Декілька тижнів тому храм, де був настоятелем протоієрей Діонісій Буренко, примусово перевели в ПЦУ. Але, судячи з Facebook-сторінки отця Діонісія, життя парафії продовжується. Тривають і молодіжні зустрічі, і щотижневе годування нужденних.
Яке воно, життя без храму? І які висновки християнин може зробити з таких надважких подій? Розпитуємо отця Діонісія про уроки, яких надає біль.
Ось тут можна побачити, як відбувався «перехід» Свято-Покровської парафії УПЦ до ПЦУ 8 квітня 2023 року. Як відповідав на запитання громади настоятель храму, отець Діонісій Буренко, — тут.
На заглавному фото: процес «переходу» (фото: Facebook-сторінка «Борислав. Новини»).
«Збираємося, як звичайно, одягаємося, а потім пригадуємо, що йти вже нема куди»
— Отче, навіть боюся спитати: як у вас справи? Як настрій?
— Слава Богу за все! Тримаємося, з Божою поміччю. Розумом я все повністю розумію та приймаю. Намагаюся відпустити ситуацію з думкою про те, що на все воля Божа. І все ж це рана поки болюча, вона все ще кровоточить. Хотів написати про це у Facebook, але поки не можу.
У нас, православних, якось так заведено, ніби все наше духовне життя відбувається тільки в храмі. І якщо храму немає, то все, кінець. Наприклад, коли захопили нашу церкву, мені відразу зателефонували з Німеччини, запропонували парафію: давай, будеш тепер служити тут, у тебе ж храму вже нема. Кажу їм: «Дякую, та наша громада не перестала існувати». Жоден парафіянин не перейшов у ПЦУ. Жоден священнослужитель із трьох не перейшов.
Те, що в нас відібрали храм, не означає, що в нас припинилось духовне життя.
Так, немає святині, де ми молилися, і тепер ми молимося де Бог пошле. Але православне життя будується не тільки у храмі, а й на вулиці, і в будинку кожної парафіяльної сім’ї.
— Сумно звучить, але тепер у вас у буквальному сенсі нове життя. Що змінилося в побутовому плані?
— Змінилося багато чого. Якщо я раніше вже зранку майже щодня був у храмі, завжди знаходилась робота, то зараз цей час вивільнився. Я його спрямовую на навчання — підтягнув сесію: і минулу, й теперішню (я навчаюся в коледжі на соціального працівника).
Можливостей приділити увагу тим, хто потребує спілкування, стало менше. Наприклад, серед наших парафіян є люди, які понад 30 років щочетверга приходили прибирати храм. Втрату церкви вони переживать важко. Кажуть: «Збираємося, як звичайно, одягаємося, а потім пригадуємо, що йти вже нема куди».
Раніше ми збирали та роздавали благодійну допомогу — зараз такої можливості теж немає. Польські волонтери привезли одяг, однак ми не можемо знайти місця, де його роздавати. Здавалося б, таке просте питання! Та я живу в багатоповерхівці й не маю де розмістити ящики, бо їх багато. І нужденні, яким він потрібен, не можуть просто прийти й отримати цей одяг посеред вулиці, на очах у перехожих. Треба місце.
Але на все Божа воля. Сьогодні Господь нам дає унікальний шанс навчитися цінувати кожен момент. Подібне інколи відбувається з нашим ставленням до рідних. Вони йдуть, надовго чи назовсім, і ми тільки тоді починаємо цінувати їх, кажемо: «Ой, як я мало часу з ними проводив!»
Так само і з храмом. Тож якщо є можливість послужити, треба за неї дякувати Богу. Я говорив нашим людям: «Намагайтеся якомога більше сповідатися та причащатися, бо ми не знаємо, що буде через день чи місяць». Тому треба навчитися цінувати одне одного: парафіянам — священників, а священникам — парафіян. Господь сьогодні до кожного звертається із цим. Ми повинні дякувати за все, що маємо. Навіть слово «євхаристія» означає «подяка».
«Робота продовжується: хворі, бідні, немічні нікуди не поділися»
— Коли приходить біда, як у цьому болю не потонути? За що триматися?
— Знову ж таки: ми, православні, в певному сенсі традиціоналісти. Любимо храм, любимо свічки поставити, гарно повінчатися, дітей похрестити. Та наше життя не закінчується після того, як у нас забрали церкву. По неділях, як завжди, проходять зустрічі юнацького клубу — відразу після годування бездомних, яке теж продовжується.
