«Понад 60 000 км волонтерських доріг (притому що довкола землі — це 40 тис. км). Саме стільки проїхав о.Володимир Літвенчук з гуманітарним вантажем від початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Це його 29-та поїздка на Донеччину, Харківщину, Херсонщину…» — читаємо ці слова протоієрея Сергія Ющика на його сторінці в Facebook.
Нині вже поїздок більше тридцяти.
Один виїзд — це 2000 км, мінімум 26 год без сну, небезпека нічних доріг та обстрілів. Без зарплат, без гарантій безпеки, але з покликом християнської любові.
Сьогодні і священники, і віряни УПЦ стали водіями, медиками, волонтерами, воїнами. Проте, як каже герой нашої сьогоднішньої публікації, «на жаль, нашу Церкву ніхто не чує. Хіба ми не громадяни України? Хіба наші захисники, які належать до Української Православної Церкви, — не українці і не захищають нашу державу? Хіба ми не так само молимось за нашу країну, як і інші?»
Служити людям без гарантій, що буде з тобою далі, — це те, чого зараз ми всі в УПЦ вчимося. І досвідом такого навчання ділиться сьогодні наш друг протоієрей Володимир Літвенчук із Луцька.
Перша волонтерська поїздка перевернула бачення того, що я мушу робити далі
— Ваш волонтерський шлях налічує десятки тисяч кілометрів. А яким був ваш перший кілометр?
— Це було ще до повномасштабного вторгнення, у 2014 році. Насамперед пригадується поїздка до Києва, коли ми забирали додому наших волинських хлопців, звільнених з полону за допомоги Української Православної Церкви. Це запам’яталось як щось неймовірне — коли хлопці під самий новий рік були уже у своїх домівках.
Я тоді вперше почув від воїнів про жахіття війни, про полон, про катування та смерті. Ми ще тоді не розуміли повністю, що відбувається, а це вже була війна… Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, то відразу посилилося відчуття, що не можна сидіти на місці. Це відчуття я маю до сьогодні.
Чесно кажучи, я навіть не уявляв, що можу стати волонтером. Але одного разу, коли священники з нашої Волинської єпархії вперше поїхали за гуманітарною допомогою до Польщі, просто не міг знайти собі місця: я теж маю щось робити!
Тоді, в лютому та березні 2022 року, в нашому нижньому храмі на честь Холмської ікони Божої Матері переховувалися люди, бо ситуація була напружена. У районі, де знаходиться храм, ми відчували прильоти досить потужно, тож народ почав масово сходитися до нас. Протягом року храм був відкритий цілодобово, бо люди боялися ночувати вдома.
Також відразу ми почали приймати біженців із Київщини та Чернігівщини. Мешканці окупованих регіонів шукали прихистку. Страшно було уявити, що вони переживали, коли вимушено залишали свої домівки. Чимало в кого не лишилося ані житла, ані копійки за душею. Тож священники наші почали допомагати вимушеним переселенцям.
Перша моя волонтерська поїздка була до Православної Церкви Польщі. Тоді мені загрузили повний бус гуманітарної допомоги: і засоби гігієни, і одяг, і медикаменти, і продукти. Ми багато всього привезли і роздали всім, хто потребував. Хоча ця допомога була порівняно невелика, люди все одно дуже дякували, тому перша поїздка залишила незабутні враження. Вона перевернула бачення того, що я мушу робити далі.
Священики з Польщі телефонували знову: є допомога, приїжджайте. Люди приходили в храм і пропонували хто що міг: допомагали фізично, готували та розвозили їжу по блокпостах, приносили власні речі… Заможні люди, які побачили, що при храмі такі справи, допомагали коштами. Ресурси на заправку автомобілів йшли просто шалені, і пам’ятаю, один чоловік приніс солідні гроші та каже: «Візьміть, батюшка — це і на ваші поїздки, і просто роздати людям».
Люди готові на фронт останнє віддати
Коли деокупували Київську область, я запропонував своєму другу отцю Сергію Ющику поділитися з ним гуманітаркою. Дороги ще не було, Житомирська траса залишалась перекритою, я мав дві поїздки на тиждень у Польщу, тож встигав лише довезти гуманітарку сюди, в Луцьк, а вже мої помічники переправляли вантажі батюшці в Київ. Він розподіляв допомогу далі по людях. Тоді ми також завезли цілу машину гуманітарки з Польщі отцю Петру Котюку, в якого в перші дні вторгнення згорів храм. Потім почалися поїздки на Київщину, в деокуповані області.
