Цей текст також є російською мовою.
Днями на просторах інтернету мені трапився допис священика ПЦУ, присвячений запитанню: що саме заважає зараз багатьом священикам УПЦ перейти до юрисдикції ПЦУ?
Серед варіантів відповіді сам автор виділив такі: «містичний страх перед забороною у священнослужінні» (санкція, яка буде накладена архієреєм у разі переходу); сумніви у «благодатності» ПЦУ як спадкоємиці УПЦ КП та УАПЦ; а також негативний імідж ПЦУ, який, як стверджується, штучно формується лише завдяки ЗМІ самої ж УПЦ — через те, що журналісти цієї Церкви навмисно «розкручують» вкрай рідкісні випадки насильницьких захоплень храмів. Буквально: «декілька окремих випадків». Тоді як переважна більшість переходів громад із УПЦ до ПЦУ відбувається зараз, на думку автора, виключно мирно та з дотриманням усіх норм законодавства.
Якщо це так, чому взагалі постає питання про небажання священиків УПЦ переходити до ПЦУ? Невже вони всі «пастирі без пастви» чи, точніше, пастирі, що зреклися своєї пастви і йдуть наперекір її бажанням?
Коментатори цієї замітки, ясна річ, почали активно доповнювати список «причин» своїми варіантами. І оскільки більшість у тому обговоренні — віряни та духовенство ПЦУ, а не УПЦ, то всі варіанти мали переважно негативний характер. Деякі окремі коментарі — просто довгий перелік звинувачень на адресу духовенства УПЦ у різних гріхах, які тільки можна приписати священикам.
Характер такого опитування мені здається свідомо упередженим. Це все одно, що на виборах, де головними та непримиренними опонентами є кандидати А та Б, запитувати: «Як ви думаєте, чому прихильники А голосують саме за нього, а не за Б?», але ставити це запитання не прихильникам першого кандидата, а їх супротивникам, гарячим шанувальникам другого. Об’єктивність такого опитування залишатиметься під великим сумнівом, бо відбиває, скоріше, суб’єктивні погляди протилежної сторони та її прагнення видати бажане за дійсне.
Можливо, незалежний спостерігач і побачив би справжню психологію шанувальників кандидата А об’єктивніше, але це в тому випадку, якщо спостерігати справді ззовні, будучи над сутичкою, а не зсередини як активний учасник тривалого, ворожого та емоційного протистояння.
Про справжні мотиви — «чому ви не переходите до ПЦУ?» — краще запитувати в самих священиків УПЦ. Причому робити це або в особистому спілкуванні, або на інформаційних майданчиках УПЦ, а не в колі однодумців і прихильників ПЦУ. І лише провівши таке опитування священиків (як тих, хто готовий до діалогу з ПЦУ, так і тих, хто налаштований до неї вороже), потім уже аналізувати та систематизувати відповіді. Зробивши, звичайно, поправку і на можливі страхи та побоювання не говорити відкрито усієї правди.
Інакше опитування ризикує перетворитися просто на ілюзію без фактичного матеріалу й нагадуватиме, якби ми (вибачте за формулювання) запитували у православних росіян: «Як ви думаєте, чому єретики-папісти-філіоквісти-католики не переходять у нашу Істинну Православну Церкву ? Адже помилки цих єретиків і наша правота очевидні! Чому ж католики не хочуть відкинути свою жахливу і хибну релігію і визнати нашу істину?»
Яку реальність відобразило б таке «опитування»? Справжні причини, через які католики не переходять у православ’я, чи погляд на католиків з боку православних росіян? Вибачте за утрирування…
***
Як на мене, причини, через які чимало священиків УПЦ відмовляються досі переходити до ПЦУ, надто різноманітні. Адже йдеться про тисячі людей із різними поглядами й долями. Деякі з цих причин мають більш суб’єктивний, психологічний характер, «особливості виховання». Але деякі є радше об’єктивними.
Те, чого я не побачив у дискусії, це бажання розглянути не лише «негативні особливості» духовенства УПЦ, а й якісь слабкі сторони в самій ПЦУ, в тому, як вона себе позиціонує по відношенню до духовенства УПЦ.
