«Важливо залишити для історії якесь послання, а майбутнє розбереться, що суттєво, а що ні», — по суті, зараз це стало головною ідеєю нашого проєкту, і саме з цієї думки розпочався наш сьогоднішній діалог.
Війна залишає свій відбиток абсолютно на всьому. І в Церкві теж відбуваються зміни. Нам іще доведеться осмислити їх та оцінити, а поки що…
У всесвітньо відомої американської професорки історії Надії Киценко нещодавно вийшла в англомовному науковому збірнику стаття-дослідження, як в умовах повномасштабної війни змінюються літургійні форми в православних церквах України.
Задля пошуку балансу між кардинальними реформами і повною відмовою від будь-яких змін ми вирішили поставити Надії Борисівні декілька уточнюючих запитань — про те, хто, що й коли змінював у церковних богослужбових текстах і який це мало результат.
Цей текст також є російською мовою
Про співрозмовницю:
Надія Киценко народилася в Нью-Йорку в сім’ї православного священика (уродженця Харкова). Здобула освіту в Гарвардському (ВА) і Колумбійському університетах (PhD). З 1994 року професор історії в Державному університеті штату Нью-Йорк (Олбані). Авторка статей і монографій з історії православ’я в Росії та Україні.
Перша її монографія про святого Іоанна Кронштадтського вийшла англійською під назвою «A Prodigal Saint: Father John of Kronstadt and the Russian People» (у перекладі: https://www.nlobooks.ru/books/historia_rossica/1244/). Друга — про історію сповіді й таїнства покаяння в Російській імперії: «Good for the Souls. A History of Confession in the Russian Empire».
Остання наукова збірка: «Православ’я у двох проявах? Конфлікт в Україні як вираз лінії розлому у світовому православ’ї» (Orthodoxy in Two Manifestations? The Conflict in Ukraine as Expression of a Fault Line in World Orthodoxy, 2022).
Аби ж то не було війни
— Шановна пані професорко, у своїй статті ви пишете, що літургічна форма відображає віру (lex orandi — lex credendi). Ми зараз в Україні спостерігаємо активний запит на зміну літургійної форми — щоб якомога більше та якомога далі дистанціюватися від москви.
Скажіть, чи були в історії Церкви випадки, коли виходило позитивно змінити форму, не втративши при цьому суті? Бо поки що складається враження, ніби вся суть імовірних змін — прибрати з церковного життя те, що хоч якось пов’язане з РПЦ, а далі «війна план покаже». З таким підходом існує загроза виплеснути разом із водою й дитину — наприклад, тих святих, які пов’язані з Росією, через їхню богослужбову прив’язку до «російського отєчєства».
— Почнемо з того, що мені видається трохи дивним ставити запитання так, ніби зараз не йде війна. Маю на увазі, що ще з VII століття православні літургійні тексти починають містити прохання про перемогу над супостатом. (Ми можемо з вами пізніше ще повернутися до того моменту, коли Хрест став символом не найбільшої Жертви, не спокути, не перемоги над ворогом усього людства, а перемоги над цілком конкретним ворогом — чи то Османською імперією, чи то Японією).
Тобто якби не служба Воздвиженню Чесного і Животворящого Хреста — не кажу вже про служби, написані від часів Петра I, як, наприклад, про Полтавську битву («Служба подячна за велику перемогу, вчинену під Полтавою», 1709 р. Текст служби атрибутують архієпископу Феофілакту (Лопатинському). — Прим.ред.) — тоді можна і треба було б міркувати інакше. А так виглядає цілком природним, що напад ворога знаходить певне відображення в літургійній формі.
Але давайте я відповім на ваше запитання так, наче ніби не було війни й воєнного стану. Чи є в історії Церкви випадки, коли вийшло позитивно змінити форму, не втративши при цьому суті.
На мій погляд, чудовий приклад — служба Різдву Іоанна Хрестителя церковнослов’янською мовою, складена за царювання Петра I. Написав її, як мені здається, архієпископ Феофілакт (Лопатинський), той самий українець, який склав службу про Полтавську битву, хоча щодо цього я не ручаюся.
