У липні цього року Синодальний молодіжний відділ Української Православної Церкви провів у Києві пробний богословський вікенд. Хлопці та дівчата орендували будиночок, запросили молодих священнослужителів, разом молилися, спілкувалися, грали в інтелектуальні настольні ігри. А ще — слухали богословські лекції, вели релігійні диспути, обговорювали різні аспекти православного віровчення.
Вважаємо таку ініціативу актуальною, цікавою та форматною як для сучасних реалій України, так і для православних українців за кордоном.
Але з першим заступником голови Синодального відділу УПЦ по роботі з молоддю архімандритом Іоасафом (Перетятьком) ми хотіли поговорити не тільки про те, як пройшов цей захід. Цікавило взагалі його бачення — якою тепер буде православна місія, які форми катехізаторської роботи залишатимуться актуальними та як кожен із нас може самоорганізуватися, для того щоб підтримувати одне одного в умовах повномасштабної війни.
Наш співрозмовник: архімандрит Іоасаф (Перетятько) – намісник Спасо-Преображенського монастиря в селі Нещерів на Київщині, перший заступник голови Синодального відділу УПЦ у справах молоді, керівник волонтерського руху «Молодість не байдужа!». Заступник головного редактора православного журналу для молоді «Отрок UA» та православного сімейного журналу «Фамилия».
Автор і ведучий курсів для волонтерів, місіонерських курсів для духовенства. Беззмінний ведучий «молодіжки» Київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря.
Понад 9 місяців провів в Іраку як капелан українського військового контингенту. Кандидат психологічних наук.
«Коли я тільки-но потрапив до Іраку, то прочитав у класика фразу, яка мені дуже допомогла»
— Отче Іоасафе, православні фестивалі більше не проводяться, журнали не видаються. Але ви перезапустили «молодіжку» в Іонинському, а в розпал літа ще й організували богословський вікенд. Як ви прийшли до нових форм проповіді та як оцінюєте результат?
— Щоб пояснити форму, яку ми обрали для богословського вікенду, потрібно спочатку трохи пояснити, яким буває світосприйняття.
Одні люди живуть майбутнім, другі живуть минулим, а треті — теперішнім. У тих, хто живе минулим, часто виникає депресія. Тому що «раніше було краще»: і трава зеленіша, і жилося спокійніше. Той, хто живе майбутнім, має певні прагнення та цілі, в які сьогодення завжди вносить корективи — руйнує чи як мінімум віддаляє наближення до мети. Що відчуває людина в цьому випадку? Здебільшого агресію, злість і суцільний негатив.
Духовне завдання православної людини — зосередитися на теперішньому. Це складно, але святі отці нас навчають саме цього. Я люблю повторювати, що термін, який дуже люблять психологи, — «жити тут і тепер» — насправді глибоко святоотецький.
— Тобто тренди «жити тут і тепер» і «бути в моменті» — це не винахід сучасної психології?
— Авжеж ні. З давніх давен святі отці вчили нас жити саме тим, що відбувається з тобою просто зараз. Апостол каже: «Нехай сонце не зайде в гніві вашому» (Еф. 4, 26) — і його слова також про це. Визначте для себе: з ким я в конфлікті, які пристрасті мене борють безпосередньо в цю хвилину? Святе Письмо все побудовано на моменті «зараз», просто психологи це також пояснили по-своєму.
Щоправда, якщо людина не вірить у Бога, жити тут і тепер досить важко, бо завжди залишається тривога: що ж станеться завтра?
— Особливо коли війна…
— Коли я тільки-но потрапив до Іраку, то прочитав у класика фразу, яка мені дуже допомогла: «Війна — це таке саме життя, тільки люди вмирають частіше». Завдяки усвідомленню цього я і сам зміг вистояти в тих складних умовах, і багатьом бійцям допомогти.
Життя, попри будь-які важкі обставини, не закінчується. Так, війна — це трагедія, і природно, що ми всією Церквою молимося за перемогу, за мир. Але водночас навіть у цих умовах я хочу, щоб життя продовжувалося й залишалося повноцінним.
Чому я почав свою розповідь про богословський вікенд так здалека? Бо цінність цього нашого заходу не в ньому самому, а в тому, щоби продовжувати жити. Якщо немає можливості проводити повноцінні фестивалі, давайте робити щось інше, хай і не таке масштабне.
