Аби познайомити вас іще з одним світлим обличчям нашої Церкви, ми поспілкувалися з головою Волинського братства тверезості імені святого праведного Іоанна Кронштадтського.
Була ідея розпитати батюшку про його нетипове для воєнних часів служіння. А виявилося, що протоієрей Степан Ярема дбає не лише про алкозалежних. У полі його діяльності чимало ділянок церковного життя.
Церква не має обмежень у часі — її тіло знаходиться водночас у минулому, теперішньому та майбутньому. Дбаючи про збереження надбань минулого, отець Степан робить акцент на родинну культуру Волині. Тримаючи руку на пульсі сьогодення, разом з парафіянами молиться та займається волонтерством на користь ЗСУ. Піклуючись про майбутнє, він з матінкою Марією організовує виховання малечі у величезній недільній школі. І це лише основні напрямки роботи!
Як виглядає життя, коли піклуєшся про все та всіх одразу? Батюшка відверто відповів. А ще ми дізнались, яка обставина мотивує його з особливою любов’ю та завзяттям допомагати нашому війську…
Наш гість: протоієрей Степан Ярема (народився 28.12.1979 р. у селі Карів Сокальського району Львівської області). У 2001 році закінчив Волинську духовну семінарію (ВДС) та був висвячений у священний сан. Того ж року отримав наказ їхати у с. Струмівка Волинської області, де на той час не було навіть тимчасового храму. Побудував храм в ім’я святого апостола Андрія Первозванного, настоятелем якого є донині.
Вже 22 роки при струмівському храмі працює недільна школа, яка у 2021 році перетворилася на великий духовно-просвітницький центр «Родина».
З 2002 року викладає у ВДС. У 2005 році закінчив Київську духовну академію.
З 2009 року очолює Волинське братство тверезості імені святого праведного Іоанна Кронштадтського. Протягом п’яти років служив молебни в капличці Волинського обласного наркодиспансеру. Останні пів року веде духовні бесіди в Хмельницькому реабілітаційному центрі Міжнародної антинаркотичної асоціації.
Здобув три премії межнародного православного кінофестивалю «Покров» (2016, 2019, 2021) за дві документальні та одну анімаційну роботи, в тому числі приз глядацьких симпатій.
Разом з дружиною Марією виховують вісьмох дітей. Для двох із них вони є прийомними батьками.
***
Ця історія почалася 13 років тому, коли я вирішив більше не вживати спиртне
— Отче, як це — опікуватися алкозалежними людьми, та ще й під час війни, коли життя ставить купу інших, гарячих та складних, питань?
— Уся ця історія почалася років 13 тому, коли я вирішив більше не вживати спиртне. Тоді до мене прийшло усвідомлення, що деякі явища, які здаються нам нормальними та звичними, можуть стати дорогою в прірву, якщо не переосмислювати їх та не змінювати власного життя. До речі, переважна більшість тих, хто працює з алкозалежними, або самі раніше такими були, або мають подібну проблему в родині, або ж просто вчасно звернули з хибного шляху.
Отож, об’єдналося близько десяти чоловік — тих, хто вирішив жити тверезо. Спочатку ми просто періодично спілкувались, пили чай-каву, а потім подумали: чому б не заснувати братство? Написали статут, пішли до владики за благословенням і почали зустрічатися двічі на тиждень. Так було створене Волинське братство тверезості імені святого праведного Іоанна Кронштадтського.
Як виявилося, це було недаремно, адже ми почали бачити хороші плоди такої діяльності. Один із членів братства, наш однодумець Віктор, згодом розповів: «У мене вдома три місяці лежав ваш флаєр з контактами. Я на нього подивлюся — і покладу назад. А тоді — знову пити. Але той флаєрок для мене був немовби останній шанс на тверезе життя. І одного разу я все ж таки вирішив зателефонувати». Чоловік веде тверезий спосіб життя вже близько десяти років, має сім’ю, дитину. Каже: «Коли пив, роботи не було. А тепер вибачайте, батюшка, немає часу довго розмовляти, треба бігти».
— Він донині тримається?
— Так. А взагалі, «тримається» — так кажуть про собаку на цепу. Якщо людина не знайде радості в тверезості, то це халепа.