Що цікаво, якщо ви відкриєте церковнослов’янську «Мінею» на Різдво Іоанна Хрестителя, то побачите, що розміщений там візантійський варіант цієї служби присвячений виключно Захарії. Читаєш і думаєш: здавалося б, Різдво Іоанна Хрестителя, а в текстах самий лише батько. Але, оскільки Петро мав доньку Єлизавету, то замовив написати службу, в якій не тільки згадується матір Іоанна Хрестителя, яку теж звали Єлизавета, але вся служба майже без винятку присвячена їй.
Причому, служба чудова. Тому що в службі про Захарію дуже багато штампів і трафаретності, за змістом вона не найцікавіша. Але служба зі згадкою Єлисавети, дійсно, талановито складена. Наприклад, для паремій на Всенічному бдінні обрано ті уривки зі Старого Заповіту, де містяться роздуми про безпліддя і що це означає. Служба зовсім не політична, хоча якщо дуже глибоко копати, на дев’ятій пісні канону в третьому тропарі згадується, що «дай Боже, щоб і тезоіменита тобі була б…», але хто залишається в храмі до дев’ятої пісні, хто прислухається до того, що звучить у тропарі.
Ще одна літургійна зміна, коли вийшло змінити форму, не втративши при цьому суті, помічена у наших братів-слов’ян у Сербській Православній Церкві. У Сербії на багатьох літургіях «Вірую» та «Отче наш» не співаються, а читаються всіма, від малятка до єпископа. І «Блаженні» іноді не хор виконує, а владика проголошує посеред церкви. Коли нещодавно я почула це в Герцеговині, у мене було відчуття, ніби ми самі перебуваємо там на горі разом зі Спасителем і це Він нас навчає, що «Блаженні убогі духом»…
Хочеться увійти в простір, пов’язаний із вічністю, а не злободенням
— Як, по-вашому, відмова від церковнослов’янської мови, чого домагаються деякі ревнителі, чи не буде повною капітуляцією перед тим, що Росія привласнить собі право на все, що пов’язано з історією Київської Русі? Ми віддамо своє первородство, відмовившись від ЦСМ як від «близької до російської».
— Не мені судити про те, що конкретно зараз відбувається в Україні, але я постараюся відповісти з огляду на те, як узагалі можна ставитися до церковнослов’янської мови, яка пов’язує нас не тільки з історією Церкви, а й зі стародавніми текстами загалом. Тому що якщо хтось знає церковнослов’янську, йому набагато легше читати будь-які рукописи, ту саму «Повість минулих літ».
Щоб не зациклюватися на східних слов’янах, візьмемо сербський приклад. 1967 року Священний Собор єпископів Сербської Православної Церкви офіційно дозволив використання сучасної сербської мови в літургійних службах. На практиці це виглядає так, що сучасна мова вживається в проханнях, в єктеніях і в читаннях, але не в піснеспівах.
Особисто мені видається цей варіант ідеальним. Таким чином, усе, що читається або проголошується, людям більш-менш зрозуміло, а Мінеї та ноти міняти не треба. Та й скажемо відверто, всі звикли чути «Іже херувими» або «Достойно єсть». Таким чином зберігається живий зв’язок із церковнослов’янською мовою.
Я зараз говорю як людина, яка досить добре розуміє церковнослов’янську, може нею читати, складати служби, але навіть мені, коли я чую богослужіння церковнослов’янською, легше відволіктися думками кудись деінде. А коли чуєш богослужіння сучасною мовою, якою володієш, воно краще проникає у свідомість, не так легко від нього подумки відсторонитися. І що, на мій погляд, найважливіше — ти починаєш сприймати службу по-справжньому, а не як благочестиве тло для власних думок чи власного розчулення.
Цікавий у цьому плані досвід у румунів. Їхня мова не входить до групи слов’янських, вона в групі романських. У Румунській Православній Церкві раніше вживали тільки церковнослов’янську, і їм вона була якраз набагато менш зрозуміла, ніж сербам чи нам.
У Румунії перехід з церковнослов’янської на румунську відбувся в XIX столітті після об’єднання 1859 року князівств Молдавії та Валахії в єдину державу. Уряд одразу ж почав просувати реформи в освіті та церковному житті, і Румунська Православна Церква включала більше розмовної мови у свої служби. Ключовими стали королівські укази 1863 і 1864 року, які запровадили використання румунської в церковних службах, хоча церковнослов’янська залишалася на особливо урочистих богослужіннях.