Як узагалі народилася ідея богословського вікенду? Можна прийти на «молодіжку» чи на лекцію до священника, але це триватиме максимум дві години. А вікенд, тобто вихідні з ночівлею, дають можливість повного занурення, і будь-який психолог вам скаже, що це важливо. Створюється атмосфера «тут і тепер», і головним нашим завданням було, щоб люди поринули в подію, більш інтенсивно прожили кожну хвилину, ніж, можливо, це в них виходить удома.
Були й ігри, й лекції, й бесіди, й дискусії. І навіть застілля з кавунами та піцою. Але завдання перед нами стояло духовне: щоб людина хоча б частину свого часу прожила в дусі моменту.
А що, якби так проходив не лише вікенд, а все наше життя? Що, якби ми кожен момент сприймали як унікальний, відчували цю унікальність? Навчитися жити в моменті — перший крок на шляху наближення до Бога.
Для нас із вами зараз це означає, що все наше життя концентрується тут, у цьому кафе, за цим столиком, де ми сидимо й говоримо. Життя проходить тут і лише тут. Так, це маленьке життя закінчиться, і за ним прийде смерть, але прийде й воскресіння — наприклад, залишиться в інтернеті текст цього інтерв’ю.
— Знаю точно, що відчуття важливості кожного моменту вдається пережити, якщо хоча б декілька днів пожити в монастирі в його ритмі…
— Тому що монастир — це концентрація моменту, весь монастир цим живе. Важливіше за службу, коли вона розпочинається, нічого немає. Як немає нічого важливішого за копання картоплі, коли настає час копання картоплі. Це закон монастирів.
У Царстві Небесному з Богом життя наше — нескінченне. І в монастирях теж певним чином стирається час. Один день схожий на другий, другий — на третій, але «жахливим» це виглядає лише на перший погляд. Коли в це поринаєш, майбутнє та минуле перестають існувати. Залишається лише теперішнє.
Богословський вікенд — це створення схожої міні-общини, тільки на дуже короткий період. Це майстер-клас із того, як навчитися жити сьогоднішнім. Що для цього потрібно насамперед? Дозволити своїм цілям бути гнучкими.
Коли живеш у моменті, краще бачиш можливості. Адже коли людина біжить, картинка перед очима швидко змінюється. Проте якщо йдеш спокійно, встигаєш помічати тонкощі.
Якщо ми по життю біжимо, то втрачаємо багато можливостей, часом доленосних.
До речі, богословський вікенд відбувся саме завдяки ось такій можливості. Один знайомий запропонував допомогти з орендою будиночка, сказав: «Якщо для якихось ваших проєктів потрібно, то будь ласка». І під цю можливість ми вже почали шукати наповнення.
Раз є, де заночувати, отже, слід придумати, про що ми говоритимемо. Так з’являється душевна складова зустрічі — гітара, до якої доєднується й духовна складова — бесіда. Кого можна запросити прочитати лекції? Подумали й запросили. Так усе й вибудовується.
Коли ти не живеш ні минулим, ні майбутнім, то бачиш можливості. А якщо ми шалено гортаємо стрічку Facebook, потім Instagram, потім чекаємо на серіал, який запланували подивитися, а на завтра у нас уже квиток на поїзд, а тут і зима скоро й треба подумати, як ото його жити взимку…
Вимкни це. Зупинися. Озирнися навколо. Що тобі обставини (а для віруючих — Промисл Божий) пропонують просто зараз? Нам от запропонували будиночок. І ми знайшли, як цю можливість оптимально використати.
«Та кому цей вікенд потрібен?» — міг би я подумати. Але він був потрібний мені самому, а ще тим, кому зараз погано. Кому так само потрібно зупинитися й побути в спокійній обстановці, без поспіху.
Ось і все: завдання поставлене — завдання вирішене.
«Християни замість того, щоб займатися справами сьогоднішнього дня й довіряти Богу, починають планувати, як вони підуть у катакомби»
— Як не втратити здатність бачити перспективи в умовах жахів воєнного часу?
— Не знаю. Ми часто говоримо про те, чого ми НЕ МОЖЕМО зробити. Але я завжди намагаюся думати про те, що я МОЖУ зробити. Спочатку зосереджують на тому, щоб побачити свої можливості, а потім уже визначаю, як з усім цим діяти.
Ось наприклад. У моєму дитинстві не було величезної різноманітності іграшок. Ми у «війнушку» як грали? Узяв добрячого дрючка — ось тобі й зброя. Могли б сісти й плакати: «Нема в мене гарного пістолетика». Але навіщо тобі пістолетик, бери кийок і грайся!
