Насправді «Звіт про міжнародну релігійну свободу за 2022 рік» — це вичерпний ґрунтовний документ, обсягом 53 сторінки, підготовлений Управлінням міжнародної релігійної свободи Державного департаменту США. (Ми навіть знайшли в ньому посилання на наш ресурс «Діалог.ТУТ» — у розділі про тортури, яких завдають громадянам України окупаційні російські війська.)
Проте доповідь містить низку викривлених фактів і сповнена упереджень щодо Української Православної Церкви.
Вважаємо за потрібне звернути увагу на певні ключові, на наш погляд, моменти. Ми трактуємо їх дещо інакше, ніж Держдеп США, тому що володіємо додатковою інформацією до тієї, що, очевидно, була у фахівців, які готували розділ Звіту про Україну та тимчасово окуповані території.
Курс на забезпечення свободи віросповідання Україна провалила
Доповідь розпочинається з Executive Summary (коротке резюме), в якому зокрема сказано: «Конституція [України] захищає свободу релігії та декларує “відділення церкви та релігійних організацій від держави”. Згідно з законом, метою внутрішньої релігійної політики є сприяння створенню толерантного суспільства та забезпечення свободи совісті та віросповідання».
На жаль, саме завдяки діяльності державних органів, таких як Кабінет Міністрів України, Служба безпеки України, місцевих державних адміністрацій, в Україні відбувається дестабілізація внутрішньої ситуації через переслідування «внутрішнього ворога», яким 1 грудня 2022 року було оголошено Українську Православну Церкву.
Якщо в усіх центральних ЗМІ, на замовлення або принаймні за погодження владних структур, щодня виходить по декілька інформаційних сюжетів про «агентів ФСБ в рясах», «попах-колаборантах» (як це було, наприклад, під час спроб незаконно виселити установи УПЦ із Києво-Печерської Лаври, про що зокрема йдеться у доповіді Інституту масової інформації), то не викликає подиву, що ставлення суспільства до нашої церковної спільноти дедалі погіршуватиметься.
Навіть в інформаційних повідомленнях СБУ про розслідування справ, де фігурують представники УПЦ, постійно міститься оціночна лексика, прямі звинувачення попри презумпцію невинуватості та вживається дискримінаційна абревіатура УПЦ МП, що суперечить офіційній назві Української Православної Церкви. На це зокрема звертає увагу у своєму коментарі Юридичний відділ УПЦ.
Державні органи не лише сприяють розпалюванню релігійної ворожнечі, а й проявляють дискримінаційне ставлення до громадян України, які є вірянами УПЦ.
На підтвердження цього наведемо власний приклад — Петицію «Не забороняти Українську Православну Церкву», яка здобула на сайті Кабінету Міністрів України понад 25 тисяч підписів, необхідних для подальшого розгляду її Прем’єр-міністром України. Прем’єр-міністр не тільки не відповів на петицію, як це передбачено Законом України «Про звернення громадян», а й у порушення процедури відповіді на петицію доручив відповісти Державній службі з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС).
Відтак ми подали позов до Адміністративного суду України щодо порушення Кабміном процедури відповіді на електронне звернення громадян.
Також подано заяву до Державного бюро розслідувань проти керівництва ДЕСС за розпалювання релігійної ворожнечі, адже формулювання та твердження у їхній відповіді на петицію містять ознаки кримінального злочину, а саме порушення ст.161 Кримінального кодексу України (розпалювання релігійної ворожнечі, здійснене посадовими особами).
Під час підготовки позовів нами було зібрано численні факти дискримінаційного ставлення до вірян УПЦ саме за ознаками їхньої релігійної приналежності.
Тобто члени найчисельнішої релігійної організації України (за даними ДЕСС на жовтень 2022 року, УПЦ нараховує 9107 громад) зазнають утисків за свій вибір конфесії зокрема тому, що держава через свого нинішнього очільника, Президента України, назвала УПЦ «небезпекою духовній незалежності країни».
Чи можна в такому разі вважати успішною внутрішню релігійну політику із створення толерантного суспільства та забезпечення свободи совісті?