Проте варто розуміти, що формат братства — це більше для тих, чия згубна звичка ще не перетворилася на важку залежність. Також це може бути хороша можливість для тих, хто вже пройшов серйозну реабілітацію, та їхніх рідних. А поки людина має важкий ступінь залежності, їй потрібна реабілітація у стаціонарі під постійним наглядом спеціалістів.
Ми з братчиками усвідомили, що потребуємо пошуку однодумців в Україні. Так з’явилося Всеукраїнське братство тверезості на честь священномученика Володимира (Богоявленського). А роки два тому ми з нашим очільником отцем Іоасафом (Перетятьком) вирішили шукати споріднені реабілітаційні центри. Зокрема відгукнулася Міжнародна антинаркотична асоціація. Почалася співпраця.
А пів року тому мені зателефонував знайомий батюшка з Хмельницька та й каже: «У нас тут хлопці приїхали реабілітаційний центр відкривати, треба допомогти». Це з тієї самої асоціації. А я обома руками за!
Ми освятили цей центр. Наш владика благословив, аби Церква там допомагала. Раз чи два на тиждень я туди приїжджаю, спілкуюся з людьми, які проходять реабілітацію, відповідаю на актуальні для них питання.
Такі центри — велика допомога для залежних людей. Багато хто має дещо застарілі уявлення про подібні установи. Побутує міф, що в пацієнтів відбирають телефони, примушують працювати понад міру чи ще щось погане. Відтак добре, що зараз реабілітаційні центри йдуть на контакт із родичами залежних, усе пояснюють, тримають в курсі справ, організовують групи та чати взаємопідтримки. Інакше матері та дружини дуже своїх залежних жаліють. А залежним тільки те й потрібно. Але ні, жаліти ніхто не буде. Людина опинилася в ребцентрі, бо це є наслідком її життя. Тож потрібно закочувати рукави й працювати, аби відбулися бажані зміни.
— Про що розмовляє батюшка з алкозалежними?
— Я не психолог, не нарколог, а священник. І хочу донести от що: пізнайте Істину, і Істина зробить вас вільними. А Істина — це наш Господь Ісус Христос.
Я не напрошуюся нікому з залежних у духівники, просто веду катехізаційний курс. І поміж тим торкаюсь євангельських тем, які можуть бути близькими та зрозумілими для них. Наприклад, чому диявол спокушав Спасителя. А ще обов’язково виділяю 15-20 хвилин на запитання: сам відкриваюся в цих розмовах, розповідаю, що колись теж міг вживати спиртне. Тож залежні розуміють, що перед ними теж жива людина, та помаленьку підходять до сповіді.
— Чи маєте ви якесь відношення до 12-крокових програм? Наприклад, до програми анонімних алкоголіків?
— Так, ми йшли по тих 12 кроках. В ребцентрі вони роздруковані та висять на стіні, ми з ними звіряємося. (Анонімні Алкологіки — співтовариство, що об’єднує людей, зацікавлених в одужанні від алкогольної залежності. Принципи роботи цієї програми полягають в анонімності, взаємодопомозі, повному обмеженні вживання спиртного, а також віру в те, що без допомоги Бога не обійтися. Робота полягає в проходженні 12 поступових кроків. — Прим. ред.)
Дванадцять кроків — це духовна програма. І от приклад того, як вона перегукується з Писанням. В Євангелії пишеться, що людина повинна віддавати свої борги. І в Кроках теж про це йдеться. Я навіть використовував це під час проповіді, сповіді.
Наприклад, приходить людина та й каже: «Я згрішив, вкрав на роботі триста гривень». А я відповідаю: «У Анонімних Алкоголіків одним із кроків є такий: ти маєш повністю розрахуватися зі всіма боргами. Це означає, що потрібно не просто прийти до батюшки та сказати, що вкрав. Ні, ти піди й поверни людині ті гроші. Кого образив — вибачся, розв’яжи вузли в своєму серці, щоб вони не тримали тебе, щоб ти далі йшов тверезо. Нашкодив — повертайся назад і розгрібай».
