Це вийшов дійсно знаковий прямий ефір «5 каналу» — коли на камеру було сказано те, що відчуває багато хто з вірян УПЦ: «Ви воюєте в тилу. Стравлюєте людей. Виступаєте на боці агресора». І сказав це не просто «випадковий перехожий», а воїн ЗСУ.
Майже відразу нам написали люди, які знають цього воїна, й поділилися його контактами. Він і зараз у ЗСУ. Розголошувати ім’я, звання та решту інформації про нього поки що не можна, але ми домовилися тримати зв’язок і після перемоги України в цій віроломній війні знову зустрітися — адже героєві ще багато всього хочеться розповісти.
Поки він був на бойовому завданні, в цей час у храмі, куди ходив з дитинства, «патріоти» виганяли вірян УПЦ зі словами «москалі, ефесбешники, сепаратисти». Серед парафіян була мати цього воїна, в якої два сини від 2014 року у лавах Збройних сил України боронять нашу державу.
Що робиться в головах у людей, чи зможемо ми всі дійти згоди і як військові сприймають події довкола УПЦ, читайте в ексклюзивному інтерв’ю.
«Тоді був дуже складний день, бо по нас відпрацьовував танк»
— В тому інтерв’ю «5 каналу» 10 квітня на території Лаври ви сказали, що є багатодітним батьком, однак пішли на повномасштабну війну добровольцем. На момент, коли ви призивалися в армію, у вас було троє дітей, тепер четверо — з чим вас сердечно вітаємо. Наскільки це було важким рішенням — піти добровольцем? Як до цього поставилася ваша сім’я?
— Це абсолютно не було складним рішенням. Більше як поклик і внутрішнє бажання. Я просто себе не зрозумів би, якби цього не зробив. Тому що я офіцер, кадровий військовий. До 2016 року служив у Збройних силах України. 2016 року після антитерористичної операції звільнився за станом здоров’я.
Коли почалася повномасштабна війна, я вивіз свою сім’ю з Києва, де проживаю з 2012 року. Спочатку поїхав додому, до батьків. Тому що це прикордонна зона з Білоруссю і я думав, що ворог заходитиме звідти. Та коли зрозумів, що ніхто тим шляхом, слава Богу, не скористається, вивіз сім’ю подалі в село і повернувся до Києва.
Уже з 25 лютого я брав участь у бойових діях у таких населених пунктах, як Ірпінь, Буча, Гостомель, Мощун — тепер сумнозвісне, на жаль, село. Потім уже далі на схід нашої держави.
Сім’я поставилася з розумінням, тому що це наша Вітчизняна війна. Дружина знає мене, мою позицію, тому розуміла, чому я відвожу її подалі від Києва, чому її там лишаю і куди їду. Вона усвідомлювала, що я їду на війну.
— Чим ви зараз займаєтеся?
— Навчаю нове поповнення, яке приходить до нашого підрозділу. Маю певний досвід бойових дій, відповідно, можу передавати його іншим.
— Що ви робили в той день у Лаврі? В телевізійному інтерв’ю ви сказали, що прийшли захистити маму — як саме?
— 10 квітня я був неподалік, тому що проходив військово-лікарську комісію в шпиталі. Мені зателефонувала мама, сказала, що приїхала в Лавру помолитися до преподобних Печерських, вклонитися святиням, постояти на молитві. Тобто вона приїхала не протестувати, не брати участь в тих силових акціях, які влаштовували опоненти Української Православної Церкви — такі ж самі українці, як і ми. Я дізнався, що вона там, і, відповідно, поїхав, бо не хотів, щоб вона потрапила в якісь сутички.
Взагалі в цьому інтерв’ю «5 каналу» мої слова трошки висмикнули з контексту. По-перше, його обрізали, залишили тільки певні моменти, які, мабуть, вважали за потрібне. Наприклад, вирізали те, що я казав про колаборантів. Тут моя позиція чітка: не важливо, хто ти, але якщо ти колаборант, то твоє місце в тюрмі.
І ще на відео здається, ніби я кажу, що приїхав до Лаври ледь не з передової, бо тут шарпали мою маму. Насправді той випадок стався в травні минулого року.
