Я хотів би, щоб це був текст любові.
Я боявся їхати в Лавру. Чесно, думав — поб’ють, заарештують, занесуть у чорний список.
Але коли я все ж таки прийшов, мене вразила атмосфера піднесеного спокою. Люди стояли в колі та співали акафісти й молитви, більшість — напам’ять. Бабусі, діти… Вразило, що стільки молодих облич — хоч ікони пиши.
Так, були люди з іншого боку — теж красиві, молоді, веселі. Вони теж вигукували своє і теж намагалися співати. Іноді здавалося, що ми на вокальному батлі. Але, повірте, виглядало це зовсім не весело.
До Лаври прийшли ідеалісти
Спочатку я злився на тих, хто кричав, боявся їх. Потім перестав помічати. А згодом побачив, що коли вони хотіли заспівати щось нам у відповідь, то нічого не могли згадати — тільки «Калину», й то під фонограму.
І тут мені стало соромно. Це ж ми їх не навчили! Десь за годину-дві я раптом прозрів. Я зрозумів, що я їх люблю, що вони не вороги, а наші діти. І що вони теж прийшли з нами в Лавру. Що і ми, і вони стоїмо тут під сяйвом з Неба біля нашої древньої святині і на нас усіх падає дощ.
Що цікаво — і з того боку, і з іншого прийшли наївні і небайдужі. Досвідчені й помірковані (з обох боків) лишилися вдома. Прийшли ідеалісти. Так, такі люди роблять багато помилок, але вони милі в очах Божих — бо вони гарячі, а не тепло-холодні.
Зараз усередині країни розгортається дійство довкола Церкви. Комусь воно здається комедією, комусь тріумфом справедливості, а багато хто переживає його як особисту трагедію.
Іноді здається, що подивитися на ситуацію збоку неможливо, адже йде війна і ніяких напівтонів не може бути. Але ситуація з Церквою — не війна, це з’ясування взаємовідносин одних українців з іншими.
Як жити далі разом? Вірян УПЦ — мільйони. В нас тисячі монахів, частково це — схимники, люди, які зреклися від усього свого, щоб молитися за всіх.
Ми — громадяни України, ми не під слідством (поки що), ми працюємо на користь своєї країни, платимо податки. Україна наш дім — і іншого в нас немає. І ІНШОГО НАМ НЕ ТРЕБА!
І нас, як і всіх, має захищати закон, держава.
Але те, що відбувається, дедалі більше нагадує комп’ютерну гру з дуже обмеженою кількістю статусів і ролей: від героя-волонтера до московського попа, від патріота до ватника. Є варіації, але дуже нескладні.
А правила прості — йти «в кість», відповідати на все симетрично. Або ми їх, або ніяк. У термінах системного мислення — це типовий підсилювальний цикл, який стрімко веде до ескалації.
Проте світ — геть не гра. Іноді єдиний спосіб вийти з зачарованого кола — це поглянути на ситуацію під іншим кутом. І тоді ми побачимо, що навіть відчайдушний волонтер може бути «попом з УПЦ», а чиновник, що регулярно змочує вишиванку сльозами, — банальним зрадником.
Тож — піж іншим кутом.
Чия ми Церква?
Так, у нашому Статуті з давніх давен попри визнання широкої автономії є пункт, в якому вказано, що ми з’єднані зі світовим православ’ям через РПЦ. Здавалося б, дрібниця, але…
Благословивши війну, російська Церква остаточно зреклася нас. Російські снаряди й ракети вбивають і наших священників, і прихожан, нищать наші храми. Так що ми – українські. Або нічиї.
Мало того, від початку незалежності вороги України намагалися використати Церкву для пропаганди своїх ідей, прикриваючись ідеологією руського мира. Не нехтували навіть проведенням у храмах політичної агітації. Водночас (дія породжує протидію) на Церкву підсилився тиск з проукраїнського боку. Часто-густо це робилося з подачі певних політиків, які теж заробляли на цьому безпечні дивіденди. Ну хіба не казка: нападаєш на Церкву, яка не може відповісти нічим, і рейтинг зростає.
Ситуація рік у рік гіршала. 2014 року розпочалася війна, яка розгорілася з новою силою в 2022-му.
Росія чинить злочин, веде агресивну війну. Реакція українського суспільства на все, що має бодай якесь відношення до РФ, — природна: геть! І такі відчуття, повірте, в серцях багатьох парафіян УПЦ. Ми не хочемо мати з такою росією нічого спільного.
Чи є серед нас проросійські настрої? Чи є люди, які чинять зло? Так, мабуть, є. Я їх не бачив, але знаю про відкриті кримінальні справи. Але наша Церква — це частина суспільства. І все, що є в суспільстві, є і в нас. Зрадники і злочинці трапляються в різних структурах держави, це не для кого не секрет. Наші теж відповідатимуть перед законом. І перед Богом.
