Багато регіонів України ще довго будуть жити наслідками війни. Це точно знає протоієрей Георгій Лобанов, який служить у селищі Киїнка під Черніговом. Нещодавно на його сторінці у Facebook з‘явилася трагічна звістка про загибель двох сімейних пар, які підірвались в авто на міні.
Отець Георгій та його сім‘я пережили поховання близьких та друзів, обстріли храму, артилерійські дуелі біля власного будинку, облогу та голод. Сьогодні ми розпитуємо його, як Чернігівщина повертається до життя.
Про співрозмовника:
Протоієрей Георгій Лобанов (народився 25 грудня 1981 року) — настоятель Свято-Миколаївського храму в селі Киїнка Чернігівської області. В 2001 році закінчив Полтавське духовне училище; у 2008 році — Київську духовну академію. У тому ж році захистив кандидатську дисертацію, присвячену огляду старообрядництва на Чернігівщині та Новгород-Сіверщині. У 2016 році отримав диплом бакалавра богослів’я Класичного приватного університету (м. Запоріжжя).
Був куратором катехізаторських курсів для мирян на базі Чернігівського духовного училища. Голова місіонерського відділу Чернігівської єпархії. Одружений, виховує сина.
На розмінування Чернігівщини знадобиться 10 років
— Отче, одним із наслідків окупації росіянами Чернігівщини стала трагедія, про яку ви писали. Вам довелося відспівувати два подружжя. Розкажіть, як таке трапилося?
— Наша Киїнка наприкінці лютого 2022-го та в березні була фактично на передовій. Село огинає траса Е95, а саме по ній пролягає шлях із Гомеля до Києва. Тож під час активних бойових дій по той бік траси знаходилися російські військові, які з лісосмуги постійно обстрілювали Киїнку.
А справа в тому, що коли трохи побудеш у таких важких умовах, під обстрілами, то відчуття страху притуплюється. Я це по собі знаю: спочатку, коли «гахало» десь за містом, ми лякалися — здавалося, що це зовсім поруч. Та згодом, навіть коли вибухало дійсно поруч, було вже не так страшно.
Отже, місцеві, які не виїжджали з села під час активних бойових дій, дещо втратили відчуття небезпеки. А загроза, на жаль, лишається. Наприкінці весни у нас був випадок: тракторист орав на полі та підірвався на міні неподалік від лісосмуги.
А тепер от загинули два подружжя. Куди вони їхали, невідомо — скоріш за все, по гриби. Так чи інакше, вони звернули з головної траси на добре їм знайому ґрунтову дорогу. Як повідомляє ДСНС, вони проігнорували напис «Міни».
Один мій знайомий військовий сказав, що для розмінування Чернігівщини знадобиться 10 років. А чернігівці дуже полюбляють грибництво. «Грибники, на жаль, теж братимуть участь у розмінуванні», — сумно додав він.
— Загиблі були вашими парафіянами?
— На жаль, ці люди не були воцерковленими. Але вони мали добру вдачу, завжди відгукувалися на прохання про допомогу.
Як казав покійний Блаженніший Митрополит Володимир, хтось молиться словами, а хтось — ділами. Ігор, який був за кермом тієї автівки, неодноразово допомагав нам на церковному городі. Ми маємо 10-12 соток землі біля храму, а він, бувало, приїжджав на своєму тракторі, аби зорати землю. Витрачав і час, і чимало солярки, але казав: «Нічого мені за це не потрібно, просто помоліться за мене». Буквально за декілька днів до загибелі Ігор вкотре допомагав нам на полі.
— Як склалося, що не всі місцеві виїхали з села під час бойових дій?
— По-перше, багатьом просто нема куди їхати. По-друге, для евакуації потрібні кошти. В одних наших знайомих, наприклад, у Киїнці залишалися діти, які працюють у ДСНС, тож вони не захотіли їх залишати. Інші просто переїхали з села до Чернігова, сподіваючись, що там не потраплять під обстріл. Але Чернігів — місто невелике, і воно прострілювалося вздовж і впоперек.
— Де були ви самі з родиною, коли почалася повномасштабна війна?