Ще ми, наприклад, провели молодіжний з’їзд. Було 60 дітей з п’яти областей України, навіть із деокупованих населених пунктів Київщини.
— До речі, розкажіть про нього, будь ласка. Дивно було побачити в соцмережах фотозвіт одразу після всіх сумних подій.
— З’їзд називався «Перемога Світла». Світло — це Христос. Головна мета з’їзду — спілкування дітей між собою. А ще ми з ними навчалися трохи науці Божій, читали Біблію. Хотілося показати дітям із різних регіонів, що Православна Церква — це не тільки молитви, сльози й поклони, а й радість, веселощі, спілкування, творчі вечори. Також було бажання трошки соціалізувати дітей з деокупованих сіл.
З’їзд проводився вперше, та сподіваюся, не востаннє. Головне, що діти змогли поспілкуватися, відпочити. Бо найважче пережити захоплення храму було саме нашим дітям. Вони все одно їхали до храму — навіть коли ми вже знали, що буде відбуватися «перехід» і просили їх залишитись удома. Нас навіть потім звинувачували, що ми нібито поставили в авангард жінок і дітей. Та я нічого не міг вдіяти, не міг їх зупинити, діти самі казали: «Це наш храм, і ми хочемо його відстоювати».
— Певно, саме подібні заходи і тримають сьогодні громаду?
— Так. Буває, інші священники теж питають: «Як ти це переживаєш?» А я кажу: «Ось мої діти, моя громада. Люди ж не пішли, їх разом із храмом не забрали. Вони залишилися з Богом». Сказати їм: «Усе, церкви немає, тож ідіть» — злочин проти Бога й проти людей. Проти Його Церкви. Адже не стіни роблять людей громадою, а самі люди, і між ними — Бог.
Ясно, що хтось у такій ситуації може відкоркувати пляшечку… Але чи вирішить це проблему? Якщо щоразу, коли виникає негативна емоція, ми будемо відкривати пляшечку, то зіп’ємось. Ми повинні одне пам’ятати: Бог сильніший за все. І що б не спіткало нас у житті, Бог завжди з нами, Він ніколи нас не залишає. Інколи здається, що Бог нас не чує, та це насправді ми самі не чуємо голос Божий, який до нас лунає.
Ми як годували безхатченків, так і годуємо їх зараз. Як допомагали бідним, так і допомагаємо. Коли храм у нас забрали, через декілька днів приїхали польські волонтери, і ми з ними поїхали в пологовий: щось передавали для дітей, щось для біженців. Робота продовжується: хворі, бідні, немічні нікуди не поділися.
Наведу ще приклад одного знайомого священника — простого, доброго, тихого. Свого часу він почав будівництво храму в селі, де ніколи не було церкви. Це важко, адже люди там не привчені до молитви. Але він трудився.
І от тільки той отець завершив будівництво, як церкву забрали, а його самого вигнали. А тут якраз — престольне свято, і я приїхав до нього, помолитися та підтримати. Там було ще декілька священників, так само вигнаних зі своїх парафій. І ми всі разом молилися в сарайчику — дровітні, як кажуть у нас на заході України. Тобто служба йшла у приміщенні, де складають дрова.
Людей, що мене здивувало, було чимало. І священник той був такий щасливий! Я думав: «Як він може бути такий щасливий у такий момент? Адже він вкладав у відібраний храм усе, що мав». Але виявляється (і це правильно), що храм — це лише складова нашого життя. А найголовніше — це Бог.
У нас забрали храм, та Бог залишається з нами. Важливо і нам залишитися з Ним.
«Що я скажу синові? “В мене забрали храм, і я опустив руки”?..»
— Тепер ви самі в подібній ситуації. Що було найважчим для вас у всьому цьому?
— Пережити саме момент захоплення. Я прекрасно розумів, що це відбудеться, знав, що все йде до того. Сприйняв це як іспит. Ти знаєш, що мусиш його складати, а на перебіг процесу не впливаєш.
Вважаю, що я цей іспит склав. Бо коли вони сказали, що на мене чекають в Українській Церкві, я відповів, що я і є в Українській Церкві. Бо свято вважаю нашу Церкву українською. Є колаборанти в УПЦ? Так, це біда, але це конкретні люди, і треба з ними працювати, а не з усією Церквою.
Вони казали: «Ми проти вас, отче, особисто нічого не маємо, але маємо питання до вашого начальства». — «Але ж церкву ви забираєте в мене, а не в мого начальства. Є питання? Їдьте в Київ, безпосередньо я тут до чого?» — «Ваша Церква має нести колективну відповідальність за те, що у вас є колаборанти».
