Понад півтори сотні репостів цього тексту архієпископа Сильвестра у Facebook за добу свідчать про актуальність теми дискусії. Як зазначають учасники обговорення, самим словом «автокефалія» стільки років лякали церковну спільноту, що зараз будь-які спроби говорити на цю тему багатьма сприймаються як намагання «утворити в Церкві розкол». Проте, як відверто зазначає владика в своєму тексті, «історія Церкви свідчить, що церковні розділення виникають не тоді, коли Церква набуває статусу автокефалії, а навпаки — тоді, коли Церква-Матір під різними штучно вигаданими приводами відмовляється надавати незалежність якійсь своїй частині».
Вважаємо, що чесною прямою розмовою не можна заподіяти шкоду. Тому друкуємо цей текст з посиланням на подкаст, з якого й розпочалася дискусія.
***
Після подкасту «Автокефалія — можливість або безвихідь?» я отримав чимало запитань з приводу думок, які висловив під час запису. Це дуже приємно. Сам факт, що лунають питання, означає, що існує інтерес до тих тем, які ми обговорювали у Вінниці з отцем Романом Макаром.
Загалом, я неодноразово казав, що відкрита й щира дискусія має бути невід’ємним атрибутом церковного життя. Саме тому погодився на обговорення питань майбутнього статусу Української Православної Церкви.
Одразу ж хочу зазначити, що чимало реакцій на цей подкаст (зокрема негативних) були оприлюднені на анонімних інтернет-ресурсах та телеграм-каналах. Коли людина висловлює свої думки анонімно, це вже не є відкритою та відповідальною дискусією. Анонімні автори, які позиціонують себе як захисники канонічного устрою Церкви, при цьому дуже легко припускаються не тільки маніпуляцій, але й прямих образ. Той, хто насправді бажає добра Церкві, не буде ховатися за вигаданими псевдонімами та анонімними ресурсами.
Мабуть, найбільшу кількість запитань викликала моя теза про те, що автокефалія — це норма існування Помісної Церкви і що для кожної Помісної Церкви є природнім прагнення до набуття автокефального статусу. Мене запитували: «А де про це сказано у Святому Письмі? А де про це говорять святі отці? А де про це сказано в канонах Вселенських Соборів?» Тому я хочу розкрити цю свою тезу більш детально.
Звісно, ані в Святому Письмі, ані в постановах Вселенських Соборів ми не зустрічаємо словосполучення «автокефальна Церква». Однак це аж ніяк не означає, що в древній Церкві не існувало уявлення про незалежні Помісні Церкви.
Фактично з самого початку свого буття Церква Христова існувала як сукупність місцевих громад вірних, тобто місцевих Церков. Зокрема в Книзі Діянь та Посланнях апостола Павла неодноразово згадуються церкви в Єрусалимі (Діян. 8, 1), Антіохії (Діян. 13, 1), Галатії (Гал. 1, 2), Македонії (2 Кор. 8, 1) тощо. Одкровення Іоанна Богослова містить знамените послання до семи місцевих Церков в Асії (Одкр. 1-3). Звісно, тодішні місцеві Церкви не були схожі на сучасні Помісні Церкви. У новозавітних свідченнях місцеві Церкви — це відносно невеликі спільноти християн у містах. Вони були значно компактнішими за сучасні Помісні Церкви. Однак кожна така місцева Церква була виявленням церковної повноти в конкретному місці.
У посланнях апостола Павла можна бачити чітке усвідомлення того, що Церква Христова є єдністю у різноманітті. Для того, щоб виразити цю важливу богословську інтуїцію, апостол Павел використовує образ тіла. Він говорить, що Церква є Тілом Христовим. Главою цього тіла є Сам Христос, а усі ми є його членами або частинами (Рим. 12, 4-5; 1 Кор. 12, 27; Єф. 1, 22-23; Кол. 1, 18). Цей образ вказує одночасно і на єдність Церкви, і на її внутрішнє різноманіття. Тіло складається з частин, але всі ці частини перебувають в органічній єдності й не можуть існувати одна без одної.
