Хто з нас не катався на лижах? Не в усіх, щоправда, виходить, але до війни зимовий відпочинок без лиж у Карпатах неможливо було собі уявити.
Саме на чорній трасі наш нинішній співрозмовник, а тоді чемпіон світу з боксу, отримав травму, яка надовго закривала для нього можливість виступати на ринзі. Було йому… 18 років.
Зараз про той період він розповідає легко й жартома, але тоді було зовсім не до сміху.
Як чемпіон світу з боксу став православним священником і що думає зараз про ті свої життєві негаразди, читайте наш діалог із протоієреєм Димитрієм Дзядевичем.
Про співрозмовника.
Протоієрей Димитрій Дзядевич народився 12.10.1989 у Херсоні. Чемпіон світу серед юніорів (2006). Тренер вищої категорії з боксу. Майстер спорту міжнародного класу. Президент федерації функціонального багатоборства (кросфіт).
«Людина року 2017» у м.Херсон, зокрема як організатор першого турніру у Херсоні серед людей з обмеженими можливостями та ветеранів АТО «Ігри Героїв», тренер призерів чемпіонату України серед юніорів, духовник херсонської громади людей з вадами слуху, учасник соціального служіння для засуджених тощо.
Одружений. Разом із дружиною Любов’ю, професійною гандболісткою, виховують трьох синів.
«Я тебе пам’ятаю. Ти вже брав благословення, то як усе пройшло?» — «Дякую, отче, я переміг»
— Отче, я дуже добре пам’ятаю, як читала новини про вас, спортсмена й чемпіона, на православних сайтах у розділах про волонтерство та місіонерську діяльність віруючої молоді, але щось пропустила, як ви стали священником. Як трапилося, що ви вирішили прийняти сан?
— Це історія про те, що «путі Господні несповідимі». А ще про те, що Господь інколи приводить нас до Себе шляхом неочевидним.
Займаючись спортом активно й успішно, я почав ходити до храму. Це було більше як забобон — моє переконання, що Господь може допомогти на моєму спортивному шляху. Усі спортсмени — люди суєвірні і намагаються якось повпливати на те, на що напряму ти вплинути не можеш.
Коли викладаєшся на 100% на тренуваннях, хочеш отримати такий самий результат і на змаганнях. А там не завжди все залежить від тебе, є багато факторів, які можуть позначитися на результаті. Тому я почав ходити в храм і ставити свічки — з тою думкою, що це якось допоможе мені у спорті.
На моє щастя, біля мого дому в Херсоні стоїть великий Хрестовоздвиженський храм, і там служив дуже мудрий настоятель, який зміг підібрати до мене «ключ».
Не знаю, як я дізнався, що можна взяти в священника благословення, але колись прийшла мені така думка. Я підійшов і попросив настоятеля благословити мене на змагання. Минув час, може, місяць, я знову прийшов. Священник каже: «Я тебе пам’ятаю. Ти вже брав благословення, то як усе пройшло?» Відповідаю: «Дякую, отче, я переміг».
Батюшка й говорить: «Коли ти щось просиш у Господа і Господь виконує твоє прохання, ти маєш давати Йому щось у відповідь». Я трохи напрягся, подумав, що йдеться про якісь матеріальні речі. Але він мав на увазі Сповідь і Причастя. Я запитав, що це і як до цього готуватися. Так розпочався мій шлях до віри, до Бога.
Згодом став паламарем у цьому храмі, брав участь у місіонерській діяльності нашого настоятеля, нині покійного протоієрея Димитрія Чорнея. Він окормляв дитячий будинок, двічі на місяць служив у в’язницях. Взагалі очолював тюремне служіння в Херсонській єпархії.
У його храмі, одному з небагатьох в Україні, за кожною Літургією здійснювався сурдопереклад богослужіння. Тут зібралася доволі численна громада людей із вадами слуху. Після служби вони не хотіли розходитися, прагнули залишитися поспілкуватися на духовні теми. Отець Димитрій благословив мене з ними проводити зустрічі. Ми читали по одній главі Святого Письма і обговорювали почуте.
За деякий час мене висвятили в диякони, потім у сан священника. Так я став кліриком Хрестовоздвиженського храму, в якому прослужив п’ять років.
— Не шкода було залишати чемпіонську кар’єру?