— Ми живемо в Чернігові. Від нашої квартири до храму в Киїнці десять кілометрів. 24 лютого нас розбудив дзвінок друзів, вони й повідомили. Я подзвонив нашій помічниці в храмі, сказав зробити запаси, молитися і зберігати спокій. А сам поїхав на заправку, в магазин, в аптеку…
Подальші події продемонстрували, що рішення запастися всім необхідним було правильним. До магазинів у перший тиждень війни доводилося вистоювати черги по півтори години, і вже тоді полиці часто були здебільшого порожні. Зовсім скоро стало неможливо бодай щось купити, бо припинилися будь-які постачання.
На початку бойових дій ми постійно чули, як повз наш будинок проїжджала військова техніка, тому думали, що гаряче буде десь на околицях. Та коли побачили, що окопи та бліндажі будуються безпосередньо біля нас, то перейшли жити до батьків моєї дружини. Їхній будинок — у приватному секторі, в низині, біля річки. Здавалося, що ця територія не буде обстрілюватись. Деякий час так і було. Але скоро почали обстрілювати й нас. Якось за півтори години я нарахував 94 артилерійських постріли, і все це зовсім поруч.
— Чи встигли ви побувати на парафії, перш ніж почалася облога?
— 28 лютого сталися перші обстріли Киїнки. І в нашому сільському Телеграм-каналі з’явилися численні повідомлення: потрібен лікар на вулицю таку-то, людині відірвало ногу; треба лікаря на іншу вулицю — хтось без руки; хтось стікає кров’ю… Тоді ми зрозуміли весь жах того, що коїться.
Після обстрілів люди ночували просто в полі, під вітром, у холоді, тому що залишатися в домівках було небезпечно, а більше не було куди подітися. Тож наш владика Амвросій благословив мені поїхати туди, забрати людей та розмістити їх у Троїцькому соборі Чернігова. Ми з декількома іншими священниками вивезли майже 80 людей, серед яких п’ятиденне немовля. Ще багатьом у Киїнці я тоді дзвонив, але зв’язку не було, та й багато хто сидів у підвалах. Тож ми забрали всіх, кого могли, а з іншими списувалися, коли в селі з’явився зв’язок.
— Чи вдалося в той приїзд відвідати храм?
— Так. Біля нього стирчали з землі два снаряди: один з одного боку від храму, другий — з іншого. Вікна вибиті, шибки винесені, стеля прогнулася, потріскалася та мала просто страшний вигляд. Але оглянути все не було можливості. Ми ж мали забрати людей, а ще заїхати до наших військових, залишити їм найбільші свічки з храму. Потім відвезти теплі ковдри в місцеву школу, бо там теж ховалися люди… Ще й встигнути повернутися до Чернігова до початку комендантської години.
Але я встиг забрати з храму найнеобхідніше для богослужінь: Євангеліє, антимінс, облачення. Все інше залишилось, бо автомобіль був загружений речами людей, яких ми евакуювали. Завдяки тому, що я встиг взяти, ми мали можливість служити Літургію вдома.
«Слава Тобі, Господи, що Ти розбудив мене котиками, а не бомбардувальником!»
— Як відбувалися богослужіння у вас вдома?
— Сталося так, що поруч із нами поселився ще один священник. Він приїхав із села, яке також було на передовій, і мав з собою потир, дискос, звездицю, дароносицю, тобто все необхідне для богослужінь. Тож ми вирішили звершити Літургію. Я думав, будуть присутні лише наші з ним сім‘ї. Але коли сусіди дізналися, що буде служба, теж захотіли прийти. У нашу невеличку кімнату вмістилося близько двадцяти людей!
Коли служиш і чуєш вибухи, кожен з яких все ближче, то прохаєш, щоб Господь допоміг хоча б дослужити до кінця та встигнути причаститися. І Господь милував. Усі тоді причащалися, бо кожен розумів, що це може бути востаннє.
— Життя в облозі, під обстрілами — яке воно?
— Ми допомагали одне одному, підтримували. Наприклад, коли в нас та сусідів раптом з’явився невеликий напір води, ми набирали та розносили воду по інших домівках, адже з певного часу води не було взагалі ніде.