Авжеж, священики УПЦ мають багато різних недоліків. Деякі з тих звинувачень, які я побачив у коментарях, мають реальні підстави. Проте чи такою безгрішною й відкритою є сама ПЦУ?
Загальний настрій коментаторів опитування був: «Ми (в ПЦУ) повністю праві, вони (в УПЦ) помиляються. У нас одні переваги, у них лише недоліки. Наша Церква істинна, їхня Церква хибна. Ми патріоти, вони зрадники». І це під час обговорення питання: «То чому ж вони не поспішають до нас переходити?»!
І хоча дехто з учасників і намагався ставитися неупереджено, але, на жаль, вони не становили більшості.
Якщо залишити осторонь чисто ідеологічні причини небажання переходити до ПЦУ (маю на увазі тих окремих священиків УПЦ, які дійсно є переконаними прихильниками «руського миру»), на першому місці ми побачимо цілу низку причин спершу психологічного, а потім об’єктивного характеру.
Серед перших — небажання будь-яких радикальних змін. Адже перехід до іншої юрисдикції — дуже серйозний крок, який загрожує великими проблемами. І це не тільки можлива «заборона» з боку єпископа. На мій погляд, аж ніяк не цей страх стоїть на першому місці.
Насправді такий перехід — це розрив багатьох внутрішньоцерковних, соціальних зв’язків, що складалися роками й десятиліттями. Зв’язків із багатьма своїми парафіянами, з духовенством своєї юрисдикції, з воцерковленими родичами та друзями. Дуже багато близьких та знайомих подивляться на такий перехід як на «зраду». Чи так легко піти на такий крок тисячам священиків? Чи отримають вони підтримку та схвалення з боку всіх тих людей, з якими близько спілкувалися довгі роки, чи, навпаки, отримають тавро відступника?
Причому, як відомо, «перебіжчиків не люблять» не лише ті, «від кого перебігли», а й ті, «до кого перебігли». Чи приймуть їх там як своїх, чи ж ставитимуться з побоюванням як до тих, хто перейшов не щиро з переконань, а під тиском зовнішніх обставин? Адже той, хто зрадив один раз, зрадить і другий.
Такі природні побоювання навряд чи можна списати на просто «низький моральний рівень» духовенства УПЦ.
***
Якби події 2018-19 років справді (а не номінально) були б процесом об’єднання Українського Православ’я, найвище духовенство УПЦ брало б у ньому активну участь і дало б свою санкцію на таке об’єднання для низового духовенства. Однак цього не сталося.
Головні «конкуренти» — УПЦ та УПЦ КП — не пішли на взаємні поступки, вважаючи за краще залишитися на своєму. Причому відсутність бажання об’єднуватися була не лише з боку УПЦ. Сама УПЦ КП не хотіла такого об’єднання, інакше втратила б роль «першої скрипки» у новоствореній ПЦУ.
Патріарх УПЦ КП Філарет, який бажав залишитися фактичним главою об’єднаної Церкви, у разі активної участі єпископів УПЦ на об’єднавчому соборі (варіант, звичайно, чисто умоглядний) не отримав би потім у ПЦУ навіть нинішньої дивної та ефемерної посади почесного патріарха. Більшість керівних посад (і насамперед предстоятеля) дісталася б, очевидно, єпископату УПЦ — на той момент значно сильнішої та численнішої.
Справжнє об’єднання було невигідним не лише УПЦ, а й самій УПЦ КП. І в результаті таке об’єднання не відбулося.
Поділ серед православного духовенства України на «своїх» та «чужих» зберігся, градус взаємної ворожості нітрохи не зменшився, факти переходу з однієї юрисдикції до іншої продовжують сприйматися як «зрада». Але таким чином було створено передумови якщо не для (нереального та неможливого) «об’єднання згори», то принаймні для подальшого «приєднання знизу» — шляхом переходу окремих священиків та громад з УПЦ до ПЦУ.
Звісно, в таких «переходів» виникла своя специфіка, далеко не завжди позитивна і градус напруги та взаємної ненависті між прихильниками ПЦУ та УПЦ лише посилюється.
