«Матушко, вітаю Вас із жіночим святом!» — такі дзвінки я багато років незмінно отримую 8 березня від численних друзів і навіть парафіян. Цього дня моя келія наповнюється квітами.
Хтось, може, думає, що я творю відчайдушний опір? Переконую всіх у наявності іншого, церковного свята на честь жінок — дня Жон-мироносиць? Заявляю про незгоду з Розою Люксембург та з ідеологічним підґрунтям заснованого нею дня жіноцтва? Ні, я цього не роблю. Пересвідчившись, що не допоможе. Колись дійсно робила. Але з роками помудрішала. Люди не почують, а то ще й образяться.
Це, до речі, стосується й декотрих інших свят, популярність яких ніяк не вивітрюється попри досить серйозні намагання сучасних реформаторів нашої української дійсності.
Тому ініціатива кількох депутатів Верховної Ради щодо скасування вихідних днів 8 березня і 9 травня вважається мені малоцікавою. Навіть без офіційних вихідних ці свята залишаться для багатьох моїх знайомих саме святами. Більше того, намагання їх скасувати інколи приводять до зворотної реакції. Знаю це, маючи дуже широке коло друзів і завжди прислухаючись до їхніх думок.
***
А може, не треба прислухатися, зважати на навколишній світ? Мені закидають свої, православні, що я стала дуже світською і замість того, щоби змінювати дійсність навколо себе, «воцерковлювати» її, навпаки, розчиняюся в ній і «втрачаю власне обличчя».
Вони не здогадуються, що я роблю це свідомо. Бо не хочу бути чужою, закритою для людей. Адже й апостоли не змушували сучасників приймати свою «галілейську» субкультуру та власне світосприйняття, а самі змінювалися в субкультурі тодішніх етносів заради ефективності євангельської місії. Вони йшли «в народ», обходили весь навколишній світ, проникали в абсолютно чуже цивілізаційне середовище, часто упереджене щодо проповіді вихідців з Юдеї. Іхня проста й доступна проповідь ламала мури всіх тодішніх ідеологічних фортець.
Господь дав Своїм учням дар промовляти іншими мовами, аби вони знаходили спільну мову з кожною людиною, без бар’єрів і непорозумінь. В Афінах апостол Павло навіть цитував місцевим витонченим інтелектуалам еллінських поетів.
Особливою сферою уваги апостолів було жіноцтво. «Діяння апостолів» рясніють свідченнями про те, як щиро жінки сприймали нове вчення. Бо жіноче серце — то є особливий орган. Воно є осередком дуже тонких і щирих почуттів.
***
До чого ж тут 8 березня? Хочу пояснити свою позицію максимально відверто.
Вважаю, що нам не треба воювати з усталеними традиціями мільйонів людей, ускладнюючи собі життя вторгненням в царину особистого світу багатьох із них.
Колись мені довелося багато часу спілкуватися з ветеранами минулої війни, людьми старих радянських уподобань. Я ніколи не сперечалася з ними відносно їхніх поглядів. Ми з повагою сприймали одне одного з усім багажем, що кожен мав за плечима. Можливо, саме тому ці поважні за віком люди з власним бекграундом відкрили свої серця світу православ’я? Згодом вони всі стали віруючими.
Кожна душа, як планета, має свою орбіту. На мій погляд, не треба робити спробу перетнути цю чужу світоглядну орбіту з намаганнями її зламати або змінити. Це, щонайменше, невихованість. А коли намагання переманити візаві у свою віру стають агресивними, люди реагують на це дуже нервово й чинять спротив.
Якщо такі намагання йдуть від влади, спротив слабшає й уповільнюється. Але не зникає. Навпаки, він ховається всередині душі. І це набагато гірше.
***
Той, хто знає тонкощі формування людської або громадської думки, не буде йти в лоб проти усталених традицій і платформ. Тактика силових методів в цій сфері не є надто ефективною. Тому побороти 8 березня постановами й заборонами не вийде. Тим паче що, за Вікіпедією, 8 березня — це «Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир (рішенням ООН від 1977 р.) на згадку про культурні, політичні та соціально-економічні досягнення жінок». Що в цьому поганого?
До речі, проблеми дотримання людських прав і свобод стали для нас, вірян УПЦ, дуже актуальними. Мене страшенно обурює брутальне ставлення деяких українських чиновників до основоположних питань свободи совісті. Чим більший тиск чиниться на віру, тим більший спротив це викликає у людей, навіть тих, хто не приналежний до нашої конфесії.
Ми, сучасники ХХІ сторіччя, дихаємо повітрям свободи й демократії. У далекому дитинстві мене й таких, як я, водили шеренгами й колонами зі співом піонерських пісень та вигуком агіток на кшталт «народ и партия едины!». Зараз партій, на відміну від КПРС, багато і вони не мають права втручатися у царину віри. Конституція не дозволяє.
Одначе примара диктатури комусь сниться й досі. Вони вважають, що подолання свята 8 березня або 9 травня вирішить усі проблеми в державі. Пропонується перенести жіноче свято на 25 лютого, день народження Лесі Українки. Проте багато хто з моїх подруг твердять, що місяць лютий ніколи не буде для них святковим: ані 23 числа, коли жінки чимало років відзначали радянське свято чоловіків, ані 24-го, адже в цей день почалася війна Росії проти України, ані 25-го.
Хоча незламна й геніальна Леся є найкращою кандидаткою на право засновництва в її честь нового жіночого дня.
***
До речі, вона була за своїм духом бунтаркою та революціонеркою. Сповідувала соціалістичні ідеї. В нашому музеї зберігається примірник її перекладу «Маніфеста» Карла Маркса. Права й свободи людей для неї були дуже важливими. Цим вона була схожа на Розу Люксембург, відчайдушну прихильницю демократії.
У 1918 році Р. Люксембург писала про радянських комуністів та країну рад: «Без вільної боротьби думок життя в усіх громадських інститутах вмирає, стає лишень подобою життя, при якій тільки бюрократія залишається діючим елементом. …Це диктатура кліки».
Що додати до цих і досі актуальних слів полум’яної революційної лідерки, яку знищили в 1919 році чоловіки, забивши на смерть прикладами…
Так, інколи воля варта цілого життя! Попри ідеологічну несумісність з Розою Люксембург, цією валькірією революції, я шаную її принципову позицію щодо моїх прав як людини, як жінки, як особистості. І мимоволі святкую день 8 березня. Бо ж люблю квіти, які мені дарують у цей день.