До кінця XIX століття більшість парафій перейшли на державну мову. Ця зміна відповідала широкому націоналістичному руху того часу, коли панувало народне прагнення всіляко просувати румунську культуру. До середини XX століття румунська значною мірою замінила церковнослов’янську в літургійній практиці Румунської Православної Церкви.
Ось такі два приклади. Особисто мені було б дуже шкода втратити церковнослов’янську як мову богослужіння. Думаю, було б непогано, якби завжди залишалося декілька повноцінних варіантів: щоб можна було піти і на церковнослов’янську службу, і туди, де служать сучасною мовою, і щоб третій варіант залишався — як у сербів, де є і те, й інше.
Розумію, що зараз вирують політичні пристрасті, і ми до цього ще повернемося в іншому контексті, але все ж таки хочеться, щоб було на землі хоч якесь місце, де не все на злобу дня і перегукується з тим, що відбувається на вулиці, у новинах або навіть на фронті. Має бути якийсь прихисток, куди ти можеш прийти й потрапити в атмосферу свого дитинства, юності. Церква — це саме той простір, який невидимо пов’язаний і з минулим, і з сьогоденням, і з вічністю.
Досі в Ізраїлі є ортодоксальні євреї, які не вшановують дня пам’яті жертв Голокосту
— Виходить, Румунська держава сказала Церкві, якою мовою молитися, і це не викликало опору. У нас в Україні зараз на будь-які спроби хоч щось нав’язати церковній спільноті йде пропорційна протидія. Як ви думаєте, чи може тиск з боку влади перерости бодай у щось конструктивне? Чи були в історії такі приклади?
— Мені здається, в цьому випадку цікавим є єврейський досвід і те, що трапилося з літургійною згадкою про Голокост — убивство євреїв під час Другої світової війни.
Коли стало зрозуміло, що на території Європи йде не просто війна, а відбувається цілеспрямована спроба винищення єврейського народу, перед тими євреями, які перебували на території Палестини, нинішнього Ізраїлю, постало питання, як на це реагувати.
Були дві точки зору, принципово різні. Ультраортодокси говорили, що в літургійному сенсі нічого особливого робити не треба. «Не вперше сніг на голову падає. Ми й раніше переживали трагедії. Нас намагалися винищувати хрестоносці. Ми пережили погроми Богдана Хмельницького. Уже є встановлена форма сумувати й поминати не тільки тих, хто загинув, але й тих, кого зараз просто на очах винищують».
Тобто існують дні жалоби, пов’язаний із ними піст, і більше додатково нічого робити не треба.
Коли пізніше утворилася світська держава Ізраїль, знову це питання постало. Держава захотіла увічнити пам’ять Голокосту. Логіка була приблизно така: «Як показує повстання, наприклад, у Варшавському гетто, ми ж не просто мовчки вмирали, яко вівча на закалання ведеся, але намагалися себе якось захистити». Для цього вшанування вибрали число, яке перебуває в тому літургійно щасливому місяці, коли, за юдейськими віруваннями, ніякого посту і плачу не може бути в принципі.
Ультраортодоксальні євреї Ізраїлю так з цього приводу обурилися, що принципово не відзначають День Катастрофи. Держава їх уже навіть не чіпає, кожна сторона розуміє логіку одна одної. Уряд якраз хотів, щоб це стало суто світським поминанням. І найбільше не може пробачити ультраортодоксам, що вони натякали, нібито, можливо, це якоюсь мірою народу за гріхи. Мовляв, як ви смієте говорити, що ми якимось чином притягли таку трагедію на наші голови.
Я це до того, що часто траплялися випадки, коли держава намагалася відігравати в житті релігійних громад ту чи іншу роль. Чи може це призвести до чогось принципово позитивного, сказати важко.
У Сполучених Штатах Америки, де я виросла, існує чітке відділення Церкви від держави, вони справді стоять на протилежному боці одна від одної. Проте такий досвід не притаманний історично православним країнам.
Відколи Хрест став оспівуватися не як знаряддя спасіння, а як символ перемоги над земними ворогами?
— Ви згадали, що можете складати церковні служби. Вам доводилося це робити?