Я не згоден з тим, що треба навішувати колективну відповідальність на будь-яку організацію, але за такою ж логікою спитав: «Якщо ви захоплюєте храми, значить, усі представники ПЦУ — рейдери?» А вони: «Ні, тут інше».
— Не можу не спитати. Чому ви не перейшли до ПЦУ?
— З Афанасієм Великим — батьком православ’я — був такий випадок. Усі його співбрати-архієреї стали аріанами або напіваріанами, а він залишився один православний. Що б було, якби він сказав: «Ви Церкву спорочили, тож я йду в іншу Церкву чи створюю свою»?! Замість того він почав працювати з тими кадрами, які були. Почав робити з неправославних православних, висвячувати нормальних єпископів, не-аріан. Тобто почав змінювати свою Церкву. Так і ми повинні робити.
Якщо мені мама в чомусь не подобається, то що, я поміняю її на іншу? Звісно, я так не зроблю. Адже це моя мама, якою б вона не була. Церква — це наша мама. Ми не можемо її викинути чи поміняти.
У мене росте син. Колись він почне ставити мені важливі життєві питання. Скаже: «Є УПЦ. Що ти зробив для того, щоб вона стала до кінця українською, щоб і надалі служила своєму народові»? Що я йому відповім? «Я пішов у ПЦУ?» Чи — «в мене забрали храм, і я опустив руки, сказав: живіть, як хочете»?!
— Як не ображатися на своїх? Адже ми живемо в одній державі та, начебто, маємо миритися, а не відбирати одне в одного храми. Чи вдається вам втриматися від гніву на співгромадян?
— Крім осудження, ми, немічні, нічого в своє серце допустити не спроможні. Але треба спробувати зрозуміти тих людей, які сьогодні різне кажуть та чинять проти нас.
По-перше, якби агресор не вів війну проти України, не було б такого ставлення до УПЦ. Люди асоціюють нас із агресором. Їм здається, що і через нас почалася війна. Якби не було колаборантів серед священників і єпископів, теж було би по-іншому. А так — ясно, чому люди так реагують.
Утім багато різного говорять про нашу Церкву, та є вислів: не вір своїм очам, бо і сіль виглядає як цукор.
Сьогодні перед кожним із нас стоїть виклик. Ти допоможеш тим, хто цього потребує, незважаючи на все? Чи образишся на весь світ? Так само міг сказати й Господь: «Раз Іуда зрадив, то все, крапка». Але ж ми бачимо, що Господь до кінця був зі Своїми людьми, з нужденними…
Зневіритися, скласти руки — найлегше. Та в Біблії є Книга Іова, де, власне, Іов каже: Якщо ми прийняли добро з руки Господа, то хіба не перетерпимо зло? (Іов 2, 10). Розстріляний священник Даниїл Сисоєв казав, що мало вірити в Бога, треба вірити Богу. Це правда.
У кожному суспільстві чи колективі є людина, яка нам не подобається. Але ми все одно повинні з нею спілкуватися. Чомусь Господь дає її нам: виправлятися завдяки їй, змінюватися на краще, проявляти терпіння. Так само й тут. Наші співгромадяни думають, що вони чинять правильно. А ми впевнені, що ми робимо правильно. Тому що відстоюємо не «російську віру», не віру загарбників, а віру наших дідів і прадідів, князя Володимира, Іова Почаївського, козаків… Я б намагався зрозуміти цих людей, наших опонентів. І власним життям та служінням переконати їх у протилежному.
В агресії до нас представників ПЦУ частково винні ми самі. Хочемо ми того чи ні, але їх визнали чотири помісні Церкви. Та ми називали їх розкольниками, говорили, що вони безблагодатні. А вони терпіли. Якби ми вчасно застосували до них закон любові, якого ми зараз чекаємо по відношенню до себе, то сьогодні все було б по-іншому.
Коли вони хотіли від нас діалогу, ми поверталися до них спиною. Сьогодні спиною повертаються вже вони до нас. Учора з дітьми ми читали Приповісті Соломона, і там у 24 главі є такі слова: Якщо твій ворог упаде, не радій з того, і коли він спіткнеться, — не величайся. Бо побачить Господь, і не буде Йому це до вподоби, тож відверне від нього Свій гнів. А ми ж весь час казали: «Вони такі-сякі, а ми хороші».
Та я сказав тим священникам ПЦУ, які безпосередньо забирали в нашої громади церкву: «Сьогодні ви на гребені хвилі, але хвиля піднімається й падає. За деякий час ситуація може кардинально помінятися». Коли в тебе є влада, можливості, дуже важко критично мислити.
