Минулу нашу розмову з воїном Олександром ми завершили на тому, що наступного разу він обов’язково детальніше розповість про дива, які стаються на фронті по молитвах за наших військових. Адже, як людина віруюча, він постійно бачить, наскільки Господь і Пресвята Богородиця захищають наших бійців на фронті.
Невдовзі для такої бесіди трапилася й нагода, щоправда, невесела: під час виконання бойового завдання Олександр отримав важке поранення і проходив тривале лікування в шпиталі.
За пів року, що минули від подій довкола Києво-Печерської Лаври, ситуація зі свободою віросповідання в нашій країні значно погіршилася. А ще нам обіцяють, що «коли вернуться військові з фронту, то повикидають ваших московських попів із храмів».
Хто кого куди повикидає, як налаштовані воїни вирішувати «церковні конфлікти» і що їх найбільше дратує в поведінці тиловиків, — говоримо з військовослужбовцем Збройних формувань України воїном Олександром. Тим самим, який виступив у квітні на захист Києво-Печерської Лаври в прямому ефірі «5 каналу».
Ну а починали, як і домовлялися, з розповіді про дива на фронті.
«Чомусь ми на фронті не нав’язуємо нічого одне одному, а тут нав’язують?»
— Олександре, дуже раді вас бачити, хоч і в стінах шпиталю.
— Слава Богу за все. Живий, ще й ноги на місці, ще й дві!
— Так, дійсно. У вас тут така атмосфера позитивна. Заходиш, усі вітаються, усміхаються…
— Ми на вихідних їздили додому — порадували батьків, то вернулися сюди вчора з дружиною, я заходжу в палату й кажу: «Слухай, я вдома». Уже другий місяць тут, і ніби додому приїхав. Тим більше що й хлопці допомогли — придбали що треба, так що все на місці.
До речі. У бойовій групі зі мною служив Ігор, парафіянин Іонинського монастиря. Він знає про всі ці ваші клуби молодіжні, ми з ним спілкувалися на цю тему. Тож, нас Господь зібрав усіх до купи — наче чужі сторонні люди, а виявилось, що одновірці. Слава Богу.
У тій першій моїй бойовій групі ми всі прийшли як добровольці — без призовників чи кадрових військових. Серед нас і юдей був, і мусульманин, і греко-католик, і з ПЦУ, і ті, хто взагалі в драконів вірять. Ну й ми, православні. Але в цілому панувала ідилія, якась людяність, адекватність.
От чого мене й чіпляє, що тут, коли приїжджаєш, тобі постійно щось нав’язують. Це мене прям дуже злить. Чомусь там ми не нав’язуємо нічого одне одному, а тут нав’язують.
І всі ці «заказухи» проти Церкви — люди просто відпрацьовують свої гроші. Але «заказухи» проти Бога не працюють. Це найголовніше, що треба пам’ятати.
«Коли йдеш на завдання, розумієш, що не всі можуть повернутися. Тому я вдивляюсь в обличчя кожного бійця»
— Минулого разу ви розповідали про чудо, яке сталося з вами ще на початку повномасштабної війни — від Почаївської ікони Божої Матері…
— …Яку я тепер втратив під час цього поранення. Але все символічно.
На початку літа, 1 червня, я підірвався на міні, наступного дня, 2 червня, отримав поранення мій брат. Але я, дякувати Господу Богу, залишився цілий, тільки мав тяжку контузію.
Мене в шпиталі відкапали, 14 червня я виписався, трохи побув вдома з родиною, а потім повернувся в підрозділ й одразу на полігон. Тренував підрозділ — коли нам поставили бойову задачу.
Грубо кажучи, я добровільно поїхав у район виконання. Бо в мене була можливість вирішувати — йти на задачу самому чи підготувати для цього людей. І при цьому я розумів, що якщо піду сам, то точно збережу людей.
Символізм у тому, що приймав я це рішення 5 серпня — якраз на свято Почаївської ікони Божої Матері. Я взяв цю іконку, яку завжди носив з собою, помолився коротенько. І було якесь таке відчуття, що треба йти.
Пам’ятаю, уже в човні, коли ми перепливали Дніпро (а це був лівий берег Херсона), я вдягаю прилад нічного бачення, дивлюся на хлопців. Є в мене такий звичай. Бо коли йдеш на завдання, розумієш, що не всі можуть повернутися. Тому я вдивляюсь в обличчя, щоб запам’ятати кожного бійця. Адже йду попереду і не буду їх бачити, а ми когось із них можемо втратити.
Але тут у човні дивлюся на хлопців і в цей момент розумію, що більшість із них у рятівних жилетах, а я ні.
Думаю собі: «Дурень, куди ти пливеш, ти ж води боїшся!» Ну є в мене така фобія з дитинства — висота й вода, тому що колись падав і тонув декілька разів.
Але в той момент я відчув, що немає в мене ніякого переляку.
