Три парадокси Воскресіння Христового. Або що значить бути безбожником.
Парадокс безпросвітної психологічної темряви
Страсний тиждень і в філософському, і в побутово-психологічному розрізі історії сповнений парадоксів. Мабуть, найскладніших.
Уявляєте стан і настрій Ісуса Христа тієї середи? Один із учнів, настільки близький, що через свій фінансово-казначейський статус навіть сів на пасхальній вечері по ліву руку, не дивлячись на всі попередження, таки вирішив зрадити Його.
Інші учні, також попереджені про бурю, яка насувається, або навіть смерч, що зруйнує вщент життя молодої громади, замість консолідації без упину базарно сперечаються про те, хто де сяде за святковим столом.
Ти — Бог, але Тобі можна/треба/страшно/болісно, у найвищому з усіх можливих вимірів НЕприродньо… померти.
Нема куди кинути погляд, нема на що спертися.
А тут ця жінка з олійними парфумами. І наскільки все до цього було хаотично-темним, настільки з цього раптового «сюрпризу» починає виблискувати Світло.
Жінки люблять приємні запахи. Якщо парфуми дорогі та стійкі, бережуть їх. Ті, які принесе Марія, коштуватимуть щонайменше піврічну зарплату. Вона відламає шийку алавастрового флакона і замість власних зап’ясть і вух почне лити їх… на ноги Ісуса.
А ви бачили, як жінки бережуть свої зачіски? Іноді щоб зберегти їх, вони сплять сидячи. Вдягають на голову легкі хустки, щоб ті не придавили завивку. Терпляче записуються в чергу до престижних перукарів. А ця жінка зовсім втрачає свій вигляд — починає своїм розкішним волоссям витирати ноги Ісуса.
***
Мені все одно, як бачу це я. Мені важливо, який це був промінь для Христа в тій безпросвітній психологічній темряві. Скільки вона подарувала Йому тоді надії, тепла променем свого юродивого заради Христа вчинку.
Парадокс біля гефсиманського каменю
Я колись помру. За останні півроку Господь покликав двох моїх співбратів і колег, трохи старших за мене, з ким ми стояли біля витоків оновленої Полтавської семінарії. І думка щодо швидкого відходу Туди приходить до мене дедалі частіше.
Сказати, що я б хотів померти? Хіба що по-одеськи: «Таки да…» Але через дедалі більшу втому і відсутність відповіді на запитання «чому світ так відчайдушно сам розганяє свою ентропію?».
І навіть тут мене зустрічає мій дрібний парадокс — я твердо знаю, що жити доведеться вічно, і мені теж. Тільки чи буде мій/ваш статус «радість» або «суцільний сум» — залишається під питанням.
А як думає про смерть Той, Хто не може померти? Не може і все, тому що Сам створив життя, тому що й слово Життя є одним із Його Імен. І змусити Його померти ніхто не може, тільки хіба що якщо Він Сам захоче і дозволить. Для цього Він повинен прийти туди, де є межі простору, часу та… життя.
Він прийшов.
Знаю лише, що євангелісти вжили слова найвищої з усіх можливих ступенів, описуючи Його сум’яття, якщо не жаху, коли Він стояв на колінах або лежав ниць на камені. І ніхто не був свідком Його одиноких гефсиманських монологів (складно назвати молитовними діалогами відчувану Ним порожнечу біля каменю).
Екзегети вважають, що про той стан апостолам відверто розповість Сам Господь за ті 40 днів після Воскресіння, коли вони часто зустрічалися і слухали про маловідомі та недоступні стороннім людям події Його земного життя. Тоді, крізь надію та її здійснення, усе вже сприймається дещо м’якше.
Це як недавнє зауваження Олександра Філоненка про захопливі мрії сучасних християн: «Якби я опинився в ті часи і ходив поруч із Христом, безпосередньо слухав Його, то був би у вірі твердий як камінь! Тим безпосереднім свідкам Його земного життя було легше й пощастило…» А насправді виявляється легше нам, сучасникам, оскільки ми вже на 100% знаємо, що Він воскрес.
І повстає перед нами цей парадокс, клубок парадоксів, які дорогому маєвтику Сократу крутити не розкрутити. «Хоче померти, але як вічний Бог не може. Може померти, як всемогутній Бог, але — не хоче, тому що для Нього це неприродньо».
Заради нас, заради мене Він різав і кроїв закони вищі за світобудову, де закон так вмішаний у любов, що під Його «поглядом», «рукою», «поцілунком» нескінченними є форми, тільки б усе сповнювалося буттям, раділо, мало б сенс.
І все, що я зараз пишу про це, не більше ніж бажання блаженного Августина вичерпати долонькою море.
Парадокс умирання на хресті
Більш парадоксальних слів, ніж «Боже Мій! Боже Мій! Навіщо ти залишив Мене!?», ніколи й ніхто не напише. Ні Маркес, ні Достоєвський, ні Жадан.
Безмежний Бог сказав Безмежному Богу, що Його тут немає?!
З філософського погляду, ця точка внутрішньобожественної біфуркації страшніша й небезпечніша за ядерну війну. Бог не може не існувати, Бог не може розділитися. Бог не може сказати Собі, що Його немає, якщо навіть людина Декарт визнала своє існування тільки на підставі свого самоосмислення.
Однак за своє пастирське життя я не зустрів нічого більш дохідливого, глибокого й пронизливого щодо цього парадоксу, ніж думки святителя Антонія Сурозького: «І Він помер від цього. Помер нашою смертю, смертю всього людства, розділивши з нами єдину основну трагедію буття — без-божжя, відлученість від Бога, втрату Бога. І коли я говорив про це, про без-божжя, я, звісно, не хотів сказати, що Христос перестав вірити в Бога, відрікся від Нього або гріхом від Нього відпав. А що в якийсь момент через промислительну дію Бога і Отця Він у Своїй людській істоті втратив свідомість, ким Він є стосовно Бога і Отця.
Якщо воістину неможливо померти, не втративши Бога, то ця фраза набуває величезного значення: вона говорить, що в цю мить Син Божий втратив Отця і міг померти, тому що виявився позбавленим Бога.
Саме це і називається бути безбожником. Грецьке слово атеїст саме це і означає. І глибина цієї втрати Бога Христом нескінченно більша, ніж будь-яке людське переживання безбожництва.
Атеїзм, яким ми його знаємо, — це сліпота, невідання, нечутливість і безліч інших речей. Але це не є онтологічна, сутнісна втрата, що примусила Втіленого Господа волати: Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти Мене залишив? І з цього погляду можна сказати, що після Розп’яття, Воскресіння і Вознесіння Христа ніщо не залишилося поза Христом — різною мірою і по-різному, але ніхто не може бути більшим “атеїстом”, “безбожником”, ніж Христос у той момент сповідування на Хресті, ніхто не може бути закланий так, як Вічне Життя на Хресті».
За поясненням отця Софронія (Сахарова), під час цього сповідання Ісус пережив метафізичну непритомність, момент, коли людство закрило Йому бачення того, чим Він є Сам, і того, що Він є єдиний з Отцем.