораторії купу грошей, а діагноз ніяк не встановлять. А інший спеціаліст просить здати лише декілька аналізів — і точно діагностує проблему. Тобто усе залежить від певної методики, чи від компетенції лікаря, чи ще від чогось?
— Інколи спеціалісту складно відразу розібратися. Бо пацієнт може мати численні симптоми, й усі вони для нього рівнозначні. А буває, людина каже: «Мене турбує тільки поперек, я не хочу досліджувати нічого зайвого».
Усе залежить від того, які ми маємо наміри щодо діагностики. Трапляється, що вистачить виконати лише скринінгове обстеження, тобто послухати пацієнта, зробити загальний аналіз крові та зупинитися й поставити правильний клінічний діагноз. Якщо пацієнт кашляє, інколи достатньо зробити рентген-знімок і послухати легені, щоб на основі цього зробити висновок про наявність пневмонії. Тоді вже не потрібно фантазувати щодо іншого походження кашлю. Навряд чи він викликаний патологією щитовидної залози чи цукровим діабетом.
Та якщо пацієнт скаржиться на тривалий кашель, на задишку, причому він не є курцем, ми припускаємо, що кашель могли викликати інші механізми. І це вже мистецтво лікаря — визначити обсяг необхідних дообстежень.
Світовий досвід передбачає свідоме обрання того алгоритму обстеження, який має доведену ефективність. Це принцип базової діагностики. Встановлення діагнозу передбачає певний протокол обстеження. Це значить, що якщо ми не проведемо обстеження в потрібній послідовності, то не зможемо встановити правильний діагноз.
Дефіцит вітаміну D практично ніяк не можна відчути, але краще цей стан профілактувати
— Одна моя подруга усе життя почувалася голодною та забагато їла, над чим посміювалися її близькі. Аж ось вона з інших причин звернулася до лікаря, і раптом з’ясувалося, що подруга має розлад засвоєння глюкози, тобто інсулінорезистентність. Лікарка-ендокринолог пояснила, що цей стан у будь-який момент може розвинутися в діабет другого типу. Тому треба їсти менше. Були призначені дієта та відповідне лікування.
А в іншої знайомої були сильні висипи на обличчі, і спочатку вона вирішувала цю проблему з косметологом. Згодом звернулася вже до дерматолога, але й там не одразу спрацювало. Лише один із декількох спеціалістів відправив дівчину до… ендокринолога! Звичайні на вигляд прищі насправді виявилися проблемою з наднирковою залозою.
Я це все до чого. В обох випадках про такий розвиток подій ніхто й не міг здогадатися. Тож як трапляється, що нібито повсякденні речі, як прищі чи любов до смачненького, можуть виявитися ознаками хвороб?
— Треба сказати, що часто скарги дійсно пов’язані навіть не з захворюваннями, а з певними психологічними станами. Наприклад, людина має тривогу чи депресію, а проявляється це в тому, що вона «заїдає» ці неприємні відчуття, їсть забагато й через те має надмірну вагу. Тому обов’язково треба дивитися, чи є симптоми реального захворювання.
Та якщо пацієнта щось турбує, це в будь-якому разі варто обговорити з лікарем. Чи це є симптомом хвороби, чи ні, з’ясується під час медичного огляду.
Сама по собі інсулінорезистентність, до речі, теж не завжди є симптомом цукрового діабету. Це погана чутливість до великої кількості інсуліну в крові. Її показник може збільшитись як тому, що пацієнт схильний до діабету, так і тому, що перед здачею аналізу крові пацієнт з’їв тістечко чи мав надмірний стрес. Треба розглянути всі вірогідні причини, перш ніж розпочинати якесь лікування.
— Які ще повсякденні речі можуть бути симптомами захворювань? На що треба звертати увагу, щоб зрозуміти: це привід не жартувати, а звернутися за медичною допомогою?
— Наприклад, через залізодефіцит можуть виникнути сухість шкіри, випадіння волосся. Тому, поза залежністю від скарг пацієнта, лікар звертає увагу на певні особливості: чи немає у людини тріщин у куточках рота? Чи спостерігається ламкість нігтів? Прояви інсулінорезистентності, до речі, також можна побачити на тілі: це потемніння ділянок шкіри на шиї або ліктях.
Дефіцит вітаміну D практично ніяк не можна відчути, але краще цей стан профілактувати: вітамін D вагомо впливає на обмін кальцію, на стан імунної системи. А також він важливий для формування кісткової тканини у дітей.
Тобто дійсно так буває, що ознаки захворювання пацієнтом просто не усвідомлюються. Наприклад, Міжнародна федерація діабету (IDF) припускає, що в Українї 35-44% пацієнтів з цією хворобою просто не знають про її наявність (а отже, офіційна статистика часом є заниженою).
— Тоді як вберегтися від хвороб, про які я й гадки не маю — просто живу собі з симптомами, вважаючи їх за щось нормальне?
— Взагалі, культура профілактичного звернення до лікарів — це добре. Хронічні патології частіше реєструють саме під час планових звернень. Тому щорічні огляди з залученням вузьких спеціалістів дуже доречні. Генрі Форду належить думка, що кожен долар, витрачений на профілактику, — це інвестиція, а М.І. Пирогов наголошував: «Майбутнє належить медицині профілактичній».