— Я от думала спитати, що потрібно, аби працювати в сфері реабілітації. І думала, ви скажете про спеціальну психологічну підготовку чи особливий потяг душі. А ви не побоялися сказати, що самі теж свого часу могли вживати спиртне.
— Є так звані сходи Шичка, за якими можна визначити, на якій стадії алкоголізму знаходиться людина.
Коли я все проаналізував, то побачив, що варто обирати тверезий спосіб життя, бо залежність реально підкрадається до мене, причому швидко. Здавалося, я випивав не більше, ніж інші. Проте на душі було щоранку після цього погано, гіркотно. Особливо коли ми з друзями трошки більше випили, ніж потрібно. Це мене настільки вибивало з колії, гнітило. Я бачив, що в таких ситуаціях щось немовби бере мене в свої руки, а моє єство чинить супротив цьому.
А останній раз, пам’ятаю, поїхав додому до мами (я сам родом зі Львівщини) — спочатку до одного кума пішов, потім до другого… Так три дні ходив, тоді мама й каже: «А я думала, ти до мене приїхав…» І раптом у мені все немовби перевернулося. Я сказав собі, що з мене досить.
Тепер жартую: все, що мені було відведено за життя випити, я випив.
— Хоча б келих вина можете собі дозволити на свято?
— Ні. А для чого? У мене сім’я. І діти мене зі спиртним ніколи не бачать. Не знаю, як складеться їхнє життя, але я знаю, що принаймні в цьому питанні я перед ними чистий.
Я, до речі, дещо зрозумів стосовно протестантів. Знаєте, що в них є, чого нема у нас?
— Певно, не знаю. А що?
— Тверезе середовище. Великому відсотку людей для одужання від алкоголізму просто потрібне тверезе середовище, а його нема. Людина, можливо, й хоче кинути пити. Але де вона зможе просто посидіти, поговорити без усього цього? Я добре знаю, що таке п’яна балачка, коли ти сам тверезий. І це не засудження. Просто в такій компанії дійсно дискомфортно, якщо ти сам не хочеш пити. Тож добре, коли є куди та до кого піти, якщо не хочеш більше п’яних пустих розмов.
Якби у мене не було власної парафії, мабуть, я б приділяв роботі з залежними увесь свій час. На разі не маю такої можливості, але допомагаю, чим можу.
Коли я сказав, що піду в церковне училище, мене перепитали: «Може, не в церковне, а в циркове?»
— Вірю, що це дійсно так. Якщо подивитись ваші парафіяльні фото у Facebook, можна побачити, що життя буквально вирує. Купа діточок, волонтери, щось постійно робиться…
— Так, а коли все тільки починалося, в нашій Струмівці (це під Луцьком) не було навіть храму. Тепер у нас і храм побудований, є люди, є діти. В мене матінка педагог, то дітьми переважно вона займається. Ми зробили недільну школу, а згодом знайшлися спонсори, які допомогли побудувати духовно-просвітницький центр. 12 грудня 2021 року, на свято Андрія Первозванного, ми його освятили. Назвали «Родина».
У нас тут зараз і недільна школа, і підготовка до звичайної школи: два рази на тиждень окремий педагог працює з дітками. Функціонує гурток рукоділля, який веде матінка, а до війни ще були й уроки англійської мови, поки наша викладачка не виїхала за кордон.
І молодіжка в нас є, з підлітками та юнацтвом регулярно Євангеліє читаємо, ярмарки проводимо, кінофоруми організовуємо. Багато всього робимо!
Матінка Марія Ярема (долучається до бесіди): Недільна школа в нас дійсно триває вже роками. Дуже радісно, що навколо неї гуртуються не лише діти, а й батьки. Вони дуже допомагають. Приємно, що про це навіть не доводиться просити. Наприклад, поки дітки вчаться, матусі готують щось перекусити: налиснички, піцу, бутербродики, чай, компот. Тішить, що батьки не залишаються байдужими.
У липні нашій недільній школі виповниться 22 роки. Тепер у ній також допомагають ті, хто сам колись у нас вчився чи був учасником молодіжки.
— Думаю, ви не просто так назвали ваш центр саме словом «Родина»? Декілька років тому ви взяли приз глядацьких симпатій на кінофестивалі «Покров» із фільмом про свою маму Стефанію. Тема родини, сімейності, відчувається, для вас є особливо важливою.