Так і в Церкві. Усі місцеві Церкви сповідують єдину віру, звершують одну Євхаристію, але при цьому є самостійними у вирішенні своїх внутрішніх питань.
І от що цікаво, противники автокефалії зазвичай наводять цитати з апостола Павла, де він говорить про єдність Тіла Христового, але дивним чином оминають його думки про різноманітність. Але ж у Церкві не можна відкидати ні першого, ні другого: єдність є запорукою різноманіття, а різноманіття лише скріплює єдність у вірі.
Святитель Кіпріан Карфагенський (†258) писав: «Оскільки тримається зв’язок згоди та зберігається нероздільним таїнство Кафоличної Церкви, то кожен єпископ сам діє на власний розсуд, маючи дати Господу звіт у своїх діях» (Лист до Антоніана про Корнелія та Новаціана). Отже, кожен єпископ має самостійно керувати своєю єпархією, але при цьому між єпископами Вселенської Церкви має існувати постійне спілкування, яке проявляється, наприклад, у регулярному скликанні церковних Соборів.
Як бачимо, самостійне існування місцевих Церков — це певна даність, зафіксована вже у Новому Завіті (хоча там і немає терміну «автокефалія»).
Так само і в постановах Вселенських Соборів, хоча ми й не зустрічаємо терміну «автокефалія», але чітко бачимо уявлення про те, що Помісні Церкви є адміністративно незалежними одна від одної одиницями. У канонах Першого Вселенського Собору закріплено систему митрополій, яка оформилася не пізніше ІІІ ст. Якщо в апостольську епоху йшлося про незалежні місцеві Церкви, то на межі ІІІ-IV століть існують уже незалежні митрополії. Пізніше, коли словосполучення «автокефальна Церква» стало загально прийнятим, візантійські каноністи пояснювали, що всі древні митрополії фактично були автокефальними. Наприклад, відомий каноніст патріарх Федор Вальсамон (ХІІ ст.) писав: «У давнину митрополити всіх єпархій були автокефальними та приймали хіротонії від своїх власних Синодів».
Скільки ж автокефальних Церков існувало у IV столітті? Важко дати однозначну відповідь на це питання. Наприклад, професор Сергій Троїцький вважав, що принаймні в межах кожного діоцезу існувала автокефальна митрополія. А наприкінці IV ст. цих діоцезів було 15.
Але у V-VI століттях на зміну системі митрополій прийшла система патріархатів. У результаті автокефальні митрополії поступово були підкорені п’ятьом патріаршим кафедрам. Однак і за межами системи патріархатів могли існувати повністю незалежні Церкви. Зокрема саме такою була Церква на Кіпрі, а вже після епохи Вселенських Соборів за межами п’яти патріархатів оформилися автокефальні Церкви в Болгарії, Грузії, Сербії.
Усе це і змушує мене зробити очевидний висновок: автокефалія (тобто адміністративна незалежність) є для Помісної Церкви природнім станом. Ми якось не замислюємося над тим, що святих Ігнатія Богоносця, Полікарпа Смирнського, Іринея Ліонського, Кіпріана Карфагенського, Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Амвросія Медіоланського та багатьох інших святителів у сучасних категоріях слід визнати предстоятелями Автокефальних Помісних Церков. Хоча уявлення про незалежні місцеві церкви в часи життя кожного з цих святих могло бути різним, але сам факт існування таких церков був для всіх них самоочевидним.
Мене і дивує, і засмучує той факт, що для багатьох членів нашої Церкви (і мирян, і священників, і навіть єпископів) термін «автокефалія» є синонімом розділення Церкви, і навіть більше – розколу. Хотів би нагадати, що в давній Церкві під розколом розумілося все ж таки інше. Влучно це висловив блаженний Августин: «Не буває розколу, якщо раніше не вигадати єресь» (блж. Августин, лист 101).