Я розумів, що в будь-якому випадку зараз будуть бойові зіткнення, прямі контакти, бо ми мали зачистити спостережні пункти ворога. Я розумів, що попереду бій, я йду перший, отже першим прийматиму вогонь. На тому березі — стовідсотково купа мін, розтяжок. Але не було страху абсолютно. Господь поклав на душу повний спокій!
Просто йдеш робити свою роботу — рятувати людей, все ж таки, а не вбивати.
Це мені ще й попередження від Бога: «Не загравай зі смертю, бо Я тебе більш не буду берегти»
Тоді в мене й прилетіло три кулі та РПГ. Це було найскладніше моє поранення, як мені здавалося на той момент.
Дві кулі прошили обидві ноги, а третя попала в живіт. Осколки від РПГ влучили в район лівої легені, таким чином я отримав пневмоторакс, роздроблену лопатку і шість переламаних ребер.
І коли з мене зрізали одяг, щоб надати медичну допомогу, то зрізали й убакс (Ubacs) — бойову сорочку, де в лівій кишеньці я завжди носив з собою маленьку Почаївську іконку Божої Матері.
Ще символічно, що в лівій кишеньці була ікона і всі поранення я отримав в ліву частину тіла. Але, як уже зараз показали наслідки лікування, всі поранення тяжкі, проте обійшлося без критичних наслідків.
Наприклад, лопатка розтрощена, але при цьому ані суглоб, ані сухожилки, ані нервові закінчення не пошкоджені. Тобто функція лівої руки не сильно постраждала. На нозі — так само. Видалили ікроніжний м’яз, але, знову ж таки, кістки, нерви та сухожилки не сильно зачепило. Тобто навіть при складному пораненні все одно, як то кажуть, «отдєлался легкім іспугом». І розумію, що все це не просто так.
Трошечки прикро, що свою іконку втратив, бо з самого початку війни вона була зі мною. Тому якось серце щемить. Але розумію, що це мені ще й попередження від Бога: «Не загравай зі смертю, бо Я тебе більш не буду берегти». Реально є якесь таке відчуття.
Щодо відчуттів. У мене був друг. На жаль, загинув. Залишилася дружина. Ми з нею спілкуємось, часто бачимось, тому що живемо в одному будинку. Колись говорили, і вона запитала: «Ти перед пораненням нічого не відчував?» І я відповів, що саме в той момент — ні, нічого не відчував. Ішов, налаштований на бій, і все. Але перед тим я дружині казав, що буду тяжко поранений, проте не загину. Чомусь була в мене така впевненість. Тому просив її — навіть якщо зникну й не буде від мене ніяких вістей, знай, що я живий.
Десь є це передчуття, просто не знаєш, коли воно спрацює. І цього разу дружина теж казала, що була спокійна, хоча минулого разу дуже переживала.
«Тоді, в період Гостомеля, думка була — просто дати їм максимально по зубам, а жити ніхто з нас довго не збирався»
Завжди, коли йду на задачу, пишу про це мамі, прошу помолитися. Вона все одно щось відчуває, то щоб не колотилася, не думала й не видзвонювала, краще написати, що ми «на роботі», ніж вона буде здогадуватися. І в найближчих священників прошу молитв, мої два куми — священнослужителі.
І під час попереднього мого поранення я так само дивом вцілів. За п’ять метрів від мене підірвалася протитанкова міна, а я залишився повністю цілий. Більш того — отримав контузію, але вилікувався. Бо до цього, після ще однієї контузії, мав проблеми з тиском, постійно втрачав свідомість. Тиск був 230 на 180 — взагалі не розумію, як з таким тиском можна було функціонувати.
Але після контузії 1 червня все це пройшло. Хіба не чудо — я цілий, та ще й від наслідків попереднього поранення зцілився!
Ще було — мій брат вів нашу бойову групу, йшли по «сірій» зоні. Тобто і наша розвідка там ходила, і ворожі розвідгрупи. Раптом спрацювала міна. Ми залягли, потім продовжили рух. Відпрацювали як потрібно і коли поверталися, я побачив, що кущі вздовж доріжки всі посічені, але жодного нашого бійця не зачепило. Тобто міна спрацювала, осколки в тому числі полетіли в нашу сторону, кущі порубані, а ми ні.
Теж чудо. Ніби дрібничка, але такі дрібнички помічаються.
На початку війни такого багато траплялося. У Горенці перед мостом справа є магазин «Фора». Ми тоді, на жаль, залишали Гостомель. Концепція наших військових така: мінімальні втрати. Тому ми дали крайній бій, але потім виходили, щоб не наражатись.
Для цього стояли два автобуси — щоб вивозити хлопців. За кермом одного з них був я. І в цей момент почала працювати наша артилерія. Я товаришу, водію другого автобуса, кажу: «Пішли у двір через дорогу, бо по нас залізобетонно зараз буде працювати контрбатарейка». І тільки це сказав, починаємо переходити через дорогу, і прилітає міна.
