«У нашій з чоловіком сім’ї повторилася ситуація його батьків, коли матушка також пішла від батюшки…»
Ми не будемо в цій історії шукати винних чи когось виправдовувати. А тему вирішили порушити тільки тому, що однією з причин руйнування цієї сім’ї стала поведінка парафіян та їхня прискіплива увага до дружини священнослужителя.
Від надмірного втручання деяких активних вірянок потерпає чимало священницьких сімей. Про це треба говорити — аби наша нечуйність і нетактовність не відвертали людей від Церкви. Хто про себе може сказати, що нічим не збентежив і не засмутив когось із ближніх на парафії?
З тим, щоб нікому не завдати зайвого болю, імена і місце проживання нашої співрозмовниці ми не розголошуватимемо.
Я ходила в храм як на каторгу
— Неодноразово доводилося чути від дружин священнослужителів про подекуди безцеремонне ставлення до них з боку церковної спільноти. Що на парафії ранило саме вас?
— Мене ранило те, що люди, здавалося б, робили з хорошими намірами. Наприклад, я з новонародженою донькою майже кожного дня приходила до церкви. Це так мені чоловік тоді внушив, що треба причащати дитину кожного дня. З недосипанням, поміж годуваннями ходила. І деякі люди: «Батюшка, дайте потримати вашу дитину». В мене тоді взагалі були проблеми з особистими кордонами, я дуже багато чого іншим дозволяла.
Також постійно стикалася з тим, що в храмі нічого не можна. Коли я з малою дитиною на руках розуміла, що не вистою всю службу, і сідала, до мене підходили й казали, що так не можна, зараз важлива молитва. Пам’ятаю, доньці було шість місяців, ми сидимо, я тримаю її на руках, і вона просто щось малює. Підходять і роблять зауваження, що не можна дитині малювати в церкві.
Думаю, проблема саме в тому монастирі, де батюшка служить. Там і дітей з батьками виганяли з храму роздягненими, бо дитина щось там пискнула.
Напевно, в кожному монастирі свої правила, і з малими дітьми треба було їхати в інше місце, де багато сімей. Через це у нас і виникали конфлікти з чоловіком, бо він казав, раз він тут служить, то й я маю ходити сюди.
Коли я просила за мене заступитися, бо вважала поведінку людей несправедливою і нетактовною, він відповідав: «Ні, ти маєш змиритись. І я не хочу втратити роботу».
Я жахливо почувалася. Йшла в церкву не для того, щоб Богу помолитися, а як на якусь каторгу.
Особливо запам’яталося, як на сьомому чи восьмому місяці вагітності мене змусили стояти всю нічну пасхальну службу. Ну як змусили — проманіпулювали, що дитина народиться з вадами. І я стояла. Якісь дві бабусі побачили, підійшли. Одна каже: «Бідна дівчинка, з животом таким, тобі не складно стояти?» А друга просто почала плакати. І досі для мене це як травма якась. Подумала тоді: «Невже в храмі є адекватні нормальні люди?»
Його батько жартував, що хрестив собі невістку
Багато залежить від чоловіка, від відношень у сім’ї. Мого чоловіка так виховував його батько, теж священник. Він так до своєї жінки ставився — раз ти матушка, то повинна хоч свідомість на службі втратити, але стояти. Через це і в нас почалися проблеми, дійшло до розлучення, на жаль. Чи на щастя, не знаю.
— Як ви з чоловіком познайомилися?
— Ми знайомі з дитинства, бо жили в сусідніх селах. Його тато єдиний священик на всі навколишні села. Він мене в дитинстві хрестив. Коли ми з чоловіком одружилися, його батько жартував, що хрестив собі невістку.
У підлітковому віці я випадково знайшла його сторінку в інтернеті, згадала, що ми в дитинстві були знайомі, їздили в різні цікаві паломництва, і перша йому написала. Він якраз тоді навчався в Одеській семінарії. Почали спілкуватися і невдовзі одружилися.