Думалося лише про те, як помолитися, відслужити літургію, поїхати, привезти гуманітарку та допомогти людям. Я навіть уявити не міг, що за 10 хвилин можна завантажити цілий бус! Не рахував кілометри, сили, не рахував нічого, просто треба було їхати й допомагати. Сумління постійно підказувало: треба робити те і те. І ми з іншими священниками, з громадою робили все що треба, тим паче що Блаженніший благословив.
Волонтерський рух започаткувався у нас дуже потужно. І всі ті кілометри пов’язані не лише з моїм іменем, а й з багатьма іншими священиками. Адже що я сам міг би зробити?
Завжди своїм вірянам кажу: «Дорогенькі, в нас було всього декілька прильотів на Волині. А там – катастрофа! Там дуже страшно! І там нашої допомоги чекають». Люди після таких слів готові на фронт останнє віддати. Щойно зберемося поїхати, як й інші священики дзвонять: що привезти? І люди добрі допомагають, і копійка з’являється. А храм стає немов перевалочна база; наші прихожани дуже згуртовані між собою. От наша пані Ірина 30 разів скидала кошти на солярку!
Пам’ятаю, як отець Вадим Штембурський з міста Холм передав цілий п’ятитонник допомоги; я навіть не знав, де те все розвантажити. І на душі було радісно від того, що допомога є.
Також одним із перших, хто сам почав допомагати і нас спонукав, був отець Юрій Зарафутдінов (нині військовослужбовець ЗСУ). Він іще з часів АТО возив допомогу і звільняв полонених, тобто він досить серйозний волонтер. До Польщі за допомогою він також почав їздити одним із перших.
Інший наш потужний волонтер, архімандрит Онуфрій (Куц), також допомагає від самого початку. Майже всі поїздки я здійснив на його власному транспорті; доводилося нам їздити і разом. Слід згадати і священників Андрія Гаврилюка з Горохова та Миколу Омельчука зі Смолигова, які також одними з перших підключилися до допомоги. Пізніше до нашої команди долучився отець Олександр Черевко з села Пульмо Володимир-Волинської єпархії.
Те, що відбувається з нашим народом, — несправедливо
Коли вперше поїхали в деокупований Ізюм (це був вересень 2022 року), коли заїхали на Харківщину і побачили вщент зруйновані міста і села… Не кажучи вже про Київщину… Це не передати.
Поки їдеш по трасі, мало що видно. А коли заїжджаєш у зруйноване місто Ізюм або в напівспустошене місто Чугуїв, в’їжджаєш у село, яке перебувало на лінії вогню, і дивишся цим людям в очі, цим дітям, які під час боїв нікуди не виїжджали… Бачиш більше. І це страшно.
Пригадую село Великий Бурлук між Чугуєвом і Харковом. Місцева волонтерка направила нас туди зі словами, що там люди вже півроку не бачили взагалі нічого, жодної допомоги. Треба було бачити ті очі, коли ми роздавали дітям кока-колу, а жінкам — жіночі приналежності. Я себе запитував: в якому столітті ми живемо? До війни люди мали все, а тепер не мають нічого. Ми, священники, їхали і плакали всю дорогу, а потім весь час мовчали.
Далі на нас чекав зруйнований Ізюм. Це був десятий чи п’ятнадцятий день після деокупації. Ще пахло димом, відчувалося величезне напруження. У місцевій лікарні ми побачили просто жахливі картини: наших виснажених військових, лікарів… Люди виходили з-під завалів і просили їжу, одяг, адже вони були в усьому рваному, напівзгорілому, брудному.
Ми побачили такі жахіття, які я не міг собі уявити, а бачив лише у фільмах про війну. Зруйновані будинки, храми…
Деякі подальші наші поїздки були спрямовані на допомогу саме лікарні в Ізюмі. Зараз там уже більше волонтерів, а раніше там знали нас в обличчя: «О, наші батюшки приїхали!» Блаженніший освятив «Швидку допомогу», яку ми туди передали; чимало автівок для військових також туди передавали через благодійні фонди. Зараз зорганізувалися зі священиками й відкрили вже свій фонд допомоги.
З усіх подорожей мені найважче давалися поїздки до Херсона. Там неочікувано може бути прильот, там усяке може трапитися.
Якось приїхали в кафедральний собор до владики Іоанна. З нашими священиками-волонтерами завезли туди 22 тони картоплі. Думав, щоб роздати фуру картоплі, треба чимало часу. Але всього лише за декілька годин люди розібрали все, бо в них не було що їсти.
Це все наочно показало нам, ЩО робить війна. Що вона — від диявола. І те, що відбувається з нашим народом, — несправедливо.
Не ділять нас військові на патріархати
— Як обираєте, на який напрямок їхати?