Викривлені дані призводять до викривлених висновків
У розділі І «Релігійна демографія» автори Звіту наводять дані щорічного національного соціологічного опитування, що проводиться щолистопада Центром Разумкова: «Соціологічне опитування свідчить, що 39-54% населення ідентифікують себе з ПЦУ, і 3-5% — з УПЦ. Інші [респонденти, що назвали себе православними] не ідентифікують себе конкретно з жодною з груп».
І якщо в інших випадках укладачі Звіту звертаються до статистичних даних державних служб України (наприклад, до Державної статистичної служби), то цього разу наводять просто дані опитувань.
Але за даними ДЕСС станом на жовтень 2022 року, Українська Православна Церква навіть із втратою всіх парафій, що опинилися на окупованих російською федерацією територіях, залишалася найбільшою релігійною організацією в Україні.
9107 її релігійних громад становить 63,7% у співвідношенні двох найбільших православних об’єднань (відповідно в ПЦУ 36,3%). Поміж інших релігійних організацій її частка складає 34,3% (ПЦУ — 19,6%, УГКЦ — 13%), і це більше, ніж усі інші релігійні організації (окрім ПЦУ та УГКЦ) разом узяті — 33%.
Очевидно, наскільки не відображають реальність дані упередженого соціологічного дослідження, мета якого — намалювати картинку зниження ролі УПЦ в українському суспільстві. Адже, як відомо, вимірювання та опитування завжди давали зовсім різні результати.
До речі, статистику, наприклад, єврейських громад Звіт Держдепартаменту США подає за даними єврейських груп. У такому разі логічно було б запитати про статистику УПЦ в самої УПЦ, однак цього, як бачимо, не сталося.
Президент України правда таке казав?
Розділ ІІ «Статус дотримання урядом свободи віросповідання». Цитата: «Президент також оголосив про санкції щодо вищого духовенства УПЦ за такі дії, як пропозиція приєднати свої єпархії безпосередньо до Російської Православної Церкви, співпраця з окупаційною владою та публічну підтримку російської агресії».
Ймовірно, маються на увазі дії тих представників УПЦ, які залишилися на окупованих територіях, адже на решті земель України Українська Православна Церква не тільки виступає проти агресії, а й діяльно бере участь у захисті Української Державності.
Із наведеної цитати складається враження, що вся УПЦ проситься до РПЦ, співпрацює з окупантами та підтримує росію в її нападі, хоча це не відповідає дійсності.
І далі наводяться цифри: усього СБУ провадить 41 000 справ за колаборацію. Але справ проти представників УПЦ серед колаборантів — лише 50, що становить не просто менше 1 відсодка, а — 0,05%. Навряд чи можна на підставі такої цифри, меншої за статистичну похибку, звинувачувати в колаборантстві масштабну всеукраїнську організацію.
Подвійні стандарти в одному документі
Розділ ІІ секції «Тимчасово окуповані росією території» містить такі дані: «Лідери УГКЦ заявили, що й досі мають складнощі з комплектуванням парафій через політику окупаційної влади, яка, за їхніми словами, продовжує вимагати від них реєстрації своїх парафій у Криму як релігійних організацій Католицької церкви візантійського обряду, таким чином вимагаючи прибрати всі згадки про Україну з назви та діяти у складі пастирського округу Римо-Католицької Церкви».
Але й український Уряд вимагає від однієї релігійної організації на території України перейменуватися. Ідеться про Українську Православну Церкву, яку Законом України №2662-VIII держава примушує до найменування конкретно визначеною назвою.
Крім цього, релігійні організації УПЦ Законом N 2662-VIII з 2018 року позбавлені можливості вносити зміни до установчих документів, змінювати керівників, відкривати рахунки в банківських установах, користуватись послугами нотаріусів, оформлювати права на земельні ділянки під церковними спорудами тощо. За час дії Закону N 2662-VIII держава завадила у реєстрації близько 500 релігійним організаціям УПЦ.У Звіті Державного департаменту США міститься згадка про цей закон України, а також повідомляється, що Конституційний суд визнав ці вимоги до УПЦ конституційними.