Ані УПЦ КП, ані УПЦ не хотіли справжнього об’єднання і мали на те об’єктивні причини: для першої це означало втрату впливу та кризу власної ідеології, а другій це загрожувало б іще й масштабним внутрішнім розколом. Але новостворена ПЦУ і потім не створила відкритого та прийнятного формату для перезапуску процесу об’єднання. Її цілком влаштовував формат повзучого поглинання окремих парафій УПЦ, ніж відкритий та рівноправний діалог з усією цією структурою.
Діалог справді не був вигідний жодній із сторін. Краще мати свій власний «електорат», своїх переконаних прихильників, ніж в ім’я «єдності» робити кроки назустріч іншому, йти на поступки вчорашнім «ворогам» і відмовлятися від багатьох звичних полемічних гасел, втрачаючи тим самим підтримку серед своїх власних гарячих шанувальників.
І якщо ті священики УПЦ, які після 2018 року в одиничному порядку переходили в ПЦУ, робили це цілком щиро, то більшість інших була б змушена для такого кроку переглянути свою ідентичність, змусивши себе до своєрідної «капітуляції» та до прийняття чужих правил гри.
ПЦУ не розробила окремої стратегії для залучення духовенства УПЦ, крім хіба що тимчасової можливості підпорядковуватися не місцевому єпископу ПЦУ (з числа колишньої УПЦ КП), а митрополиту Олександру (Драбинку) як більш «своєму», який перейшов з УПЦ, а також можливості служити церковнослов’янською мовою.
Такі невеликі «кроки назустріч», звичайно ж, не могли істотно вплинути на процес. Переходи до ПЦУ нерідко ставали рішенням окремих симпатиків Київського Патріархату серед колишнього духовенства УПЦ — тих, хто перебуваючи в останній, не відчував себе в ній «своїм», але для кого перехід до КП раніше був неприйнятним за певних причин, і насамперед через невизнання УПЦ КП іншими Помісними Православними Церквами.
(Почасти ця причина зберігається і зараз, бо ПЦУ досі не отримала визнання більшості Помісних Церков і не має з ними євхаристичного спілкування.)
Зрештою процес переходу/переведення духовенства та окремих громад з УПЦ до ПЦУ, розпочатий наприкінці 2018 року, незабаром зійшов практично нанівець і припинився. Аж до початку повномасштабної війни у лютому 2022-го, яка стала новим потужним тригером для його перезапуску. Перезапуск, який, на жаль, отримав нові і часто ще більш негативні особливості.
***
Отже, нині процес набув деяких відмінних рис. Вони були й раніше, в попередні роки, але тепер вийшли на поверхню, стали надто явними. І якщо хтось дійсно бажає знати, чому духовенство УПЦ навіть зараз, після початку повномасштабної війни, коли, здається, «все стало очевидно», не переходить до ПЦУ, пропонуємо звернути увагу на ці моменти.
Із них я хотів би виділити два, які перебувають у співвідношенні «не можна, але треба».
1. Стигматизація духовенства УПЦ.
Останнім часом у соціальних мережах можна постійно зустріти твердження, начебто переважна більшість священиків УПЦ це «агенти ФСБ у рясах» (іноді навіть «офіцери ФСБ»), зрадники України, шанувальники москви, путіністи тощо. Дуже часто такі твердження можна почути не лише від пересічних віруючих ПЦУ, а й від духовенства.
Я не сперечатимуся, що дійсно існують окремі факти співпраці священнослужителів УПЦ (як і співробітників будь-яких інших українських організацій — громадських, державних, військових; і на окупованих територіях, і на підконтрольних Україні) зі спецслужбами РФ, проте наскільки вони є масовими? Кількість подібних кримінальних справ, заведених СБУ проти священнослужителів УПЦ за весь час війни, — лише кілька десятків, тоді як духовенство УПЦ — це тисячі й тисячі.
Чи справді священики УПЦ чи переважна більшість із них є такими негідниками, якими їх намагаються полемічно представити прихильники ПЦУ?
Тут виникає й паралельне питання.
Якщо переважна більшість священнослужителів УПЦ є такими, якими їх описують прихильники ПЦУ: «агенти та офіцери ФСБ у рясах, рашисти, шанувальники руського миру, ненависники всього українського, раби, які звикли беззаперечно виконувати волю єпископа, або навіть просто неосвічене болото», то навіщо вони взагалі потрібні ПЦУ?
