Нещодавно Держслужба України з питань етнополітики та свободи совісті оприлюднила листа до УПЦ, де просить «накласти церковні покарання та/або виключити зі складу єпископату і кліру осіб, які брали безпосередню участь в анексії загарбаних українських земель, добровільно співробітничають з російськими окупантами, освячують зброю, якою вбивають українців».
В публічному просторі ЗМІ та соцмереж також можна прочитати численні прохання до нашої Церкви засудити колаборантів.
Ми спитали у священника з Херсонщини, як це — прожити в окупації півроку. А ще — коли наша Церква засудить тих представників духовенства, які так чи інакше співпрацювали з Росією.
Наш співрозмовник: священник Сергій Чертилін (11.08.1989 р.). Народився і виріс у місті Миколаїв. Закінчив Полтавську місіонерську духовну семінарію. Останні 12 років, до минулого серпня, жив у місті Генічеськ Херсонської області. Постійно служив у храмі во ім’я Архістратига Михаїла в селі Новомихайлівка; загалом окормляв 9 сільських храмів у Новотроїцькому та Генічеському благочиннях Новокаховської єпархії.
З середини жовтня 2022 року мешкає у Києві, служить у храмі Всіх святих воїнів. Одружений, має доньку.
«На місці обстріляних автомобілів міг бути наш. Наше життя врятували долі хвилини»
От знайшов свою стару сторінку у Facebook, яку вів до від’їзду з Херсонщини… Мені порадили, коли я переїхав до Києва, завести нову. І тепер я зрозумів чому — бо стару важко передивлятися.
Я прожив в окупації півроку, і цей досвід неможливо передати. Окупація поділила моє життя на «до» та «після». А був ще період «під час». «Під час» — це коли життя зупиняється.
Я 23 лютого засинав людиною руської (наголошую — не російської, а саме руської) культури, а 24-го прокинувся абсолютним українцем. Напередодні всі телефонували: «Буде війна, війна!..» По ТБ розповідали, як збирати тривожну валізу. А я не вірив: яка може бути війна?!
Ми жили в Генічеську, за 20 кілометрів від Чонгара, тобто від кордону з Кримом. Зранку 24 лютого ми відкрили вікна у квартирі та почули вибухи. І тоді я згадав смс-ку, яку напередодні мені надіслав друг з Криму: «Отец Сергей, наклей себе на машине скотчем буквочку Z». Я ще подумав: «Що за Z? До чого це?» І нічого не наклеїв, звичайно, бо вирішив, що це жарт. А потім збагнув, що мене намагались попередити як могли.
Пішли колони з російською військовою технікою. Ми коли побачили ту кількість техніки!.. Знайомий нарахував в одній лише колоні 285 одиниць бойових машин. Усі ті колони пройшли повз мої села.
Я мусив бути зі своїми парафіянами, тож ми з дружиною та донькою зібралися, забрали родину кумів та поїхали з Генічеська в село, де знаходиться мій основний храм. По дорозі встигли заправити машину, зняти кошти з банкоматів — скоро це стало неможливо зробити.
Почули перші прильоти по Генічеську. В цей день загинула директорка місцевої школи-інтернату Наталя Косова, всі її знали, це для нашого міста велика втрата. Тоді під час перших обстрілів загинуло чотири людини, і снаряди влучили в центр міста, там немає жодних військових об’єктів…
Взагалі-то, спочатку я хотів вивезти родину до батьків у Миколаїв, а потім повернутися до парафії. Ми зупинилися між Новою Каховкою та Новотроїцьким, звернули з траси, послухали новини, бо було незрозумілим, що відбувається. І дізналися, що окупанти вже взяли Нову Каховку. Я зрозумів, що до Миколаєва ми не їдемо.
Отже, ми вирушили в село, дорогою привіталися з нашими військовими, які обладнували вогньові позиції. Через місяць, коли я повертався через ту місцевість, то побачив обабіч траси згорілі автомобілі — ті самі, які ми обганяли в перший день. На місці тих автомобілів могла бути наша автівка, із нами всіма. Наше життя врятували долі хвилини.
Це місце початку оборони півдня України, і, виходить, місце нашого другого народження.
Шляхом до села ми закупилися продуктами, бо зрозуміли, що переходимо у стан окупації. Ми маємо друзів з Донбасу, тож могли здогадатися, що і як відбуватиметься. Наші очікування справдилися.