— Одного разу, так. У Йєльському університеті минулого року. Щоправда, служба англійською. Дуже цікавий досвід.
Я склала вечірню святій Горгонії, сестрі святителя Григорія Богослова, на підставі його надгробного слова про неї. Деякі висловлювання там досить радикальні, але я не хотіла нічого вигадувати, брала буквально те, що в нього написано.
Так, святитель Григорій каже, що «ти, Горгонія, приклад не тільки жінкам, а й чоловікам». Буквально, це його слова. Або ще був момент, коли вона їхала в колісниці, коні злякалися й понесли. Вона випала, якийсь час вони її протягли по дорозі. У неї були дуже сильні рани та забої, але через скромність вона не захотіла, щоб її оглядав лікар-чоловік, тому увійшла до храму, коли там нікого не було, голосно закричала до Бога, взяла дари з жертовника, себе ними помазала і чудесним чином зцілилася. Григорій це оспівує як похвальну відвагу.
Написати службу досить просто. Я працювала над іншими службами з одним моїм, нині покійним, другом, ченцем, який складав багато служб англійською мовою раннім західним святим.
— Як ви ставитеся до ідеї (а в деяких випадках і необхідності) переглянути деякі богослужбові тексти — наприклад, ті тропарі, де без утоми прославляють «російську землю»? Парафіянам, можливо, це не так помітно, але на криласі дуже сильно впадає в око надмірна любов авторів деяких гімнів до «россійського отєчєства». За яких часів почалося це прославляння? Хіба в православних храмах в інших країнах є стільки акцентів на вітчизні?
— Візьмемо конкретний приклад. Коли Петро I будував Петербург, відбулося урочисте перенесення мощей Олександра Невського. У цьому разі святому відводилася дуже вузька державна функція, і не дивно, що службу йому писали не «для вічності», а щоб наголосити, яким буде Петербург і яким новим проєктом стане імперія.
Можна пошукати службу Олександру Невському, яка була до Петра (якщо така існувала), і до неї повернутися. Православні люди, як правило, готові змінити форму, якщо їм показати, що є давніший варіант. Або, якщо Невський політизований до крайнощів, поки що опустити.
А взагалі це все почалося після VII століття. Як ми знаємо, за словами Спасителя, ми повинні прощати одне одного, віддавати ближньому останню сорочку, підставляти іншу щоку тощо. Ті ж великомученики Георгій Переможець і Федір Стратилат вшановуються Церквою не за подвиги на війні, а тому що вони відмовилися битися або відмовилися підтримувати імперський культ.
Якщо це ідеальний прототип християнського ставлення до війни та насильства, то коли ж християнство «зійшло з рейок»?
Сталося це у VII столітті за часів правління імператора Іраклія, коли перси, слов’яни та араби загрожували існуванню Візантійської імперії та навіть вкрали Чесний Животворящий Хрест.
629 року Хрест було повернуто в Константинополь і тоді ж складено нову службу Воздвиженню, де ми бачимо, як піснеспіви перейшли від страждання і смерті Господа на Хресті за гріхи людства до оспівування Хреста як… божественної зброї (!) проти ворогів імперії, ворогів нашого правителя. «Зброя миру», як сказано в кондаку, «непереможна перемога».
Після цього, як то кажуть, «і понеслася».
Будь-яке богослужіння має служити пом’якшенню пристрастей, а не їх розпалюванню
Візьмемо требник Петра Могили, чудовий молебний чин «Восслідування молебного співу до Господа Бога нашого за царя і за людей, що співається під час брані проти супостатів, які находять на ни». Деякі прохання з єктеній просто процитую. Наприклад: «Еже сокрꙋшити щитъ, ѡ҆рꙋжїе и брань всѣхъ борꙋ́щыхъсѧ съ нами, и подъ ногы Хрⷭ҇толюбивомꙋ воинствꙋ тѣхъ покорити, Гд҃ꙋ помолимсѧ».