Узагалі все було класно до певного моменту. Батюшка дуже змінився, коли почав служити в монастирі. Якась трансформація відбувалася з моїм чоловіком. Видно було, як він служить серед монахів і намагається нічим від них не відрізнятися. Інколи виникало відчуття, наче я з монахом живу. Особливо коли ми знаходилися поміж людьми.
Удома він поводився абсолютно інакше. І матюки могли бути, і палив, хоч і приховував це від мене пів року. При цьому собі дозволяв палити, а на мене сварився, що волосся пофарбувала не в той колір. Якесь таке роздвоєння — я не могла цього зрозуміти. Ніби якась незгода в нього з самим собою, бо він живе не те життя.
Ми намагалися з ним говорити. Але він не хотів. А я вже не витримувала.
Якраз перед коронавірусом я пішла на психологічну групу. Там було 12 учасників, всі різні, хтось віруючий, хтось невіруючий. Щотижня ми збиралися, кожен говорив, що йому болить. Я не могла тримати все в собі, розказувала, розказувала, поки одного дня хтось із групи не стримався: «Та скільки можна. Ви дев’ять місяців щоп’ятниці тут ридаєте, як ви можете це терпіти? Робіть щось».
Це стало для мене останнім поштовхом, і я просто втекла в інше місто. Чим шокувала всіх родичів, бо вони не знали, які в нас проблеми. Ми на людях виглядали ідеально завжди. Ніхто навіть повірити не міг, що в нашій сім’ї щось не те відбувається.
І це було максимально боляче — що навіть мої рідні не на моєму боці.
«Їсти є що, чого ти жалієшся»
— Скільки вам було років, коли ви одружилися?
— Мені 20, чоловікові 21. Він на 5 місяців за мене старший. Десь через півтори роки він став священником і почав служити в монастирі.
— Ви були щасливі ці півтори роки?
— Якраз тоді моя мама потрапила в аварію. Ми одружилися, коли мама лежала в лікарні. І я була щаслива, що я не одна, що в мене є підтримка.
Він допомагав мені в лікарні з мамою. Ми з ним дуже об’єдналися тоді, були на одній хвилі. Разом молилися. Потім він навіть мені це згадував, мовляв, ти мені повинна ноги цілувати за те, що я твою маму доглядав.
— Скільки років ви прожили разом?
— У шлюбі п’ять, ще два роки перед тим зустрічалися.
— Він погодився на розлучення, чи це була тільки ваша ініціатива?
— Я намагалася обговорювати моменти, які мені не подобаються. Прямо говорила, що скоріш за все я від нього піду, бо нічого не вирішується. Він це не сприймав серйозно.
Десь рік я намагалася достукатись. Не наїжджала, не казала, що він у всьому винен. Просила, аби ми поговорили по душам. Нічого не виходило. Він тільки дверима хлопав, і все. У нього все прекрасно, ідеальна сім’я. А жінку треба ламати через коліно.
«Щось тебе не влаштовує — іди в церкву, помолися», — такі одговорки були. Або: «В Африці діти голодують, а в тебе дах над головою є, їсти є що, чого ти жалієшся».
Тому й вийшло так, що в один момент я сказала: «Я шукаю квартиру та йду від тебе». Він тоді всю ніч проплакав, не міг повірити. І в цьому було моє падіння духовне, тому що я відразу пішла до іншого чоловіка.
— Скільки років ви в новому шлюбі, і як складається життя — краще, чи щось з минулого тягнеться?
— Спочатку дійсно тяглося, бо я не дала собі пережити перший шлюб. Дуже багато плакала, мій другий чоловік це все бачив, і на нього це теж впливало. Він не міг зрозуміти, для чого ми тоді ці стосунки почали, якщо я так переживаю. Але ми вже два роки в шлюбі, і зараз набагато краще.