Вимкнули світло та воду, але в нас був газ, і завдяки цьому вдавалося готувати картоплю, а ще нагрівати в бідонах воду, набрану заздалегідь. Бідони з гарячою водою ставили по кімнатах і грілися від них. Тож почувалися більш-менш комфортно, якщо слово «комфорт» тут взагалі можна вживати.
З їжею було важко. Всі серйозно втратили вагу, але не це було найстрашнішим.
— А що?
— Звук бомбардувальника.
Неподалік від місця, де я ріс, розташований воєнний полігон. Звідти часто чулися якісь вибухи та інші «воєнні» звуки, наприклад, шум гелікоптерів. До цього ми звикли. Але я не знав, що коли наближається літак, це може бути настільки страшно. Бо в ті моменти здається, що він летить саме до тебе: гул щосекунди стає гучнішим, літак пролітає просто над твоїм будинком, і не зрозуміло, куди саме він скине бомбу.
Ми жили разом із Любою, рідною сестрою моєї дружини Надії. Вона переїхала до батьків з трьома котами, і всі вони були грайливі. Якось після чергового тривалого обстрілу я прокинувся на світанку, бо мене розбудив шум від їхніх ігор, вони вовтузилися майже у мене на голові. Я подивився на них і подумав: «Слава Тобі, Господи, що Ти розбудив мене котиками, а не бомбардувальником!»
А от робота артилерії насправді звучить інакше, ніж у фільмах. Коли снаряд летить, чути несамовитий рев, який немов проникає всередину тебе. Коли ж трапляється безпосередньо приліт, ти підстрибуєш і буквально всім тілом відчуваєш вибухову хвилю.
Прилетіти безпосередньо в твій будинок може в будь-який момент. А льоху в будинку свекрів нема, тому під час обстрілів ми сиділи в коридорі.
Одного разу стався якийсь шалений «морський бій»: спочатку було чути постріл, потім свист, ти від цього напружуєшся, а поруч уже вибухає й уламки б’ють по даху. Потім знову постріл, знову свист, і вибух десь уже не зліва, а справа… І так десятки разів. Постраждали будинки багатьох наших сусідів, але, на щастя, нікого не вбило. Уламки снарядів влучали по наших стінах та даху, але чудом вціліли вікна. Ми жартували, що Господь нас уберіг від зайвих витрат на ремонт…
Була ще одна подія, яка запам’яталася. Ми іноді заряджали телефон від автомобільного акумулятора, й одного разу в якомусь Телеграм-каналі Люба прочитала, що десь неподалік щось продають. Люба відповідально поставилася до цієї інформації, бо продукти були дефіцитом. Однак на фоні стресу вона не могла адекватно оцінити рівень небезпеки. Ми її відмовляли від походу за продуктами, але Люба все-таки пішла.
Купити нічого не встигла, бо почався обстріл. Та коли пішла назад, побачила, що обстрілюють будинки безпосередньо біля нашого. Люба побігла, бо дуже злякалася за нас, в неї над головою пролітали снаряди, від яких ламалися гілки дерев. Поруч у метрах двадцяти влучило в будівлю, просто перед нею також вибухнув снаряд. Люба впала, вуха в неї заклало… Але якби бігла хоч трохи швидше, її б могло вже не бути.
Нарешті вона прибігла додому, зраділа, що ми цілі, а в самої такі перелякані очі! «Ну що, скупилася?» — питаємо. «Скупилася, — каже. — Більше не піду».
— Коли ви з родиною вирішили евакуюватися?
— Спочатку ми планували залишатися в Чернігові до останнього, тим більше що постійно телефонували парафіяни. Першим, наприклад, був дзвінок від жінки з Киїнки, в якої помер чоловік (своєю смертю). Просила звершити відспівування. Його тіло знаходилося в одному з чернігівських моргів. Померлого хотіли відвезти до Киїнки, але це було вже неможливо, і ми з його дружиною домовилися, що я звершу заочне відспівування вдома, а потім, коли буде можливість, ми проведемо його на цвинтар.
