Винесемо окремо цей коментар нашого підписника в Facebook.
***
Не треба малювати «конфлікт між УПЦ та сучасною українською державою» та «стурбованість сучасного суспільства». Механіка «конфлікту» і «стурбованості» створюється наступними факторами.
Середовище «стадіону» з божевільними коментаторами
1. Умови нашої країни, те, що називають поліконфесійність, створили особливе середовище, в якому обговорюються проблеми церков.
Середовище «стадіону», на якому публіка, виходячи зі свого розуміння простих правил гри, відразу ж після розміщення на трибунах вважає себе знавцями цієї «гри» і вправі обговорювати її нюанси.
Це не є добре, коли церковники і різного рівня фахівці такі «попівські розмови» запускають в ефір, в широку публіку. Особливо в нашій країні.
Взагалі таке явище, коли церкви опускаються до обговорення канонів зі світською владою, свідчить про слабість церкви, її деградацію. На такі шоу збігається народ, біляцерковний і не дуже, збігаються якісь напівбожевільні, припадочні коментатори.
Головна дурня таких шоу в тому, що ті коментатори й уболівальники думають, що вони з церковниками обговорюють одну тему.
Церковники теж нечесно цим користають. Ілюзія спільної теми виникає від того, що ті і ті користуються однаковими словами і термінами.
Але в філософії можна прочитати, що релігія — це замкнута структура, яка користується власними поняттями і термінами, які відрізняються від понять і термінів буденного життя. Навіть якщо ці слова і терміни мають однакове написання і акустичне звучання, вони мають різний зміст в закритому церковному середовищі і в світському середовищі.
Карго-наука «українське релігієзнавство»
2. Сьогодні на обох сторонах спостерігаються спроби, намагання «зафарбувати» війну, придати їй якийсь релігійний відтінок, показати як боротьбу «світоглядів». Для цього ліплять паралельні, бутафорські «міри» — російській і український. Ці спроби анекдотичні в такій мірі, в якій і спроби назвати нас всіх віруючими чи християнами, які «боряться» за віру.
«Рускій мір» — це фейк, який не має відношення до православ’я і який влаштували пропагандисти з обох сторін. На тій стороні танці з бубном «рускій мір» і якісь маніпуляції водою з ракетами і танками. На нашій стороні істерики про «духовний захист» і альтернативні танці з боротьбою проти «руского міра».
Насправді там глибоко начхали на «рускій мір» і відсутні бойові заклики «впєрьод за путіна і гундяєва» чи за «рускій мір».
Ну і як завжди, держфінансування танців на обох сторонах.
Причому про той якийсь «рускій мір» ми дізнаємось тільки від наших пропагандистів і варто придивитися до них.
Основними гравцями тут, окрім політиканів, є голодні представники карго-науки «українське релігієзнавство», які унюхали суспільний запит, піймали вітер у свої убогі паруса і, використовуючи поточний момент, намагаються всучити свій тухлий науковий продукт запаленому війною населенню.
Врешті вся ця маячня подається як захист, як «міроприємство по нацбезпеці».
Нацбезпеки це могло би торкатися тільки тоді, коли б населення по обидві сторони фронту було віруючим, а також тоді, коли б по обидві сторони фронту віра би якось відрізнялася.
Процент віруючих у нас і на другій стороні мізерний, і віра в того мізеру не відрізняється.
Папуаський «суспільний договір» замість Конституції
3. Так, в українському православ’ї є проблеми. Розколи, автокефалія, канони.
Але крім того є проблеми, маркером яких є той закон №8371 і йому подібні.
У нас конфлікт держави з самою собою, зі своєю Конституцією.
Навіть уже К.Щоткіна прозріла й пише, що в нас «Склалася ситуація, за якої вилучення й розподіл храмів витіснили в якусь сіру зону, де не діють закони, ні Божі, ні земні».
Цю тезу далі автор не розвиває, але легко приходить розуміння, здивування — церкви воюють між собою, чубляться за культове майно саме в цій зоні. І в цій зоні держава намагається щось «регулювати».
Що це за зона? Це зона, де Божі закони і земні закони не розділені. Так уже колись було, в ті часи, коли були примітивні держави, примітивні суспільні структури і примітивні суспільні відносини. Коли все було разом — церква і держава, канонічне право і якісь варварські правові звичаї.
Саме там, у тих часах ми знаходимося, і наша стаття 35 Конституції — це карго-стаття. Як у тих бідолах-папуасів, яким, щоб не вмерли з голоду, з літаків скидали тушонку, і вони тоді з глини, гною і дощок ліпили літаки і молились їм, просили їжі.
Так і в нас. Конституційне відділення зліплене з глини, гною і дощок, і ми думаємо, що та ліпнина нам дасть усе.
Конституція має мати основою те, що називають «суспільний договір», що вона потрібна всім — державі, церквам, віруючим і що вони так ніби домовилися й уклали ту Конституцію з тим відділенням в ст.35.
У нас же того «договору» не було ніколи — ні тоді, ні зараз. У нас не було і немає зараз в правовому просторі суспільства церков, які можуть про щось з будь-ким домовлятися.
І тут деякою мірою праві ті, що хочуть заперечити «гонєнія». Які можуть бути зараз «гонєнія», коли «гонєнія» були зразу, після Конституції, коли прийняли той, як називають «радянсько-російсько-український», релігійний закон? Чому тоді плачів не було? Адже ті закони знищували і знищують структуру Церкви і сьогоднішні «першочитані» проекти і наукові «експертизи» продовжують те нищення.
І от справа в тому, що ні влада, ні віруючі, ні церкви те відділення не розуміють і не знають, що з ним робити, і поводяться з ним як мавпа з окулярами у відомій байці відомого байкаря.
Звернемо увагу, що в тих «плачах» УПЦ ніколи не закликала дотримуватися Конституції, ніколи самостійно і реально Конституцію не використовувала для свого захисту. Тільки «прохання» до держави поважати корисну церкву, полюбити корисну церкву, законами щось дорегулювати всередині церкви.
Потім — ніколи жодна інша українська християнська церква чи інші релігійні організації не пробувала щось хоч заїкнутись на конституційний захист УПЦ. Адже той закон і ті «проекти» стосуються всіх церков, всього християнства, всіх релігійних організацій.
Тобто та Конституція і те відділення нікому не потрібні, і церкви з державою сумісними діями нейтралізують їх, ліплять папуаський «суспільний договір», в якому церкви будуть любимими і корисними інституціями і будуть надавати «духовне» здоров’я населенню.
Тут треба визнати, що конституційне відділення держави від релігій і православ’я несумісні, конституційне відділення і православна «симфонія» несумісні.