Далі більше. Перша єктенія на літургії святителя Іонна Златоуста — «Миром Господу помолимося». У дореволюційних текстах після молитов «про мир в усьому світі» і далі за списком містилися прохання: «Про благочестивого, самодержавного великого государя нашого імператора Миколу Олександровича всієї Росії, за дружину його, благочестиву государиню, імператрицю Олександру Федорівну, за матір його, благочестиву государиню, імператрицю Марію Федорівну, Господу помолимося. — Господи помилуй». І далі — «Про спадкоємця його, благовірного государя, цесаревича і великого князя Георгія Олександровича (Олексія ще не було. — Прим. Н. К.), і про весь царюючий дім, про всю палату і воїнство їхнє Господу помолимося». «Пособити й підкорити під ноги їхні всякого ворога і супостата Господу помолимося».
Тобто почали про мир в усьому світі, а дійшли до «пособити й підкорити під ноги їхні всякого ворога і супостата».
Цікаво й те, що в цьому разі молитви підносилися не за країну, не за вітчизну, не за народ, а за владу і воїнство. Не дивно, що коли це за Петра I ввели, старообрядців подібне нововведення особливо відштовхнуло. Примітно також, що коли Леніна запитали, кого з дому Романових треба вбити, він відповів миттєво: «Всю велику єктенію».
І зараз в РПЦ і УПЦ моляться «О богохранимей стране нашей, властех и воинстве ея». Іноді в УПЦ тепер додають «О богохранимей стране нашей Украинской» — щоб підкреслити, про яку країну йдеться. У сербів підносять прохання «За благоверни и христољубиви род наш и за све православне хришћане, да им Господ Бог помогне и да одоле сваком непријатељу и противнику». У румунів теж є варіант «за правителів нашої країни, за мерів міст і сіл, і за христолюбиве воїнство». У діаспорі (ПЦА) — «Про країну нашу, владу та воїнство»: “for this country/land, its civil authorities, and its armed forces, let us pray to the Lord”.
Тож, тепер усі православні моляться про земну вітчизну. Немає жодного православного народу, в якого не було б молитовних прохань «за країну нашу».
У Російській Православній Церкві це з’явилося головним чином після Петра, і «найяскравіші» приклади, на жаль, збереглися донині. Але треба чітко розуміти, що не «споконвіку так повелося», а конкретно в XVIII столітті конкретний імператор з конкретних політичних причин замовляв подібні богослужбові тексти. І українські єпископи відігравали в цьому величезну роль, тому що саме вони складали чимало із цих служб.
Тож, з огляду на ситуацію, в якій виникли тексти, і в якій православ’я в Україні перебуває зараз, можна подумати тверезо і якісь вирази перефразувати. Будь-яке богослужіння має служити пом’якшенню пристрастей, а не розпалюванню їх.
До речі, є такий український священик Юрій Петролюк. Він склав дуже цікаву службу церковнослов’янською мовою, яка називається «Собо́ръ свя́тыхъ Це́ркве́ Киевскiя, и́хже пам’ять твори́мъ въ не́дѣ́лю вто́ру́ю по П’ятидеся́тниці́» з антології «Слýжбы Собóромъ свя́тыхъ Цé́ркве́ Кíевскiя».
Мені ця служба дуже подобається. Там згадується Київська Церква, там ідеться про український народ, і тільки в одному тропарі міститься згадка про «божевільну» імператрицю, яка знищила Запорозьку січ, і від рук якої постраждав праведний гетьман Петро Калнишевський. Її навіть по імені не названо — просто делікатний натяк, теж похований десь у сьомій пісні. Після деяких пісень у каноні не просто Богородичен, а конкретна українська ікона Божої Матері (Зимненська, Почаївська, Касперівська та інші).
На мій погляд, ця служба найповніше відображає нинішнє становище УПЦ. Святі згадуються в ній спочатку в духовному сані — єпископи, ченці та праведники, потім гетьмани, козаки та миряни. Таким чином, ми бачимо, як варіанти нових служб не нав’язуються ззовні, і при цьому зберігається багатоголосся та різноманітність.
Не всі хочуть, щоб богослужіння було злободенним
— У своїй статті ви також пишете: «Клірики та ієрархи УПЦ можуть говорити українською і називати себе українськими патріотами, але вони не вважають літургію головним місцем для прояву свого патріотизму». А як справи в інших Православних Церквах? Адже, по суті, саме за це небажання проявляти свій патріотизм у храмі, нам часто і дорікають.
Наприклад, доводилося чути: чому ви не повісите на храмі український прапор.