Але ми також знаємо, що таке жити в селі. Сільські люди ніколи не кинуть у скруті. Допомагати — у них у крові. Так, в селі не було опалення, води, інтернету. Довго не було стабільного зв’язку, тож ми певний час не розуміли, що до чого. Та якось облаштувалися. Майже увесь час залишались біля основного приходу, бо їздити поміж сіл було небезпечно.
У перші дні війни я оголосив у соцмережах, що ми щодня о десятій ранку будемо звершувати молебень за мир, за Україну, за нашу армію. На першому молебні не було жодної людини. На наступний прийшло дві. А через тиждень був повний храм. 40-50 людей ходило на ці молебні щодня, і для людей храм став місцем, де звучала Україна.
Протоієрей Олександр Клименко розмістив на своїй сторінці молитву за Україну, українською мовою. Коли «пробився» інтернет, я зробив скріншоти. Ця молитва допомагала людям самоідентифікуватися. Люди йшли до нас, бо розуміли, що в цій церкві моляться за Україну.
Мене змушували любити чужу ворожу державу, самим фактом окупації. А я не люблю, коли мене примушують, тому для мене молитва була зокрема і затвердженням власної позиції. Твій народ гине, а вбивці тобі ще й розповідають, що це добре.
В окупації тобі весь час промивають мізки та кажуть, що ти сам винен у тому, що почалася війна. Я намагався рятувати свій мозок від впливу ворожої ідеології: став слухати українську музику, брав у сільській бібліотеці українські книжки.
Багато людей приїжджали до нашого храму хрестити немовлят, бо знали, що батюшка тут має проукраїнську позицію. А на Великдень я запропонував матінці прикрасити пасхальне дерево у жовто-блакитні кольори. Так ми і зробили.
Окупантів ми не бачили досить довго, бо це ж село. Так, повз нас проїжджали російські БТР-и, але самі військовимі з нами ніяк не комунікували. Можна було спокійно молитися. І я впевнився, що молитва за Україну — це єдиний вірний шлях.
Я щаслива людина: я мав можливість взагалі не розмовляти з окупантами довгий-довгий час. І вперше до мене прийшли з претензією про молитву за Україну на минулих Петра і Февронію.
Так сталося, що кожного дня ми служили за Україну, за мир, а саме в цей день я вирішив послужити за сім’ю. Вперше! І тут бачу, зайшла стороння людина. Написати записочку цей чоловік відмовився. А потім я дізнався, що це місцевий очільник ФСБ. Бог нас врятував, бо якщо б цей чоловік завітав до храму днем раніше чи пізніше, у нас були б великі проблеми.
Тих, хто відмовлявся співпрацювати, депортували — бо вони «мешают налаживать мирную жизнь»
Якось я побачив, як окупанти роблять перший сюжет для ТБ про роздачу гуманітарки. Це було 25 лютого в Генічеську. От яка тоді була потреба в гуманітарці? Хіба люди вже зголодніли? Мене ще здивувало, коли я побачив у перший день війни автобуси з цивільними у супроводі військових на БТР: хто ці люди, куди та навіщо вони їдуть? Потім зрозумів, що вони їхали зображати радість від приходу «русского мира».
Окупанти показали по своєму ТБ, що їх зустрічали з хлібом-сіллю, та насправді хліба-солі не було. Я з гордістю побачив, як гениччани вийшли на перший протест: на жодному міському святі на вулиці не виходило стільки людей! І окупанти начебто ці мітинги дозволили: раз, другий, третій… А вже потім ми зрозуміли, що люди, які виходили на мітинг, потрапили у росіян «на олівець».
Проукраїнські мітинги пройшли по всьому півдню, від цього виникло чудове відчуття єднання, це надихало. Але росіяни по одному «вибивали» проукраїнських активістів. Вони зробили все, щоб ці люди або скорилися, або поїхали.
Наприклад, освітянам, які відмовлялися з ними співпрацювати, погрожували в’язницею або змушували депортуватися. Їх вивозили до «сірої зони», зачитували звинувачення в тому, що вони заважають «налагоджувати мирне життя», і людина мала йти пішки аж до українських блокпостів. Я там проїжджав на машині, і це дуже страшно. Важко уявити, що відчувала людина, яка йшла «сірою зоною».