Люди часто телефонували та розповідали, що померлих немає можливості поховати на цвинтарі, хоча він і зовсім неподалік. Через обстріли доводилося закопувати рідних та сусідів просто біля будинків.
Одного разу загиблого встигли лише накрити ванною, яка стояла на вулиці, як це часто буває у дворах приватних будинків. Мертва людина лежала так декілька днів, поки не закінчилися обстріли… Вже згодом, коли з’явилася можливість дістатися до Киїнки, ми всіх цих людей проводили на цвинтарі, разом помолилися за них.
Люди просили й молитовної підтримки, й матеріальної. Дзвонили дізнатися, чи живі їхні родичі в Киїнці. А одна наша парафіянка, яка також залишалася в Чернігові, просто їздила до аптеки, брала ліки в борг (на суму 10-20 тисяч гривень) та розвозила їх тим, хто потребував. Коли вона про це розповіла, я дав оголошення в Facebook, аби допомогти їй зібрати кошти, і багато людей відгукнулося, витрати вдалося відшкодувати.
«В мене для вас є щось класне — душ з гарячою водою!»
— Виїжджати було майже так само небезпечно, як і залишатися?
— Це було дійсно так, і про це повідомляв навіть губернатор. Мій товариш евакуювався зі своїми друзями — машину друзів розбомбили, і загинули всі, хто в ній був. Автівка товариша та дев’ятеро людей у ній дивом уціліли…
Та наприкінці березня ми все ж таки вирішили їхати. Батьки дружини не захотіли залишати домівку. Тяжко було з ними розлучатися, але я мав думати про сина, про матінку, яка має важку хронічну хворобу і не може без ліків — а ліки закінчувалися, їх не було де взяти.
Якимось чином товариш знайшов нам 20 літрів солярки, ми на власному авто поїхали на мою батьківщину в Дніпропетровську область. З нами була Люба зі своєю донькою, а ще її куми з трьома дітьми, серед яких немовля. Вони всі разом їхали на «газельці».
Треба було їхати через Київ. 150 кілометрів від Чернігова до столиці зазвичай можна подолати менше ніж за дві години. Але траса була місцями перекрита: деякі села були зайняті ворожими військами, отже нам доводилося робити великий крюк. Певний відрізок шляху їхали полем. І десь під містом Остер наш другий автомобіль заглох просто посеред поля. Комендантська година, темрява, холод, на руках немовля… Що робити?
Ми вирішили поїхати до Остра та попросити про допомогу. Там біля блокпосту я побачив, як блимає ліхтарик. Подумав, що це просто велосипедист. Але насправді це був військовий, який маякував, щоб ми вимкнули фари. Та я сигналу не зрозумів. Військовий потім сказав: «Потрібно вимикати фари! Я хотів уже стріляти». Наше щастя, що він цього не зробив…
Начальник блокпосту на власному авто поїхав за нашою «газелькою». А поки ми чекали на них, на блокпост прилетів ворожий дрон, і військові закричали: «Вимикайте світло!» У той самий час від Люби з поля приходить повідомлення: «В нас холодно, зараз будемо розпалювати вогнище». Уявляєте, що ми подумали?! Тим паче що повідомлення доходили з запізненням, і ми могли не встигнути попередити їх про дрон. Дякувати Богові, все обійшлося.
Тероборонівець Володимир розмістив нас у себе в Острі, за що ми йому досі вдячні. Пам’ятаю, коли ми до нього зайшли, він увімкнув світло і ми стояли як заворожені. Бо ж звикли жити в темряві, а тут світло! В домі! І це так чудово! Слів немає… А Володимир каже: «В мене ще для вас є щось дуже класне — душ з гарячою водою!»
Наступного дня ми розділилися: сестра дружини та її куми зв’язалися з волонтерами та вирушили за кордон. А ми поїхали далі й скоро побачили, що звична для нас дорога перекрита. Та Господь дивом послав допомогу. Випадковому водієві було з нами по дорозі, і він запропонував поїхати за ним. Той чоловік повів нас через такі села, де навіть навігатор не міг прокласти шлях! Завдяки йому ми «зекономили» кілометрів 200. Але не дісталися пункту призначення, заночували у друзів у Полтавській області.