Так, усі проблеми з першого шлюбу я привезла з собою. Слава Богу, мій другий чоловік більш відкритий, тому ми багато розмовляємо. Якщо в тих стосунках ми не могли з чоловіком навіть сісти спокійно поговорити за чаєм, то зараз навпаки, проговорюємо всі проблеми. Якщо потрібно, звертаємося за допомогою — в мене свій психолог, у нього свій.
Усе життя віддала городу, сім’ї, парафії
— Ви казали, що тато колишнього чоловіка, теж священник, також розлучився.
— За три роки до нашого розлучення вони з матушкою роз’їхались, але по документах не розлучилися.
— Хто був ініціатором?
— Вона. Поїхала від нього просто в нікуди.
Свекри живуть у селі, вона народила трьох дітей, все своє життя та здоров’я віддала городу, сім’ї, парафії. Коли діти виросли й роз’їхалися, почалися дуже серйозні конфлікти. Якісь гості, свята — і ти, матушка, маєш наготувати, за всіма прибрати. А в неї вже нема здоров’я.
Вона не самореалізована, діти її вже не тримають. Виникли проблеми з нервовою системою. Поїхала спершу до старшого сина, зараз живе в молодшого. Тобто в нас теж повторилася ситуація, де матушка тікає від батюшки.
На їхній парафії відразу почали матушку звинувачувати. Вона в усьому винна, вона психічно хвора, в неї з головою не все добре, бо батюшка завжди на службах, що він може поганого зробити?
Я це на собі відчула. Мої куми, друзі дитинства в якийсь момент просто перестали зі мною спілкуватися. Були ті, хто телефонував: «Що сталося? Я вас люблю обох, і ви для мене рідні обоє». А інші просто розділилися за принципом: «Ти за кого — за нього чи за неї?»
Телефонує тітка моя: «Там у селі про тебе таке розказують…» А в моєму селі живе зараз тільки мама, вона інвалід, їй взагалі не потрібно того знати й слухати, це для неї дуже боляче. То напишіть мені, подзвоніть, вискажіть в обличчя, що ви про мене думаєте, якщо вас так зачепило моє розлучення чи, не знаю, моя зрада. Але ж ні, все за спиною відбувається.
— Як ви думаєте, де баланс між тим, щоб нікого не впускати в свою сім’ю, намагатися все вирішувати самим, і при цьому не доводити ситуацію до критичного стану, коли проблеми не вирішуються, а все закінчується кардинальним розривом?
— Мені важко відповісти на це питання. Якщо двоє людей дивляться в одному напрямку, наприклад, готові все вирішувати через духівника, їм і не потрібно більше ні з ким нічого обговорювати. Ми ж дивилися в різних напрямках і не могли домовитися між собою. Як можна вирішувати якісь проблеми, якщо немає спілкування? Якщо ти нічого не висловлюєш, воно рано чи пізно накопичиться і потім просто вибухне.
Хтось подружці виплакується або зривається на дітях чи на парафіянах. У мене все виливалося в сльози. Я приходила на психологічну групу і безкінечно плакала.
При цьому мій чоловік казав: «Ти зруйнувала мою гордість. Наша сім’я була моєю гордістю». Думаю — чим тут гордитися, якщо твоя жінка по п’ять годин плаче. Він до кінця взагалі не розумів, що зі мною відбувається. Можливо, не розуміє й досі. Але це вже не так важливо.
Я з дитинства бачила, що треба терпіти й чекати — може, людина зміниться
— Якби була можливість, що б ви хотіли змінити в минулому?
— Від самого початку, коли мене вагітну з животом змусили всю ніч стояти в церкві, я хотіла б вміти відстоювати свої особисті кордони і себе захищати.
Бог поважає людей — навіть коли вони грішать. Він же не зупиняв Єву, мовляв: «Не їж яблуко, Я тобі забороняю. Ти маєш жити тільки ось так і отак». Ні, Його логіка інша. «Ти робиш гріх, Я тебе поважаю. Але ти будеш за це мати наслідки».