Сьогодні прихильники ПЦУ думають, що можуть захопити що захочуть. Але забраний храм — це не організована громада. У нас на недільних службах було по 350-450 вірян. Останньої неділі, вже після захоплення, зібралося до 500 людей (тоді ще нам дозволяли служити під нашим храмом, який опломбували, і приїхали віряни з інших парафій — нас підтримати і тому, що храмів УПЦ у регіоні майже не лишилося). Зараз у храмі правлять служби священники ПЦУ. Вірян там в рази менше.
Є такий вираз — некультурний, але влучний: вони б’ють по писку, щоб їх любили. Але ж це так не працює. Якщо ти хочеш мати діалог, треба слухати супротивну сторону, а не відбирати храми.
Декілька священників ПЦУ (не місцеві, але ті, з ким наші життя колись перетиналися) казали мені, що вони проти подібного, що захоплення храмів — це неправильно, що християни не повинні так поводитися. Вони назвали дії, влаштовані їх співбратами по вірі, «Галілеєю язичницькою».
Дуже важко проявляти любов тоді, коли тебе женуть. Важко, але треба. Які були майже останні слова Спасителя? Отче, прости їм, бо вони не знають, що роблять! (Лк. 23, 34). Ми теж сьогодні так повинні молитися. Господь же не казав, висячи на Хресті: «Прийде час, і ви всі будете Мене на колінах благати». Він не казав: «Я — Месія, а ви — ніхто».
«Головне — не втратити віру. І ми маємо зараз пройти випробувальний термін»
— Як ви пояснюєте все, що відбувається, своїм парафіянам? Як на все це можна подивитись з духовної площини?
— Можливо, те, що ми залишилися без церкви, — це ситуація, подібна до блукання євреїв у пустелі. Розмір тієї пустелі такий, що її можна перейти за два тижні. Але Господь водив по ній людей 40 років, поки не «змилося» з них нашарування, надбане в єгипетському рабстві. Може, й нам треба пройти подібний шлях.
Бог нам нічого поганого не дає — ми це погане самі здобуваємо: своїми гріхами, непрозорими словами чи вчинками. І через це Господь попускає нам те чи інше. Так, сьогодні ми не розуміємо цей урок. Питаємо: «Господи, чому? Адже ми молилися, трудилися, служили громаді…» Але прийде колись момент, коли зрозуміємо все. Як зрозумів Іов.
Якби ми були святими, з нами б нічого такого не трапилося. А ми ж здебільшого в церкву ходимо тільки в неділю та свята. Всі інші дні живемо жахливо. Ми є, так би мовити, «святковими християнами». Оце – найгірше. Треба бути християнами щодня та щохвилини.
Звичайно, нам зараз важко. Скільки людей не мають де молитися! А ще в нас був дитячий хор — 25 осіб, дорослий хор — 30 осіб. Зараз немає де зустрітися ані дітям, ані дорослим. Ми шукаємо місце, але не все так просто. Ось тут головне — не втратити віру. І ми маємо зараз пройти випробувальний термін.
Господь сказав: як прийде Людський Син, то чи знайде Він віру на землі? (Лк. 18, 8). Чому Він так сказав? Тому що багато хто піде за антихристом. Ми били себе в груди: ми — православні, вистоїмо проти антихриста. Отже давайте перевіримо: якщо тебе зараз женуть, чи ти будеш залишатися в цій Церкві? Якщо ти простенький екзамен не складеш, чи здаси той, який буде дуже важливий?
— Що з нами буде далі?
— Буде те, що попустить Господь. Та кожен із нас повинен працювати для слави Божої. Це найголовніше. Може, Господь збереже нас. Може, ні. Скаже: «Ви мені набридли своїми канонічностями-неканонічностями… Там Літургія слов’янською мовою, там — не слов’янською; там священник благодатніший, а в іншому храмі штрих-коди на продуктах не замальовують…»
Ми повинні зробити все, що можемо. А що не можемо, зробить Господь. Він нас привів у цю ситуацію, і Він виведе нас далі. Ми просто повинні скласти іспит: для тебе щастя, коли ти купив модну дорогу машину? Чи для тебе щастя, коли ти зайшов у церкву, на яку довго чекав?
Як був у нас храм, не всі поспішали на вечірню: то їхати далеко, то проїзд дорогий. А зараз усі б прийшли на службу, причому пішки! Невже треба потрапити в таку кризу, щоб зрозуміти, що є нашими справжніми цінностями?