Пам’ятаю, як заїхали на заправку на Полтавщині та побачили там полиці магазину, де лежала їжа, зовсім як до війни. Захотілося просто згрібти все це в кошик і купити! А потім зайшов чоловік у масці, і я згадав, що колись був коронавірус… Здалося, що це було дуже давно.
В облозі час плинув дивно. Перший тиждень війни здався місяцем, а два тижні були схожі на півроку. Коли ж ми дісталися до Дніпропетровщини, на третій день шляху, то облога і війна немов залишилися в минулому житті.
До того ж, там ми помітили, як легко люди живуть, коли в місті немає активних бойових дій. Десь по області прилітали ракети, та все одно люди сприймали війну здебільшого через новини, на звук повітряної тривоги майже не реагували. А для нас звук сирени, обстріл і смерть — це тепер одне й те саме.
Та водночас у відносно безпечному місці стрес переживається складніше. Коли неподалік від тебе вибухає снаряд, як було в Чернігові, ти напружений, але зібраний. Але коли я просто йшов по місту, де зовсім не було прильотів, і якийсь хлопчик у двох метрах від мене підірвав петарду, я мало не впав обличчям на асфальт.
Ще було — сидиш удома, раптом щось гуркотить — і ти просто підскакуєш, бо здається, що то танк. А насправді за вікном проїхав трактор.
Мої рідні не зовсім розуміли, чому ми так жахаємося. Думаю, такі реакції — це певний прояв посттравматичного синдрому. Навіть удома в Чернігові ми ще довго здригалися від звуку, коли «заводиться» холодильник.
— Коли ви повернулися?
— За три тижні. Хотілося раніше, але парафіяни відмовляли. Одна жінка розповіла, як її племінник шляхом до Чернігова натрапив на блокпост російських загарбників і зник. Пізніше з’ясувалося, що його забрали в полон, не дивлячись на те, що він не є військовим. Червоний Хрест його знайшов, але хлопець досі в полоні, і невідомо, на якій підставі його там тримають.
Коли ми все ж таки вирушили додому, багато хто попереджав, щоб у жодному разі не з’їжджали на узбіччя, бо таким чином велика кількість людей підірвалися на мінах. Ми їхали обережно. Однак шлях зайняв уже не три дні, а два.
«Я не ненавиджу нікого, бо користі мені від того жодної нема»
Тепер життя сприймається інакше. Живеш фактично одним днем. Більше нічого не хочеться відкладати на потім: береш і робиш сьогодні. Знаю тих, хто переймався через зайву вагу, а тепер вважає, що бувають проблеми й гірше (посміхається).
Зараз у соціальних мережах можна прочитати чимало гнівних постів, і це зрозуміло: людям хочеться висловити емоції. Але приїжджаєш, наприклад, до Киїнки і бачиш там жінку, в якої чоловіка вбили, хату спалили. А вона дивиться на тебе світлими очима та каже: «Я не ненавиджу нікого, бо користі мені від того жодної нема. Я просто хочу жити так, щоб, коли прийде час, опинитися поруч із коханим чоловіком у Царстві Божому».
Ця війна — справжня жатва сатани, а дехто навіть знаходить їй виправдання. Декілька знайомих із Росії питали мене: «А чому ж тоді 8 років бомбили Донбас?!» А я відповідав: «Зачекайте! Я Донбас не бомбив. Ми з парафіянами допомагали людям, які бігли звідти! І ви мене запитуєте, де ми були?!» Якщо у вас немає сил спілкуватися з такими людьми, треба себе поберегти й обмежити контакти.
— Чи можливо впоратися зі страхом під час війни?
— Коли летить ракета і ти не знаєш, куди вона впаде, допомагає тільки молитва. Треба сподіватися на Бога. Більше нема на кого.
Наведу приклад. Ще перед евакуацією мене покликала на зустріч одна знайома. Ми мали зустрітися біля кардіодиспансеру. Вона не встигала на призначений час і відкладала зустріч: на годину, потім ще на годину. Скоро з’ясувалося, що в той самий час туди прийшов її чоловік. Я його знаю і тому, якби теж був там, то стояв би з ним. Але я чекав її дзвінка в себе вдома.