— Сталося так, що моя кар’єра чемпіона закінчилася рано. Одна з причин — травма, вивих плеча, після якого треба було тривалий час відновлюватися. Саме тоді я почав допомагати батьку-тренеру, працював з дітьми та підлітками. Мені це сподобалося.
Тобто на момент, коли я взявся активно ходити до храму, участі в змаганнях уже не брав.
Це були важкі зміни, але вони мені подобалися
— Подумати тільки, чемпіон світу… Мабуть, були великі плани, амбіції. А тут травма. І ви так спокійно про все розповідаєте.
— Спокійно, бо минуло 15 років. Тоді сприймалося все набагато гостріше.
Пік моєї спортивної кар’єри припав на підлітковий вік. Я займався боксом з десяти років, у чотирнадцять виконав норматив кандидата у майстри спорту, став бронзовим призером Чемпіонату Європи серед юнаків. У 16 років переміг на Чемпіонаті Світу серед юніорів. Виконав норматив майстра спорту з боксу.
Останній свій бій провів у 18 років.
— Про що ви мріяли у 18 років? Яким бачили своє життя?
— Я навчався на третьому курсі інституту фізичного виховання. Бажав і мріяв стати психологом, планував вступати на психологічний факультет, проте оскільки особливого вибору на той час не було, вступив на фізвосп, розраховуючи, що зможу згодом перевестись.
Однак тренерська діяльність мені сподобалась, і я цим захопився.
— Де ви отримали той горезвісний вивих плеча?
— Були на спортивних зборах у Мукачеві. До того я не мав досвіду катання на лижах. Але спортсмени мають такий своєрідний характер… Цілий день ми каталися на нормальних гірках. Уже ввечері перед від’їздом я подумав: «Невже оце я був на відомому гірськолижному курорті і не піднімуся на найвищу гору?» Звісно, вона була для тих, хто вже вміє кататися. Я ж за день навчився стояти на лижах, їхати на лижах, проте не навчився найголовнішому — пригальмовувати.
Вивих був досить серйозний, із розривом суставної сумки, що передбачало тривалу реабілітацію. У Мукачеві мені успішно вправили плече, але дали зрозуміти, що боксер без правої руки — то… Потрібен мінімум рік, щоб повернутися в ту форму, в якій я був.
— Як ви це сприйняли?
— Тоді депресивно. Але слід було визначатися, що робити далі.
Так, я бачив себе професійним боксером, у мене це виходило. З іншого боку, це був час усвідомити й до кінця зрозуміти, що все в житті відбувається на краще. Що б із тобою не сталося, Божий Промисел усе приведе до гарних наслідків.
Уже зараз розумію: якби не та травма, як би склалося моє життя? Це однозначно вплинуло на те, що я прийняв доленосне рішення і став священником.
Я почав ходити до церкви, аби просто отримати перемогу на змаганнях. Але відразу відчув, що «добре нам тут бути». Що храм — це місце, де я справді почуваюся дуже добре, навіть піднесено. Дух Господень був на мені, я відчував це всім своїм серцем, усім нутром.
— Не було нарікань на Господа? «Як же це сталося, адже я молився, а Ти, Господи, таке допустив».
— Можливо, мислити подібним чином цілком логічно, але в мене таких думок не виникало. Дійсно, травма серйозна, але це не хрест на кар’єрі. За бажання можна продовжувати займатися спортом.
Я був студентом, мені подобалося навчатися, я отримував від того задоволення. До того ж, допомагав батькові, постійно у спортивному залі. Свідомо чи ні, але ці зміни мені подобалися. Щось мінялося, і не на гірше.
Були думки не прийти на свою священницьку хіротонію
— Скільки вам було років, коли стали священником?
— Двадцять п’ять.
На останньому курсі магістратури я зустрів свою майбутню дружину. Вона також спортсменка, навчалася зі мною на фізичному вихованні. Цікаво, що через напружений спортивний графік ми на факультеті не мали змоги з нею познайомитись.
Якось у свій вільний день, коли не треба йти на пари, вона вирішила зайти до храму. Недалеко від нашого університету є прекрасний Катерининський собор. Люба зайшла туди поставити свічку. В неї тоді були думки, що їй робити далі в житті. І я собі десь так само думав.