Якщо припустити, що все це правда, ПЦУ має прямо навпаки — не запрошувати їх до себе, а всіляко перешкоджати їхньому переходу! Адже якщо ці «агенти ФСБ» будуть прийняті до ПЦУ «як є», без ретельної перевірки на нібито контакти з російськими спецслужбами або без радикального «перевиховання» їхньої психології, вони активно розкладатимуть ПЦУ зсередини.
Чисельність духовенства УПЦ досі приблизно у два з половиною рази перевищує чисельність духовенства ПЦУ. На що перетвориться ПЦУ, якщо її ряди поповнять 10 тисяч «агентів ФСБ у рясах»?
Однак, як бачимо, і держава (своїм відомим законопроектом про заборону УПЦ), і сама ПЦУ всіляко підштовхують пересічне духовенство УПЦ переходити до цієї Церкви. Причому нерідко для мотивації такого переходу пропонується не відкритий діалог, не бажання прийняти іншого таким, яким він є, а методи боротьби та залякування. Хоча насильство над особистістю, над її свободою, як відомо, має протилежний ефект.
Чим більше священики УПЦ примушуватимуться всупереч своїй волі до переходу в ПЦУ, тим сильніше зростатиме в них внутрішній спротив такому кроку.
І якщо такий крок і відбудеться, то це буде швидше не «згоден», а «здаюся».
***
Як на мене, справжня причина дискусії, чому священики УПЦ не хочуть переходити до ПЦУ, полягає аж ніяк не в бажанні дослідити психологію цих священиків. Головна причина — кадровий голод ПЦУ. І виник він через специфіку переведення громад УПЦ до ПЦУ, особливо починаючи з грудня 2022 року.
2. «Переведення» громад із УПЦ до ПЦУ. Кадровий голод.
Насправді захоплення храмів УПЦ є не такими вже й рідкісними та поодинокими, як це намагаються подати прихильники ПЦУ. А за останні півтора роки такі факти в деяких регіонах взагалі перетворилися на систему.
Особисто я часто зустрічаю в новинах повідомлення, що представники місцевих органів влади на зустрічах із вищим духовенством ПЦУ браво рапортують, як провели у своїх регіонах повну «духовну деокупацію». Мовляв, у їхніх містах чи районах не лишилося жодної громади «московської церкви». (Чи так це насправді, дивіться нижче.)
Таким чином вони визнають, що процес переведення громад з УПЦ до ПЦУ контролювався владою, якщо взагалі не був, власне, нею й організований, а отже, мав цілеспрямований та системний характер.
Як бачимо, переходи громад з УПЦ до ПЦУ не є виключно внутрішніми ініціативами самих вірян, а часто влаштовані ззовні органами влади. А отже конфлікти, пов’язані з цими переходами, аж ніяк не рідкісні поодинокі «випадковості» чи «непорозуміння».
З одного боку, дійсно, подекуди переходи до ПЦУ громад УПЦ (особливо після початку повномасштабної війни) продиктовані бажанням духовенства й більшості парафіян. Однак були й випадки, коли думки розділялися майже порівну за перехід і проти, і кожен вважав істинною лише свою точку зору. А також аж ніяк не є рідкісними ситуації, коли ані священики, ані переважна більшість активних парафіян не бажали переходу, проте його організовувала місцева влада всупереч бажанню релігійної громади.
У багатьох випадках загальна схема таких насильницьких переходів (чи, скоріш, переведень) приблизно однакова. Навіть якщо релігійна громада під керівництвом свого очільника (священика) на офіційних зборах, проведених у храмі або в прихрамовому приміщенні, голосувала за те, щоб залишитися в УПЦ, паралельно з цим проводилися в нецерковному приміщенні та за активного сприяння місцевої влади інші збори, а саме «збори територіальної громади».
На ці «збори» запрошувалися всі охочі, будь-які мешканці населеного пункту, незалежно від їхнього ставлення до релігійної громади, а іноді навіть до православ’я загалом. Чимало з учасників таких зборів бувають у храмі декілька разів на рік на великі свята і не мають до релігійної громаді прямого відношення.