Ми з підрозділом були на виконанні бойового завдання в Запорізькій області й поверталися з населеного пункту, який ми зачистили від російських окупантів і закрили. Тобто, скажімо так, зробили все можливе для того, щоб він і по сьогодні залишався українським, неокупованим.
Тоді дійсно був дуже складний день, тому що по нам відпрацьовував танк. Ми, як зайчики, бігали, рятували і себе, і друзів. Повертаючись з цього бойового виїзду, я побачив, що в мене пропущені виклики від мами. Коли я перетелефонував, вона мені розповіла ситуацію, що біля храму УПЦ в моєму рідному місті, де я народився і виріс, вона була на молитовному стоянні й туди прийшли так звані патріоти. Насправді я не вважаю тих людей патріотами. Вони спробували захопити храм, викрикували свої гасла й обзивали вірян УПЦ, у тому числі й мою маму.
Я з п’яти років у цьому храмі. Ми з братом виросли там. Я пам’ятаю, як храм ще не діяв, а тільки відбудовувався. І тут я дізнаюся, що біля цього храму в штовханині хтось шарпає мою маму.
Як би ви віднеслися до того, що ви бігаєте в окопах, виконуєте свій обов’язок перед державою, а в тилу, на твоїй батьківщині, хтось обзиває твою маму «москалькою», «сєпаркаю» і так далі? Маму, що виростила двох синів, які з першого дня повномасштабного вторгнення не задумуючись пішли на фронт, а перед тим захищали державні кордони під час антитерористичної операції аж до 2016 року. Якщо згадати 2016-й, ви розумієте, що активних бойових дій тоді вже не велося. Порошенко підписав з Путіним усе, що можна було підписати, — «жму руку, обіймаю», і цей конфлікт перетворили на затяжний. Відповідно я розумів, що вже пішла політика, а не війна, і звільнився. Так само з моїм братом.
Тому в інтерв’ю «5 каналу» я про це говорив. Це не значить, що я приїхав з передової і покинув позицію. Я знаю, що таке дезертирство, наскільки важливі речі ми робимо, тому там трошки було висмикнуто з контексту.
З цього приводу, навпаки, хочу додати, що зараз у всіх справжніх українців позиція має бути єдина: або ти воюєш за нашу Неньку-Україну, або працюєш на тих, хто це робить. Все інше від лукавого.
«Не можна нам втрачати Українську Православну Церкву: саме цього зараз хоче і лукавий, і Москва»
— Ви сказали: «Так звані патріоти». Як ви для себе пояснюєте: що мотивує людей викрикувати образливі гасла проти своїх же співгромадян, українців, і розбурхувати всю цю ситуацію навколо Церкви?
— Для себе я поділяю їх на три категорії, але абсолютно до всіх ставлюся з розумінням.
Перша категорія — це люди, які виконують замовлення. Вони отримали за це кошти або з кимось співпрацюють. Така в них робота: колотити церкви й народ.
Друга категорія — невігласи. Ті, хто ніколи не ходив до церкви й завжди говорив, що «Бога потрібно мати в серці», а зараз розповідає, що храм повинен бути на тій чи іншій стороні. Це люди необізнані, які абсолютно не знають історії Церкви та канонів.
Третя категорія — це ті, хто мені близький по духу, хоча на сьогодні, на жаль, вони по інший бік барикад цієї духовної боротьби. Такі люди дійсно приходять зі щирим прагненням захищати Україну. В тилу вони з різних об’єктивних чи суб’єктивних причин, і коли чують, що тут є щось московське, відповідно реагують. Це дуже крута позиція, тому що потрібно наводити порядки. І вони йдуть за покликом зробити щось добре.
Саме ці люди, на відміну від перших двох категорій, відрізняються тим, що приходять не колотити людей, а розібратися. І коли поспілкуються зі священником, з адекватними прихожанами (тому що, на жаль, і на нашій стороні багато хто не розуміє, як треба поводитися в натовпі), то жмуть руку і кажуть: «Вибачте, ми не праві. Більше сюди не прийдемо».
