А як ви сприймаєте такі кроки священнослужителів і реакцію на них?
Уже три дні мережа бурлить реакцією на дописи і без того яскравого і суперечливого протоієрея Віктора Мартиненка. Він не просто завітав у гості до митрополита Вишгородського і Чорнобильського Павла, а й виклав фото з ним на своїй сторінці в Facebook з таким підписом:
«У в’язниці Я був і прийшли ви до Мене (Мф. 25, 36).
Відвідав сьогодні людину, з якою мав, маю та, вочевидь, матиму розбіжності у поглядах на багато речей…
Але ми знайомі понад три десятиліття! Це — священник, який колись уперше завів мене у вівтар. І хоч як ми сперечалися чи сварилися, ми — християни, клірики однієї Церкви — Христової, та, навіть, однієї конфесії — Православної.
Принагідно передав владиці Павлу братські вітання та особистий подарунок від владики Екзарха, єпископа Команського Михаїла — примірники Апостола, виданого Ставропігією, що презентуватимуться післязавтра.
Дай усім нам, Боже, спастися і в розуміння Істини прийти!»
***
Усе б нічого, якби не реакція аудиторії.
190 розгніваних коментарів, із яких третина — «розчарований, відписуюсь». Хоча майже пів тисячі лайків свідчать про те, що підписники позитивно сприйняли таку показову християнську ініціативу.
Отець Віктор Мартиненко нині служить в Андріївській церкві у Києві, яка є подвор’єм Вселенського патріархату в Україні. Після утворення ПЦУ в 2018 році перейшов туди з Української Православної Церкви. До того служив у Володимир-Волинській єпархії УПЦ.
Скандальна їхня суперечка з митрополитом Павлом сталася 2013 року через тодішню політичну ситуацію. Незручно згадувати, але саме отець Віктор, тоді в сані протодиякона, написав на своїй сторінці у Facebook відвертий брутальний допис на адресу митрополита Павла. Через що йому довелося писати рапорт в Митрополію УПЦ з поясненням такої своєї поведінки.
Нині вже отець Віктор пояснював підписникам — теперішню свою поведінку. Наступний його допис містить різкі формулювання, але хочемо навести його тут з деякими скороченнями:
«[…]1. У першому реченні вчорашнього посту я написав, що мав, маю і матиму різні погляди з митр. Павлом Лебедем […]. Ніде і ніяк я не сказав, що солідаризуюся або виправдовую його слова чи вчинки. Також я не сказав що міняю своє ставлення до тих слів чи вчинків.
2. Свого часу я мав особистий конфлікт з цією людиною, який виходив у публічну площину, дійшло навіть до прокльонів. Тож моя християнська совість спонукала зустрітися з людиною особисто для взаємного християнського примирення. Вважаю, що маю на це право, попри чисельні гнівні коментарі та відписки у фб.
3. Я зробив це не від ПЦУ, Ставропігії, батьківського комітету, ОСББ чи садового товариства. Я як людина прийшов примиритися з іншою людиною, з якою був у особистому та навіть публічному конфлікті.
4 Заповідь Христова наказує нам відвідувати ув’язнених. Євангеліє не конкретизує, кого можна, а кого ні. Відтак відвідування ув’язнених — історично стала практика для християнських священнослужителів. Обов’язок священника іти навіть до довічно ув’язнених серійних вбивць. І так є у всьому світі.
Митрополит Павло обмежений у свободі — перебуває під домашнім арештом — тож, є ув’язненим за рішенням суду.
5. Інтер’єри його хати — то інтер’єри його хати, а не моєї. Я за них відповідальності не несу, і немає чого писати свої враження про них у мене в коментарях. Мені пропонували не роззуватися, але я хлопець простий, звик у хаті роззуватися, тож зняв чоботи і мені запропонували капці, які всім так сподобалися)
6. Я нічого не писав про його винність чи невинність. Нічого. Не писав. Провини митрополита Павла доведе чи не доведе Суд. Не коментатори у фб, а саме Суд! Іменем України йому оголосять вирок.
7. Ми всі сьогодні пригнічені, травмовані, розбиті, виснажені та емоційні через страшну біду війни. Але, я впевнений, заповіді Христа актуальні завжди — і зараз для нас теж. Зокрема заповідь про особисте примирення і прощення образ.
8. Деякі звинувачують мене у бажанні хайпу, мовляв, навіщо то виставляти у фб? Є буденністю, що соцмережі стали частиною нашого життя. Так, я виставляю, як танцюю тік-токи зі своїми дітьми, тож виставив, як зустрівся з людиною, з якою нас вважали затятими ворогами.
9. Свого часу святитель Іоанн Павло II відвідав у тюрмі Мехмета Агджу, який у нього стріляв і мало не вбив. І примирився з ним. Я не рівняюся. Я беру приклад. Саме це я вважаю християнством. Амінь!
P.S. І ще. Для тих, кого то вельми зачепило. Скажу вам, я відвідував свого часу ще й іншого митрополита. З ним я не мав особистого конфлікту, а такий, скажімо, історично-світоглядний. То був митрополит, бувший Київський. Я взяв у нього благословення. І мав того дня такий само мир на душі, як учора.