Програму обстежень, обов’язковий щорічний мінімум, можна обговорити з сімейним лікарем. Краще, щоб таку програму склав той лікар, який вас бачить не вперше і тому знає, які проблемні питання у вас є.
— Що ви думаєте про психосоматику? Кажуть, що багато хвороб виникає від стресів. Ще чула твердження, що думки впливають на стан нашого тіла, і зовнішні проблеми — це відображення внутрішніх. Чи це правда?
— Зв’язок між психічним станом людини та її фізичним здоров’ям не стовідсотковий. Одразу ж припускати, що всі симптоми мають психологічну природу, не зовсім правильно. Спочатку треба виключити інші можливі причини хвороби. І якщо вони виключені, тоді можна припустити, що це дійсно психосоматика.
У таких випадках ми намагаємося розпитати пацієнта про його внутрішній стан. Є спеціальний опитувальник, наприклад госпітальна шкала тривоги та депресії (HADS), і лікар-терапевт або гастроентеролог може запропонувати пацієнту заповнити таку анкету.
Абсолютно точно є зв’язок між наявністю тривоги, депресії та фізичними симптомами. Наприклад, кишківник чутливо реагує на стрес, і в пацієнта спостерігається чергування закрепів та проносів; часом його турбує також біль у животі. І це не пов’язане з тим, що саме людина їла. На користь версії про психосоматику може свідчити те, що пацієнту стає легше після призначення протитривожних препаратів чи антидепресантів.
Поради блогу про здорове харчування саме для вас можуть бути недоречні чи навіть небезпечні
— Зараз можна знайти багато блогів про здоровий спосіб життя, правильне харчування тощо, тому вкрай легко заплутатись чи натрапити на некоректну інформацію. Як не начитатись шкідливого?
— Я б подивилася, чи має спеціаліст, якого ви читаєте, диплом лікаря, медичну спеціалізацію — з терапії, кардіології, гастроентерології, дієтології чи ендокринології. Добре ще було б зважити, чи не протирічать публікації здоровому глузду. Бажано, щоб джерело в інтернеті було підкріплене даними доказової медицини. Можна порадитися з сімейним лікарем щодо змісту порад фахівця. Бо буває, що спеціаліст хороший, але його поради саме у вашому випадку недоречні чи навіть небезпечні.
Наприклад, у вас подагра — тоді продукти з підвищеним вмістом пуринів (продуктом розпаду яких є сечова кислота) вживати небажано чи навіть заборонено. Отже, не всі рекомендовані дієти вам підійдуть. Доведеться обмежувати, наприклад, м’ясні чи бобові продукти.
До речі, це взагалі гарний привід поговорити з лікарем про те, що вам варто їсти, а чого не варто. Бо дієта — це теж спосіб лікування. Лікуватися можна не лише пігулками; це може бути і зміна звичок, режиму харчування, фізичної активності, особливостей побуту.
— Чи існує якийсь універсальний, перевірений медициною рецепт того, як правильно опікуватись власним здоров’ям?
— Наука про здоров’я передбачає, що ми уникаємо впливу факторів ризику (наприклад, куріння чи вживання надмірної кількості тваринних жирів) та прагнемо покращити те, що є нормальним: достатній сон, гігієна харчування, співвідношення споживаної калорійності до фізичної активності.
Взагалі, увага до свого здоров’я, до свого тіла — це дуже гарна навичка. І добре, коли людина чітко розуміє, що саме для неї добре, а що погано.
— Чому збереження здоров’я — це відповідальність не лише лікаря? Зараз пацієнтові пропонують обирати спосіб лікування, обговорюють з тобою той чи інший протокол. А раніше було так: отримав рецепт — і все, іди лікуйся. Навіщо такі зміни в протоколі спілкування лікаря та пацієнта?
— Коли людина сама обирає шлях до одужання, вона буде більш прихильна до нього. У раціональному підході до лікування пацієнт стає на бік лікаря в боротьбі з хворобою. Доктор пояснює пацієнту природу його нездужання, пов’язані з ним ризики, перспективи. Пропонує заходи, які можна вжити, аби отримати стійкий результат. Пояснює, чому важливі саме ці принципи корекції способу життя та саме такі препарати.
Буває так, що пацієнт не налаштований на лікування. Це питання свободи, і не можна нав’язати іншій людині свою волю, але ми можемо спробувати переконати пацієнта, навчити його, запропонувати, пояснити.
— Чому турбота про здоров’я — це не примха, а реальна необхідність? І чому не соромно звернутись по допомогу, навіть якщо у тебе «маленькі, незначні» симптоми?
— Турбуватися про своє здоров’я — це нормально, так само як спати, їсти. Тіло абсолютно матеріальне, і якщо ти хочеш зберегти його здоровим, є перелік правил, яких треба дотримуватися. Так само, як треба дотримуватись правил дорожнього руху. У цьому питанні мають значення і переконання лікаря, і бажання пацієнта вилікуватися. Пацієнт має дійсно прагнути бути здоровим і розуміти всю відповідальність за збереження свого здоров’я як неоціненного, Богом данного дару.
Заглавне фото: Facebook-сторінка Олени Антонюк