Тому й бачимо, як намагаються захопити храм з першого разу, щоб люди не встигли розібратися.
Проплачених активістів помітити дуже легко: вони готові на все. Провокують, поливають брудом, навіть зеленкою можуть облити — відпрацьовують кошти, створюють картинку. Друга категорія так само: верзуть що попало, а на питання, що таке взагалі Церква, її канони, чому наша Українська Православна Церква походить від Київської Русі, жодних відповідей дати не можуть. Тоді як третя категорія сама ці питання ставить.
Я абсолютно розумію, чому ці люди приходять. На жаль, у багатьох єпархіях нашої Церкви не ведеться просвітницької роботи. Тому не можна в усьому звинувачувати виключно народ: люди необізнані, і це також провина парафій, священників.
Нікого не засуджую, але мені здається, що дуже багато чого потрібно населенню пояснювати. В ХХІ сторіччі, в часи Facebook, Instagram, Tik-Tok, YouTube і так далі, в нас повинно бути дуже багато голосів, які не кричать, що «ми нічого поганого не зробили, відчепіться від нас», а правильно доносять суспільству, чому, втративши Українську Православну Церкву, ми втратимо історію, свою приналежність до Київської Русі, яку в нас, на жаль, вкрала Москва.
Ми це повинні чітко розуміти: не можна нам втрачати Українську Православну Церкву, бо ми втратимо, по суті, свою матір. Саме цього зараз хоче і лукавий, і Москва.
— Де і як, на вашу думку, має проводитись просвітницька робота? На парафіях, через священників, через ЗМІ?
— Це має бути комплекс заходів. По-перше, церковні школи, де з дитинства людина вивчає біблійну історію, де вона почує все — і про відношення до ЛГБТ-спільнот, і про пошану до батьків, до сімейних цінностей і до держави. Я завжди кажу, що щирий православний християнин ніколи не буде ворогом своїй державі, колаборантом або зрадником. Тому ці речі потрібно починати виховувати зі шкільного віку.
По-друге. Звичайно, священник з амвону ніколи не має говорити на політичні теми — тільки про Євангеліє. Однак коли йдеться про загрозу захоплення храму, про захист церковної общини, тут уже він повинен відкривати ворота церкви, виходити за ці ворота та йти до людей.
Далі є ми — парафіяни, які виросли в храмах, ходять до церкви, для яких церква не є бізнесом, чи засобом впливу, чи підставою для набуття авторитету. Бо в нас як прийнято? Перед тим, як піти на вибори, обов’язково треба сфотографуватись з якимось архієреєм чи священником, взяти участь в освяченні біля якогось пам’ятника. Оце все слід прибирати.
Ті православні християни, які не мають відношення до бізнесу чи політики, хай займаються просвітницькою роботою, з благословення священника, звичайно. А хто не вміє говорити або не має, вибачте, клепки в голові, хай краще не відкриває рота й не розказує, яка ми Церква, до кого належимо, чому повинні бути в єдності з московським патріархатом і так далі.
Дійсно, серед православних є люди, яких можна назвати справжніми фанатиками. Я колись почув такий вислів — може, не дуже коректний, я нікого не хочу образити — але є люди православні, а є «православнуті». При чому, я б додав, що на всю голову. І таких людей священники на своїх місцях мають самі виховувати, щоб плітками не займалися. Бо вони є наближеними до якогось православ’я, але точно не мають відношення до Української Православної Церкви. А потім на них пальцем показують і кажуть, що в УПЦ всі такі.
Тому просвітницька робота має бути комплексною: церковнопарафіяльні школи, священник на своєму місці, ми, віряни, ведемо на Facebook сторінки, в Instagram, YouTube-канали. Маємо жити в ногу з часом.
Також потрібно постійно наголошувати, що ми є українці, немає для нас інших держав, і говорити про це в ЗМІ. Я завжди повторюю одну просту річ і мене ніхто ніколи не переспорить на цю тему. Я народився в незалежній Україні. Мене абсолютно не цікавить ані Радянський Союз, ані якісь інші хворі питання, і я хотів би, щоб Україна завжди існувала в тих кордонах, в яких вона була на момент мого народження і здобуття незалежності.