— Насправді це не перша наша нагорода на згаданому кінофестивалі. Все почалося з того, що ми взяли приз за мультфільм «Зелений змій крізь роки», який теж присвяченій проблемі пияцтва. А потім я подумав, що варто було б щось зняти і про мою маму Стефанію, яка народила 14 дітей.
Я люблю мистецтво, хоча й виріс у селі і був далекий від нього. Але, мабуть, щось в душі потребує того, тягнеться. Тому після фільму про маму ми зняли ще один фільм, про багатодітного священника, і також отримали приз. Отже, в нас вже три нагороди є. Ми й зараз із молоддю кінопроєкт готуємо, на євангельську тему.
А щодо сім’ї — так, я дуже люблю дітей. І на сьогодні, крім сім’ї, немає інших інститутів, які б людину нормально виховали та підготували до життя. До того ж, ми мусимо зберігати свою ідентичність, тим паче зараз, під час війни. З родинної ідентичності починається все: село, місто, країна.
— Як це — бути вихованцем багатодітної родини?
— Це вчитися ділитись, навіть трохи знати, що таке скрута. Бо, наприклад, у 90-ті роки нас у батьків п’ятеро ходило до школи одночасно, і для них це було дуже важко. Туфлі — лише на Пасху. От вони стоять в залі, а ти приходиш, дивишся на них, чекаєш, як на Пасху їх взуєш. Тоді, в 90-ті, непросто було всім, навіть тим, у кого одна чи дві дитини в сім’ї.
Зараз часи змінилися, але все одно діти з багатодітних сімей ростуть добре підготовленими до життя.
— Скільки дітей у вас з матушкою?
— Зараз восьмеро. Для двох із них ми є прийомними батьками.
— Як впоратися з такою кількістю дітей? На вас парафія, численні зобов’язання як викладача семінарії та священика в реабілітаційному центрі…
— Якби в мене була якась звичайна робота, з восьмої до восьмої, матінці було б значно складніше, хоча вона й педагог. Але в мене графік більш-менш вільний. Наприклад, сьогодні я можу до другої бути вдома та, відповідно, допомогти дружині.
От на кухні прибрав. Готувати люблю, коли є час. Та й старші діти допомагають. Ми їхньою допомогою не зловживаємо, але по можливості залучаємо, бо діти повинні мати свої обов’язки.
— Як наважитися взяти прийомних дітей?
— Не знаю. Коли одружуєшся, то перед цим якось розумієш, що саме ця людина — твоя. Або коли професію обираєш, буває, також відчуваєш, що ось цей інститут точно твій. Так і в нас з якоїсь подібної думки перейшло в дії.
Це була ініціатива матінки. Та й у нас в Луцьку є приклад — отець Валентин Марчук. Ви, до речі, писали про його родину. Він мій однокласник. Тож ми пішли в спеціальну школу для прийомних батьків, підготувалися.
Нам запропонували двох дітей, з Луганщини, маму яких позбавили батьківських прав. Це рідні братик та сестричка, Анатолій і Катерина. Та я чесно скажу: їздити до дітей у притулок — це одне, але коли ми вже привезли їх додому і діти заснули, я сказав до матінки: «Що ми з тобою зробили?!»
Відтак я зрозумів: бувають моменти, які потрібно просто пережити. Це немовби вступ до університету, коли ти розумієш, що маєш покинути дім та переїхати, плачеш, але знаєш, що потрібно просто зціпити зуби та місяць-два просто пройти етап звикання. Цей етап є цілком природнім.
Щодо того, як наважитися… Коли я свого часу сказав, що піду в церковне училище, мене перепитали: «Може, ти трошки переплутав? Може, тобі не в церковне, а в циркове?» Я ж за природою непосидючий. А ще бачив, що ми в нашій Церкві повертаємо трохи не туди. Особливо в дев’яності роки. Позолочені іконостаси — це, звичайно, непогано, але без євангелізації воно ні до чого не призводить. Бог дав нам людей в опіку, про них треба дбати, і за це в мене болить душа.