Я вчинила гріх, це мій вибір. Я отримала свої наслідки. І мене Бог у цьому поважає. А виходить, у таких людей до іншого немає поваги, бо інакше навіщо змушувати маму з грудною дитиною ходити на всі служби і все на ногах вистоювати.
— Як ви думаєте, недотримання власних кордонів — звідки це у вас?
— Усе з дитинства. Я з деструктивної сім’ї, батько був алкозалежним. Тому в мене викривлений погляд на те, як має виглядати сім’я, і хто кого як має поважати.
Про першого чоловіка я думала, що раз це віруюча людина, отже, все буде ідеально. Неначе рожеві окуляри. Не знаю, чи зрозумієте ви мене.
Старша сестра моєї мами вдало вийшла заміж і стала суддею. Вони з чоловіком постійно їздили за кордон подорожувати, в матеріальному плані в неї все склалося ідеально.
У моєї мами два шлюби, і кожен невдалий. Перший чоловік її зрадив і покинув. Другий, мій тато, піднімав руку на всіх — і на маму, і на дідуся, і на бабусю. Мама намагалася піти від нього зі мною маленькою, але бабуся, як дитина війни, постійно її відмовляла. Сама вона росла без тата, й для неї це було жахливо. Тому вона завжди казала: «Хай навіть такий алкоголік, але в дітей має бути батько».
І мама знову верталася в сім’ю, терпіла крики та побої. Мені 10 років було, коли ми нарешті від нього поїхали. Точніше, втекли.
Напевне, це мене і травмувало. Я бачила, як мама терпить, і для мене це був ніби зразок, що треба сидіти й чекати — може, людина зміниться.
Ти відчуваєш себе як Адам і Єва, вигнані з раю
— Як ви не втратили віру в усьому цьому? Адже коли людина приходить в Церкву, вона справедливо очікує до себе якогось зовсім іншого ставлення. І коли стикається з холодним, нелюдським відношенням, є велика загроза, що скаже: «Та ну вас. Я йду звідси. Не хочу цього всього. Ви нічим не відрізняєтеся від світських людей». У вас був такий момент? І якщо так, то як ви його проходили?
— Мабуть, щось таке було під час розлучення. Певний час я навіть не заходила в храм, з осудом дивилася на монахів через ті мої сімейні конфлікти. Думала, що всі віряни такі й ще гірші.
Як проходила? Бог мене милував і дав оце відчуття — коли ти почуваєшся як Адам і Єва, вигнані з раю. Коли вони зрозуміли, що зробили щось страшне, невідворотнє, і що вони втратили.
Я зрозуміла, що буду відповідати тільки за себе, а не за те, що хтось щось не так мені сказав чи не так зробив. І мої відносини з Богом — це мої відносини, ніхто не має права в них втручатися. Я не маю звітувати іншим, скільки разів ходжу в храм, скільки молюся, яке життя живу. Цього ніхто не знає. Це тільки між мною і Богом, і це тільки моє.
У мене було близько тисячі друзів у Facebook, за пару тижнів після розлучення їх залишилося 300 чи 200. Коли у Viber висвічується чийсь день народження, я пишу привітання, і мене одразу блокують. Або кум, в якого я хрестила дітей, попросив на день народження до похресників не приїжджати. Бо там буде мій колишній, і щоб у нього не зіпсувався настрій, краще, щоб мене не було. Для мене це взагалі був шок.
Тільки Бог знає, яка я всередині. А людям нічого не доведеш.
— Ви щасливі зараз?
— Стало однозначно краще, ніж було. Але не можу сказати, що я вже повністю здорова. Вчуся не бути в ролі жертви. Вчуся брати на себе відповідальність — за те, щоб сказати «ні», щоб висловити свою думку, понести покарання чи наслідки своїх гріхів, тому що все одно наслідки є. Беру відповідальність за цю публікацію, яка може комусь не сподобатися. І не буду за це себе звинувачувати, якщо не сподобається.
Зараз я ще на шляху до щастя, так я скажу.
Заглавне фото: Ольга Кононенко