— Цікаво, як з’явилися американські та канадські прапори в православних храмах у діаспорі.
У Канаді часто з одного боку на солеї в церквах встановлено канадський прапор, з іншого — український. Раніше в православних храмах у США (тепер це майже не зустрічається) міг бути просто всередині американський прапор. Так повелося від перших поколінь емігрантів, які наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття переїхали до Америки. І особливо після революції 1917 року.
Це був дуже складний момент. В Америці всіх, хто так чи інакше пов’язаний із Росією, підозрювали у зв’язках із комуністами, і тоді вихідці з російської імперії вирішили вивішувати в храмах американські прапори, щоб наголосити, що вони справжні американці й ніякі не комуністи.
У Зарубіжній Церкві цього немає. Особисто мене завжди бентежило, коли в інших юрисдикціях із цим стикалася. Повторюся, не всі хочуть, щоб богослужіння було дзеркальним відображенням злободенної тематики. У будь-якій церковній службі — чи то панахида, чи то молебень, чи тим більше Божественна літургія — відчувається певна динамічна напруга між нами тут зараз і вічністю. І якщо перекіс у сучасність занадто великий, є ризик втратити зв’язок із тим, що було раніше, і що важливіше — з вічністю. Але, звісно, взагалі не звертати увагу на якесь народне лихо — це інша крайність.
Оскільки я оптиміст, то в усьому знаходжу позитивні моменти. Почнемо з того, що богослужіння може змінюватися в мирному напрямку. Після перемоги в Північній війні Петро I не тільки наказав пом’якшити первісну агресію в переможній службі на честь Полтавської битви, а й наказав узагалі скласти нову службу, яка прославляла б мир і оспівувала, як добре, коли всі живуть у мирі. Тож православні служби можуть (хоча для них це нетипово) відкидати боротьбу та засудження ворогів.
Є приклад з часів стародавньої Русі. Святі Борис і Гліб, яких канонізували саме тому, що вони наставляли князів не воювати один з одним і самі зустріли смерть без опору. Служба їм теж була написана ніби на замовлення. Та й загалом прославлення Бориса та Гліба покликане було підкреслити, що не мають правителі так поводитися.
Але, мабуть, найактуальніший приклад наведу з поста архієпископа Іони (Черепанова), опублікованого на його сторінці у Facebook декілька років тому.
«Наприкінці 20-х років ХХ століття, коли гоніння на вірян були в самому розпалі, у служебнику в Іонинському монастирі в Києві було вклеєно ось такі вставки. І це після десяти років кривавих гонінь з метою знищення Церкви, і гонінням цим не видно було кінця! Відчуйте, чим жили в той страшний час сповідники віри:
«О еже простити нам вся согрешения наша и милостивно избавити нас от обстояний врагов наших Господу помолимся.
О еже не воздати врагом нашим по делом их, ниже по лукавству начинаний их, но обратити их от злаго их предложения ко благотворению и любви Господу помолимся.
О еже не оставити ни единаго от них нас ради погибнути, но еже уклонитися от зла и творити благое благодатию Своею всех привлещи Господу помолимся.
О еже не оставити их нас ради погибнути, ниже нас тех ради, но всех к разуму истины привести и благодатию Своею спасти Господу помолимся».
На даний момент українське православ’я пропонує цікавий приклад того, за яких умов можливими є літургійні зміни. Нововведення як у ПЦУ, так і в УПЦ є переконливими, коли вони вірянами сприймаються в рамках традиції та співзвучні з іншими елементами обрядової системи. Коли те, що пропонується, звучить природно, а не як фальш.
Тобто поки що зміни, запроваджені обома церквами, чи то обережна українізація УПЦ, чи то євхаристійні реформи ПЦУ, сприймаються більш-менш природно. Подальша еволюція залежатиме від того, як і коли закінчиться війна.
Що важливіше — щоб онуки могли говорити декілька фраз мовою бабусі й дідуся, чи щоб вони спасалися?
— На чому робиться акцент у богослужбових текстах Православної Церкви в Америці? Якщо складається служба новим святим або місцешанованим святим, що саме там береться за основу?
— Почнемо з того, що в США декілька православних юрисдикцій, і всі вони складають служби по-своєму. Однак цікаво, наприклад, чому стали особливо шанувати святителя Германа Аляскинського.