У той же день ми з нею зустрілися, познайомилися, і все настільки бурхливо розвивалося, що через півроку одружилися.
Вона чемпіонка України з гандболу, учасниця Кубку Європи. У нас в Херсоні досить потужна жіноча гандбольна команда, Люба була у складі молодіжної збірної України, їздила на Чемпіонат Європи. Дуже успішно виступала.
— Вона воцерковилася, уже коли ви прийняли сан?
— З цим також цікава історія.
На якомусь із побачень я запросив її до церкви. Я тоді був пономарем, інколи читав часи на службі. Вона потім розповідала: «Заходжу до храму, стою, чую знайомий голос…» Аж тут я спускаюся з кліросу, підходжу до неї. Вона вперше побачила мене в підряснику і потім уже розказувала: «Я зрозуміла, що хочу, аби мій чоловік був віруючий і щоб ми молилися разом».
Це все вплинуло на неї дуже сильно. Вона хрестилася в дорослому віці, у 18 чи 19 років. І невдовзі після хрещення Господь через знайомство зі мною також привів її до Себе.
Згодом у неї були свої послухи в нашому храмі, зокрема вона пекла просфори.
— Одне діло — просто віруючий чоловік, і зовсім інше — людина в сані. Вона нормально поставилася до вашого рішення стати священником?
— Із цим також пов’язана цікава історія. У мене з матушкою взагалі лише цікаві історії.
На першому році нашого з нею знайомства на свято святителя Луки Кримського до нас у Херсон прибувала часточка його мощей у кафедральний собор, і я з отцем-настоятелем, отцем Димитрієм, поїхав на соборну службу. Я був у підряснику, вона стояла поруч.
Якась жінка підходить до неї й запитує: «Ви матушка?» Вона відповідає: «Ні-ні, я не матушка». Та жінка дає їй іконку святителя Луки Кримського зі словами: «То моліться, щоб бути матушкою!» Люба після служби мені розповідає: «Слухай, якась дивна жінка підходила до мене й запитувала, чи я не матушка. Дала мені ікону…»
І саме на свято Луки Кримського я рукополагаюсь у сан диякона.
Я не хотів ставати священником, хотів просто бути дияконом. По-перше, відчуваючи своє недостоїнство, по-друге, розуміючи відповідальність за себе і за людей. Бо від диякона не багато чого залежить, а священик має сповідати.
Зараз розумію, наскільки і мій настоятель, і владика проявили мудрість, що не тиснули на мене, дали самому зробити вибір. За це я їм дуже вдячний. Хоча були навіть думки не прийти на свою священницьку хіротонію! Але, Слава Богу, Господь врозумив, і я все ж таки прийшов. І все одно деякий час мучився. З іншого боку, я став п’ятим священником у Хрестовоздвиженському храмі, і від мене тривалий час дійсно нічого не залежало.
Натомість стрімко розвивалася моя тренерська діяльність. Так все гарно з цим виходило! Багато виїздів на змагання, збори, декілька вихованців потрапили у збірну України. Це означало, що я, як тренер, мав супроводжувати їх на всі спортивні заходи.
Це, знову ж таки, стало для мене випробовуванням. Я ставив собі питання: чому я священник?
Вирішальним фактором стало майбутнє відрядження у Бангладеш — мене брали туди тренером тамтешньої національної збірної. Я підписав контракт на півроку, чекав лише на квитки. Зібрав сумку, підписав прохання на відпустку у правлячого архієрея. Контракт означав, що я виходжу на принципово інший рівень і по приїзду додому буду мати статус тренера, який тренував національні збірні.
Але з невідомих причин, досі не знаю, чому, мені в посольстві не відкривають робочу візу. Я дуже хотів цю роботу, і коли згодом контракт розірвали, був дуже розчарований.
Минуло півроку, коли я гіпотетично мав бути в Бангладеші, і на Різдво отець Димитрій мені каже: «Слухай, є один храм, туди потрібен настоятель». Я відповів, що через тренерську роботу не зможу. Він говорить: «Ну, добре».
Щось тоді у мені перемкнуло. Я прийшов додому, кажу матушці: «Мені запропонували стати настоятелем, я відповів, що не хочу. Але думаю, що хочу». Матушка мені: «Давай подивимося, що за храм». Наступної служби питаю в настоятеля, а він говорить: «Тут недалеко, на честь 40 Севастійських мучеників». Тобто той, у якому п’ять років тому мене висвячували в сан священника.