Тобто розколи давнини це не якийсь аналог «автокефальных розколів», а саме єретична еклезіологія, адепти якої прагнули вийти з кафолічної Церкви, а не бути визнаними нею (див. вчення Монтана, Новата, Доната тощо).
Зазвичай такі люди говорять про автокефалію як про відокремлення від церковної єдності, зумовлену нецерковними чинниками. Саме це я мав на увазі, коли сказав під час подкасту, що несприйняття ідеї автокефалії є результатом викривленої еклезіології.
Наголошу ще раз. Автокефальний статус тієї чи іншої Помісної Церкви є природнім. Історія Церкви свідчить, що церковні розділення виникають не тоді, коли Церква набуває статусу автокефалії, а навпаки — тоді, коли Церква-Матір під різними штучно вигаданими приводами відмовляється надавати незалежність якійсь своїй частині.
На жаль, усі великі Церкви в історії намагалися втримати у своєму складі ті церковні області, які об’єктивно були вже готові до незалежного існування. Навіть сказав би, що це типова хвороба патріархатів. Замість того, щоб примножувати родину Помісних Церков, зберігаючи єдність, великі патріархати намагаються якомога довше тримати своїх «дорослих доньок», і саме це призводить до сумних конфліктів та важких церковних розділень.
Створення нової автокефальної Церкви не є розділенням Вселенської Церкви. Автокефалія — це не розділення, а примноження. Так само, як збільшувалися Церкви за часів апостольської проповіді. Це правильний процес, який виявляє високий рівень християнізації народу. Тому прагнення до автокефалії не є якимось злом чи гріхом проти Церкви.
Зверну увагу на ще одне питання, яке постійно лунає в дискусіях щодо автокефалії. Зазвичай противники автокефального устрою Української Церкви говорять, що національна самосвідомість відіграє негативну роль у процесі створення автокефальних Церков. Однак таке відкидання національної складової у церковному житті вступає у протиріччя з церковним переданням.
Процитую з цього приводу статтю митрополита Бориспільського Антонія, надруковану в часописі «Труди Київської духовної академії» в 2008 році. Зокрема владика Антоній, розмірковуючи над роллю національно-культурної складової у процесі створення автокефальних Церков, цілком слушно писав: «В этой связи стоит вспомнить свв. Кирилла и Мефодия (IX в.), эллинских проповедников среди славян, которые заложили основание “славянского христианства”, поощряли использование славянского языка и приложили усилия к созданию алфавита. Самой природе Православия свойственно развивать Церковь на основании существующих местных культур. С этой точки зрения развитие автокефалии на базе “культурного фактора” не представляет для Православия богословских или канонических проблем».
Далі владика Антоній додає: «Автокефальная Церковь сохраняет в себе национальную особенность, оставаясь при этом в общении с другими Автокефальными Церквами. Т. е. она сохраняет разнообразие и единство» (Антоний (Паканич), еп. Поместные Церкви и церковное единство. Несколько слов о характере церковной автокефалии // Труди КДА. № 8. К., 2008. С. 29, 31. Цитовано мовою оригіналу).
Дійсно, дивно говорити про те, що національно-культурна складова нашого життя не має впливати на церковні справи, якщо ми при цьому шануємо свв. Кирила та Мефодія, які як раз обстоювали право слов’ян і на власну культуру, і на власну Церкву. В цьому відношенні дискусії про те, яку роль у Церкві має відігравати національна складова, є прямим продовженням полеміки, яку святі брати вели з латинськими кліриками ще у ІХ столітті.
Крайнощі національного фактору в житті Церкви були справедливо засуджені як філетизм (чи етнофілетизм). Однак це зовсім не означає, що Церква має ігнорувати національну самосвідомість своєї пастви. Саме в розвитку різних національних культур має розкриватися єдність Помісних Церков у різноманітності.