Вийшло так само, як із Ханукою — саме по собі це маленьке свято. Однак на тлі того, як у Північній Америці відзначають Різдво Христове, євреї вирішили теж влаштувати щось грандіозне. Щоби поки всі навколо святкують, і в них були свічки та подарунки.
Так і тут. До того, як Православна Церква Америки перейшла на новий стиль, до цього питання поставилися креативно і згадали, що є ж у нас свій великий святий. Навіть вирішили 25 грудня влаштовувати молодіжні з’їзди, щоб молодь могла зустрічатися, щось робити — все одно у школярів і студентів різдвяні канікули.
На цьому ґрунті виникло велике шанування Германа Аляскинського. Я не жартую. У текстах служб йому, звісно, згадується американська земля («перший святий американської землі»), але, за великим рахунком, він про неї жодного уявлення не мав, оскільки тоді це не була американська земля, вона стала нею згодом. Здебільшого ж прославляється його аскетичний подвиг у новому місці, конкретно на Ялиновому острові («Spruce Island»).
Служба Рафаїлу Бруклінському згадує американський контекст («по народженню арабському, живився струменями грецького богослов’я, посвячений [у єпископи] церквою Російською»).
Ще трохи повернуся до вашого питання про доречність патріотизму в храмі. Розумієте, це для першого покоління людей, які народилися в Російській імперії, або в Україні, або в Греції, Македонії та приїхали в Америку, важливо пам’ятати, що вони карпатороси, чи греки, чи македонці. Їхнім дітям і онукам, з одного боку, наче й важливо знати, яке в них коріння, з іншого, хочеться просто переключитися на те, що є зараз.
Що, зрештою, важливіше — щоб онуки могли говорити декілька фраз чи слів мовою дідуся й бабусі, чи щоб вони спасалися, залишалися в церкві, жили по вірі?
Я можу сказати з упевненістю: ні в Зарубіжній Церкві, ні в Православній Церкві Америки, ні в сербів або антіохійців у США не роблять акцент на Америці як на країні богоспасаємій. Треба мати на увазі, що все ж таки Америка заснована на принципі відділення Церкви від держави, і це дуже чіткий поділ. У цьому і є наша ідентичність. Хоча в ранніх пуританців було, звісно, це — що ми, «місто на горі» (Місто, яке стоїть на горі, не може сховатися від очей. Ви — світло світу. Не може бути сховане місто, що на вершині гори розташоване» (Матв. 5:14)), яке всім несе світло і приклад усім народам.
Христос не на боці тих, хто хоче зробити зі своєї країни щось священне
— Ви наводили стільки рядків з єктеній. І зараз у Росії моляться про «перемогу над супостатом», ми теж молимося про перемогу України у війні. Як людина віруюча, як ви думаєте, на чиєму боці Бог?
— Мені здається, тут не треба бути глибоким богословом, достатньо елементарного знайомства з Євангелієм, щоб сказати, що Христос завжди на боці слабких і пригноблених, а не на боці гонителя та мучителя. Нагадаю слова Пресвятої Богородиці: «Скине сильних з престолу, а смиренних піднесе».
Зрозуміло, що існувала Візантійська імперія, і вона мала свої спокуси і свою логіку. Але то була імперія, наголошую, а не нація. Потім сформувалися нації, у XIX столітті відбувається прославляння народу як такого. Якщо на це дивитися суто по-християнськи, по-євангельськи, це все спокуси. Це відволікає людей від найважливішого.
Тож, так — Христос не на боці тих, хто хоче зі своєї країни, зі свого народу зробити щось священне. «Русь свята» — ні, I’m sorry, Русь не свята.
Ми всі несемо на собі рани нашого історичного досвіду. Не треба нічого ідеалізовувати, не треба говорити, як усе було добре. Все ж таки суть у тому, що говорив Сам Спаситель.
Традиція — це не поклоніння холодному каміну, а збереження полум’я. Як сказав відомий святитель: «Церква присно юніє». Те, що ми маємо — живе та творче, і не треба рвати й метатися навколо того, що було раніше і чого більше немає. І вже тим паче не варто вихваляти й оплакувати «наш холодний камін та його попіл».