Хтось із росіян міг би закинути, що там і зараз викладають українську мову. Так, але для цього батьки мають написати спеціальну заяву, що їх дитина — представник «нацменшинства». А що таке в окупації написати заяву на вивчення української мови?! Зрозуміло, що це ризик!
Це правда, до речі, що головна ідея росіян — нібито українського народу не існує. Вони усюди про це кажуть. Вони не бачать, що ми відрізняємось від них, та думають, що українці — це просто росіяни, яких обдурили.
Я народився в російськомовному Миколаєві, але чітко розумів, що я українець. Росію до війни ми сприймали цілком нормально: в мене світосприйняття представника пострадянської культури, і я не соромився перемог нашого спільного з Росією минулого. Але коли ти бачиш «русский мир» власними очима, то по-іншому починаєш його розуміти.
До речі, якщо ти на росіян звик дивитися як на рівних, то вони тебе сприймають як людину, яка взагалі не мала народитися. А загалом, окупанти постійно казали нам: «Подождите! Вы потом всё поймёте». Що, на їхню думку, ми мали збагнути, я досі не розумію.
«Фура з ліками не доїхала. Що сталося з автівкою та з водієм, ми не знаємо й досі»
Мене окупанти здебільшого не чіпали. Можливо, тому, що я батюшка. Загалом я мав з ними декілька розмов.
Уперше я особисто стикнувся з російським солдатом, коли поїхав у Новоолексіївку на ринок. Це був зовсім молодий хлопчина, років двадцяти. Я запитав у нього, навіщо він сюди прийшов. Той відповів, що його примусили. Розповів, що він — студент третього курсу, донеччанин, і його просто схопили десь на вулиці. Що ж за нація така наш ворог, якщо вони змушують нас, українців, воювати між собою?!
Також вони пропонували через мене роздавати гуманітарну допомогу. Я відмовився. Сказав, що в нас нема потреби (на щастя, це була правда). Ми самоорганізувалися з місцевими фермерами і почали роздавати людям продукти.
Раз на тиждень я виїздив у місто — подивитись, що там коїться. І от Генічеськ став схожим на дев’яності, тільки гірше. Магазини не працювали, товарів не було… Люди торгували всім підряд просто на асфальті, на вулиці. І усюди було відчуття відсутності майбутнього.
Так, життя в окупації є. Для когось вона відкрила, як то кажуть, вікно можливостей. Наприклад, коли вчителі відмовилися працювати в школах за російською програмою, на їхні місця понабирали людей без освіти. Буває, телефонуємо зараз, питаємо, як там школа. Кажуть, яка школа?! Отаке Росія пропонує майбутнє… Немає майбутнього.
Окупанти почуваються господарями. У Генічеську повернули на старе місце пам’ятник Леніну; вони усюди розвісили радянські — навіть не російські — прапори. Це сюрреалістичне повернення в минуле.
До речі, перші рази ми виїжджали до міста за медикаментами. Всі ліки закінчилися, а нових ніхто не привозив, і люди жили без ліків місяця півтора. А потім нам зателефонував знайомий, сказав зібрати з прихожан список ліків: кому що потрібно. Я скинув оголошення у Viber-групу цілого села. Навіть не знав, що існує стільки хвороб! Люди надіслали величезну кількість найменувань, потім моя дружина підготувала список.
Замовлення везли з української території. І фура з ліками не доїхала. Що сталося з автівкою та з водієм, ми не знаємо й досі. Ми достеменно знали, що машина виїхала, але скоро зв’язок із водієм просто обірвався, і все.
Потім ми замовили ліки через Червоний хрест, і це були перші препарати, які з’явилися в цій місцевості від початку окупації. Отримати їх було таким квестом! Але воно того вартувало, бо ціна — людські життя.
«Я сегодня не хочу марать руки, застрелись сам»
На відміну від Маріуполя, Ірпеня, Бучі, в нас окупація була, скоріше, ідеологічна. Хоча нікуди не поділися «підвали». Училище №17 у Генічеську перетворилося на катівню. Не передати, які крики ми чули, коли проходили повз… Просто не передати.