Я пропоную продовжувати жити і виходити з тих можливостей, які є тут і тепер. А коли настане час думати про інше, думатимемо про інше.
— Але чи треба чекати, поки це «інше» настане? От зараз, наприклад, у Верховній Раді намагаються ухвалити законопроєкт про заборону нашої Церкви. Якщо нас заборонять, як ми існуватимемо далі?
— Зауважте, як ви з минулого перестрибуєте одразу в майбутнє: «Якщо…» Думаю, в цій ситуації якраз і проявляється наше християнство: наскільки ми віримо Богові й довіряємо завтрашньому дню.
Як буде, так і буде. А ми тим часом житимемо сьогодні й теперішнім. І пропоную менше дивитися новин. Наприклад, я не знаю, на якій стадії цей законопроєкт. Навіть якщо його приймуть, для мене Церква не перестане існувати й життя не закінчиться.
Ви можете запитати: «Як мені, журналісту, перестати дивитися новини й цікавитися тим, що відбувається?» Але на мій погляд, завдання журналіста не стільки в тому, щоб розумітися на поточній інформації, скільки в тому, щоб осмислювати момент.
Що зараз у нас є? От минув богословський вікенд, продовжує роботу наш молодіжний центр. Діє «молодіжка», довкола якої ми згуртували чимало цікавих священників, з ними можна поспілкуватися. Є наш монастир, братія та парафіяни. Є ось ця наша з вами бесіда.
Так, не можна сказати, що в нас сьогодні купа можливостей. Але попри все наш Синодальний відділ працюватиме — допоки ми живі й ходимо цією землею.
Бо інколи так виходить, що християни замість того, щоб займатися справами сьогоднішнього дня та довіряти Богові, починають планувати, як вони підуть у катакомби.
— Як самоорганізовуватися, коли київських можливостей немає? І кому вірити, якщо навіть православні ЗМІ подають інформацію по-різному?
— Читайте святих отців, вони теж «православні ЗМІ». Орієнтуйтеся на святих отців і на Церкву, на церковне життя.
У цей момент розмову ненадовго перериває телефонний дзвінок.
От зараз зателефонували з питанням, чи чистити підсвічник. Для цієї людини — одного брата нашого монастиря — саме це питання є актуальним у цей конкретний момент. А те, що завтра цей підсвічник, можливо, викинуть надвір — неважливо. Завтра буде завтра.
— Так просто? Молитися, читати святих отців і, умовно кажучи, піклуватися про підсвічники, поки навколо вирує хаос?
— Наша особиста відповідальність у всьому цьому починається з відповідальності за наше власне життя. І починається вона з режиму, з дисципліни. Якщо живеш не в метушні, а з увагою до власного внутрішнього світу, то встигаєш помічати свої нові почуття, нові інтерпретації тих чи інших подій. Якщо при цьому дотримуватися зовнішнього режиму, то опиняєшся уже поза майбутнім і минулим, у Вічності.
Правильно ви сказали: хай там який вирує хаос, але ти живеш, внутрішньо розвиваєшся. І я зараз не тільки про церковне життя — читання духовної літератури, походи в храм, участь у Таїнствах. Для нас накопичено величезний досвід і в мистецтві — з нами розмовляють художні фільми, книги, мистецтво як таке.
— Ви вмієте передати красу мистецтва іншим людям. Розкажіть, як його можна застосувати у рамках нашої сьогоднішньої теми?
— У мистецтві багато вкраплень Вічності. І поринаючи, припустимо, у сюжет книги, ми поринаємо в глибину і починаємо адаптувати її до власного життя.
Я зараз увімкну фрагмент аудіокниги Редьярда Кіплінга, яка називається «Світло погасло»:
«… Успіху досягають, не жертвуючи іншими, а лише жертвуючи собою. Це мені вбили міцно в душу. Потрібно зректися себе, відмовитися від своєї волі, не думати ніколи про себе, ніколи не відчувати задоволення від своєї роботи, крім тих перших годин, коли в тебе з’явиться сама ідея роботи.
— Як ти можеш вірити всьому цьому?
— Тут не може бути питання вірити чи не вірити. Це святий закон, і його треба або прийняти, або відкинути. Якщо я намагаюся йому підкорятися, але не можу, тоді моя робота стає непридатною. Пам’ятай, що за будь-яких умов чотири п’ятих роботи кожної людини неминуче повинні бути погані, але решта вартує праці, і заради цієї однієї п’ятої можна й потрібно невпинно працювати».