Я знаю випадки, коли в таких зборах брали участь члени інших християнських конфесій, навіть атеїсти, налаштовані проти УПЦ як нібито «московської церкви». Досить часто безпосередньо долучалися й місцеві священики з сусідніх парафій ПЦУ, не лише активно допомагаючи в організації цих зборів та в агітації за «перехід», а й голосуючи за нього.
Справжні члени громади УПЦ, доля якої вирішувалася, на такі збори просто не допускалися, або ж створювалися умови, щоб вони не захотіли взяти в них участь. Як один із варіантів використовувався той, про який я знаю на прикладі багатьох випадків.
Перед «зборами» всім охочим пропонували «зареєструватися» — вказати свої дані та підписатися на аркуші паперу без жодної «шапки». Ці підписи не були просто реєстрацією перед голосуванням, їх потім підшивали до протоколу засідання як нібито списки тих, хто проголосував за перехід до ПЦУ.
Знаючи чи здогадуючись про це, справжні члени громади відмовлялися реєструватися і, відповідно, не мали змоги взяти участь у голосуванні. У результаті, з порушенням і чинного законодавства, і статутів релігійних громад люди на зборах, організованих місцевою владою, висловлювали свою відповідь на питання: ви за українську церкву чи московську? Ясна річ, люди практично одноголосно голосували «за українську», відтак питання з переходом до ПЦУ вважалося офіційно вирішеним і фіксувалося у протоколі «зборів».
Нерідко на таких «зборах» не було жодного голосу проти переходу, хоча десятки реальних парафіян насправді не хотіли переведення їхнього храму до ПЦУ та проголосували б проти, якби їм дали можливість це зробити.
У результаті декілька десятків чи сотень мешканців населеного пункту голосували за перехід громади до ПЦУ всупереч волі активної більшості цієї громади і замість неї самої.
Потім (відразу ж або за деякий час) на підставі такого «рішення зборів» храмове приміщення за сприяння місцевої влади відбиралося силою (у хід ішла горезвісна «болгарка» — зрізалися замки, бо ключі храму залишалися в священика). Храм передавався місцевому духовенству ПЦУ з сусідніх парафій, проте багато активних парафіян цієї громади УПЦ та священики з огляду на те, що відбулося, відмовлялися приєднуватися до новоствореної громади ПЦУ.
Інколи перш ніж віддати храм священики та члени громади забирали звідти свої речі, богослужбові посудини, одяг та книжки, деякі цінні ікони, адже все це вони купували самі своїм коштом і збирали багато років. Проте за такі дії їх засуджували прихильники ПЦУ як за «крадіжку», оскільки відібраний храм залишався без низки необхідних для богослужіння речей. Заявлялося, ніби все це є власністю громади й повинно залишатися в храмі, хоча справжня громада (тобто віряни) навіть не брали участі в зборах про нібито свій «перехід» до ПЦУ.
Тут я залишаю осторонь питання про межі громади: чи є нею у вузькому розумінні лише порівняно невелике коло активних парафіян, чи до неї можна відносити взагалі будь-яких жителів населеного пункту, які заходять у храм принаймні раз чи два на рік поставити свічку. Я особисто схиляюся до першого варіанту.
Оскільки рішення про «перехід» приймалося всупереч волі духовенства та більшості активних парафіян (тобто «громади» у вузькому розумінні слова), природно, що вони вважали за правильне забрати звідти свої речі, перш ніж будівлю храму заберуть у них силою.
Одна з головних проблем таких переходів — «переведений» храм залишався без священика й активних парафіян, бо люди, які голосували на «зборі» за перехід до ПЦУ, не були дійсними членами цієї релігійної громади.
Якщо вдавалося, колишнє духовенство таких храмів організовувало нову громаду з тих, хто раніше ходив до церкви, і проводило служби десь у приватному будинку чи іншій будівлі. Причому робили це негласно, не особливо афішуючи, бо стикалися з активною протидією місцевої влади та активістів ПЦУ або навіть з погрозами, що ці нові збори будуть закриті та заборонені. Якщо ж знайти нового місця для служби не вдавалося, люди просто починали їздити в інші храми УПЦ (іноді за багато кілометрів), поки ще не переведені до ПЦУ.