Під час рейду по селу окупанти забрали хлопця, який був в АТО. Дуже довго ніхто не знав, де він і що з ним. Міркували, що він десь в якомусь підвалі, намагалися його знайти, зверталися до всіх кого можна. Але розуміли, що трапляється з тими, хто був в АТО. Такі хлопці з окупантських підвалів ніколи не поверталися.
Ми молилися за Євгена два місяці, а потім… він прийшов на службу. Раніше він був здоровий, кремезний хлопчина. А тут — з палицею, змарнілий. Та живий!
Розповідь його без сліз слухати було неможливо. Наприклад, багато разів його виводили на розстріл. А ще він мені розповідав про катування. Казав: «Будь-які знущання можна перетерпіти, але не удари струменем…» Струменем росіяни його катували теж чимало.
І от його знову якось повели на розстріл. Російський солдат сказав:
— Я сегодня не хочу марать руки, застрелись сам.
І наш військовий, з подякою Богу за можливість закінчити ці страждання, натиснув на курок. А пістолет виявився незарядженим. Це вони так з ним «погралися».
Євгена посадили в машину та викинули десь біля Каховки зі словами: «У тебя сильный Ангел-хранитель. За тебя кто-то молится».
«Життя — це пригода, і кожен із нас створює власне тревел-шоу»
Одного разу до мене підійшов чоловік, якого я часто бачив на вулицях. Він знав, що я священник, назвав мою фамілію. І спокійно сказав, що через те, що моя дружина відмовилася працювати у школі за російською програмою (вона вчителька української мови та літератури), нам краще виїхати.
І я почав замислюватися, що треба виїдждати. Священники, які там залишаються донині заради своєї пастви, — герої. Бо вибір між тим, щоб послужити власній пастві та власній родині, дуже складний. Парафіяни відпускали мене з розумінням. Відчувалося, що я навряд чи повернуся, але вони мене повністю підтримали.
Я прожив тут 12 років! Я колись вітав діточок-першокласників з першим дзвоником у місцевій школі, а потім, згодом, їх же і вінчав. Ми стільки всього пройшли разом! Прощання з приходом — це було найважче. Та все ж ми поїхали.
Проїхати блокпости допоміг… гумовий дитячий рятувальний круг. Я навмисно його поклав на заднє сидіння. І дійсно, чіплялися менше — видається, що ти просто їдеш з дитиною на море. Також врятував підрясник. Ми з дружиною намагалися сховати вглиб ноутбуку якісь цінні для нас фотографії, до яких могли причепитися окупанти. А вони навіть не стали перевіряти наші комп’ютери, сказали: «Батюшка, їдьте!»
На першому українському блокпості відчув, що я вдома. І знаєте, куди йде людина, яка виїжджає з окупації? В «АТБ»! Було великою радістю повернутися в цивілізацію. І найперше, що ми там купили, — це кока-кола.
Стало лячно, коли ми вперше почули сирену. Ми зрозуміли, що люди на вільній території так живуть уже півроку, а ще є ракети. Ми всього цього жаху в окупації не чули…
Спочатку поїхали до родичів. У мене була відпустка, і я роздумував, повертатися чи ні. Але в день, коли я мав залишити дружину з донькою, а сам їхати назад до своїй пастви, мене щось затримало. А потім дізнався, що колону, в якій я мав їхати, розстріляли з «градів» у Запоріжжі, загинуло багато людей. Там міг загинути і я також. І я вирішив не повертатися. Мені запропонували місце служіння тут, і ми подумали, що, значить, так має бути.
Після окупації змінилося світосприйняття. Це банальна фраза, але стає зрозумілим, що кожний наш день — це подарунок від Бога. Найбільша помилка, якої ми часто припускаємося, — це відкладання життя. Мовляв, я буду жити потім: після окупації, після закінчення війни… Та життя починається тут і зараз, і треба користуватись кожним моментом.
Кожна людина пише своє Євангеліє — історію своєї зустрічі з Богом. А життя — це пригода, і кожен із нас створює власне тревел-шоу. Яким ти його зробиш? Сумним? Прісним? Чи насиченим, повним, щасливим, попри всі обставини?
«Окупанти вимагають від священників писати заяви до патріарха, нібито вони самі захотіли звернутися до РПЦ»
Один мій друг-священник повністю виконував усі рішення Феофанії, включаючи непоминання патріарха, знаходячись на окупованих територіях. До нього досить довго не чіплялися, а потім прийшли з вимогою перейти до РПЦ. Сказали: «Батюшка, от вас веет не тем духом».