— Контактуємо з місцевими волонтерами чи священниками, плануємо та розписуємо маршрут.
До прикладу, була в нас поїздка цілеспрямовано до військових у Куп’янськ, Лиман, Ізюм, Слов’янськ, Костянтинівку. Адже наших хлопців з Волині там дуже багато. І їх мами приносять нам для них передачі. Навіть самі військові звертаються, щоб ми привезли допомогу. Продуктами наша армія більш-менш забезпечена, а от іншими речами — не дуже: просять плівку, щоб накривати бліндажі, сокири, матеріали для будівництва, бензопили, генератори.
Нас навіть нагородили відзнакою командира 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Ми здивувалися, адже це відзнака для військових. Проте нам сказали: «Батюшки, ви заслужили».
Я одного військового спитав: «Тобі за це нічого не буде, що ти нас нагородив?» Він відповідає: «Знаєте, я не ділю на тих і на тих. Ви – класні священики, і ви нам дуже допомогли». Не ділять нас військові на патріархати.
Іншого воїна запитав про церковні питання. А він мені: «Батюшка, та які там церковні питання?! Ми тут хочемо вижити, щоб Бог нас захистив». Ніхто там не говорить про календар чи щось інше.
Ми зустрілися там і з капеланами-баптистами. Здивувало, що вони підійшли, потисли нам руки й кажуть: «Ви робите правильну роботу». Хоча звісно, є і такі, хто від нас відвертається.
Незважаючи на те, як їм буває страшно, наші військові стоять міцно, з хорошим позитивним настроєм. Але й на нас чекають, особливо коли привозимо їм часточку тепла з домівки — передачі від родини. Кажуть, що завдяки цьому відчувають тепло та любов своїх дружин, діток.
Яка була радість у нас в нещодавню поїздку до військових! Які були обійми! Плакали навіть… Хлопці плачуть і просять молитов: «Батюшка, моліться!» Це все спонукає до того, щоб ще багато потрудитися для воїнів, щоб вони справді відчували опіку. Коли одного разу ми привезли воїну хліб, який його мама спекла власноруч, то він той хліб цілував! Ви собі не уявляєте… Раніше ми могли бачити подібне тільки у фільмах.
Військовим надзвичайно важко. Вони щодня втрачають своїх побратимів, щодня бачать жахи війни. І війна ця дійсно страшна. Ми бачимо їхні страждання, їхні сльози, хоча й кажуть, що чоловіки не плачуть. Плачуть. Можливо, не завжди, але коли розмовляють зі священиком, плачуть і потребують допомоги, підтримки.
Буває, що шляхом додому починаємо розмовляти, тільки коли минаємо Харківську область. До того мовчимо. Бо слів немає. Весь той плач, всі труднощі тримаєш у собі.
От їздили в Лиман, і я передавав гостинець від батьків для воїна Валентина Бугайчука. Коли знову зібралися їхати в тому ж напрямку, думаю, зателефоную батькам Валіка. Але перед поїздкою зранку дізнаюсь, що він загинув. І я просто сів і не знаю, що робити.
Важко, коли приїжджаєш до військових раз, другий, знайомишся, а наступного разу приїжджаєш, а тих хлопців уже немає — загинули.
На жаль, сьогодні наших священиків не допускають до військових. Та ми не можемо бути байдужими до своїх парафіян, які воюють, тому не зважаємо на політично вмотивовані звинувачення проти нас. Тож хоча б волонтерським чином підтримуємо хлопців: можемо поговорити з ними, передати їм хліб від мами, малюнки дітей, і все це їх зігріває. А в нас перевертає душу і серце.
— А про духовне окормлення захисники просять?
— Наші священики й молебні служили, й причащали військових. Було, підходить до священика воїн і каже: «Батюшка, я дуже хочу посповідатися». А ми в підрясниках завжди їздимо, єпітрахіль також із собою. І цей воїн сповідався. Так буває часто.
Завжди веземо з собою натільні хрестики, іконочки. І навіть коли маємо лише годину чи півгодини, намагаємося поговорити з хлопцями про все. Скільки ж вдячності йде від них! А у мене в храмі декілька листків, списаних іменами тих військових, з якими ми там зустрічаємось.
Через внутрішні питання я тоді певним чином надломився
— Як сприйняла ваші волонтерські поїздки родина?
— Ми до війни жили звичайним життям. Будували Благовіщенський храм у Луцьку. Було непросто, проте докладали всіх зусиль, щоб цей храм звести.
Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, то моя сім’я — матушка і троє дітей — виїхали до Польщі. Я не бачився з родиною на той час місяць, коли вперше приїхав до Польщі за допомогою, і матушка тоді каже: «Я так зрозуміла, що ти, мабуть, будеш займатися волонтерством». Тоді я ще все це не усвідомлював, але в подальшому так і вийшло.
Кожен кілометр все більше й більше наближав мене до цього. Дорога — це ніч, туман, усе може статися, тож матушка дуже переживала, постійно телефонувала.
Потім вони повернулися в Україну. А я на деякий час волонтерство припинив. Були певні перипетії. Не дуже я хочу це все розповідати. Але через внутрішні питання я тоді певним чином надломився. Важко це все пригадувати. Дякую Блаженнішому, що вислухав мене і прийняв мене під своє крило, підтримав.
Водночас я остаточно зрозумів, що не можу без волонтерства, без допомоги біженцям. Відчув, що доки війна не закінчиться, без цього всього я не хочу себе бачити.
І парафіяни моляться за нас, і родини. От і їдемо вперед. Щойно повернувся із уже тридцятої поїздки. Минулого ж разу в п’ятницю були вдома, а в неділю вже знову поїхали.
Це дійсно трошки важко: немає доріг, комендантська година, дуже багато потреб у передачах для військових і цивільного населення, ми ледь встигаємо. Цілий день на ногах, цілу ніч у дорозі, і знову ніч у дорозі — інколи підводить здоров’я. Але є зі мною молоді священики, які гарно водять буси. Тому плануємо й далі їздити.
З кожним днем стає все більш непросто. Одна волонтерка запитує: «Батюшка, у вас потенціал ще є?» Відповідаю: «Був, є й буде!» Більше питань до мене від неї не було. Ця жінка щоразу долучається до збору допомоги, привозить провізію, а ми це все завантажуємо й веземо або на схід, або на херсонський напрямок. Зараз плануємо поїздку на Запоріжжя, ми там іще не були.
Поки був іподияконом у владики Ніфонта, надивився всякого…
— Ви сказали, що будівництво храму давалося непросто. Як і волонтерство, священництво — це неабиякий шлях, особливий. Про перший волонтерський кілометр ви розповіли, а якими були ваші перші кроки в Церкві?
— Я з самого дитинства в церкві, навіть виріс поблизу неї. Найбільшу роль у цьому зіграла моя бабуся, вже покійна. Я в дитинстві займався спортом, були гарні перспективи стати футболістом. Але молитви бабусі зробили своє.
У дев’яностих роках вона привела мене до Феодосіївського храму Луцька. Так хлопчиком я потрапив до вівтаря, до батюшки Валентина Негоди. З батюшкою служив молодий священник Миколай Бондарук, нині секретар Волинської єпархії. Він настільки запав мені в душу! Я вже не хотів більше залишати храм і відтоді почав ходити на кожну службу.
Пригадую, щосереди в нас служили акафіст святителю Феодосію Чернігівському. Я старався ці акафісти не пропускати. Навіть вивчив напам’ять молитву святителю — просто з кожним акафістом її слухав і так вивчив.
Храм наш перейшов у КП, ми залишилися без храму. А коли забирали кафедральний собор, пригадую, була хресна хода від обласної адміністрації до собору. Ми, діти, несли ікони. Мені потрапила до рук Казанська ікона Божої Матері, яку дала бабуся. Коли підійшли до собору, там уже був натовп, який кричав лайливі слова. Одна жіночка (вона і зараз у мене перед очима) вирвала з моїх рук цю ікону та почала її топтати. Я не знав, що ж це робиться! А моя бабуся побачила це все, підбігла, забрала ікону й мене. Ці події мене дуже вразили, буквально перевернули мій світогляд.
Потім, коли на Волинь призначили владику Ніфонта, я був у нього іподияконом. Теж надивився всякого: як владику обзивали, як писали про нього погане в усіх ЗМІ. Але владика вистояв і показав нам приклад віри. Завдяки йому в місті відбувся духовний підйом, з’явилося чимало нових храмів, хоча до цього залишався лише один.
Владика часто організовував хресні ходи. Ми, іподиякони, пройшли з ним усю Волинь! У тому числі декілька разів із Почаївською іконою Божої Матері. Ми бачили ту віру, яку не можна зламати, хоча й храми забирали, і взагалі було непросто. У такі от роки відбувалося моє становлення.
Коли в 1996 році я вступив до Волинської духовної семінарії, мені вже не хотілося ніякого футболу. Я жив Церквою. До того ж бачив, які труди й випробування несе наше священство. Приклад старших священиків, які пережили радянський час, надихнув присвятити себе служінню Богові, людям і Церкві.