Бувало й так, що певна частина парафіян (велика чи менша) погоджувалася з переходом до ПЦУ або сама ініціювала його, і продовжувала потім ходити на службу — у тому випадку, якщо священик УПЦ теж переходив разом із громадою або якщо ПЦУ знаходила для цього храму іншого священика з-поміж свого місцевого духовенства. Однак знаю про такі випадки, коли священики УПЦ після насильницьких «переводів» їхніх храмів у ПЦУ відмовлялися переходити до цієї юрисдикції, а серед місцевого духовенства ПЦУ знайти їм повноцінну заміну не вдавалося.
Як я уже сказав, кількість духовенства УПЦ перед початком повномасштабної війни приблизно у два з половиною рази перевищувала чисельність духовенства ПЦУ. Не кажучи про ченців, бо співвідношення тут майже 20:1 на користь УПЦ.
У багатьох випадках результатом таких «переходів» ставало те, що чимало храмів, «переведених» до ПЦУ з ініціативи органів влади, з порушенням законодавства, із застосуванням насильства та всупереч волі більшості активних парафіян та духовенства, залишилися майже чи повністю без священнослужителів, без читців та хористів, а число парафіян, які регулярно відвідують служби, різко падало.
Якщо священик із сусідньої громади ПЦУ і міг би служити паралельно також і в такому храмі, відібраному в УПЦ, він стикався з масою проблем. Тому іноді такі храми різко скорочували активність своєї роботи або просто закривалися.
Чи не з цим пов’язаний той факт, що в офіційних богослужбових книгах ПЦУ зараз з’явилася «літургія без літургії»: храмове богослужіння, за яким священик причащає парафіян запасними дарами? Цей чин організований саме як спільна храмова служба, а не як екстрене причастя хворого вдома.
Як відомо, у Православній Церкві священик не може служити більше однієї літургії на день. І якщо священик ПЦУ, в місті якого один із храмів УПЦ був переведений у цю юрисдикцію описаним вище способом (без священика), отримував потім цей храм собі «в навантаження», поставало питання, як служити в ньому літургію і як причащати парафіян.
Як наслідок такого кадрового голоду і виник варіант вирішення проблеми: відслуживши повну літургію у себе в храмі, священик ПЦУ може потім поїхати до сусіднього храму, «переведеного з УПЦ», і причастити охочих за особливою службою (але не літургією) запасними дарами.
***
Таким чином, питання, чому священики УПЦ не хочуть переходити до ПЦУ, як на мене, є аж ніяк не випадковим і тим більше не ставить собі за мету просто запитати громадську думку.
Сам факт його виникнення свідчить про серйозні проблеми Православ’я в Україні та насамперед про критичну ситуацію серед українського православного духовенства.
УПЦ має значно більше священнослужителів, ніж ПЦУ, проте стрімко втрачає храми, які найчастіше відбираються всупереч бажанню священиків і парафіян.
ПЦУ отримує ці храми, проте не може організувати там активне церковне життя через те, що бракує для цього священнослужителів, а колишні парафіяни відмовляються ходити до храму, відібраного в них силою.
Ситуація свідчить також про небажання справжнього діалогу між ПЦУ та УПЦ. Кожна зі сторін тривалий час звикла не шукати точок дотику, а хотіла вийти переможцем з тієї «війни престолів», яка триває вже понад 30 років. Останніми роками завдяки політичним та військовим потрясінням баланс сил різко порушився, чаші терезів нахилилися в один бік. Зараз і влада, і громадська думка, безумовно, на боці ПЦУ, а УПЦ почувається загнаною в кут.
УПЦ перебуває у ситуації цугцванга: будь-який хід чи його відсутність лише погіршують ситуацію. Розгубленість, відсутність стратегії, надія на те, що якось розрулиться.
ПЦУ вже приміряє вінець переможця. Однак у чому полягатиме перемога? В отриманні нарешті чисельної переваги над УПЦ за кількістю храмових споруд (відкритих чи закритих, порожніх чи заповнених — байдуже; згодом люди, мабуть, з’являться)? У набутті статусу фактично панівної та мало не державної Церкви? У законодавчій забороні свого головного конкурента?