Але вони — лише мізерний процент. Чи повинна страждати через них вся Церква? Адже ми не забороняємо державні установи й підприємства через те, що там є колаборанти. Чомусь із Церквою не так. Пропонують тільки радикальні заходи. Та чи є вони рішенням? Давайте спробуємо поглянути відсторонено.
Заборона УПЦ
Якщо йти за підсилювальним циклом, який передбачає конкуренцію на знищення, нас треба заборонити, частково заарештувати. Ок. Але це означатиме перехід Церкви на підпільний режим, виникнення нових внутрішніх героїв-мучеників. У них будуть послідовники, і це призведе до повернення проблеми в майбутньому. І тільки вкорінить у головах деяких православних думку, що вони тут — серед ворогів, з якими не може бути діалогу. Згадаємо розкол старообрядців, він існує сотні років. Приніс багато горя.
Перехід до ПЦУ
І це теж плацебо. Промосковські священники перенесуть туди свої погляди, тільки тепер плекатимуть їх у тиші і спокої, щоби потім забезпечити ідеологію якійсь наступній контрреволюції. І повірте, люстрація, яку дехто вже планує в лавах ПЦУ, нічого не дасть. Мені розповідали, як один із священників перейшов у закордонну Церкву і там з амвону продовжує «руськомірити».
Не кажучи вже, що перехід в іншу Церкву — це зрада тих обітниць, які ти давав. Мільйони вірян не зречуться і не погодяться на це ніколи. Бо для світських людей це просто формальність, тоді як для віруючих — духовна смерть. Нighway to hell. І, повірте, зрадників ніхто не цінить і не поважає, навіть вороги. Спитайте про це у бійців на фронті.
Що ж робити? Можливо, є третій варіант.
Третій варіант
Він передбачає оновлення Церкви зсередини. Це — найскладніший момент. Він вимагає волі й певного морального зусилля як від громадянського суспільства, так і від самої Церкви. В нас є власний церковний суд, є Собори, є Статут, який, до речі, може змінитися. Є механізми. Я думаю, багато хто в Церкві вже зрозумів, що краще втратити зв’язок з рф, ніж втратити можливість ходити в церкву.
Тож дайте нам час, ми оновимося. Так бувало в історії багато разів. У нас є прогресивні молоді священники, патріоти. Серед нас є люди, які готові до змін. У нас теж є демократія. І те, що я пишу це без указівки, без доручення — найкраще тому свідчення.
У чому переваги третього, мирного рішення?
Перше. Припиниться внутрішній конфлікт і потоки чорного піару про Україну. Погодьтеся, навіть митрополит Павло — старенький, хворий на діабет чоловік, на якого кричить молодик-прокурор — це такий собі ворог, так собі картинка для західних ЗМІ. А ми маємо зберігати реноме, адже західні платники податків читають газети й дивляться ТБ.
Друге. Церква дуже багато може допомагати й допомагає. У нас великий досвід соціальної роботи. Обсяги гуманітарної допомоги від Церкви — сотні мільйонів. І ми будемо допомагати надалі.
Третє і найважливіше. Тільки Церква може остаточно зруйнувати єресь «руського мира», тому що, повірте, ми знаємо, як і з чого це ліпилося, на яких страхах та ідеях це тримається. Церква тисячі років бореться з єресями, переможе й цю.
Останнє і головне. Церква молитиметься за Україну, і її молитва буде сильною. Тому що наша Церква — дійсно вірна й канонічна, і те, що вона зараз у такій біді — тому найкраще підтвердження. Бо коли Бог карає (*тих, кого любить), Він хоче, щоб ми стали кращими.
Але повернімося до шлагбауму
Коли читали акафіст Божій Матері, я відчув, що всі ми по обидва боки шлагбауму прийшли сюди за новим. Ми всі хочемо оновлення, просвітлення, тільки відчуваємо це по-різному.
І раптом дощ припинився. І небо трохи почало усміхатися. І на нас на всіх сходило тихе сяйво. «Це не смута, це не протистояння», — подумалося мені. Це велике прибирання в душі. І великий шанс.
P.S. No Fate
Один учень вирішив поглузувати з учителя й підійшов до нього, тримаючи живого метелика в кулаку. Спитав: «Учителю, у мене в руках живий метелик чи мертвий?»
А сам думає — якщо вчитель скаже: «Живий», я стисну кулак і метелик помре, а якщо скаже: «Мертвий», то покажу живого.
Учитель подивися на учня і сказав: «Усе в твоїх руках, сину мій».
Заглавне фото: Київська Духовна Академія