«Адекватні люди все розуміють»
— Чи обговорюються церковні теми серед військових? Чи взагалі на фронті піднімається питання, хто є прихожанином якої церкви та якої релігії?
— Я не можу сказати про всіх військових, тому не буду узагальнювати. Скажу за свій підрозділ.
У моїй бойовій групі є православні, католики, римо-католики, юдеї, мусульмани і є люди, які себе ототожнюють з Православною Церквою України (ПЦУ). Але ми всі єдині й на ці теми ніколи не сваримось.
Спочатку, коли тільки знайомились, могли траплятися якісь такі розмови. Принаймні особисто в мене сталася ситуація, коли людина при мені сказала, що треба гнати «це все московське», «Українську Православну Церкву». Я кажу: «Московське треба гнати, питань немає, але що стосується УПЦ, то я не погоджуюсь». Воїн такий: «Ні, треба гнати». І я говорю: «Тоді починай з мене. От, я тут, починай гнати». І людина була здивована: «Ти з УПЦ?» Я відповів: «Так».
Ми не сварилися, просто перейшли на підвищений тон, але після цього розмову закінчили й розійшлись. Однак він потім підійшов, вибачився, і відтак ми з ним на цю тему спілкуємося з розумінням.
Я ж знаю його, це мій друг, мій бойовий побратим. Ми з ним пліч-о-пліч не один раз рятували один одного. І я розумію, що хто-хто, а він точно українець і прагне свободи, незалежності України, він за благу ціль. Але в нього трошки зіпсоване сприйняття Української Православної Церкви, і не просто так. Колись його дуже близьку людину вінчав так званий священник, бо я не вважаю його священиком, — Андрій Ткачов. Тому не дивно, чому ця людина так відноситься тепер до Української Православної Церкви. Андрій Ткачов — зрадник, покинув державу, а тепер ще й розповідає, що з молитвою треба заряджати «гради» й бити українців.
Тому нам потрібно подивитися на себе в дзеркало: чому про нас так говорять, яка причина? А причина є, і ми це розуміємо.
Але, наприклад, мій друг римо-католик взагалі дуже часто заступався за Українську Православну Церкву. Мені це було дивно, я його навіть одного разу запитав, для чого він це робить. Він відповів: «Тому що я розумію, що це неправильно. Церква не може бути гонима. Гоніть конкретних колаборантів, допоможіть Церкві очиститися».
Люди, які дійсно патріоти, не фанатики, чомусь усі займають позицію, що арештовувати колаборантів потрібно, але оце все, що зараз довкола УПЦ відбувається, — то вже перебор. Мій товариш, з яким ми колись сперечалися про УПЦ-ПЦУ, казав: «Якби ти їхав захищати свою маму до храму, я поїхав би з тобою і став би біля твоєї мами й нікого не пустив би до храму. Тому що так не має бути». Адекватні люди все розуміють.
— Тоді чому, на вашу думку, ЗМІ розбурхують ситуацію? Навішують ярлики, узагальнюють? Чому саме зараз, коли йде активна фаза повномасштабної війни, ще й відбувається конфлікт всередині країни на церковному ґрунті?
— Тут складно однозначно відповідати. Насправді спрацьовують ті ж самі три категорії: хтось це робить за гроші, бо він журналіст конкретного каналу і якщо матиме іншу позицію, його просто виженуть з роботи. Людина відпрацьовує свої «тридцять срібняків». Друга категорія — фанатики, невігласи, які абсолютно ні в чому не розбираються. На жаль, є такі депутати й навіть міські голови.
Бачимо приклад мера Тернополя: виписує собі премії, а потім приходить розповідати, в якому статусі повинна бути УПЦ. От подивіться, хто це робить, копніть під них, і ви зрозумієте, що це не патріоти.
І є, знову ж таки, третя категорія — об’єктивні журналісти, які кожному дають можливість висловити свою позицію. Вони є, їх достатньо, але навіть вислів існує такий: «Брехня встигає обійти півсвіту, поки правда одягає штани».