У 1999 році я одружився, прийняв сан диякона — на свято архістратига Божого Михаїла. А на святителя Миколая Чудотворця того ж року — сан священника. Розпочалося життя на парафії, де потрібно було будувати храм. Дякувати Богу, за чотири роки збудували, 2004 року освятили. Не так давно цей храм також перевели в ПЦУ.
Надалі владика мене перевів до Луцька, де я почав будувати так званий «паперовий» храм — Свято-Благовіщенський. «Паперовий» він називався тому, що громада була заснована в 2001 році, але влада ніяк не виділяла землю. Я ж через декілька років був призначений благочинним храмів м. Луцька і викладачем пастирського богословʼя у Волинській духовній семінарії. Ми служили в тимчасовому приміщенні — на території шовкового комбінату.
Куди тільки я не звертався, щоб нам виділили земельну ділянку! Нарешті наприкінці 2013 року почали будівництво храму, який сьогодні є окрасою нашого міста, нашої Церкви. На час війни ми припинили всі будівельні роботи — присвятили себе волонтерському служінню разом із громадою.
Мені є кому подякувати: і Блаженнішому, і тим батюшкам, які сьогодні зі мною служать по благословінню Предстоятеля (бо храм сьогодні перебуває під ставропігією Митрополита Онуфрія). Велику дяку хочу висловити своїм першим священникам: отцю Валентину Негоді (вже покійному), секретарю Волинської єпархії отцю Миколаю — саме він показав мені, яким має бути священик і яким має бути будівничий (бо він теж не один храм збудував, і я завжди бачив його натхнення). Дякую владиці Нікодиму Житомирському, бо ми знаємося з ним з юності, коли він був ще дияконом, сьогодні він вже поважний митрополит. Він також відіграв велику роль у моєму житті, особливо протягом останніх років.
Дякую своєму дорогому другові — отцю Сергію Ющику, який допомагає і словом, і ділом, і на богослужіння до нас у храм приїжджає. Він також виконує велику місію сьогодні — він медичний воїн нашої Церкви.
Радію, що маю можливість разом із ними всіма молитися, допомагати нашим воїнам і нашій Батьківщині, нашим людям.
Я сказав собі: «Роби це безкорисливо і не думай, що тебе щось спасе»
— Ви повернулися з волонтерської поїздки до Харкова, і дізналися, що і цей ваш храм хочуть відібрати.
— Не те що відібрати, а що можуть бути провокації біля храму. Так, зараз збираємо підписи, що наша громада хоче залишитися в УПЦ під омофором Блаженнішого митрополита Онуфрія.
— Що дає силу триматися?
— Коли я роблю добрі справи, то відчуваю від цього захист перед Богом. Кажу до себе: «Отче, роби це безкорисливо і не думай про те, що тебе щось спасе. Просто молись, дбай про людей. А все інше — не твоя справа». Якщо ми робимо добро і нічого не просимо за те, ось тоді наша віра є непереможною.
Почув від одного священика: «Поки між нами не буде краплинки любові, поки ми не скажемо одне одному “Я тебе люблю” (в розумінні “Христос посеред нас”), не буде ні єднання, ні примирення».
Поки що немає любові між нами. Що б ти не робив, на тебе будуть кричати, що ти москаль. Це прикро чути, та Бог кожному віддасть за його справи та навіть слова.
Але моя совість чиста — за кожну поїздку, за кожен з цих кілометрів. Якщо я й роблю комусь збитки, так це власній родині, бо коли, буває, не вистачає коштів на пальне, я беру їх з дому.
— Ви були і свідком, і учасником навколоцерковних конфліктів у 90-х. Чи є різниця з тим, що відбувається сьогодні? І чи бачите ви світло в кінці тунелю?
— Наголошую: доки не буде любові між нами, світла в кінці тунелю не буде жодного. На жаль, примирення ніхто не хоче, мені так здається. Раніше я думав, що має щось змінитися, вірив у примирення, у діалог, який мав би бути сьогодні. Але, зважаючи на останні події, я поки не бачу світла в кінці тунелю.
Методи й гасла залишилися ті ж самі, як і в 90-х. Але сьогодні війна. І сьогодні нас звинувачують у тому, чого я не розумію. Хіба ми не громадяни України? Хіба наші захисники, які належать до Української Православної Церкви — не українці і не захищають нашу державу? Хіба ми не так само молимось за нашу країну, як і інші?
На жаль, нашу Церкву ніхто не чує. Я не знаю, що ще має Блаженніший сказати, що має ще відповісти. Вірю, молюся, щоб Господь дав нам можливість єднання. Але методами болгарки любові не отримати.
Як віднайти любов? Це питання для всіх нас.