Чоловік їй зателефонував о 12:30. Знайома відповіла, що буде за 10 хвилин. А через дві хвилини на те місце прилетів літак і скинув авіабомбу. Внаслідок вибуху тоді загинуло майже 50 людей. Але чоловіка нашої знайомої не знайшли ані в той день, ані в наступний, ані серед живих, ані в морзі. І тоді моя дружина сказала: «Мабуть, бомба впала на нього».
На місці, де стався вибух, залишилася п’ятиметрова воронка. І було зрозуміло: якщо моя матушка права, від чоловіка нічого не лишилося. Через тиждень десь неподалік знайшли його палець. Сестра впізнала його.
— Як живе Чернігів після всього цього жахіття?
— Здається, що найважчі часи були дуже давно. Зараз усі намагаються налагодити життя. Роботи багато — починаючи від того, щоб встановити нові вікна (чи принаймні затягнути їх плівкою) та полагодити продірявлений дах. Молитва і труд — те, в чому ми всі зараз знаходимось постійно.
Якщо раніше можна було почути, як хтось планує відпустку на наступний рік, то сьогодні горизонт планувань звузився: день прожив, і слава Богу. Якщо колись на щось ображався, то зараз на те саме не звертаєш уваги.
Ще кажуть, у темні часи добре видно світлих людей. А наші люди проявили себе з найкращого боку. Усі допомагали всім, хто чим міг! І цей досвід нікуди не подівся: допомога, підтримка, спілкування між людьми продовжуються. Після повернення я обійнявся з кожним зі своїх парафіян, і це було наче воскресіння.
Чернігівці не втратили людяності. Господь дав нам шанс на нове життя, і люди цим шансом користуються. Вони не впадають у відчай, не опускають руки. Стався в прямому сенсі духовний підйом.
Один мій приятель сказав: «До війни не можна було й уявити, щоб люди так сильно молилися!» Молитва допомогла нам — війська ворога відступили. Бо молився кожен. У однієї нашої жінки невоцерковлений чоловік під час прильотів кожного разу казав: «Господи, пронеси!» Це викликає теплу посмішку, і зрозуміло, що ця молитва була щира, від серця.
Багато людей питали, які молитви слід читати під час військових дій. Я їм через месенджери надсилав тексти молитов. Одна така жінка до блокади не була воцерковленою. Але одного разу, коли вона сиділа у себе в льоху, поруч стався такий обстріл, що в її будинку навіть фундамент просів і тріснув. Жінка тим часом читала Псалми 90, 50, 26, а також «Богородице, Діво, радуйся».
— Я ці молитви, — каже, — читала і в той самий час відчувала, що поруч стоїть ангел, який мене охороняє. Це відчуття було таким реальним, що навіть зараз мурашки по шкірі біжуть.
Тепер ця жінка регулярно відвідує богослужіння. Каже: «Ніхто мене не переконає, що є щось сильніше, ніж молитва».
— Ваш храм уцілів?
— Господь залишив його для нас, і вже зрозуміло, що далі буде життя. Храм потріпаний, але в ньому можна служити. Все потрохи налагоджується: ми вже залатали дах, повставляли нові вікна, відремонтували систему опалення. Роботи ще багато, але перезимувати зможемо.
Одного дня наш пономар показав мені на ікону у вівтарі: «Бачите, ікона Христа пробита!» Уламок від снаряду з «Граду», який знайшовся поруч на підлозі, пробив наскрізь стіну храма та ікону, причому якраз на зображенні Христа. Скло на іконі тріснуло хрестом. Тоді я остаточно зрозумів, що це насправді війна від лукавого.
Та Господь постраждав не тільки 2000 років тому на Хресті, Він продовжує страждати за кожного з нас і сьогодні. І я відчув, що Бог і далі нас захищатиме. Він справді нас не залишає.
Фото з особистого архіву сім’ї Лобанових та з їхніх сторінок у Facebook.