Багато хто зреклися того, хто вивів їх у люди та дав життя, і дорікають мені, що я відвідав того, хто мене проклинав?..
Підіть післязавтра, — є нагода — привітайте з іменинами і теж сфоткайтесь на фб. Слабо?)»
***
Хочеться багато чого написати, коментуючи ситуацію.
Про те, як набридла мова ворожнечі, якою українці взяли моду спілкуватися одне з одним. Вийдеш у реальний світ — люди як люди. Чемно говорять, посміхаються, намагаються всіх навкруги й себе підтримати. Зазирнеш у соцмережі — всі як показилися.
Те саме стосується православних. Заклик помиритися сприймається багатьма ледь не зрадою — і не аби-кого, а самого Христа. Немовби сказати добре слово християнину релігія не дозволяє.
Та хіба цьому вчить нас Євангеліє?
За півтора роки існування нашого проєкту «Діалог.ТУТ» ми майже звикли, що помиритися митрополити не можуть, а «проплаченими пропагандистами» називають нас, журналістів.
І все одно ми не перестанемо закликати всіх припинити ворожнечу.
«Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю». Це не ми, це Тарас Григорович Шевченко сказав. Хоч його послухайте.
***
Наостанок винесемо окремо цей коментар під дописом в о.Віктора Мартиненка — про те, що чекає на Україну, коли «епоха біганини з болгарками закінчиться».
«Коментарі під цим постом свідчить про серйозну проблему.
Павло не сидить, але, здається, і жодних серйозних звинувачень проти нього не висувають… а це означає, що, швидше за все, нічого йому серйозного не буде, і ті, хто пишуть тут коментарі, чомусь цього не помічають.
Так, моральний облик його доволі суперечливий, політичні переконання — окрема тема і вони можуть мінятися (яскравий приклад: Філарет Денисенко).
Але завдяки рейдерству ряду храмів (воно працює в обидві сторони: десь ПЦУ виграє, десь УПЦ виграє за рахунок абсолютно сторонніх для релігійних громад людей), УПЦ МП гуртується саме навколо цих людей — і тому це є псевдобородьбою з Московським патріархатом, — тому що справжня боротьба передбачає арешти або депортації агентури, пропагандистів русского мира… А ми цього не бачимо — є кількадесят справ по колаборантах і ще пару відверто слабких справ по єпископах, — ці другі, таке враження, що спеціально зроблені так, щоб ці єпископи мали ореол «ісповідників», та й все.
Організаторів пропаганди русского мира в УПЦ ніхто не чіпає… і це проблема.
Ніхто не помічає, що в абсолютній більшості випадків переходів з УПЦ МП в ПЦУ консолідована громада УПЦ залишається — і вже не поодинокі випадки, коли вони збудували свій другий храм.
Всі моляться на Закон про заборону релігійних організацій, афілійованих з москвою… такий Закон, звичайно, потрібен, але що заважатиме усім релігійним організаціям УПЦ МП в той же день зареєструвати нові релігійні організації? Тобто суть у тому, що всі парафії та монастирі УПЦ МП будуть там, де вони є і сьогодні, і вони будуть вперто говорити про те, що вони є українська церква.
А можливо, вони таки підуть на реальний розрив з МП, і біганина з болгарками швидше за все просто закінчиться.
І що ми будемо робити? Всі дружно підемо в їхні магазини і будемо купляти догматичне богослів’я Сільвестра Стойчева? А, може, вони нам зроблять цілий YouTube-канал з богословською тематикою українською мовою?
Чи в ПЦУ ще не зрозуміли, що українізація богословського простору — це єдиний ключик до об’єднання українського православ’я? Але таке враження, що в ПЦУ чекають, коли це зробить УПЦ.
Таке враження, що більшість ПЦУшних батюшок думають, що біганина з болгарками і обзивання УПЦшних батюшок «москалями» буде тривати вічно… навряд чи.
А я не розумію, з чим можна йти до людей, якщо в нас майже немає книг українською мовою… Добре, що кількадесят брошурок елементарних видав Благодатний вогонь, трохи видавництво Бадікової, Дух і Літера працює над серйозною богословською літературою. А де масова книга українською мовою визнаних православних богословів — від Іоана Златоустого до Олександра Шмемана?
Що ви можете запропонувати солдату, в якого їде криша? Може, якісний контент на Ютубі, де богослови і психологи розглядають різні актуальні питання? Ні, в ПЦУ над цим системно ніхто не працює — є кілька ентузіастів, які щось роблять.
А як так взагалі може бути?
Як ви на довгій дистанції збираєтесь конкурувати з УПЦ? Адже наше майбутнє — це саме конкуренція юрисдикцій, а не, як багато хто уявляє, що після прийняття відповідних Законів УПЦ мп просто кудись зникне. Ні, вони просто перепишуть остаточно свої юридичні документи, можливо, увійдуть в «сіру» канонічну зону, та й будуть існувати.
І з часом постане питання — яка юрисдикція краще розвивається? Яка юрисдикція більше робить богословського та в цілому культурного продукту українською мовою? В якій юрисдикції більше займаються соціальним служінням? Яка юрисдикція виховала більше серйозних науковців, яких запрошують на міжнародні конференції? В який юрисдикції більше дбають про простих священиків?
Це все дуже серйозні питання».