Це схоже на подвійні стандарти. Якщо такі самі дії російських окупантів по відношенню до релігійних організацій подаються у Звіті як порушення права на вільне віросповідання, то чому намагання українського уряду змусити релігійну організацію змінити свою назву у відповідності до бажання держави укладачі Звіту подають начебто як такі, що не суперечать «повноцінному суспільному діалогу та створенню толерантного суспільства».
***
Декілька цікавих моментів, які не можна вважати слабкими сторонами Звіту, проте варті уваги.
Українська держава декларує діалог, а на практиці запровадила тиранію більшості
Розділ ІІ «Статус дотримання урядом свободи віросповідання» містить твердження: «За законом, мета релігійної політики полягає у “відновленні повноцінного діалогу між представниками різних соціальних, етнічних, культурних та релігійних груп для сприяння створення толерантного суспільства та забезпечення свободи совісті та віросповідання”».
Проте ми свідчимо, що тим громадянам, які відкрито ідентифікують себе як віряни УПЦ, не лише не відповідають належним чином на Петиції та звернення, а й навіть не дають оприлюднити петиції — як це зараз спостерігаємо з Київською Міською Радою. Таким чином також відбувається порушення права громадян на вільне волевиявлення.
Річ у тім, що нещодавно на сайті Київради було оприлюднено проєкт дискримінаційного рішення про зв’язок храмів УПЦ з країною-агресором, на підставі чого всі земельні ділянки, виділені релігійним громадам УПЦ, буде піддано вибірковій перевірці. Тобто перевірятимуть не всі релігійні громади, а тільки ті, що в юрисдикції УПЦ.
Проти цього дискримінаційного проекту рішення вірянами УПЦ було подано петицію на сайт Київської Міської Ради, проте без пояснення причин її не оприлюднили. Відповідне звернення щодо цього зареєстроване Секретаріатом КМР 25.10.2023 за №08/К-3315(е).
Так само не дають слова громадянам України, які є вірянами УПЦ, під час сесій міських рад, під час голосувань про зміну юрисдикції релігійної громади, що часто відбувається шляхом підміни релігійної громади територіальною і суперечить Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Навіть якщо припустити, що УПЦ залишилася в меншості і має підтримку лише серед 3-5% громадян, як це намагається подати Центр Разумкова, тим більше права її членів мають бути захищені.
Натомість в Україні панує диктат агресивної більшості.
Відтак хто прийшов до храму вночі, в масках-балаклавах, з пилою-болгаркою, тому й належатиме храм. Відеосвідчень цьому міститься безліч у соціальних мережах.
Думають, що «виганяють москалів», натомість просто звільняють УПЦ від державного контролю та тиску
Нещодавно у Верховній Раді України було ухвалено в першому читанні скандальний законопроект №8371, який передбачає, що діяльність релігійної організації, афілійованої (будь-яким чином пов’язаної) з релігійною організацією, керівний центр якої знаходиться в державі-агресорі, за умови доведення такого зв’язку буде припинено. Державний орган, що здійснює в Україні релігійну політику, звернеться з відповідним позовом до суду.
Важко уявити, що мається на увазі під «припиненням діяльності», адже, як ідеться у розділі ІІ Звіту Держдепартаменту США, «релігійні організації без статусу юридичної особи можуть збиратися та проводити богослужіння, а також публікувати й розповсюджувати релігійні матеріали».
Дійсно, не буде можливості володіти майном, здійснювати банківську діяльність, мати право на пільги на оплату комунальних послуг. Але ж релігійна громада, яка складається з людей, громадян України, нікуди не подінеться.
Тобто зняття з державної реєстрації не означає припинення існування. А виведенням понад 9000 парафій з юридичного поля держава автоматично втрачає над ними будь-який контроль і важелі впливу — хоча саме для цього й було свого часу прийнято закон «Про свободу совісті та релігійні організації».
Довести розпалювання релігійної ворожнечі в українських судах майже неможливо
У пункті «Державна політика» Розділу ІІ Звіт містить дані Харківської правозахисної групи про те, що «відсутність належного покарання за злочини на підставі ненависті вже давно є серйозною проблемою, пов’язаною із застосуванням ст. 161 Кримінального кодексу України (про розпалювання ворожнечі, релігійної, расової та іншої дискримінації). З огляду на складність доведення складу злочину прокуратура та поліція дедалі частіше уникає притягнення за цією статтею.