Ми ж прекрасно розуміємо, що відбувається. Це просто травля однієї конфесії. Чомусь за незрозумілі висловлювання Папи римського ніхто не гонить Римо-Католицьку Церкву чи Греко-Католицьку. За незрозумілу поведінку лідера буддистів ніхто зараз в Україні не гонить буддистів. За позицію деяких лідерів мусульманського світу ніхто не гонить мусульман. От тільки Українську Православну Церкву треба гнати. То, може, це просто справджуються пророчі слова Христа: «Мене гнали і вас будуть гнати» — ось і все?
«Ми не просимо, щоб нас зробили недоторканою конфесією. Просто дотримуйтесь законодавства»
— Як ви вважаєте, навіщо це зараз державі? Якщо є категорія журналістів, які просто відпрацьовують гроші, отже, є відповідна вказівка згори. Навіщо?
— Моя думка з цього приводу така.
Що відбулося з президентом Петром Порошенком на четвертий рік його каденції? Він почав гнати Церкву. Що відбувається зараз з Володимиром Олександровичем Зеленським на четвертий рік його каденції? Він почав гнати Церкву. Мабуть, їм просто постійно подають однобоку інформацію. Одні й ті ж самі люди, які, на жаль, проникли в чимало напрямків вітчизняних спецслужб, постійно приносять одні й ті ж самі «звіти» про те, що УПЦ «якась не така».
Відповідно, коли чотири роки подають однобоку інформацію, людина займає відповідну позицію. Ми повинні розуміти: наш президент не є християнином. Тоді чому ми дивуємось? Якщо він раніше був неупереджений, бо нейтрально ставився до всіх конфесій, то, мабуть, за чотири роки йому просто набридло приймати ті всі «звіти».
Однак давайте також віддавати їм належне. Насправді, якби хотіли, давно б уже закрили все повністю. Тобто все одно тут проявляється якась людяність. Намагаються, хоч це прикро для нас, все робити через громади, через народ.
Що ми, українські православні християни, просимо? Ми не просимо, щоб нас зробили якоюсь окремою, недоторканою конфесією. Просто дотримуйтесь законодавства. Чиніть з нами так, як з усіма, по закону. Не чиніть беззаконня. Це ж єдине наше прохання.
Але є й об’єктивні причини. Дуже не прийнято серед наших ієрархів називати речі своїми іменами. В нас що, немає колаборантів? Немає дійсно тих людей, які по сьогодні живуть «руським міром»? Як мінімум ми здогадуємось, що вони існують. Так от я хотів би звернутись до них усіх: не прикривайтесь Христом! Не прикривайтесь Церквою. Слухайте Блаженнішого.
Нам Господь Бог дарує предстоятеля за предстоятелем — людей мудрих, зважених, дійсно православних християн. Наш Блаженніший — справжній монах. Може, так і не можна говорити, але мені здається, що він при житті свята людина. Ніколи нікого не образив, завжди виступав за мир, а на сьогоднішній день — за перемогу України. Він один із перших, хто просто взяв і навів порядок. Провів Собор особисто, майже власноруч, настояв на цьому. Але є чомусь такі архієреї, які вважають, що мають право далі, попри рішення Собору УПЦ, робити те чи інше. Так от я хочу сказати, що відповідальність за всю цю ситуацію в Україні також лежить і на них. Не тільки Президент винний, поліція чи СБУ.
До речі, коли були обшуки в наших церквах, я нормально до цього ставився. Хай буде собі обшук. Питання в іншому. Коли в монастирі на Закарпатті знаходять прапор так званої ЛНР чи ДНР, хотілося просто спитати — ви не могли більш нічого придумати? Цей прапор на Закарпатті — то для чого? Там навіть не всі знають, що це таке.
І ми бачимо, чим усе закінчується — самі лише фейки, жодного судового рішення чи вироку. Мене це також, як українця і як воїна, дратує.
Оголосили про санкції — питань немає, але покажіть доказову базу. Пролийте світло, і люди самі не підуть більше до тих священиків. Коли побачать правду, перестануть до них ходити. Але ж ні, прийняли санкції й мовчки далі сидите. Таким чином ви провокуєте людей, щоб вони самі собі додумували чи накручували.