Такі ми люди. І Господь це знає, терпить нас, показує: цінуй, навчись казати «дякую», а не тільки вимагати чогось від Бога. Коли ти востаннє казав: «Господи, дякую за сварливу жінку! За дітей, які мене не слухають. Дякую за машину, яка постійно ламається. За квартиру, яка навіть не власна, а орендована. Господи, дякую за те, що я можу зараз вийти на вулицю»?
Треба, щоб кожен із нас замислився: коли я востаннє казав Богу «дякую»? Хочу, якщо можна, щоб ви саме цей рядок винесли у заголовок. Так і назвіть: коли я востаннє казав Богу «дякую»?
— Що на все це каже ваша матушка?
— Моя матушка правильно приймає волю Божу, і я дуже цьому радий. Вона мене підтримує. Ми намагаємося ставитися до людей, які зовсім по-різному нас сьогодні сприймають, як до образу Божого.
Матінка Ольга Буренко: Без храмів зараз залишилося багато людей. Тож не будемо казати, що нам тут найгірше. Звичайно, життя на захопленні храму не завершується, тим паче духовне. Та я до останнього думала, що ця чаша нас омине. Після всієї волонтерської діяльності, яку проводив батюшка, після допомоги біженцям, нужденним, військовим — почути, що «ви москалі, і вас треба вигнати»… Та такий шлях нам благословив пройти Господь, і я бачу від цього духовну користь.
Складно дивитися відео з захопленням храмів. Переживаєш за вірян, за священників… Думаєш, як воно їм там. Але коли ти вже сам знаходишся на місці цих людей, то відчуваєш, що біля тебе знаходиться Христос. Відчуваєш Його допомогу. Відчуваєш радість, як після Пасхальної служби.
Після захоплення храму я прийшла додому й не могла зрозуміти, чому я радію. Це ж нібито нелогічно. Але потім, коли ми з батюшкою поспілкувалися з іншими священниками, в яких також відібрали храми, виявилося, що вони відчувають те саме. В такі моменти насправді Господь знаходиться біля нас. І це підтвердження слів апостола Павла, якому Господь сказав: Досить тобі Моєї благодаті, адже [Моя] сила виявляється в немочі! (2 Кор. 12, 9).
Ми, коли читали Євангеліє, то вивчали теорію. А зараз у нас практика. І на практиці ми бачимо підтвердження євангельських слів.
Господь нас не залишає. От ми служимо, буває, на вулиці, і саме на Херувимську виходить сонце. Воно покриває Чашу та антимінс, та й священників. Багато буває таких моментів.
Ми службу так ще ніколи не цінували. Кожну секундочку ловиш, не відволікаєшся. У храмі з нами рідко таке траплялося. Після служби жіночки наші говорять: «Ми стали схожі на протестантів! Обіймаємося, переживаємо одне за одного!» Можливо, нам для того і треба було залишитися без храму на якийсь період, щоб знову відчути любов одне до одного, яку ми, може, десь трошки загубили.
Через декілька днів після захоплення нашого храму мала бути Пасха, і я до неї, звісно, готувалася: придбала якісь нові скатертиночки, зайців порцелянових… А коли ми залишилися без храму, це все мені здалося вульгарним, неприємним.
Справжню духовну радість не можна купити. Жодні кошти тобі не замінять відсутності храму. Отже, інший у цій ситуації позитивний духовний момент був, коли я зрозуміла: багато речей тілесних, мирських ми подекуди ставимо на місце, для них не призначене. Дуже добре, що ми це побачили зараз, а не на смертному одрі.
Я вірю, що ми всі ще зайдемо в наш храм. І зайдемо зовсім іншими. Може, для цього ми й маємо побути деякий час без нього: щоб отримати розуміння важливості, цінності тої божественної благодаті, яку ми подекуди втрачаємо чи на щось розмінюємо.
Отець Діонісій: Треба зціпити зуби та йти шляхом, який намітив для нас Бог. Незалежно від того, чи є в тебе церква, чи немає, на священника покладена велика місія: привести людей до спасіння. Як Серафим Саровський казав — спасися сам, і навколо тебе спасуться тисячі. Ми мусимо показувати приклад прощення, смирення, небажання ворогові зла.
Звичайно, всякі думки виникають. Але могло бути ще гірше. Наприклад, ми молимося на службі, а в храм влучає бомба. І нема нікого. А так наш храм стоїть, і він до нас повернеться. Головне — дбати про те, з якими думками в нього повернемося ми.
Фото: Facebook-сторінка протоієрея Діонісія Буренка.