За даними Freedom House, “кваліфікована професійна юридична оцінка злочинів, скоєних на ґрунті ненависті, залишається проблематичною: мотив або ігнорується відразу під час кваліфікації злочину за іншими статтями Кримінального кодексу, або “губиться” на стадії судового розслідування. Оскільки довести намір у злочинах на ґрунті ненависті досить складно, прокурори висувають підозрюваним обвинувачення у хуліганстві».
Проте якщо священнослужителів і навіть архієреїв УПЦ прокуратура притягує до відповідальності саме за статтею 161, на даний час невідомо про жодне порушення кримінальної справи за цією статтею, якщо злочин скоєно проти громадян, які є вірянами УПЦ.
Нащо казати «моє», якщо суди ще тривають?
У розділі ІІІ «Стан громадського дотримання свободи віросповідання» знаходимо цікаву цифру: «Представники ПЦУ звинуватили УПЦ в оскарженні законних змін юрисдикції релігійних громад і повідомили, що з 2019 року УПЦ ініціювала понад 100 позовів проти рішень обласної влади про перереєстрацію парафій УПЦ до ПЦУ. <…> В інтерв’ю агентству РБК-Україна від 6 січня митрополит ПЦУ Епіфаній підрахував, що від початку її створення в 2018 році до складу ПЦУ ввійшло близько 700 парафій УПЦ».
Якщо суди ще тривають і рішення про перереєстрацію може бути скасоване, то навіщо ці 100 парафій вважати своїми.
Також викликає подив, що представники ПЦУ «звинувачують» УПЦ в судовому оскарженні переведення релігійний громад. Якщо немає чого боятися в юридичному плані, отже суди УПЦ програє. Але це законне право громадян — на судовий розгляд, на судовий захист. Хіба захищати себе в суді — це те, в чому можна одне одному громадянам звинувачувати.
Окремо наголосимо, що якщо із 700 парафій кожна 7-ма оскаржує в суді свій перехід, то це досить промовиста тенденція.
У Держдепартаменті США читають Діалог.ТУТ
Це не жарт і не метафора. У розділі «Стан дотримання свободи віросповідання на окупованих територіях» ми зустріли посилання на наш проєкт та свідчення диякона Андрія Коваля про тортури росіян під час їхньої окупації Херсона.
Повна цитата: «In March, Russia’s forces detained UOC protodeacon Andriy Koval in Kherson, reportedly because of his pro-Ukrainian views. According to the cleric’s interview with the Dialogtut.org website, they put a bag over his head while transporting him to an interrogation room. Koval stated that during his interrogation, FSB agents used torture, including beating and electric shocks, until he wrote a statement “renouncing” his clerical duties. The interrogators then resumed beating the cleric, tied his arms and legs, and threw him to the floor in an attempt to force him to endorse on camera Russia’s allegations that Ukrainian forces killed children in the Russia-occupied part of the Donbas region. Koval stated that before releasing him, FSB representatives beat and threatened to rape him and forced him to drink an unknown liquid in front of a Russian “journalist” Filming him as a “toast” for the children of Donbas».
(Детальніше про те, що довелося пережити отцю Андрію, читайте в матеріалі: «Что, уже не до шуточек тебе?» Як катують росіяни — свідчення диякона з Херсона.)
Оскільки, як ми можемо бачити, в Держдепартаменті США читають наш проєкт, а представники посольства США, у тому числі посол і тимчасовий повірений у справах неодноразово «наголошували на важливості справедливого та прозорого ставлення до релігійних груп, збереження об’єктів релігійної спадщини та державного захисту свободи віросповідання», звертаємо їхню увагу на важливості залучати дані не тільки державних установ, які подають інформацію відповідно до картинки, яку хочуть створити, а й безпосередньо представників спільнот, які можуть зазнавати дискримінації.
Дякуємо укладачам Звіту за звернення до численних свідчень, які вони залучили для відображення стану релігійної свободи в Україні та підтримку свободи віросповідання.