Якщо там дійсно колаборанти, то доведіть усе до кінця по закону. Зробіть усе правильно, допоможіть вичистити з Церкви колаборантів, але не записуйте всіх у зрадники. Натомість ми бачимо, як на емоціях і по заказу відкривається якесь кримінальне провадження, яке потім, як пшик, закінчується нічим.
«Ми повинні просити Господа про чудо. На фронті трапляється дуже багато чудес»
— Спілкуючись із колегами та прихожанами, я бачу, що через всю цю ситуацію навколо Церкви люди дуже занепали духом. Можете наостанок поділитися думками, чи є світло в кінці цього тунелю? Чи зможемо ми врешті-решт всі порозумітися?
— Дивіться, що роблять ті, кого я дуже люблю називати «кацапами». Вони нам, українцям, завжди тиснуть на одні й ті самі мозолі: армія, мова, віра. Хто знищував постійно нашу армію? Хто нас змусив здати ядерну зброю? Це робили дві великі держави — думаю, не треба їх тут називати. Під чиїм контролем відбувалося роззброєння України? За чиїм замовленням підривали склади? Це дві країни, з них одна нам зараз допомагає, дякуємо їй, а інша на нас напала і вбиває.
Але Бог не в силі, а в правді. Тому в росіян нічого не вийде. Це відповідь на те, чи буде світло в кінці тунелю. Буде! Правда завжди переможе.
А Церкву Господню ніхто ніколи не здолає. Тому не треба боятись. Усе буде добре. Якщо радянська влада за 80 років не знищила, то ці точно нічого не вдіють. Бо, знаєте, ті хоча б мали силу духу сказати, що вони комуністи і проти Церкви. А ці кажуть, що віруючі, хоча чинять так само. Навіть не мають сміливості зізнатися, що вони вороги Церкви.
З боку Росії завжди кидалась українцям така кістка. Знаєте, чому я сказав журналістці «5 каналу», що вони працюють на руку агресорові? Тому що в своїх інформаційних помийках росіяни нібито заступаються за нашу Українську Православну Церкву. Такий собі «поцілунок Іуди». Прийшли сюди нас вбивати, спалили купу церков, не відповідали на телефонні дзвінки нашого Блаженнішого, який призивав зупинити війну й перестати вбивати наших людей. Забрали, обікрали нашу Українську Православну Церкву, загарбали в нас декілька єпархій — у Криму та в так званих ЛНР та ДНР.
Хоча я хотів би також, щоб люди знали, що деякі наші архієреї на тих територіях по сьогодні не знімають українські прапори й моляться за українське військо. Вони — герої при житті, бо в ЛНР і ДНР молитись за українське військо — це справжній героїзм. Але про них чомусь ніхто не говорить.
Тож Росія сприяє всьому цьому. Вона б дуже хотіла, щоб Українська Православна Церква зараз постраждала. Бо УПЦ виступила з чіткою позицією: «Нам з вами у відновленні вашого так званого руського міра не по дорозі, ми проти цього». Тому я думаю, що це також одна з гібридних війн. І дивно, що знаходяться люди, які працюють на це в тилу.
В Євангелії 365 разів звучить заклик «не бійтесь». Після того інтерв’ю біля Лаври мене багато людей запитувало: «Ти не боїшся?» Моя відповідь дуже проста: «Я не боявся 25 лютого, не боюсь і зараз! Я правий, я вдома. Я захищаю школу, дитячий будинок, майданчик, своїх дітей. Я свою домівку захищаю, тому я правий».
Навіть якщо страшно, бери й роби. Але Бог каже: «Не бійтесь нічого». Все буде добре. Я в тому інтерв’ю два слова сказав і не бачу в цьому героїзму. Герої — це віряни Кам’янця-Подільського, які відстоюють храм. Герої — це монахи, священники, які далі служать, їздять на передову і відспівують наших воїнів. Хоча щодня чують прокльони й неправдиві репліки про «московських попів». Але схиливши голову йдуть і далі моляться. Ось це герої.
