Складний час для Церкви та вірних в Україні.
У слові «Церква» розумію не юрисдикцію, а саме спільноту людей Церкви Христової. Що таке «люди Церкви»? Це ті, хто прагне жити внутрішньою людиною — духовним життям. От якраз із цим в українському православ’ї криза шалена.
Громадянська релігія як явище заполонила все. Духовна ідентичність православного християнина рідко реалізується у Книзі — Євангелії та Чаші — Євхаристії. Частіше — в обрядах та ідеології.
***
Вчора у Святій Лаврі відбулося щорічне єпархіальне зібрання духовенства УПЦ.
Митрополит Онуфрій говорить достатньо просто та відверто, слів майже не підбирає. Ловлю себе на думці, що не погоджуюся з більшістю тверджень свого Предстоятеля. Так хотілося б бачити на його місці більш освічену, культурну та витончену людину — дипломата, богослова, стратега…
Виходжу пригніченим, але через декілька годин після зібрання відчуваю якийсь катарсис. Спадає на думку, що Господь дав УПЦ саме такого керманича, дух та психіка якого здатні витримати все, що зараз відбувається з нами. Дипломат би вже здувся, в інтелігента б «поїхав дах».
Митрополит Онуфрій у духовному — чернець, у людському — впертий, але не простець. Відчувається, що одночасно має навичку молитовної праці та якусь самодостатню непохитність. Мабуть, тому він виглядає дещо самотнім у своєму оточенні.
Вслуховуюся в його висловлювання та чітко розумію, що рішення травневого Собору не ширма, а реальність. Ми, де факто, на шляху до канонічної автокефалії. Але на шляху не революційному, а еволюційному.
Митрополит Онуфрій не наказує, як головний адміністратор (так відбувається саме в РПЦ та її сателітах), а по-батьківськи дорікає тим, хто продовжує поминати патріарха К. (так, на жаль, такі ще є). Так само і з мовою богослужіння — він особисто за церковнослов’янську, але хто бажає українську, то будь ласка.
Предстоятель чітко та послідовно говорить про кроки до церковної незалежності, але й залишає за собою право не бути флюгером сучасної політичної кон’юнктури — критикує ПЦУ та вселенського патріарха. З одного боку, мені це не подобається, а з іншого — бачу в цьому ознаку, що він далекий від думки про українську версію симфонії та «скрепів» між Церквою та державою.
Щось у цьому вбачаю круте — духовне та тверезе. Так, він може небезпечно помилятися у стратегії та дипломатії, але залишається справжнім та непохитним.
***
Останнім часом дедалі більше усвідомлюю, що сучасне українське православ’я складається не з найкращих, у світському контексті, людей. Як говорили про Христа та Його оточення: «Їсть та п’є вино, друг митарям та грішникам».
Церковна спільнота далека від культурних еліт країни: переважна більшість єпископату, отців та вірян недостатньо освічені, нездатні міркувати самостійно. У нас у Церкві відсутня культура діалогу та взаємного прийняття, достатня кількість вірян є носіями різних псевдодуховних течій та ідеологій.
Але точно люди в Церкві почали змінюватися, начебто зійшло сонце десь за обрієм.
Згадайте, що до війни рейтинг Зеленського стрімко падав, говорили, що слабкий, не має команди та не може впоратися з корупцією. Проте почалася навала й виявилося, що хоч діючий президент, мабуть, не найкращий, але єдиний, хто був у змозі вистояти на гіркому початку, а потім надихати та гуртувати. І це явно по волі Божій. Каже хтось: «Є кращі за нього!» Їм відповідають: «Війна! На переправі коней не міняємо, поговоримо після Перемоги».
Вбачаю, що так само зараз і в Церкві.
Господь дав нам Блаженнішого, за якого варто на переправі міцно потриматися. І це також — з волі Божої. Він також, мабуть, не найкращий, не має потужної команди, має купу людських вад, у чомусь консервативний та упереджений. Однак більшості з нас точно є чому в нього повчитися. Почати, до речі, варто з особистої самоіронії та доброго гумору.
***
Зараз кожний вірянин УПЦ має змогу знайти храм, де щиро, на колінах та зі сльозами моляться за наших хлопців на передовій, за зупинення жорстокого загарбника, за Перемогу та мир.
Будь-який православний священник має можливість не скаржитися на керівників Церкви, а облаштовувати свою парафію — теплу та відкриту для всіх, як справжня християнська родина.
І не має значення, де це відбудеться — в цегляному соборі, дерев’яному храмі чи капличці, а можливо, у звичайному помешканні — будинку чи квартирі. Тому що «храм не у дерев’яних дошках, а у людських душах».
Тому не впадаємо в розпач, молимося та трудимося!