Тут, наприклад, ідеться про те, щоб прийняти закон життя таким, яким він є. Якщо ж не приймемо, ризикуємо скотитися в злобу та ненависть, з якою гризтимемо своїх близьких і самих себе. А, як казав святитель Іоанн Златоуст, людина, що потурає своїм примхам і пристрастям, подібна до собаки, що лиже пилу і впивається смаком власної крові. Ось вам і приклад поєднання мистецтва та святоотецького передання.
До речі, історія про зречення своєї волі, з якої починається цей уривок Кіплінга, теж цілком святоотецька.
— Яких святих отців ви порадите читати тим, хто після ваших слів захоче розпочати таке читання?
— Це однозначно житія новомучеників. Почати можна зі священномученика Володимира (Богоявленського). Це щодо церковного життя. А про життя духовне, то все дуже просто: авва Дорофей, преподобний Іоанн Ліствичник, Никодим Святогорець.
Святі отці дуже різні, тому можна не боятися знайти «своїх» святих отців — для себе.
«Ми покликані жити з Христом, а не проповідувати Його»
— Наостанок хочу розповісти про трьох людей, з якими зіткнулася нещодавно у рамках роботи.
Перший — розгублений читач. Він виявив, що православний автор, якому він довіряв, себе скомпрометував. І тепер не знає, кому вірити. Я його розумію: ми не каноністи, не богослови, звикли покладатися на фахівців, а тут…
— Чому ж ви не каноністи та не богослови? Книги з катехізису поки що на площах не спалюють. Почніть вивчати богослов’я в класичному вигляді, читайте, розбирайтеся.
— Другий — знайомий вам священник із заходу України. Його разом із парафіянами вигнали з їхнього храму. Він розповів, що віряни почуваються покинутими і він шукає способи їх розрадити, хоча й сам, напевне, потребує підтримки. Що ми можемо їм, цим людям, сказати?
— Не знаю. От дійсно, не знаю. Я ніколи не був у такій ситуації.
Вважаю, що цьому батюшці на його місці видніше, як бути. Я ж навіть не намагатимуся нав’язати свій погляд та своє бачення ситуації, в якій він живе і про яку я нічого не знаю. Мій погляд буде книжково-стерильний.
Але підтримати його я можу. Брате, що б ти зараз не робив, я з тобою.
— Третій — читачка з Івано-Франківської області, яка вже давно не має можливості відвідувати храм у рідному місті, тому їздить причащатися до сусідньої області, де ще відкриті храми УПЦ. Які слова підтримки можна запропонувати їй?
— Сказати цій дівчині, що вона набагато сильніша за мене, архімандрита. І мені в неї ще треба повчитися стійкості у вірі, такому бажанні взяти участь у Таїнствах. Сказати їй «дякую» за те, що вона сама і є для нас приклад і натхнення. Поки є такі люди, нашу Церкву не зламати.
— Я прийшла на цю бесіду з запитаннями, сповненими страху за майбутнє, але не поставила майже жодного з них…
— Я вчуся не дивитися далі завтрашнього дня. Сьогодні відомі обставини, а далі буде видно.
— Заспокоїлася і я. Але зараз ми завершимо розмову, я відкрию стрічку новин, прочитаю заголовок…
— Не читай. Ще «Ляпис Трубецькой» співав: «Не читай газет, не дивись телевізор».
Чому люди не можуть не читати таких заголовків? Тому що є величезна тривожність за завтрашній день. А це через те, що люди не живуть днем сьогоднішнім.
Так, зараз вирують складні події навколо нашої Церкви. Але в одного чи то патріарха, чи митрополита запитували, як врятувати Церкву. А той відповів: «Це не ми рятуємо Церкву, а вона нас».
— Але ж ми християни, покликані проповідувати Христа.
— Ми покликані жити з Христом, а не проповідувати Його. І як журналіст ти теж можеш писати щось, виходячи зі свого внутрішнього світу, а не тому що ти «повинна».
— Я думала, після завершення розмови читатиму «важливі» новини, потім візьмуся до роботи над текстом. Але все, чого мені зараз хочеться, — це прийти додому і зварити борщ.
— Отже, я своєї мети досяг. Хай не новини, а борщ, хоч на деякий час, залишаються для вас найважливішим на сьогодні.
Фото: Віктор Кушнір, Валерій Куртаніч