І ви правильно робите, що висвітлюєте правду. Правда дасть можливість просвітити людей. Так і варто жити. А боятися не треба.
Єдине прохання — давайте будемо дійсно православними християнами. Давайте замість агресії посміхатись і з любов’ю пояснювати людям, що відбувається. Відверто ставити питання: «Ти це робиш, бо тобі гроші платять? Працюй, але не перегинай палку».
Лікувати можна тільки любов’ю. Не можна залякати когось, і людина змінить думку. Тому давайте більше спілкуватись. Якщо знаєш, що серед твоїх знайомих є православна людина, яка молиться багато, але трошки повернута на «руському мирі», спілкуйся з нею, пояснюй, що ця ідеологія не приводить до чогось хорошого. Ми бачимо країну, яка кричить, що вона «Третій Рим», але насправді приносить тільки кров і смерть. Поводиться як Каїн.
І ще хотів би додати, що варто не забувати про чудо. Ми повинні просити Господа про чудо. Чудо лікує і зцілює абсолютно всіх, навіть людей невіруючих.
У нас на фронті трапляється дуже багато чудес. Наприклад, коли біля тебе падає снаряд і не розривається.
Зі мною сталася ситуація на початку березня минулого року. Я виходив з дому, якраз були дуже жорстокі бої в Бучі та Гостомелі. І перед тим, як вийти, я став на молитву, плакав і просив у Господа захисту. Дивлюся на іконки й думаю, яку взяти з собою. І мені так чогось впала до погляду ікона Божої Матері «Почаївська». Її й узяв.
Після цього весь день пішов ніби не по плану. Ми мали виставитись на одну бойову позицію і вивести ще чотири групи. Ми працювали, працювали, працювали і все запізнювались, щось не виходило. Я був трохи роздратований, але відчував ніби голос усередині: «Так потрібно, так потрібно». Закінчилось усе тим, що ми не дійшли туди, куди мали дійти.
Настала ніч, нам треба десь прихиститись, і ми зупинилися в одному бучанському храмі. Нас там прийняли, нагодували, обігріли. Зранку біля цього храму був бій. Нас Господь зберіг, ми не пропустили окупантів, ми їх відбили.
Наступної ночі ми дізналися, що в тому місці, куди я мав вийти зі своїми бойовими побратимами, дуже тяжко потерпає одна з груп іншого збройного формування Збройних сил України і їх потрібно звідти витягнути. Уявіть собі, вони билися 12 годин, а потім десь 16 годин ще переховувалися. Якимось чином вони вийшли на зв’язок, щоб попросити допомоги.
Уночі ніхто не наважувався йти їх забирати. Коли мій командир бойової групи почув про це, то звернувся до нас і запитав, хто хотів би піти рятувати людей. У мене навіть сумнівів не було, я розумів, що якщо навіть загину, то це ще треба заслужити в Бога таку смерть. І ми пішли.
Ми хлопців витягнули, врятували. В тому підвалі бучанського храму їм надали першу медичну допомогу. На ранок я їх завіз на евакуацію і вони всі вижили. Я зрозумів, що був Божий Промисел у тих всіх наших запізненнях, в тому, що в нас все не виходило.
І коли я почав оглядати храм, то побачив фото нашого Блаженнішого Митрополита Онуфрія. Зрозумів, що це храм Української Православної Церкви. А коли запитав назву храму, виявилося, що це храм на честь ікони Божої Матері «Почаївської». Нас зберегла Матінка Божа!
Хлопці мої знають цю історію, і коли я їм розповідаю про цю ситуацію, вони не можуть не бачити моєї справжньої віри в Бога, не можуть після цього якось ображати мою Церкву.
Якщо кожен із нас буде молитися зараз про чудо, більше думатиме не про те, як посваритися з сусідом на тему «моя Церква правильна» чи довести свою правоту, а проситиме допомоги в Бога, ситуація може повернути в кардинально інший бік. Так, що ми будемо дякувати Богу, що нас почали гнати.
Саме зараз ми можемо почати молитись так, як ніколи не молились. Як ми, воїни, молимось на війні — бо там пряма дотичність до смерті. Єднаймось, українці, бо в цьому наша сила.