Чи це мене пригоди відшукують, чи ми самі з матінкою їх знаходимо — не так вже й важливо, аби тільки ім’я Боже славилося. Так, усі ми грішники, але хочеться, тим не менш, працювати у славу Божу, щоб Церква Христова жила — молоддю, дітьми, взагалі людьми.
— Чи реально не розпилятися між такою кількістю зобов’язань та служінь? Як це — приділити увагу всім і кожному?
— Те, що я роблю, зрештою, є не зовсім правильним. Якщо поставити мету робити все в недільній школі ідеально, то весь час був би зайнятий нею.
Усюди, на мій погляд, в мене є недопрацювання. У семінарії викладаю Новий Завіт — розумію, що десь виклався не на 100, а, приміром, на 50%. У недільній школі так само. Я викладаю в старших класах, де дітям по 11-12 років. Бачу, що їм треба щось більш модернізоване в контексті формату. От плазму придбали. Проте все одно залишається відчуття, що десь не дотягую до необхідного рівня. А ще й лінь заважає…
Колись мені розповіли про одного настоятеля, який зранку копає траншею на фундамент, в обід пише статтю, потім їде когось ховати… І так цілий день. Це неправильно, думаю, так розпилятися, але інколи доводиться жити саме так.
Два брати на фронті, ще й племінник воює
— Ваша парафія зараз мало не в повному складі задіяна в допомозі ЗСУ, так?
— Так, і це повністю ідея матінки — зробити на базі нашої «Родини» волонтерський штаб. Вона збирає жіночок, у яких діти та чоловіки на фронті, та вони роблять усе необхідне. Наприклад, навчилися професійно плести маскувальні сітки. У нас на них черги, тож плетуть до 10-11 вечора. От дві білих сітки замовляв нещодавно Стас, наш колишній паламар, який зараз служить у лавах ЗСУ.
Часто з нами зв’язується громадська організація «На щиті». Коли вони їдуть на фронт, то передають від нас передачі хлопцям.
Матінка Марія: Щойно розпочалася повномасштабна війна, ми, довго не обдумуючи, вирішили приміщення недільної школи переформатувати під потреби переселенців. На четвертий-п’ятий день від початку війни почали прибувати перші люди. Хтось до нас приїжджав на день чи кілька тижнів. Хтось жив тут два, три, чотири місяці…
Люди були з різних регіонів та місць: з Волновахи, Білої Церкви, Ірпеня, Кремінної, з-під Бахмута. Були також дві священницькі сім’ї — травмований батюшка проходив у місцевому шпиталі реабілітацію.
Одного разу до нас відправили ночувати близько тридцяти діток одночасно, але всі кімнати були на той час уже зайняті. Та в нас є досить великий актовий зал, і ми вирішили розмістити людей там. Я написала в нашу парафіяльну групу у вайбері: попросила допомогти зібрати матраци, подушки, ковдри, постіль… І ми зібрали все необхідне за 30 хвилин! Долучилися і протестанти, і наші вірні, і віряни ПЦУ. Для доброї справи люди згуртувалися і не цуралися одне одного.
На жаль, зараз поділ відчувається набагато більше, але в перші тижні та навіть місяці війни нічого такого не було, навпаки ми всі були згуртовані.
Ми закінчили приймати переселенців десь у грудні. Та коли вони всі поїхали, я все одно хотіла, щоб наше приміщення приносило якусь користь. Бо недільна школа — це робота заради нашого майбутнього, але потрібно ще й реагувати на виклики сучасності.
Фото зроблено біля храму св. ап. Андрія Первозванного у с. Струмівка
Спочатку ми просто робили що могли: починали з окопних свічок, потім спало на думку плести сітки. А тепер є повноцінний волонтерський штаб, що має декілька стабільних напрямків роботи. Останнім часом сухофрукти фасуємо та відправляємо на фронт. Сало крутимо з часником, бо хлопці його просять.
Я радію, що навколо нашої Церкви зібрався кістяк людей, яким можна зателефонувати в будь-який час, і вони за першим покликом відгукнуться, прийдуть та з задоволенням допоможуть. А в кожного свої діти, сім’ї, роботи. Проте ніхто не відмовляється, хоча така праця виснажує і фізично, і морально.