Міна розірвалася на відстані метрів 10 від мене. Я встиг забігти у двір, впав біля автомобіля. Потім розумію — чого ти падаєш біля машини, бо якщо приліт, автомобіль загорається. Починаю бігти далі й ловлю себе на думці, що я ж один, а нас було двоє.
Кличу товариша — він відповідає: «Я — триста». А я, хоч і без броніка, без каски, але цілий.
Взагалі на той момент ми як приїхали, так і бігали. Ніхто не задавався питанням броніка, каски і так далі. Тоді думка була — просто дати їм максимально по зубам, а жити ніхто з нас довго не збирався. Ми не вірили, що там довго проживемо. Ви ж пам’ятаєте, яка тоді була історія: російська федерація, друга армія світу, тиждень максимум протримаємося…
Ще в нашій бойовій групі була традиція — коли виїжджали на задачу, перед кожним виїздом я брав масло і всіх помазував, на лобі ставив хрестик. Усі, неважливо, вірили в Бога чи ні, давали лоба — знімали свої шляпи і ніхто не возмущався.
Одного разу виїжджали з іншою бойовою групою, і ті хлопці побачили і з нас похіхікали. І ті, хто прохіхікав, ми їх з цієї задачі привезли трьохсотими. Після цього навіть наш покійний командир приїхав і куму своєму сказав: «Знаєш, я хоч і робив це до цього просто тому, що це робили всі, але після цієї ситуації реально починаю вірити в те, що це працює».
Тому на війні невіруючих нема.
«Стосовно Церкви сваримось не ми, а приходять сваритися до нас. Ми захищаємось»
— Повертаючись до вашої фрази, що вас дратує те, що відбувається навколо Церкви, зараз ще більше, ніж раніше. Що саме маєте на увазі?
— Я багато чого розумію, що відбувається — я це говорив минулого разу. Мене дратує, що все ж таки люди, священослужителі високих рангів, замість того, щоб визнати, що це їхній особистий гріх, їхня особиста вина, кричать повсюди, що це війна з Церквою. Хоча насправді вони самі підставляють Церкву в своїй особі.
Це мене також дратує. А ще більше мене злить, коли, наприклад, до храму, в якому причащаються мої діти й окормляється духовно моя сім’я, приходять якісь «патріоти» і починають розповідати щось за «московського попа» і про те, кого треба куди гнати.
Я повторюсь, що ці люди — не патріоти, а фанатики. А це абсолютно різні речі.
З однієї сторони, дуже добре, що я не там, бо не знаю, як би я себе стримав, щоб банально не дати в бубєн такий людині. Тому що я знаю, що той священик, який служить у храмі, де причащаються мої діти, його батько воює, а до нього приходять і починають розповідати, куди йому треба йти і де йому треба служити.
І я не збираюсь мовчати. Я з «патріотами» буду говорити, при чому в такому стилі, в якому вони говорять з нашими прихожанами. Не буду з ними толеранствувати.
Також мені не зрозуміло, чому, наприклад, хресна хода в Почаїв — це під час війни заборонено, а 30 тисяч хасидів в Умані — нормально, і держава це дозволяє. Тобто права громадян України можна порушувати, плюндрувати Конституцію, а права громадян Ізраїлю треба поважати. Тому тут питань більше, ніж відповідей.
Взагалі є багато моментів, коли я розумію, що треба стримувати себе. Але чому ці люди, так звані «патріоти», вважають, що я, як воїн, не стримав себе, щоби піти на війну, а з ними я себе триматиму в руках. Ні, такого не буде. Чомусь я отримав три поранення за цю війну, а ці нелюди, богоборці — жодного. То хай спочатку поміряються пораненнями за державу, а тоді ходять і розповідають, хто тут у нас православний, хто віруючий, хто не віруючий, хто менш віруючий і так далі.
Хай ще мені хто-небудь скаже, в яку церкву мені ходити. Реально це вже достає.
Раніше я розумів, що мені йти на фронт, що не треба розділяти і так далі. Але вони ж не зупиняються, розділяють. Ну добре — вони ділять, то я їх зшию.
Мені здається, що стосовно Церкви сваримось не ми, а приходять сваритися до нас. Ми захищаємось.
Я колись журналістці «5 каналу» сказав, що «ви поступаєте як кацапи. Вони прийшли на нашу землю і розказують, що це їхнє, так само й ви приходите до нас і розказуєте, що це ваше».
Чомусь їм можна називати нас УПЦ «МП», хоча ми не МП, ми — Українська Православна Церква. А їх брати в лапки не можна, називати розкольниками не можна, ще якось там називати не можна, бо це вже розпалювання релігійної ворожнечі. Що це за подвійні стандарти?
Якщо ми й стоїмо під якоюсь адміністрацією, то з молебнем, якщо стоїмо під храмом, який захоплюють, — то з молебнем. Тобто ми з молитвою, а вони до нас приходять з «Ганьбою». Ганьблять себе, Господа Бога намагаються ганьбити і нашу державу в цілому. Тому що жодна адекватна людина, подивившись на це, не скаже, що ми демократична держава.