Напередодні свята 40 Севастійських мучеників я став настоятелем цього храму. Це була відправна точка, момент, коли я остаточно усвідомив, чого від мене хоче Господь.
Прослужив там тільки три роки, але дуже інтенсивно. Я не полишав своєї спортивної діяльності, проте закінчив з усіма виїздами. З іншого боку, це давало фінансову незалежність, і храм я сприймав не як місце, де можу щось отримати, а навпаки, ми в нього тільки вкладали.
Дуже багато чого зробили там. І через спорт, і через тренерство чимало людей у Херсоні мене знають. Вони приходили до нашого храму хто на богослужіння, хто на великі свята, хто просто просив за нього помолитися. Кожен потроху допомагав, і ми змогли повністю зробити ремонт у храмі та капітальний ремонт у недільній школі.
Це був гарний час. Пригадую його з великою вдячністю.
Про свій патріотизм ми свідчили своїми справами
— Я читала про активність вашої парафії в Херсоні, і простий перелік соціального служіння вражає.
Зараз усі кажуть, що наша Церква проповідувала руський мир, що ми з вами, виявляється, просували російські наративи. Ви, як священник, стикалися з такими «проповідуваннями» чи «просуванням»?
— Почну з того, що наш храм розташовувався на колишній території управління патрульної поліції м.Херсон, і в мене склалися тісні, дружні стосунки з особовим складом, з простими солдатами. Ми постійно підтримували зв’язок, вони приходили до нас у гості.
Взагалі через спорт, через тренерство, через наш із батьком спортивний зал пройшла неймовірна кількість військовослужбовців. З багатьма ми дружили. І вони всі знали, що я священник УПЦ.
За весь цей час до мене не було жодного питання чи поганого слова. Бо в Херсоні всі розуміли, що Церква — це не місце для якоїсь політичної пропаганди.
Наша Українська Православна Церква у Херсонській єпархії, я точно можу сказати, була аполітична. Більше того, початок повномасштабної війни показав, що наша Церква однією з перших стала на захист нашого народу. У Херсоні з перших днів відкрилося 16 пунктів безкоштовного харчування, і декілька з них знаходилися у храмах, у тому числі в нашому.
Усі розуміли, що політичні питання хай вирішують політики, а храм — це про інше. Так, у нас не звучали патріотичні лозунги, хоча кожен священник, тією чи іншою мірою, відчуваючи себе громадянином України, мав патріотичні почуття. Але ми висловлювали їх в особистій бесіді.
Особисто я вважаю себе патріотом своєї країни. У тому числі моїми стараннями піднімався на міжнародній арені державний прапор, і учасники з усіх країн вставали під гімн України. Я з гордістю носив спортивний костюм нашої національної збірної.
Але найбільше про свій патріотизм ми свідчили своїми справами. І не тому, що так потрібно, а тому що поруч були люди, які потребували допомоги. Ми просто відповідали на ці виклики.
Щодо соціального служіння. Постійними парафіянами нашого храму були ті, хто проходив курс реабілітації від наркозалежності та алкоголізму. Процес ресоціалізації тривав півроку, і весь цей час хлопці та дівчата повинні були щонеділі відвідувати наш храм. Ми працювали в цьому напрямку, підтримували їх духовно. Адже одужання від залежності відбувається за чотирма напрямками: фізичному, психологічному, духовному і соціальному. Духовну сферу ми якраз і намагалися їм забезпечити.
Інший вид діяльності — дитячі будинки, а точніше центри реабілітації дітей, які залишилися без батьківської опіки. Ми вели проект «Добрий ящик»: в багатолюдних місцях ставили контейнери, куди будь хто міг покласти канцелярію, одяг чи солодощі для дітей. Ми це сортували й розвозили по дитячих будинках, будинках малятка, в хоспіси, просто роздавали людям, котрі цього потребували. З початком війни безкоштовно годували всіх, хто приходив, намагалися допомагати будь чим.
— Наостанок запитаю: якби ви бачили, що в Церкві ведеться пропаганда, ви змогли б залишатися в ній священником?
— Звісно, я хочу почувати себе в Церкві Божій. А не в Церкві, яка вище Бога ставить щось інше.