Останній місяць ми збиралися майже щодня. Навіть по неділях, поки йдуть уроки, мами гуртуються плести сітку. Та й щовечора приходять, з чоловіками майже не бачаться, але роблять корисну справу для нашої майбутньої перемоги. І відчувається велика віддача.
Нещодавно від хлопців з фронту прийшла подяка за сітки. Те, що ми тут, у тилу, залишаємося небайдужими, є великим стимулом для них. Дівчата це почули і теж надихнулися знову до роботи. А в самих сльози на очах…
у знак подяки за допомогу
— У вашої родини є особливі причини допомагати армії, так? Адже в російському полоні знаходиться ваш рідний брат Микола.
— Так. Коли почалася війна, він перебував у Польщі на роботі. Телефонував звідти, радився: чи їхати, чи не їхати, бо в армії він не служив. Я йому кажу: «Тут ти приймай сам рішення». А він каже: «Я їду додому». Приїхав і пішов у Великі Мости, у прикордонний загін. Потім навчання, Житомир… Якось ми з ним переписувалися. Він сказав, що йому важко, але не сказав, де саме знаходиться. А виявляється, то був Лиман.
23 травня, коли відбувся черговий наступ російських військ, брат був на передовій. Його побратими зателефонували і сказали, що брата немає, бо в той будинок, де він переховувався, щось прилетіло. Однак в одній із лікарень Львова я знайшов пораненого, який воював разом із ним. І той сказав: «Не вірте, Микола живий».
Десь серед літа прийшла звістка від Червоного Хреста, що брат у полоні. Але відтоді ми знаємо лише те, що Миколі змінили статус із «зниклий без вісти» на «полонений». На жаль, нам невідомо, де він.
Поки ми не можемо його витягти: стукаємо всюди, пишемо, проте все безрезультатно. От буквально вчора дзвонить мама (а їй вже 86 років), питає, чи не було нашого Миколи серед тих 130, кого обміняли? Сестра з Польщі також дзвонила. Вони вдивлялися в обличчя на відео, шукали, але поки що, на жаль…
Ще один мій брат також у ЗСУ. Але Іван поруч, у Великих Мостах. Три місяці він був на кордоні з Білоруссю, а зараз тут.
— Коли два твої брати в ЗСУ, як це — чути звинувачення, кількість яких на адресу нашої Церкви зараз зашкалює?
— Я чув про наших священників, які негативно налаштовані до України. Але вважаю, що відповідальність має бути індивідуальною.
Приміром, якось мені розповіли про священника зі сходу України, який здав російським військам наших хлопців, які переховувалися в підвалі його храму. Інший священник, мій знайомий, особисто з ним спілкувався. І спитав про цей випадок. А той каже: «Росіяни хотіли кинути в той підвал гранату. А я їм сказав: “Не кидайте, бо там є хлопці, вони без зброї”».
Тобто в маси пішла інформація, нібито наших хлопців здав священник. Але виявляється, насправді він врятував їм життя.
— Отче, у вас стільки непростих питань, які треба вирішувати. У чому ви знаходите втіху?
— Моя втіха — це наша парафія. Наша громада — це наша сім’я. Це моя радість, моє все. Це люди, з якими ми пройшли вже більше двадцяти років разом. За цей час різне було, та ми зуміли зберегти єдність.
Ми — Тіло Христове. Тож перебування в храмі, сповідь (щира, справжня!) — це теж велика радість. Людина може сповідатись років десять, а на одинадцятий відкрити такі свої глибини, які ніколи не відкривала раніше. Тобто людина докладала зусиль, зростала — і от, просто вилила все, що в неї боліло. Це результат спільного життя у Христі і це найбільша втіха.
Митрополит Антоній Сурозький казав, що священник має бути зі своєю паствою. А паства може опинитися в різних обставинах. Вона навіть може бути оточена вовками — тобто в такій ситуації, коли священник точно нічого вдіяти не зможе. Але він завжди зможе бути з людьми до останнього.
Фото з Facebook-сторінки протоієрея Степана Яреми, а також зі сторінки громади св. ап. Андрія Первозванного у с. Струмівка