Той відмовився, пояснивши, що ми — Українська Православна Церква, і наш Предстоятель — Блаженніший Митрополит Онуфрій. Коли цей священник телефонував мені востаннє, то сказав: «Якщо я не буду відповідати, то значить, я “на підвалі”; зроби все, щоб я опинився у списках на обмін». Поки що з цим священником, дякувати Богові, все нормально, але перебування там в таких умовах — це цілодобовий ризик.
Там кояться страшні речі! Представники окупаційної «влади» вимагають від священників писати заяви до московського патріарха, щоб усе виглядало так, нібито вони самі захотіли звернутись до РПЦ.
Та я також знаю, що чимало священників-патріотів, які залишилися на окупованих територіях, щоб бути з паствою, бояться їхати сюди, в безпечні міста. Бояться, що їх тут будуть звинувачувати в тому, що вони «московські».
Так, у нашій Церкві є люди, які зголосилися співпрацювати з ворогом. Але я, як людина, яка прожила в окупації півроку, от що скажу. Коли на цьому базується бажання заборонити нашу Церкву, то виникає питання — чи заборонять СБУ чи Нацполіцію, працівники яких також в численних випадках переходили на бік окупантів?!
До того ж, під цією егідою захоплюються наші храми. Якби вони захоплювалися заради молитви, це ще було б… ну, більш-менш. Але ні, їх захоплюють, просто щоб нас там не було.
Нас сьогодні змушують бути кимось іншим, але я не люблю, коли мене примушують. Я просто хочу бути тим, хто я є, і залишатись в Церкві, яка мене хрестила, в якій я вінчався, в якій став священником. Величезна кількість наших вірян зараз на фронті чи допомагає військовим, це все патріоти, і ми хочемо молитись так, як звикли та як вважаємо за потрібне.
«На колаборантів ми зможемо відповідно реагувати тоді, коли їхній злочин буде доведений у суді»
Прохання ДЕСС засудити колаборантів з погляду світської влади — цілком нормальне та зрозуміле. Але я не знайшов у церковних канонах такої норми, де Церква має якось відреагувати на факт колаборації.
На мій погляд, церковна реакція на колаборантів має бути. Та факт злочину має спершу встановити суд, адже йдеться про кримінальну відповідальність. Не можна засудити людину як колаборанта, просто спираючись на чиєсь оціночне твердження. До того ж, у кожному конкретному випадку треба детально вивчити мотиви людини, особливо якщо її дії не очевидні.
З точки зору канонів, реакція Церкви може з’явитися тільки після об’єктивного рішення суду.
Але питання зради у христианстві загалом дуже чітко визначено. Чи може бути поганий громадянин Землі гарним громадянином Царства Небесного? Чи може ним стати той, хто зрадив свою державу? Людина живе не тільки канонами, але й законом совісті.
Підсумуємо. Церковних канонів для покарання колаборантів немає. Але ми, священники, можемо і мусимо закликати вірян та одне одного до вірності, до патріотизму. А на колаборантів ми зможемо відповідно реагувати тоді, коли їхні злочини будуть доведені в суді. Відтак, думаю, Церква навряд чи забариться із засудженням зрадників, бо позицією Церкви має бути чесність.
Нас часто питають про тих архієреїв, які опинилися, наприклад, на якихось урочистостях у Кремлі, вже під час повномасштабної війни. Для мене відсутність реакції Синоду на їхні дії — теж велике питання. І воно в мене не єдине. І не тільки у мене, а й у багатьох інших людей. А відсутність відповідей викликає наступні питання. Наприклад, де офіційна реакція на анексію наших єпархій з боку РПЦ?
Я розумію, чому люди мають до нашої Церкви питання. Та хочеться, щоб бачили не тільки провину наших окремих діячів, а й справи цілої Церкви також. Коли я побачив тут, на вільній території, любов у дії (наприклад, як наші парафії допомагають ЗСУ та постраждалим, як працює загалом наш військовий відділ), то зрозумів, що наші справи можуть сказати про УПЦ дещо справді хороше. Аби хотіти це побачити.
Фото: особистий архів священника Сергія Чертиліна