Рік тому я писав, що здорова конкуренція між ПЦУ та УПЦ була б корисною для них обох. Адже якби правила гри були б однакові, якби існувала справжня рівність перед законом, це змушувало б їх самостійно шукати ефективніші способи залучення нових парафіян. Де головними принципами були б не підтримка з боку державної влади (патерналізм), не політичні гасла, не залякування та шантаж, не навішування ярликів, а християнська місія. Я говорю зараз про обидві сторони.
Так, ПЦУ зараз близька до перемоги. Але на шляху ще стоять різні перешкоди, і одна з головних — небажання духовенства УПЦ, яке все ще чисельно переважає в Україні, переходити до цієї Церкви. На що це духовенство має повне право, якщо тільки визнавати Україну світською та правовою державою, яка гарантує всім громадянам елементарну свободу віросповідання.
ПЦУ почувається на фінішній прямій і може спробувати вирішити цю проблему рішучими кроками, користуючись, проте, не принципами відкритості та діалогу (що, знову ж таки, призупинить процес поглинання парафій УПЦ), а підтримкою державної влади та громадської думки, яка відкидає все, що має бодай якийсь зв’язок із Москвою.
Однак чи не принесе така перемога нові проблеми, досі невідомі, про вирішення яких зараз ніхто й не замислюється?
Так, обидві церковні сторони не хочуть діалогу на найвищому рівні. Ми звикли думати, що будь-яка активна війна має закінчитися обов’язково перемогою однієї сторони та капітуляцією іншої, але не перемир’ям. Така стратегія може існувати в боротьбі з зовнішнім ворогом. Проте віруючі та духовенство УПЦ нікуди не подінуться з України. На відміну від Росії (яка завжди чи найближчими десятиліттями точно буде там, далеко, чужою та ворожою державою за бетонною стіною) нинішні віруючі та священики УПЦ не виїдуть із країни і залишаться громадянами України. І якщо застосовувати до них методи залякування, заборони, навішування ярликів, то чи це не змусить їх скоріше піти у внутрішню еміграцію?
У визначенні свого ставлення до них ПЦУ має поставити перед собою питання: чи правильною є стратегія «повного розгрому» ворога, примус до капітуляції?
Я не даю відповіді. Я лише ставлю запитання. Можливо, оптимальним варіантом була б, як я вже сказав, здорова конкуренція, де держава виступала б незалежним арбітром, який стежить за тим, щоб усі процеси відбувалися в правовому полі і щоб градус взаємної ненависті та неприязні між прихильниками ПЦУ та УПЦ по можливості знижувався.
У будь-якому разі, головними принципами у взаєминах ПЦУ та УПЦ мають бути свобода, право, повага чужої точки зору (навіть якщо ти з нею не згоден). У цьому я не маю сумнівів.
P.S. «Что пожнём, когда пыль рассеется?» (С)
Усе вищевикладене є моїм суб’єктивним поглядом, який я змушений озвучувати, на жаль, з-за кордону.
З одного боку, я зовсім не претендую на об’єктивність, бо вже понад півтора року не перебуваю в Україні. З іншого боку, я постійно стежу за подіями в українському церковному житті, причому не лише зі ЗМІ, але підтримуючи особисте спілкування з українськими священиками та вірянами з різних юрисдикцій, спілкуючись із ними і в соцмережах, і по телефону, нерідко отримуючи інформацію з перших рук.
Не слід звинувачувати мене в упередженості. Я й сам чудово знаю, що намагаюся розглянути ситуацію лише з одного боку. Відсутність у мене критики на адресу УПЦ полягає не в небажанні погоджуватись із нею, а скоріше через принцип «лежачого не б’ють».
Якщо ж хтось запитає, чому я сам не переходжу до ПЦУ, то замість перерахування тривалої низки різних об’єктивних та суб’єктивних причин відповів відомими словами професора Преображенського:
— Ви не співчуваєте дітям Німеччини?
— Співчуваю.
— А, півтинника шкода?!
— Ні.
— То чому?
— Не хочу.
Свобода вибору. Із тими, хто її заперечує, діалог неможливий.
